Автори / Ольга Куришко / Звір

Звір

Чому я так люблю осінь? Мабуть тому, що вона приносить мені натхнення і трохи спокою. А може тому, що саме восени зрозумів – я не змінюсь.

Я ніколи не думав про те, як довго людина може жити на межі і не ламатися. Напевно все залежить від того, чи вона розуміє що стоїть на межі. Коли приходить осінь, я починаю бачити ту безодню, куди котиться мое життя.

Цієї пори мої ночі такі ж довгі, як і у інших людей. Найгірше взимку – не можу сидіти на місці і тоді це починаеться частіше.

Спочатку я не розумів. А коли зрозумів, то злякався. Але нічого не вдієш.

Дзвінок.

- Так, кохана, я сьогодні запізнюсь. Знову багато роботи,- голос трохи тремтить, але вона нічого не помічає.

Я кидаю недопалок. І запалюю нову сигарету. Краплі дощу приємно шкварчать, падаючи на неї. Я чекаю у парку на лавочці.

І тут починається. Спочатку трохи завмирає серце і починає битися гучніше і частіше, але я вже звик, тому лише лице трохи кривиться від болю. Удари серця пришвидшуються. Я, навіть, не встигаю допалити, як починаеться моє перетворення. До цього неможливо звикнути, але все ж тримаюсь, щоб не збожеволіти, вже 6 років.

Я – вже не я. Тварюка у мені не думає про сенс життя, майбутнє чи кохання. Вона повинна живитися. Ці інстинкти мені не підконтрольні. Жовті з зеленим очі не пропускають здобич, а швидкість рухів не дадуть надії на життя.

Спочатку я боровся, але потім не міг чи ба, невіть, не хотів. Соромно зізнатися, але кожному хочеться, щоб бодай раз хтось сильніший і жорстокіший керував нашим життям.

Цього разу жертва намічена вже давно. Це мій колега по роботі. Я архітектор. Доволі талановитий. І мені подобається ця робота, тому я роблю її добре. Це навіть не колега – партнер. Ми робили разом проект.

Шльоп-шльоп. Звір біжить по велетенським калюжам. Шерсть переливається сріблом від світла машин.

Шльоп-шльоп.

Усі ми люди. Не має абсолютно хороших або ж бсолютно поганих. Може йому потрібні аж занадто гроші, або вчасно не зорієнтувався в ситуаціїі, тепер поза грою. Це бізнес, я розумію. Але за мої помилки він заплатить життям.

Звір чує його запах. 2-й поверх 28 квартира. Він сам. І спить. Нечутна поступ. Лише тихе сопіння і очі виривають із тамряви обриси сходинок. Його байдуже. Він не розуміє, що можна пробачити, вибачитися чи навіть забути. Образа-помста – це важливо.

Тінь майнула у дверях. Щось схоже на усмішку на морді. Він знайшов.

Пробач мені, друже. Я закриваю очі, щоб не бачити що буде далі. Пробач. Зовсім зморений повертаюсь під ранок до дому. Кохана спить. Ну й добре, не побачить мого втомленого обличчя. Дивлюсь на її шовковисте золотаве волосся. Вона – єдине світле, що в мене є і за що я готовий боротися.

Зовсім виснажений засинаю

Просинаюсь від дзвінка. Поки тягнуся за слухавкою, помічаю, що моя дружина вже пішла і я сам.

- Так, - в мене трохи охрипший голос зі сну.

- Чому ти не на роботі? – мій начальник ніколи не вітається .

- Я теж радий тебе чути.

- Чому не на роботі? Тебе не має, твого партнера теж.

“Я знаю”- майнуло в голові і одразу ж якийсь спазм бере за горло.

- Ти що, заснув?

Ковтаю “ком” у горлі. Відповідаю :

- Ні. Мене не буде сьогодні. Захворів.

- Виходь завтра. А то звільню, їй Богу!

- Не звільниш. Адже я найкраший.

- Не набивай собі ціну.- кидає слухавку.

Я люблю цього цинічного, аморального старого, що не визнає жодних авторитетів. Хоча і стерво, але безобидне.

