Автори / Наталка Дев'ятко / Легенда про зачарованих дітей
В одному місті жила дівчинка. Та була вона хвора і самотня. І часто дивилася на світ лише зі свого високого вікна.
Іноді коло неї з’являлася стара бабуся, іноді приходив лікар, а так більш нікого. Дівчинка сиділа біля вікна, читала про пригоди щирих і сміливих, вишивала квіти, які майже не відрізнити від справжніх, або просто дивилася вдалечінь поверх дахів, летіла на крилах незрозумілих мрій туди, де
Листя осипалося, дощ і вітер відбирав у дерев дивом збережене золото, і воно ширяло над містом, долітаючи до жаданого моря. Падав сніг, танучи в калюжах, потім морози і негаразди гартували його, та біле простирадло вкривало землю. Сонце підступно гралося сніговими діамантами і забирало коштовності собі, лишаючи воду. Вода напувала зчорнілу після снігу землю, і вона позіхала пташиним щебетанням. Лускали бруньки, розбризкуючи радість життя, росло листя, набуваючи досвіду, і спека падала на місто, перетворюючи життя на золото.
А дівчинка сиділа біля свого вікна і вишивала квіти, які бабуся продавала на базарі, щоб прогодуватися.
Дівчинка дорослішала, перетворюючись на красуню. І, як їй здавалося, потай від бабусі, всі ці роки вона підгодовувала птахів.
Горобці і синиці вже мали підвіконня за свою їдальню, іноді зазирали снігурі і голуби, бо перші залітали у місто не часто, а для інших підвіконня виявилось замалим. Півроку прилітав ворон із наче сивим пір’ям на голові.
Потім понівечене тіло ворона хлопці тягали по подвір’ю. Дівчинка так плакала, що її забрали до лікарні. А коли через кілька тижнів вона повернулася до свого вікна, то зима відступила, та блищали на сонці вимиті дахи, наче морські хвилі.
І от одного разу дівчинка заснула в кріслі, а бабуся вирішила не зачіпати такого солодкого сну і облишила її.
Світало, тіні набували плоті, тихо шуміло листя, вітаючись із ранком. На підвіконня сів птах. Його неначе бурштинове пір’я аж сяяло, мерехтіло ніжним золотом, і на голові гойдалася корона з пір’їнок, ледь завитих вітром.
Чарівний птах покуштував частування, подивився на дівчинку, яка прокинулась, але тільки напіввідкрила очі, щоб не наполохати дивного гостя.
Птах змахнув крилами, збудивши легкий вітерець, що немов цілунком торкнувся дівочого обличчя, і зник серед неба, яке дедалі набувало блакиті.
З того ранку дівчинка, а роками вже певно дівчина, щодня висипала на підвіконня золоту пшеницю і хлібні крихти, чекаючи на чарівних птахів. І вони прилітали.
Різні — майже червоні, зелені і
Птахи її не боялися, з’являлися перед світанням і відлітали, коли промені починали переливатися через дах будинку навпроти. М’яке світло їхнього пір’я заспокоювало дівчину, дозволяло надіям оселитися в серці.
Так минули весна і літо. Осінь в’язала довгий ланцюг для сонця, щоб виводити його на прогулянку, на вигляд наче вільного, і чарівні птахи прилітали все рідше. А дівчина із хвилюванням чекала на них, бо сумувала без відблисків легких крил.
Стало холодно, до
Весна забарилася, цілий тиждень з похмурого неба лив дощ, разом зі снігом уносячи з міста бруд.
А на ранок неділі у скло постукали.
- Прокидайся! Прокидайся! — заклекотіли дивні голоси. — Впусти нас!
Дівчина підхопилася з ліжка і в самій нічній сорочці відчинила вікно.
Відходила ніч, одуріла від духмянів весни, в світлому небі тонули зірки. Троє величних птахів влетіли до кімнати, щедро розливаючи мерехтливе світло.
- Ми здобули перемогу! Ми звільнили сонце із в’язниці! — раділи птахи, кружляючи навколо неї.
