Автори / Оринка Григоренко / Дивне видиво (частина 2)
Оптимістичне
Чай
Запарю я міцний пахучий чай
і крізь вікно зирну на голі древа.
Із видихом скажу собі: «…Кінчай
ниття..! Ти маєш все, що треба,-
життя, здоров`я, затишок й тепло,
чудових двох синів і чоловіка…
Не через те, що так тобі везло,
а лиш за те, що ти пройшла крізь лихо:
ти мала і пригоди, і бої,
курвівство, ґвалт, і батька хоронила…
Ти вибрала собі життя в сім`ї,
тепер не злись. Розправлять діти крила
і полетять. Не втримати тобі
їх молодечого стрімкого лету.
Поникнеш головою у журбі,
не раз ще сина запитаєш: Де ти..?
Завиє пусткою душа, і дім
потребуватиме відлуння кроків
синівських. Та не чутно в нім
нікого крім твоїх прожитих років…»
Стара школа
- Ти ж казав, шо ми йдем на школу!
- Ну..
— І де вона..?
— Та во..! — ти шо сліпий?!
..пари від розпашілого асфальту,
..гарячий подих попелу костирищ,
..горлання хлопчаків, що б`ють «пенальку»,
..тужливий гул в віконечках горищ, -
..мого це міста запахи і звуки,
..то тіні від його старечих стін..
..Й весняний цвіт, що я беру у руки, -
..то теж моє…
Мого дитинства плин
..ввижається
..в старої школи вибитім вікні..
..тепер тут пустка, і сміттєва яма
..й приємно тут, мабуть, одній мені.
Пісня для Ніно Катамадзе
..Живу
як вихор дні і ночі
проносяться
бездонні очі
зовуть у день
нових пісень
і терну віти
й білі квіти
цвітуть
..Іду
десь ТАМ мене чекає
зла доленька
що гірш немає
одвік вона
на людство зла
до мене ж добра
власна кобра
пустель
..Пісок
де дме в обличчя
незайманий
до себе кличе
аби хто взяв
та не питав
чи серце хоче
бо клекоче
в нім плоть
..Бажань
мовчазних стогін
сном втишений
застиглий огин
в сні щастя мить
навік горить
а серце прагне
мож роздягне
живу…
Звірятко
лежало воно, порозкидавши ручки
і носиком вткнувшись у мамину грудь…
шукало поїсти,- маленька звірючка…
сопіло, тряслось, що ще мож не дадуть…
юркі оченята блакитні закрито,
пелюсточки губ посміхаються в сні,
маленьке невинне безпомічне літо,
довірене Богом тобі і мені.
моя Мавка
в Твоїх очах проміниться нестримнеє бажання
в блідих вустах привидиться ледь чутний смертний шарм
я відповім лиш рухом на беззвучне запитання
і Ти пройдеш крізь тіло у квітки кривавих ран
і сонце згасне в небесах і вмовкне спів пташиний
і вітер стишить буйний літ у затінку рамен
Ти виймеш серце із грудей і в грудях ляже іній
той іній кров`ю влиється в потік багряних вен
і хвилі кіс Твоїх я розплету
і Ти хрестом впадеш на килими кульбаб і трав
обійнята лиш подихом неторкана руками
така якої ще ніхто ніколи не кохав
я врятую Тебе знепритомлену від страждань
скроплю спрагле лице прохолодними краплями сліз
вмию ноги Твої надживою водою бажань
витру ступні Твої переплетенням своїх кіс
руки Твої розведу — праву в захід а ліву в схід
пера порваних крил розправлятиму подихом лиш
гляну в очі Твої а всередині цілий світ
світ, що птахом над ним Ти ніколи вже не злетиш
як зізнатись Тобі що Ти вища за гір хребти
дивний тік твоїх перст що ніжніший за квітки стебло
більш не вміє ніхто так як вміла літати Ти
бо такої як Ти ще ніколи ніде не було
Дивне видиво
Стала несподіваним свідком Твого життя..
Несподіваним… Можливо й небажаним..
хоча так не хочеться вірити в свою небажаність..
Бо нікому не хочеться вірити в свою непотрібність у цьому світі..