Трохи згодом встаю. Йду на кухню і намагаюсь не дивитися у дзеркало. Але краєм ока все ж помічаю своє відображення. Аж гидко. Помолоділа, порозовіла пика. Весь свіжий, здоровий. Та я знаю звідки то. Це улов звіра.

На завтра дізнаюсь, що мій колега зліг з дуже важкою хворобою. Назву, якої я не можу вимомити. Ми всі скидаємося на ліки та фрукт. Я не йду провідувати його, бо не хочу бачити бліде, неживе обличчя і свою провину.

Я і так уже це бачив. Так хворіли мої вороги, приятелі, друзі, а коли тато зліг з інфарктом, я втік сюди і спробував почати усе спочатку.

Але звір не дозволить.

Кохана приходить рано. Чомусь сумна. Я готую вечерю. Я чую – сталась якась трагедія.

- Нам треба поговорити. – цей початок мені вже не подобається.

- Так, люба.

- Я йду. – я скоріш здогадуюсь, ніж чую ці слова, бо вона плаче.

Я не ворушусь.

- Йдеш. Ти кохаеш іншого?

Вона хитає головою у знак “ні”.

- Ти мене не кохаеш більше?

Той же знак.

- Годі, на Бога, куди і навіщо ти йдеш?

- Я…я…йду…бо не щаслива… з тобою.

- ?!!

- Я почуваю себе самотньою. Тебе не має постійно. А іноді я тебе боюсь. Я думаю, нам треба пожити окремо

- Але я не розумію.

Спазм у серці. НІ! Не так швидко. Вона влучила у самісіньке серце і перетворення-помста почалася негайно. Звіру все одно хто вона і що я її кохаю.

- Люба, тікай! – я трясу її щосили за плечі, щоб вона зрозуміла що то не жарти.- Тікай, чуєш! Як найдалі!

Вона не розуміє і тому залишається сидіти на стільці.

Злість, жага помсти наповнюють мене, та я це ще я.

Дуже боляче від серця. Воно не б’є, а просто таки гримить у вухах. Мабуть, нелюдський вираз обличчя змушує її вийти з ролі спостерігача в роль діючої особи, і вона біжить на вулицю. Ніби крізь вату чую, що вона кричить про допомогу.

Все. Контроль зламано.

Жертва недалеко. Свіжий запах. Молода жінка.

Ні! Ні! Кричу, та він не чує.

Одним стрибком долає декілька сходинок одразу. Я відчуваю його запал, адже жертва не далеко, а це означає погоню і травлю.

Жовті очі фокусуються на чорному пальто.

Я благаю, не треба!

Стрибок. Ще стрибок. Майже наздогнав.

Люба, тікай. Тікай! Вона шукає допомогу. Не чує тіні, що йде за нею. Вона розгублена і не знає, що робити. Я не можу допустит, щоб він дістав її. Бачу її душу. Я кожного разу бачу її, тому ніколи не забуваю тих, кого він згубив. Краще б він їх вбивав. Та йому потрібно більше, ніж життя. Душа. Висотуючи її, він залишає людину порожньою назавжди. Тому вони хворіють, тому вони помирають: мої друзі, мої вороги. Так він захищає мене, але ж так по-звірячому жорстоко.

А тепер вона.

Зусиллям волі я примушую трохи сповільнити рух його тіла. Цього достатньо. Достатньо, щоб машина наздогнала. Свист шин. Удар. Біль.

Ще звіриними очима я дивлюся на неї… і посміхаюсь. У нас буде дитина. Ось чому вона вимагала від мене більше уваги. Моя кохана плаче, а я вже майже людина. Вона схилилася наді мною і шепоче, що все буде добре.

В мене ще є сили, щоб сказати їй: «Не покидай нашого сина».

Все.

Знову осінь, я ще чую її запах. Вона принесла мені спокій. Звір помер.

Додав Art-G 05 листопада 2007

Про автора

Биография Предисловие (не обязательно) В сердце каждого человека есть дверь, в которую он не пускает даже дневной свет. Заходит он туда поспехом, чтобы тайна не ускользнула из темноты. А эта тайна есть в сердце каждого.