Автори / Ольга Доманська / Просто моє
І
Мені сьогодні сказали:- ти оранжевий хрущ
І ще одному вокзалу
Дах знесло. Ані руш!
Лишились рейки та шпали
та дощі
виють ж/д шакали мої вірші
Мені сьогодні сказали:
- ти оранжевий хрущ
забувши показати як літається.
ІІ
Шматок графіту поміж пальцівКраде потиху крихти крихти часу
Боїшся серед
Махаєш крилами між птахів
Дно все одно тебе засмокче
Твою сторінку вклеють скотчем
Графіт зітреться
Зімкне пальці
Під епітафії станцюють вальси
Недомислені гризоти
Ти пишеш доти
Доки можеш красти
І повертати.
ІІІ
В склади, просіки, на вітриниШопи, бутіки, магазини
Між холодні брудні цитрини
Цитрамони, цистерни, вина…
Між хустки бабусь, що кульгають
На ліву ногу
Між жертв землетрусів,
Чорнобиля і
Дажбога
Навіть не туди
Поділися мої слова
ІІІІ
Блукати середМіста, лісу, сторінок, світлин
Блукати серед
Девів, бісів
Схованих хвилин
Блукати серед
тебе мене
стомлених легень
блукати лабіринтом
ночі в день.
відаючи натуру Мінотавра
який когось із двох
не пустить в завтра.
ІІІІІ
Коли життя тебе приводитьв затишні нетрі божевілля
коли усякі перешкоди, здолані вже,
а ти не вільна…
Минуле наче павутина
Тягни. Ти знаєш, що на дні є пастка
І сірих днів брудна рутина
Йде по п’ятах. Де твоя частка?
…життя, відміряного на долоні…
у твого ангела вже сиві скроні
А ти й не плакала! Ти й досі
не любила…по справжньому
ти й досі не жива:
Кар’єра. Гроші. Свіжі перспективи.
Новини. Їжа. Світові дива.
І ти, лягаєш в теплу постіль
З затишним, легким божевіллям
Що ж, може, день прийде у гості
А, може, смерть в вінку весільнім….
ІІІІІІ
Як світанок причинить дверілапки витягну
до вогню
вкотре здохне мій CD — плеєр
тільки дух необачних містерій
сяде поруч
за пляшкою
с
за окрайцем від
ІІІІІІІ
За що я не люблю осінь.Восени люди часто плачуть.
Небо дощами голосить
про свою мізерну вдачу.
Давить і хоче знищити
Заздрить щастю чужому.
А ти тільки спробуй вижити
За стінами рідного дому
І спробуй під парасолькою
Сонце собі уявити
Коли небо шле бандерольками
Мокрі текучі привіти…
ІІІІІІІІ
Новорічне…для ОленкиСвято. Пляшка на столі.
Хиже, їжакувате деревце.
Ми ще малі. І жалкувати будем
не про це.
А десь в тепло. Летітимуть
вкраїнські журавлі.
Ми під своє крило
Візьмемо міжпланетні кораблі
І ми полетимо, собі, як пташки.
Попливемо, як вільні риби, морем.
Візьмем колюче деревце,
А зелень пляшки
Хай буде нам зеленим світлофором!
ІІІІІІІІІ
Просто?Хапає за горло.
Сонечко.
Крижані в неба уста.
Червоніють носи.
Піонами.
Пальці синіють.
Просто?(так?)
Витягаю.
Під небом шмат душі
Недогризений.
Хай його розмочать
Густі дощі
І ковтне цей світ
Необлизаним
Просто?(та?(к!)
ІІІІІІІІІІ
— Вона —дика сосна
просто хоче
До своєї зірки.
Добре коріння
Сковують вічні грунти
Кожною гілочкою
Серце соснове рветься
В небо далеке
Люди — не будьте соснами!
Краще живіть лелеками
Зраджуйте — повертайтеся!
Сосни літають лише зернятками,
А, впавши раз,
Вічність каються…
ІІІІІІІІІІІ
Волочиться тінь листопадаБруківкою мокрого міста
То чиясь маленька зрада
Принишкла в брудному листі
Засклились
Дрібні калюжі
Оскалилось сонце
Де ти, мій зрадливий друже?
Мабуть, з листопадом у парі…
ІІІІІІІІІІІІ
Я капаюТи капаєш
Я жеврію
Ти жеврієш
Не плакала
А ти не ждеш
Лиш просто
Часто жертвуєш
Ми летимо
Собі, удвох,
В калюжу осені
Держись!
Ми горимо
Собі, удвох,
І лиш чужий
Осінній бог
Керує нашими
Слідами…
ІІІІІІІІІІІІІ
Жнива урбанізаціїНад соснами пасуться дикі крани.
Залізні шиї тягнуть в голубінь…
День понеділок. На планеті ранок.
Найкраще з всіх господніх сотворінь
Летить ворона в далеч забетонну
Не птиця раю, але все ж жива
В дзьобі несе гіллячку всім спасенним
від міста
А у місті йдуть жнива.