Було заборонено Тобі писати…
не те щоб зовсім строго, але заборонено..
Знову небажаність.. із глибини свідомості виринає липкий страх..
боязнь бути причиною псування…
зсування.. з’ясування.. вияснювання відносин
між Тобою і ним.. Він просив: «не чіпай її, — вона моя..»
не мала сили послухатись..
бо не слухалася душа, яка рвалась висловити Тобі своє захоплення..
Він читав Твій перший лист
по телефону.. на фоні провінційних буднів..
по сотовому.. через космос звучав його голос і Твої слова…
Ти звучала… я чула.. я вивчала…
вивчала Тебе… навчалася в Тебе.. почувалася чудово..
відчуття неймовірної радості і захоплення огортали свідомість..
охоплювались Тобою.. Твоєю талановитістю..
Твоєю графоманністю… гуманістю.. манною..
Ти стала манною небесною, що втамувала враженнєвий голод..
всі враження від Тебе.. вся мова про Тебе..
Ти випромінюєш різнобарве сяйво навіть заочно..
побачити Тебе означало б осліпнути…
почуті слова безпосереднь з Твоїх уст звучали б чарівною музикою у скронях..
і пришвидшене колотіння серця відбивало б в такт мелодії Твого голосу..
він мав честь бути з Тобою знайомим.. працювати з Тобою..
спілкуватися з Тобою наодинці.. Бути Твоїм другом..
його очі горіли палким вогнем при згадці про Тебе.. промінили бенгальські іскри..
в такому стані з його сяючого обличчя можна писати картини Ісуса Хиста..
мені дуже шкода, що ці моменти нечасті..
такими хвилинами не насичені рутинні сімейні будні..
це хвильки сонячного свята… це прояви щастя..
і він був таким.. і серце проймала бездонна радість за нього..
бачила світлини із зображенням Тебе..
вдивлялася… споглядала.. виглядала..
гледіла кожну дрібничку.. і вигледіла чарівницю.. чудoвницю..
дивне видиво разючої неповторності характеру..
невторинності.. невинності.. спростувальності.. неформальності..
прямоти.. мети.. тонкості.. чутливості.. сумності..
затаємничення тонких кришталиків жіночої душі за бетонну стіну неприв’язливості..
неприв’язаності ні до чого.. ненав’язуваності нікому..
незав’язуваності міцних взаємовузлів співіснування..
непіддавння Світу.. непокора Її Величності Світськості…
невизнання жодних рамок суспільності..
в Тобі вчувається сила.. непоборна..
відмінна впертість.. здоровецька затятість..
і разом з тим м’яка жіночність під товстою бавовною зверхньої пустунковатості..
мені подобається Твій яскравий грубонитковий шарф великопетлевого в’язання..
чи можна присвячувати Тобі листи пісні та вірші..?
Мрія в весняну ніч
падає дощ на срібний морок безсонних ночей,
плаче вікно краплями слізних скляних неочей,
горе тече на підвіконня, й зривається вниз,
погляд вздогін падає в двір, що від мряки розкис,
цвіт аличі, світ ліхтаря, черінь вулиць бічних,
темна весна, вир коханнєвих надій навісних,
гра таємниць, поруху тінь, мокрі пальці на склі,
скрипу чуття, стогону вдих, зимний пар на чолі…
сон про День міста
то було велике святкування в моєму рідному містечку
поважна подія в маленьій провінції
міщани йшли широченним потоком по центальній вулиці
до головної площі міста
там мало щось відбутися
щось надзвичайне й помпезне а заразом і розважальне
було темно не від згуслих сутінків
було сіро не від похмурої погоди
тінь лежала над містом від затемнення сонця
а люди все йшли і йшли
одягнуті всі у чорному
із чорними капішонами
накидок середньовічних
і я йшла і поруч мене
йшли дві нерозлучні подруги
одна з них білявка у чорній вишиваній блузочці
а другої я не бачила
лиш знала її прихильність
і раптом збоку ..знизу
з перпендикулярної вулиці
на нас вийшов натовп весільний
веселих гостей шарада
барвисто так порозодяганих
мені ж до виходка хотілося
та так що аж
і
в смерді туалету громадського
та дверці чомусь відчинилися
і я зрозуміла, що вся чомусь
смердючими нечистотами обляпана
з голови до ніг Текло по руках і стегнах бо
а люди до мене прагнули
хотіли поговорити Бо я стала геть відомою
