Автори / Ольга Куришко / Прощальний лист
“Я йду від тебе. Твого нерозуміння. Ти так завзято впираєшся і не бажаєш розуміти, що починаю думати, що стала божевільною і намагаюсь переконати тебе у відсутності в мене психічних розладів.
Може я й справді того. Не знаю, я нічого не знаю. Я так чіпляюсь за своє вміння раціонально оцінювати ситуацію, що стала аж занадто розумною при ковирянні у чужій душі. Я казала їм йти до кінця і нічого не боятися. Коли сама кожного разу оглядалася назад і боялася нерозуміння. Я так палко доказувала їм, що кохання існує і ми повинні вірити і бла-бла-бла.
У моїй голові стільки думок, видінь і образів, але поки я їх ще контролюю. Чи порожні люди навколо мене чи ні? Що важливіше: новий костюм чи нова пісня? Чому ми такі різні? Чому я сама? Чому я не маю свого місця? Ці питання не дають мені життя. Але найголовніше з них – хто я?
Мої рука стискає олівець. Вона реальна, та чи реально те, що вона пише?
Не знаю я як треба жити і де ходити, з ким говорити, а з ким мовчати. Але часом я плачу через пісню, щось стається так, як я задумала, я дивним чином впливаю на людей своїм голосом, іноді я пишу, а ще дуже ну-просто-дуже боюсь жити.
Тому я вирішила піти. Поки ще не знаю куди. Але ти завжди можеш знайти мене на нашому місці. Хай, тобі, щастить. Цілую в останнє.”
Я
Потім вона просто зникла. Цей лист лежав на моєму столі у білому конверті. Вона завжди акуратно складала різні папери. Я почуваю себе винною що проводила з нею мало часу, мало говорила з нею.
Я сумую без неї.
І де це - “наше місце”? Це, звісно, лише така назва, взагалі-то це “її місце”. Вона мала їх безліч. Завжди тягала мене у різні кінці міста і доказувала красу старого будинку, сонячного ранку чи прекрасного краєвиду. Мені було холодно і не цікаво.
Я сиджу на лавочці і дивлюсь на місто.
- Гарно, правда.
В мене відібрало мову.
- Ти !!!
- Так, я.
- Але як, коли, що … ?
- Ш-ш-ш. Я мала справи.
- Які справи?
- Я створювала світ. Той, про який я писала у своїх творах.
Я мовчу і мій мозок кричить, що це абсурдно, божевільно і … Вона розуміє і каже:
- Не бійся. Я не візьму тебе з собою.
Як у фільмах фантастики вона береться за невидиму ручку і двері розчиняються. Вона зникла, а я бачила бузкове небо і сніг.
Трохи згодом, через кілька тижнів, я прийшла знову. Але вона не з’явилась. Лише надпис на лавочці: ”Віра – це перший крок до …”
Додав Art-G 15 січня 2008
Про автора
Биография Предисловие (не обязательно) В сердце каждого человека есть дверь, в которую он не пускает даже дневной свет. Заходит он туда поспехом, чтобы тайна не ускользнула из темноты. А эта тайна есть в сердце каждого.
Чудово....кому присвячене таке творіння7