Один птах, в якому дівчина впізнала того, що першим прилетів на її підвіконня, сів людині на плече.
- Ти годувала нас, людино, та не звичайними зернами, а своєю вірою у майбутнє щедро обдаровувала, — сказав бурштиновий птах.
- Тобі ми цього року перемогою завдячуємо. Тобі і тим птахам, які тебе благословляють за те, що ти їх від лютої зими рятуєш, — підхопив інший птах, що гойдався на бильці ліжка, його розкішний хвіст звисав до підлоги.
- Лети з нами, людино. Море омиє твою душу і тіло, лишаючи в минулому все, що тобі не миле, все, чого ти позбутися забажаєш.
- Море дасть тобі нове життя і майбутнє, що тобою омріяне.
- Море прийме тебе, бо душа у тебе ніжна, як прибій, а воля сильна, наче шторм, і волосся твоє немов піна солона, а в очах потаємні глибини.
- Море прийме тебе, бо винне нам за ті палаци з тіней підводних, що народжуються, коли ми над водою пролітаємо.
Птахи говорили, не перебиваючи один одного, наче то була їхня спільна пісня. Дівчині було так тепло дивитися на них, що здавалося, наче сон її знову огортає.
Надія спалахнула і згасла.
- Я не можу стару на самоті покинути. Якби не вона, я б не вижила, коли батьки мене покинули, — дівчина дивилася, як за спиною птаха, який сидів на підвіконні, голубіє небо. — Я не лишу її, бо вона тепер без моєї роботи не проживе.
Сум накрив людські очі, але дівчина швидко себе опанувала.
Птах, що тримався за її плече, звився в повітря і перелетів до стола, де кольорами розквітали незакінчені червоні і фіолетові маки. З його крила випала пір’їна і, втрачаючи сяйво, лягла на стіл коштовним бурштином.
- Ми народилися з сонця, і хай сонце освітить шлях господині цього дому на той рік, що їй ще відпущено землю топтати, — світлий бурштиновий птах пильно подивився на дівчину. — А тобі, людино, доля інша назначена, коли ти її насмілишся обрати.
Вона подивилася на своє ліжко з латаною ковдрою, потім погляд перетік на незакінчену вишивку, на небеса, що набували високої блакиті.
- Я полечу з вами.
Птахи заспівали тихо, меланхолійно, але високо, так, що людське вухо вловлювало не всі ноти, — на підлогу лягла золота сітка, немов сплетена із сонячних променів.
Дівчина сіла в неї, і бурштинові птахи легко вилетіли на вулицю, тримаючи в пазурах краї золотої сітки.
Вони летіли високо вбік моря, і дівчина із захватом і без жаху спостерігала, як пропливають внизу дахи будинків, такі ж різні, як їхні власники, — бідні і багаті, горді і підступні, ті, що зрадили кохання і дружбу, і ті, хто віддав себе в жертву небуттю заради майбутнього.
А вітер і весна надавали дівчині сили, лікували від хвороби раніше за море.
Птахи обережно опустили її біля самої води, а золота сітка, яку вони знову підняли в повітря і кинули на хвилі, перетворилася на золоті сходи, що тьмяно блищали, ведучи в глибини.
Птахи гучним клекотом привіталися з морем. Море відповіло їм, кинувши хвилю, що зачепила босі ноги дівчини.
Людина схилилася перед безкраїм, омиваючи руки і чоло солоною водою.
Сонце вже викочувалося
- Іди, не бійся. Там тепер буде твоє царство. Так довго, скільки забажаєш, і палац із тіней підводних тобі тепер належить.
А коли сонця не буде на небосхилі, то цими сходами ти до людей виходити можеш, та коли не встигнеш до того, як промені на воду ляжуть, то більше не вернешся у палац з тіней підводних і вік людський серед людей проживеш.
Ми супроводити тебе до палацу не можемо, бо якщо хтось із нас, навіть випадково, хоч одним пером води торкнеться, то одразу мертвим бурштином на дно упаде. Хай щастить тобі, людино.