і бігли із мікрофонами
і ставили запитаннячка
і був там один поважний такий
звукооператор правильний
звертався до всіх з погордою
коротких хотів пояснень він
мені якось розумілося що є він для мене важливим геть
і відповідати я мусила
надіючись, що нечистот на тілі моїм ніхто не зауважить
ховали мене мої подруги
у тінях прекрасних спин своїх
і я до дверей кидалася по всьому місту блукаючи
шукала одні хоч відчинені аби зайти та помитися
мені відчинила тітонька
і я з насолодою милася
впускаючи в душу струмені
води паркотливо гарячої
чекала в вітальні тітонька
і вийняла фотографії
старезнії
з
в розмові розхвилювалася
та так, що дістала приступа страшного епілептичного
а потім кидала меблями й руками за ніж хапалася
прибіг чоловік законний їй
схопив її ..стис за талію і бити хотів причинную
та я його попередила читанням віршів наголосно
дивилась їй в очі безумнії і вірші горлала нестримано
на диво вона заспокоїлась
і з дому того виходячи я знала що більш не битиме
її муж а вірші читатиме
а потім дитина малесенька
і славна родина багатая
приймали мене гостиною у домі своєму чемному
і в місто ми всі виходили
й затемнення сонця закінчилось
та все ще багато постатей у чорному залишалося
дитина що років зо два йому
згубився у тому натовпі
я раптом знайшла його грубаса в салоні моделей місцевому
дивився на світ зацікавлено з дверцяточок засклених отвору
хапала його за ручечку і вела до славних родичів
він на голові капелюшка мав
дівчачого рожевенького у формі таріля із фруктами і квітами весь заквітчаний
і ще був на диво одягнутий у плаття рожеве малесеньке
та надто йому короткеє що видно було пісюнчика
«як Вєрка Сєрдючка», — подумалось
а вже вечоріло й ніченька небавом на землю гупнула
і я продиралась в натовпі і впала коліна зранивши
і подруги зауважили що зникла десь моя сумочка
мобілка і гаманець пропав
я тітоньку раптом побачила що стиха вона мою сумочку
за спину собі ховала геть
і я її прошу лежачи «Віддайте мені мою сумочку
візьміть собі гроші з гаманця а сумку віддайте прошу Вас»
вона геть завмерла ніяково
а поруч бомжі те бачили і стиха так мовчки дивуючись
мені повернули мобілочку
вже вдруге до мене вернулася моя щаслива мобілочка
Галинка
Вона поверталась зі школи
в огидній коричневій формі
вчуваючи перевтому
нестерпную з ніг валючу
Підходила до дивана
жбурляла на діл дипломата
і падала навзнак на спину
на ложе широке дивана
Вона відчувала незмогу
відкрити бездонні очі
підняти свинцеві повіки
впустити в безодню світло
і навіть поворухнутись
не сміло натомлене тіло
Вона відчувала як в боки
самі розводяться руки
самі розводяться ноги
протягнуті геть на струнко
Вона лежала мов зірка
без жодних чуттів тілесних
і паралізоване тіло
не слухало свого мозку
Вона кудись проникала
провалювалась чи злітала
достоту того не знала
Лиш скронями відчувала
що мусить відкрити очі
Що мусить відкрити очі
бо станеться щось непоправне
бо страх обіймав їй душу
бо тіло було без руху
бо очі не слухали мозку
і довго не відкривались
І так було знову вдруге
диван розпростерте тіло
в огидній коричневій формі
провалювалось чи летіло
й потреба відкрити очі
Нестерпна така потреба
відкрити ті кляті очі
підняти свинцеві повіки
І знов інший день і простір
і знову зірки її звали
і втретє собі клялася
що більше себе ніколи
не пустить до того стану
до того знеболення й світу у себе вже невпускання
Хотіла того позбутись
боялась того набути
і з силою неземною
таки відкривала очі
титановим надзусиллям
зривала важкенні повіки
О! Гуру моя медитацій
чому ж Ти для них не вчитель
для тих що до космосу прагнуть
що мучать себе роками
щоб душі від тіл відділити
щоб з зорями понад хмари
у інші світи літати
Ти ж вперто відмовила зорям
Ти впевнено їх відігнала
вони Тебе кликали тричі
у Всесвіту зоряне коло
І більш вже не прийдуть ніколи
Байки
Пудель
Зустрілися двоє: Дворняга і Пудель.