ІІІІІІІІІІІІІІ
Сесійна каламуть(Це дуже схоже на божевільню
Це дуже схоже на божевілля
Кричить ворона в сосновім гіллі
І стеля біла і стіни білі
А ти, як завжди, не дочуваєш,
Хто білий? Що? то де? як білі?
Себе натруджено почуваєш
Просто Де білим
Серед Де білих) …
ІІІІІІІІІІІІІІІ
Помахай меніСвоїм хвостом
На прощання
Ще вчорашнє
Стрічання. Висить
Як над комином дим
Ще вчорашнє мовчання моє
І гремучий твій гавкіт
Помахай на прощання
Хвостом
Хто ж бо винен, що я — Кіт
І що ти не родився котом
Мій Собако
ІІІІІІІІІІІІІІІІ
Ви, що одягнені в одежі біліПоля, ліси, дахи і світлофори
Що вмерли?
Знаю служите в покорі
Морози — тріскучі гіпнози
А всім обіцяють ті ж зорі
І пишуть банальну прозу
Гудуть пісеньки попсові
Наслідки авітамінозу?
Б
Світ лізе під хвіст сусідському псові
А всі ми — малі незграби
І скільки користі Тому
Хто постигне
Зліпити з усього цього
Снігову бабу?
ІІІІІІІІІІІІІІІІІ
пливеш у води чужої людиничужої ледини
яка ще не знає що ти є айсбергом
яка приймає тебе
як собіподібне
стоп.
а раптом крижина
то зблідла ватерлінія
судна котре бачить тебе
лиш крижиною
ІІІІІІІІІІІІІІІІІІ
давай подаруємо нове життя шкарпеткамі скотчем приліпимо їх мабуть чистих до печі
а потім зашиєм салатовими нитками
усі як шкарпетки в шухляді життя не вічні
усі як шарпетки буваємо під ногами
ІІІІІІІІІІІІІІІІІІІ
одна грівна — чєтирє батарейкидвері стулилися перед носом
від сусіда тхне чебуреками
просить на хліб безногий філософ
хоч я не читаю журнали «для женщін»
а він — не продавець із дипломом філолога
ми здибались просто в столичній підземці
у кузні ілюзій де все так «нє дорого»
ІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІ
Ми їдемо в нічЧи то ніч у нас їде
Зринаючи, десь над зіницями
І осідаючи в п’ятах
Легким і ритмічним,
Таким предковічним
Спокоєм мандрівника
Що вертає додому
ІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІ
Останній верблюд пустеліThe last «каракум»
Сумний бедуїн, що зника
За моїми зубами
Шляхи стравоходу тебе поведуть
У путь
- І ще 200 грам, зважте,
Будь ласка, пані.
Нехай чоколядові каравани
Несуть між горбів
Мій
ІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІ
Тебе беруть, цілою і шматкамиТебе деруть, і роздерають всі
Кому не ліньки. Від одної мами
Окрім людей народжуються й пси.
Тобою марять і у тебе вірять
Ті, що гризуть і точать
Ті самі, що так щиро зуби шкірять
І плачуться, яка, мовляв, важка
У Тебе доля,
Моя Україно!
З тебе сміються скритно і відкрито
Ще й кожен зуби лічить, загляда
Не кличуть до вельможного корита
На крихти манять, ти ж бо — молода
Тобі й не сором стати на коліна
Вклонитись «господам» чи «проше пана»
Давно ж бо розійшлись залізні стіни
Мир нафтою тече, немов сметана
Голодним кішкам
Моя Україно!
Така невтішна. Поки що єдина
Земля твоя, заводи, «чорноземи»
Столиця, гроші і ростучі ціни
Одні борги, податки і проблеми.
А ще, безвихідь, що висить, як хмара
А ще, зневіра, що гримить, як грім
Моя Вкраїно, чорт тобі не пара!
Та покажи нарешті їм усім
Яка ти …Сильна!
Моя Україна.
ІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІ
Ну що, мавпуємНевпинно, більше як десяток літ
(про те, які в нас бідні депутати
Пронюхав аж заокеанський світ)
В новому році йдемо
Закону, повноваженні, податку
А, кажуть, дай Бог нарік дочекати:
Зарплати, пенсії, поповнення в кишені
Щоб, може, у нового депутата
Та трохи менші загребущі жмені
В сусіда, щоб чого не забагато.
В начальника, щоб було що лизати.
Щоб ковбаса вернулася — дешева,
І за своїх голи усім бив Шева
Війни не дай, не допусти руїни
Не урожай — так зуби на клинок
То ж був би рай — а так,
— то Україна: ставок, млинок,
вишневенький садок…і мавпи
Всі об’єднані й єдині
І ліві й праві і на кожен смак
Мавпуєм браття, що ж,
Коли в державі
Співпав за гороскопом владний знак.
Додав Art-Vertep 22 лютого 2003
Про автора
На кшталт резюме Ольга Доманська — (для друзів Верховина) закинена на цей світ холодостійкою карпатською лелекою у ніч на Водохреща 1985р. у саме серце Гуцульщини — смт. Верховину. (40 км. від Говерли) .
Надіюсь ти здогадалась хто ,,,твоя Оля,,,Мені сподобалось,,,Напиши десь мені листа,,,Можешш і віршами,,,В тебе це не погано виходить,,,