Птах попрямував за своїми товаришами, а дівчина ступила на золоті сходи.
І чим нижче спускалася вона, тим прозорішою робилася вода, тим дивовижніше грало небо над головою.
Вона жила в палаці з тіней підводних, горя і нудьги не знаючи. Горе її не мало сили переступити через даровану бурштинову пір’їну, що давно стала людською прикрасою, через яку вже не одне життя обірвалося.
Вдень дівчина мандрувала підводним царством, милувалася його грізною красою, або складала малюнки з бурштину, який був колись чарівним обладунком сонячних воїнів, або вигадувала собі вбрання, що ставало справжнім, коли вона вночі виходила до людей.
І багато хто закохувався у її танучий сміх і граційну ходу. Море позичило їй частину своєї ніжності і чарівності, тому ніхто не міг перед нею встояти, та серця свого вона нікому не віддавала, нікому не розкривала таємниці своєї.
Життя її складалося з повних днів і повних ночей, переливаючись в тижні і роки. Але море не дозволяло часу займати свою гостю.
Ніч була місячна, наче до дня подібна, коли дівчина знову вийшла з моря.
Оксамитова сукня підкреслює її фігуру, пишне волосся зібране у зачіску, намисто з бурштину, якому б позаздрила
Юнак, забувши себе, їхав за нею через все місто, знайшов її на галасливому святі і танцював цілу ніч, а красуня, що зверхньо дивилася навіть на господарів маєтку, й слова йому не сказала.
А перед ранком вона зникла, і ніхто не міг вказати, куди поїхала дивна гостя, сказати, хто вона, назвати її ім’я…
Полонений журливими думками, юнак дошкандибав до моря, не сів, а впав на березі та дивився, як сходить сонце, не бачачи світила.
Дівчина ж гуляла своїм просторим палацом і в тінях підводних їй вперше відгукнувся сум забутої самотності.
Плескотіли хвилі, лоскочучи берег, обоє шукали зустрічі, і зустріч не забарилася. Та вечірки і свята їм швидко набридли, поступившись місцем прогулянкам удвох.
Спочатку дівчині було просто цікаво, бо він не спокушався лише її тілом і красою, та виявився гарним співбесідником, який розумів, як здавалося, раніше, ніж вона встигала висловити думку, відточити почуття. Але
Багато днів вона не виходила зі свого палацу, дивуючись почуттям, які нібито поховала у минулому житті. Було так дивно відчувати, що серце б’ється частіше, а очі так часто зазирають за кордон, повертаючись через який, нічого не згадаєш. Іноді дівчина сумнівалася, чи хоче залишатися недоторканою для старості, та самотньою. Самотньою цілу вічність, якщо таким буде її бажання.
Він не розгадав таємниці дівчини, котра ніколи не погоджувалася, щоб її супроводжували до самого дому, але море наче кликало його до себе, шурхотом камінців підказуючи, де він має чекати.
І юнак чекав на свою кохану, чекав увесь час, а вона не приходила.
- Поїхала, певно, — заспокоював себе він, намагаючись, щоб уява не малювала жахіття, що могли відбутися у несправедливому світі.
Він не бачив, як дівчина виходила з моря, лише відчув її зникаючу у присмерках тінь, що впала поряд. Не тямлячи, що робить, юнак підхопився, обійняв свою кохану, пестячи хвилясте волосся, поцілував у вуста. Дівчина не відштовхнула його, і поцілунок тривав на заздрість сутінкам, бо більше нікого не лишилося на морському березі.
- Я кохаю тебе, — прошепотів він, не відпускаючи її, боячись, що кохана зникне знову.
- Але ти не знаєш мене, — так само тихо заперечила дівчина.
- Я знаю тебе, — юнак поцілував її руку з бурштиновим перснем. — Твій дотик теплий як літня хвиля, твої очі наче морська глибина, твої вуста солоні непевністю, але мені солодко від твого цілунку. Я знаю тебе.