У Пуделя бантик блакитний на грудях,-
В Дворняги ж прикраса одна — реп`яхи,-
Давно вже ні м`яса не їв, ні ухи.
А Пудель біленький, веселий і ситий
Кепкує з Дворняги, що завше побитий.
Зневажливо викривив морду спадкову,
Повагом проніс голубеньку обнову.
Так гордо з Дворняги біляк насміхався,
Що в яму бруднючих відходів попався.
Ось щойно від сміху зривав він живіт,-
В багнюку втопив шубки білої цвіт.
Дереться, скавчить, мож хоч хтось підійде,-
Та не обізветься ніхто і ніде,-
Багато зібралось породистих псів,
Та шубку бруднити ніхто не хотів.
І той лиш Дворняга, що весь в реп`яхах,
Без страху за шкуру, у всіх на очах
Стрибнув в нечистоти. Бо сам добре знав
Нечисту біду,- в ній не раз побував.
Витягував псину годину недовгу,
Струсився й продовжив свою
А Пудель ще довго в пилюку вдивлявся,-
В той бік, куди бідний Дворняга подався..
Душа повна бруду, мізки повні мислень,
Життя попросилось до переосмислень..
Як доля підкине негарну пригоду,
Одразу зникає вся слава і пиха,
Й не знаєш тоді, хто врятує від лиха.
Цар Лев
Цар Лев, Левиця й п`ятко Левенят
жили собі у затишній печері.
Та час прийшов серйозний не на жарт:
зібрались Звірі під оселі двері.
Ревли, що вже не можуть більш ні дня
терпіти злих Шакалів панування,
що мусить вийти Левова рідня
й привести Ліс до упорядкування.
Всіх голосніш,
істоти з Західного краю лісу,
і їх було найбільш. Все не могли
Шакали перевчити їх до біса
ревти
вже нищили безжально Західревів -
перегризали горла й до Таращ
ховали злочин, де високі древа.
Їм не вдавалось Західревів дух
зломити. І повстав народ вселісний
Шакалам в спротив підійнявши рух.
Ревли усі. Й найбільш ревли невтішно
ті, що втекли за Лісу геть кордон,
й кричали там про записи наскальні,
підступних змов й розмов огидний тон,
що викриє політику Шакальну.
Скрижалей правда, вбивств безжальний ряд
відбилися відлунням в дебрях Лісу.
Й повсталі звірі йшли — і снігопад
не став завадою. Старі гульвіси,
нестримний молодняк, зелений Черв
пискляві Мавпочки,
сміливо Заєць йшов у Вовчий верв,
Ведмеді, що у сплячку впасти мали б,-
усі ішли. Відірвані від гнізд,
покинувши печер затишні стіни,
й комори, повні розмаїтих їств…
Ревли і йшли з вимогою про зміни.
Й перемогли, і обновився Ліс
Цар Лев розмножив хліба і видовищ,
І п`ятко Левенят з собою ніс.
Приймати мусів виклик, що ж поробиш.
Хоч Лев з Шакальством добру сотню бід
вже пережив, та зрадив їх для Лісу.
Тому вони подали на обід
отруту Левові, щоб згубну кризу
таємно стишити. Та вижив Цар
і далі жив… для Лісу якось ніби:
Звірівству Лев виводив словодар,
тим, хто близькі, чіпляв на вуха німби,
І жив, як міг.
Царя ж попритискав
з усіх боків принишклий фронт ворожий,
зневірою і страхом обіймав
його мізки. І пишна царська ложа
зустріла затишком свого Царя
в дуплі розбитого століттям дуба.
