Автори / Ольга Куришко / Муза
Я – натхнення. Я - початок та кінець ваших страждань та одкровень. Я єдина.
Я шукаю слів. Я створюю образи і примушую їх жити.
Мої рукописи часто губляться. Самі собою, без стороньої допомоги. Мене це не бентежить, бо слова, сказані одного разу залишаються у моїй пам’яті гамою почуттів та видінь. Бо сказані мені, для мене, заради мене.
Ви шукаете слів. Щоб розповісти про свої сни. Це не дає спокою, Це ламае і змушує шукати. Шукати те, що наповнить вас і виллється у розовідь чи сповідь. Це не залежить від вас, бо ви просто більш чутливі, ніж інші.
Я бачу сіру лікарняну кімнату. Дуже чітко. Навіть чую той фармацевтичний запах, що змушує деяких людей жіночої статі моршити носа.
Вицвілі штори не закривють обляпаного вікна. І хвробливе світло ранку освітлює кімнату. Чотири ліжка. Білосніжні. Це якось не в’яжеться з тоном кімнати.
Він стоїть біля вікна. Сам у кімнаті, яка завелика для нього. Трохи не зручно у лікарняній піжамі. Згорблена спина, блакитні очі, глибокі зморшки по обличчю. Але це не спотворює того, ким він є на справді. Те, що в ньому було завжди і допомагало вижити.
Він думає про те, що до обіду піде дощ.. Тут часу не має, тому не важливо, що буде сьогодні або завтра, або через тиждень.
Він письменник. Але цього не скаже нікому, бо він бувший. Я вже казала, що вас наповнюють емоції інших людей. Але ви потребуете все більше і більше.
Він тут давно. Тихий, скромний дід з сивою бородою і сумним поглядом. Він не має іншого життя, тому переживає в уяві все те, що було колись те, що писав і про що мріяв.
Він мовчить. Не тому, що нікому розповісти, а тому, що не може розповісти. Мова, слова вже не служать йому, тому він не може розказати про світи, які бачить у снах.
Це називається “втратити натхнення”. А я, дивлячись в його очі, назву це змореністю. Він й справді заморився від почуттів, які тримають у напрузі.
Він трохи ворохнувся. Перевів погляд на мийку. Трохи подумав про щось і почав одягатися. Неквапливо, акуратно. Дарма, що лікарня.
Повільно спускається з бетонних сходів і виходить на двір. Він прямує до лавки, і по-старечому незграбно сідає на неї. Я не здогадуюсь про що він думає, але я точно знаю, що він чекає на мене. Кожного дня. Його надія ще жевріє. Я приходжу часто до нього, бо ніколи не покидаю письменників. Я – муза.
Сьогодні я також прийду до нього, щоб поговорити з ним. І може сьогодні він напише найкраший роман.
Додав Art-G 05 листопада 2007
Про автора
Биография Предисловие (не обязательно) В сердце каждого человека есть дверь, в которую он не пускает даже дневной свет. Заходит он туда поспехом, чтобы тайна не ускользнула из темноты. А эта тайна есть в сердце каждого.