Вони цілувалися знову і ще багато разів цієї зоряної ночі, і слова їхні були щирі і пристрасні, та таємниці своєї все одно не відкрила вона коханому.
І перед ранком, коли він запропонував наступного вечора відвідати його батьків, дівчина погодилась, та попросила його, якщо дійсно кохає, дозволити їй привітати цей світанок на самоті. Юнак дивився на неї довго, намагаючись зрозуміти, але так і пішов, не зрозумівши, бо море нікому не виказувало таємниці золотих сходів, крокуючи якими, виходиш на берег, навіть чоботи не замочивши.
Майнули крила в вишині, майже прозорі, світлі, та наче бурштинові. І зграя чарівних птахів опустилася біля дівчини.
- Я більше не хочу в палац із тіней підводних, — мовила вона. — Дякую вам, я знайшла своє щастя.
Дівчина низько вклонилася бурштиновим птахам.
- Ти завжди так поспішала до палацу з тіней підводних, так боялася його багатства втратити, що нас не чекала, що нас не вітала, — загомоніли птахи. — Ти змінилася, і море тебе своєю дочкою кличе.
Море відпустить тебе, та щастя твоє швидко горем чорним обернеться. Не наречуть вас за людським законом чоловіком і дружиною, бо вже братом і сестрою кличуть.
Запитай у людей. Огорнені чарами ночі, люди правду говорять, — бурштинові птахи злетіли у височінь.
Вражена дівчина стояла на березі, краса її немов разом із надією спопеліла, а у воді мерехтіли золоті сходинки.
Вона з’явилася в будинку свого коханого, наче морська цариця. Блакитна сукня підперезана вишуканим бурштиновим паском, на шиї милувалося собою бурштинове намисто, та різнокольоровий бурштин був на її зап’ястках і пальцях, навіть у волоссі.
Двоє літніх людей зустріли її привітно, але були трохи налякані підводними багатствами, бо в їхньому будинку було не заможно, хоча й затишно. За столом говорили про серйозні речі і жартували, але якось неприродно, бо всі чекали, коли за традицією жінок залишать для остаточної розмови.
Коханий поцілував її у скроню, підбадьорюючи, і зник за дверима, зачиняючи за собою стулки. Мати сиділа на дивані, світло падало на половину її обличчя, плуталось у сивині.
- Ви так пізно народили сина, — у дівчини несподівано майнула думка, яка не схожа вона сама на цих людей, і він не схожий також.
- Так, небо довго не дарувало нам дітей, тому ми любимо сина понад усе, — горда, застерігаюча мова.
- А у вас ще були діти?
Жінка наче скам’яніла, глянувши на дівчину, яка так і не сіла поряд.
- Так, у мене була дочка, — через силу відповіла жінка. — Дуже давно і дуже далеко звідси, коли мене ще називали дівчиною.
Тиша запала в кімнаті, бо традиційна розмова пішла по незвичній дорозі.
- І де ж зараз ваша донечка? — жорстоко, але вона мала знати.
Жінка не зітхнула, не заплакала, спробувала підвестися, та не змогла.
- Дівчинка народилася хворою, я так злякалася, я була змушена її залишити… — вона затнулася, але все одно не заплакала.
Треба було запитати, що ж могло змусити матір кинути свою дитину, але з вуст зірвалося лише:
- І ви не шукали дочку? Ніколи? Ніколи?..
Не літами сива жінка хитнула головою.
- Та дитина померла, певно…
Треба було сказати, що не померла, що ось я. Я перед тобою, мамо… Але вона нічого не відчувала до цієї жінки.
Зовсім нічого.
Дівчина залишала будинок своїх батьків, так і не розказавши, ким вона їм насправді приходиться.
Брат наздогнав сестру вже на вулиці.
- Що трапилось? Все було так гарно!
Вона зупинилась.
- Не гарно.
- Ти сподобалась моїм батькам. Вони нас благословляють, і ми одружимось.