Він стиха жив, де Левова нора,
де тиша райська і домівка люба.
А часом тим Шакальський дикий рід
підняв Зшакалений Східліс зі стійла.
Дав крикунам шмат м`яса на обід,
пообіцяв молочні ріки пійла…
І йшли Східліси впевнено між древ,
й ревіли як написано в листочках.
Весь Ліс пав сміхом під незграбний рев.
І Західреви в вишитих сорочках
сміялись знов тепер найголосніш.
І не хотіли навіть споглядати
на ревунів шакальських. Що гучніш
ревли вони, то більш хотілось спати
від знудних гасел, марноти марнот,
від лицемірності
від Левового підвивання нот.
Комар розчарування в очі жалив
тих щирих Західревів, що колись
ішли в борні за волю воювати.
Вони в розчаруванні розбрелись,
і на Царя їм «стало наплювати..»
Шакали ж користали вповні те
безладдя і апатію загальну:
Ламали й продавали Ліс і Степ,
розмову гучно ширили шакальну,
Порозганяли друзів з Гаю, з Гір,
відлякували жителів Долини.
Щоб ті дарів не несли в славний Бір,
щоб залишались осторонь віднині.
Бо в Лісі пануватиме Шакал,
І де ж до нього дурневі Царлеву.
І стишували Західреви шал,
і вже не знали, що ж робити треба.
І мовчки всі дивились на концерт -
без сил, без прав, без солов`їних трелей.
Цар спав — прокинувсь — осмілів — не вмер
і добре.
Не підійметься з оселей
вже більш обмануте лісне Звір’я,
сердець не вручить Левовій Родині
тепер вже скраю кожна Звірсім`я,
нічого вже ніхто не зна віднині.
Ця байка, то лихих часів навчання,
ми в праві не зректи свій осуд владі.
Та нашим ображанням і мовчанню
лиш тільки вороги безмежно раді.
про Бабака, Бобра і Борсука
Бобер, Бабак і пан Борсук,
не для забави, а для діла,
залізли на високий сук,
і вже давненько там сиділи.
Їх діло поважав лісок,
бо добру й славну справу мали, —
пісні складали для пташок,
спів соловейків підправляли.
Про давню єдність
вони все марили у мріях —
тягли старих пісень або
кохались в лісових повіях.
Рівняли всіх на власний смак:
все вище ставили вульгарних,
провадячи ґламур отак, —
огидне правили за гарне,
старе давали як нове,
хто геть цнотливий — виганяли,
хотіли ж бо a la Kurvaie,
пісні пташки щоб їм співали.
В курвівстві більш Борсук приспів,
бо хвацько з
розпусних він пісень наплів,
і мав до всяких їх оказій.
Навчив Зозулю й Горобця
як до пісень цих рвати гланди,
й мав нагороду від лісця
за розвиток юрких талантів.
Бабак частіш сидів в норі,
не пхавсь до піснярів горластих, —
він сам талант, — душа вгорі,
пісні в душі, в піснях — контрасти,
То не для нього шум лісів, —
він розумів лиш пісню квітів.
І хто б і скільки б не просив,
він не для них. Один на світі
із власним Богом у душі.
Він сам є Бог.. Він вище неба,
він не побачить — не проси,
Йому крім себе птиць не треба.
Бобер, що з них найрозумніш,
зродив для лісу Бобренятко,
пані Боброву вставив між
рядків пісень, й червону цятку
лишив по собі в далині,
що розпливалася містично.
Хор розливав його пісні,
і до ладу, і хаотично:
співали Сойка й Повзунок,
і Соловей курвівські трелі
горласто ширив над лісок, —
їх чули в полі, й поза скелі…
Старіли стиха з плином днів
Бобер, Борсук, Бабак… Швидкоруч
ще лебединії пісні,
складали. Ще тримали поруч
слухняних птиць що вдвох чи втрьох
ще ними навчені співати.
На тих гілках зростав вже мох,
де мали звич вони сідати.
А купка юних пташенят
сиділа на сусіднім гіллі
співали про думки малят,
про жовторотиків весілля;
складали власне — про думки,
про душу, про сердець каміння,
в піснях не мали слів гидких,
і творче шліфували вміння.
І зроджували ті пісні
у слухача не хіть тілесну,
а перші почуття весни,
і зліт душі допіднебесний.
нехай ж не гине молодий
талант в погоні за сарказмом,
й за старцем, що glamoure брудний
він ширить нетривким міазмом.
Моє юнацьке у перекладі мене дорослої
Игра сигареты в руке
и мягкий огонь в глазах
в вечернем сквозном ветерке
и теплая пыль на словах
Простой разговор ни про что
..маркетинг ..дела ..телефон
рвал в клочья ночное манто
троллейбусных вздохов тон
Волос туго стянутых прядь
жгла цветом вороньих крыл
хотелось их ветром распять
чтоб волос воскрес и ожил
Повеяла холодом зим
протянутая рука
и я проследив чуть за ним
ушла дожидаться
Цигарка в руках наче гра
звабливий вогонь в очах
і ніч в протягах і вітрах
ледь чутний пилок на словах
Розмова про те й не про то
..маркетинг ..робота ..жінки
і рвав опівнічне манто
тролейбусів стогін важкий
Волосся що стиснуте в жмут
мов черінь воронячих крил
вітри хай його розірвуть
й розвіють аж на небосхил!
Повіяло холодом зим
від поданої руки
провівши очима за ним
я слухала трубки гудки
Спроба перекладу мною Алєксєя Жемчужнікова (1971 р.)
Я ту знаю страну, где уж солнце без силы
Где уж савана ждет, холодея, земля,
И где в голых лесах воет ветер унылый —
То родимый мой край, то Россия моя.
Сумрак, бедность, тоска, непогода и слякоть
Вид угрюмый людей, вид унылый земли…
Ах, как сердце болит! Как мне хочется плакать!
Перестаньте рыдать надо мной, журавли!
Я ті знаю краї, де вже сонце безсиле,
Де на саван чекає протліла земля,
Де між голих дерев вітер мре озвіріло,
То батьків моїх край, то Росія моя
(І до тебе вертатись не хочеться, …я)
Присмерк, бідність, нудьга, бездоріжжя кудлате,
Сум похмурих людей, сум глевкої землі…
Ох, як серце болить! Як же тягне ридати!
Не вбивайте сльозами мене, журавлі!
Somebody replied to your LiveJournal post:
«Живий журнал Костя Москальця…»
двокрапка.. пробіл.. посилання
О! Somebody… Невже то сам Господь
явився їй по Святах Великодніх
й промовив: «Втішся! Досить непогод
душі твоїй засмуреній й негодній..
Читай! Живи! Борися — ти ж поет..!» -
Промовив Він словами «Таємниці»…
щодня їй дарував за злетом злет, -
вона ж тремтіла вщент: О, Боже! ниці
страждання ті, що досі берегла
в собі… Що їм з таким стійким натхненням
себе давала всю.. Що не могла
вже й думки написати без успення
себе самої в тлі своїх могил,
котрі
сама ж… Чи стане ще у неї сил,
здійснити те за чим вона страждала..?
Безповоротності подій
Будь ласка, пробачте ..Простіть ..Не карайте!
Не варте і марне моє каяття, —
я знаю про це.. Але й Ви також знайте,
Поете, — без Вас я не маю життя..
Негідна і винна, бо Ваші страждання,
жбурнула з привату на розсуд людський,-
я знаю про це.. О! простіть хвилювання
надмірне, що розум затьмарило мій!
я вискочка й блазень, і на гільйотину
іти я готова, - лиш Ви в тім суддя..
Катуйте.. Скалічте.. Порвіть.. Тільки спину
свою споглядати не змушуйте! ..я
так вірші боялась писати бездарні,-
надумані рими про плинучий час…
О, збавте моє існування намарне, -
тепер я не зможу писати без Вас…
про Львiв..
..подiбне до того, що я хочу сказати про нього, вже було описане..