Він швидко ішов до неї, але дівчина не озиралась. У неї перед очима розстелилася ніч, темніша за справжню.
- Я колись казала, що ти не знаєш мене, — спокійно до здивування. — Я жила серед людей… колись. Та зараз море кличе мене своєю дочкою і палац мій не з каменя, а з тіней підводних. Я мріяла про щастя людське, та нема для мене того щастя.
Вона хотіла рушити далі, та брат схопив її за руку.
- Не йди.
- Забудь мене.
Вона випросталась і побігла вулицею, розчинившись у нетрях ночі.
В його руках залишився тільки бурштиновий браслет, ще сповнений теплом коханої.
Розвиднювалось. На морському березі біля самої води сиділа дівчина, плакала, і море ставало все бурхливішим, наче від її сліз.
Високо в небесах кружляла зграя бурштинових птахів. А вода хвилювалася, виплескуючись на берег, шурхотіла камінцями, і в тому шурхотінні вчувався голос, вічний у величі і підступності, жорстокий у гордощах.
- Не плач, дочко, бо моя ти дочка — не людська. Жінки, кому доля власних дітей пестити не назначила, вимолюють собі синів і дочок від сонця, неба, моря чи землі. Та діти ті зачаровані, бо мають до своїх справжніх батьків повернутися, лишивши все людське людям.
А жінка, що тебе народила, кинула, бо майбутнього злякалася. То що тобі до людей, доню, коли безкраї мої простори тобі скоряться?
Ближче до виднокраю море вже скаженіло, хвилі ставали дедалі більшими, а дівчина не мала волі навіть підвестися. Вона більше не плакала, та морські бризки висихали під вітром солоними сльозами на щоках.
І тоді птахи заспівали, бурштинові прикраси ожили, засвітилися зсередини м’яким світлом, а на берег вибіг захеканий брат дочки моря.
Море розлютилося, і хвилі його зробилися жахливі у своїй темній красі.
- Я не віддам тебе ні сонцю, ні сину небесному, краще ти сіллю розтанеш, — грізно зашурхотіли камінці. — Не віддам тебе!
Від виднокраю котилася велетенська хвиля, ковтаючи менші, короновані піною. Хвиля наближалася, і врятуватися від неї було неможливо.
Світлий бурштиновий птах упав каменем з неба, розбиваючи собою верхівку водяної гори, і хвиля захлинулася сама у собі, розгубила силу, і навіть піною не доплеснула до брата з сестрою, що тепер стояли поряд.
Хвиля винесла на берег шматки бурштинового обладунку, чистого, прозорого, як сонячне проміння. Юнак підняв невеличкий уламок, що одразу засвітився в його руках.
На виднокраї народжувалась нова смертоносна хвиля. Брат і сестра, в чиїх серцях палала недозволена серед людей любов, подивилися одне на одного.
Бурштин, немов золочена вода, розтікався по їхній шкірі.
В промінні сонця, що сходило, у вишину злетіли двоє чарівних птахів. Вони поєднали свої долі не за людським законом, а за пташиним, відмовились і від людей, і від батьків своїх справжніх. У привітанні світання і щорічній боротьбі за сонце було їхнє щастя.
А море лишилося похмурим, наче на знак скорботи, та в його глибинах у спокійні дні, якщо зануритися
Хвилі і досі виносять уламки бурштину, і люди збирають теплі камені, щоб прикрашати себе мертвим сяйвом тих, хто вийшов із сонячних променів. Бо
Та іноді перед світанням хтось вгледить і живе бурштинове сяйво. То шукають птахи тих, що страху не мають, щоб світлом потаємних мрій поділитися.
І живуть серед людей діти зачаровані, про свою долю до назначеного часу не відаючи.
Додав Art-Vertep 22 лютого 2003
Про автора
Дев’ятко Наталія Володимирівна народилася 11 січня 1983 р. у м. Дніпропетровську. Закінчила Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара (факультет Систем і засобів масової комунікації).