..в Андруховича.. чи в Москальця.. чи ще в когось iз тих, хто хоч на трiшки залишався з Левом наодинцi…
..хто злився з його старечою нереставрованою сiрiстю кам’яних стiн…
..хто змирився з його вiчними проливними дощами i навчився жити пiд прогулянковою парасолькою…
..хто зрозумiв його дух глибокої iнтелiгентностi, таємничої тишi ..i чарiвних звукiв саксофонного блюзу,
..таких iнодi примарно несподiваних у зруйнованiй обгорiлiй кам’яницi…
..хто знає, на якому iз найближчих зворотiв можна наткнутися на
..i навiть прикро поспiшаючи по своїх справах, має час зупинитися i розгледiти мазки…
..хто кохався iз Львовом хоч раз, залишиться з ним назавжди..
..Лев не вiдпускає своїх коханцiв.. вiн змушує їх тужити.. бродити брукiвкою у снах i видiннях..
..хто жив iз Львовом роки, тому не позбутися його духу до смертi…
..тому нiколи не викоренити звички вести справи у забiгайлiвках… на закавлених столах…
..Львiв мiсто кав’ярень i цукерень не тому, що їх там багато… хоч їх там дiйсно немало…
..а тому, що бiльшiсть дiлових зустрiчей, домовленостей i пiдписань угод вiдбуваються далеко не в офiсах,
..а саме на столиках помiж фiлiжанками з кавою i тарiлочками зi штруделем..
..ностальгiя…
. . .
..про мою закоханiсть у Львiв навiть вже даремно говорити… смiшно оспiвувати…
..закоханiсть, не пiдгодовувана надiєю на вiчне i безтурботне щастя, перетворюється в трагедiю..
Цієї ночі мені снився Андрухович
..він чомусь був схожий більше на Любчика Засядного… але то не має значення…
..ми вийшли звідкись і рухались по глибоченних снігах (як у старому кіно «Ніч перед Різдвом») вдвох.. веселі.. з якоюсь метою…
..по дорозі
..він назвав її якимось розумним словом, але я не пам`ятаю, яким..
..тож купив він її, примостив собі на голову без дзеркала, і думав, що мало бути правильно і гарно..
..але ідучи по ярмарку, зрозумів, що люди з нього сміються..
..зняв козацьку шапку і дивиться, а той червоний трикутничок, що в шапці на самому вершечку пришито, догори стирчить, — бо бачте всередину був паперовий конус вставлений, аби шовковий трикутничок не пом`явся..
..ось так ми вдвох ішли по сугробах і морозу до нашого пункту призначення, регочучи з тої оказії..
..і весело бесідуючи, прийшли у одне неймовірно культове громадське місце..
..воно називалось «Забігайлівка «Де на Вас тисне стеля».. знаходилось у підвальному приміщенні з арковими склепіннями..
..ті невирівняні, побілені вапном, аркові склепіння були такі низькі, що заходити і рухатись по «Забігайлівці» можна було лише зігнувшись мало не вдвоє.. Випростати спину моливо було, лише сівши на старого добротного стільця за старезний дубовий столик..
..далі по сценарію береш меню і кричиш до корчмаря, котрий сидить за шинквасом, що Тобі треба..
не буду наголошувати на факті, що всі працівники того закладу одягнуті в національні строї..
..у переліку меню, крім національних українських страв, є також одна послуга..
..можна замовити собі Розповідача.. залежно від ціни, він підсідає до вашого столика і розповідає або коротенький анекдот, або оповідку, або цілу історію, або довжелезну казку на весь вечір..
..ми не замовляли Розповідача..
..Андрухович сам гарно вмів розказувати..
..не пам`ятаю, на той час був він все ще схожий на Любчика Засядного чи вже ні, але його історія була про полювання..
..був він начебто запрошений на королівське полювання..
..на таке, що зі слугами, пажами і все як належить.. мало того, ще й на нічне..
..відбившись від своїх, мусив залізти на дерево, щоб не то від вовків сховатись, не то дорогу пошукати…
..і тут дивиться, а на сусідній гілці, на фоні величезного круглого місяця, сидить постать…
..він придивлятися… що то ніби чорт сидить.. весь такий
..так, що Андрухович аж із дерева на землю гупнув..
..а той на дереві давай реготати, бо то був просто грубий паж зі свити на тому королівському полюванні.. він впізнав гостя, і вирішив з нього пожартувати..
..на цьому розповідь закінчилася, я реготала… а Андрухович мовить, що «..бачиш, тобі зараз смішно.. і пажеві тоді було смішно… і мені весело тепер… а тоді було ну зовсім не до сміху..»
..і паж із тої оповідки міражем сидів на кріслі навпроти… рожевощокий, посміхнений, весь у пишній розцяцькованій
..і даремно додавати, що під час розмови я бачила не Андруховича, котрий ворушив губами, сміявся очима і розмахував руками, а ті яскраві картини, котрі він описував..
про Прилуки
її домом був Львів
тут вона вміла спілкуватися з людьми
вміла знаходити потрібні знайомства
вона починає дихати лиш тоді коли потрапляє у Львів
вона бродить по ньому здерши голову
відкривши рота від захоплення і тремтячи від екстазу
саме тут оживають всі її солодкі спогади
тільки тут прокидається бажання творити
у її випадку — описувати і фотографувати
тут вона почула «генії творять а таланти трудяться»
вона відчувала в собі зародки таланту
її сни
Бог їй дарував одну з своїх іскорок
бачити просту й тонку красу в навколишній буденщині
вона черпає творчість із людей з якими спілкуюся а не із своїх нутрощів
вона не злостива в ній немає саркастичного погляду на людей і світ
вона так хоче щось створити для людей
у Прилуках вона зігниє
це постсовдепівське (і навіть зовсм не пост) місто її так дратує
Прилуки — світ блатних
це діаспора тюремної культури
вона пробувала там стати успішною
робила це так як робила б у Львові
йшла з пропозиціями до різноманітної дирекції всіляких фірм
до прилуцьких бізнесменів і керівників підприємств комплексів та
запрошувала їх зустрітися
в обідню пору в кафе за
ну-у-у
і мало того що у Прилуках нормального
в крайньому разі у центрі бо всі
так ще й після такої здибанки обов`язково нариваєшся на пропозицію сходити разом в сауну
брудне пристановище блатних
там дві колонії: одна — для неповнолітніх інша — надзвичайно строгого режиму (друга із двох існуючих в Україні)
основними поселенцями навколо Прилук історично є каторжники яких зігнали сюди видобувати нафту (вишка одразу за містом стоїть).
основними багачами є круті котрі зі становленням Української Незалежності отримали ліцензію №2 на вивезення металобрухту
єдиною музикою яка звучить із вікон будинків машин у барах та магазинах є шансон
постійні новини — жорстокі
в Прилуках час до часу запроваджують комендантську годину в зв`язку саме із кількома такими новинами підряд
це інший вимір
це паралельний чорний світ тут серед нас
там нічого показати дитині крім величезного недоглянутого парку
совдепівських будинків поржавілих
та крутих на джипах і бумерах котрі глушать шансоном проїжджаючи повз
єдина культурна споруда — МБК — Міський будинок культури (в народі — ГДК — Городской дом культурЬІ) поряд з яким поржавілі дитячі атракціони в суміші з сучасними
у Прилуках треба так абстраговуватися від світу щоб виховати в дитині
джентльмена із тонким відчуттям краси на вишуканим смаком
(а тоді нехай собі стає ким хоче: рокером хіпі чи хопером нєфором тощо)
ще маленького півторарічного возила влітку гуляти у Львів
Вірменка парк Костюшка Стрийський з лебедями
вчила його дихати Львовом оглядати архітектуру
водила в Картинну галерею
у Нацмузей на виставку ікон
Прилуки ніколи не стануть її домом там вона змушена жити
вона повернеться у Львів
хай хоч на пенсію
Додав Art-Vertep 22 лютого 2003
Про автора
Якщо можна, сама про себе не писатиму. Не люблю чомусь писати слово «я». Хай за мене говорять мої любі друзі :)) Як я зустріла Оринку Був вогкий та чорно-сірий зимовий день. Як і щодня, ми… вийшли на прогулянку Бібркою.
