Автори / Олесь Барліг / Нові поезії
* * *
мамо
візьми сокиру і зроби мене сухорлявим
відітни усе зайве
оте сире тісто на яке захворіли
всі чоловіки мого роду
заплети моє м’ясо у
зворотній бік
а потім
[утерши з чола піт]
візьмися за цю повню обличчя
обміняй у зігнилих грецьких пращурів
ґудзик мого носу
на їхні дзьоби
[тільки як підеш
до кримських ланів
моя люба мати
візьми мене із собою
бо є така забаганка
побачити грецькі обриси
століття минулого]
я ладен навіть позбутися
чуєш
вуст
яким багато хто заздрить
вуст
які дехто хотів би у мене вкрасти
[зрештою
це не буде великою втратою
вони все одно
не створені для поцілунків
тримати ж таку розкіш
й не мати від неї
жодної користі
суцільне зухвальство
і
якщо чесно
сором]
зроби це якось
моя рідна мамо
коли прийдеш з роботи не надто пізно
й шорсткі мацаки господарських справ
поблажливо зглянуться над тобою
і дозволять здійснити цю мою примху
ЖУРНАЛЬНА ВАТРА
[Я КОХАНЕЦЬ ПРОВІНЦІЇ]
стара так пильно
вдивляється мені у груди
неначе упізнала
а я зухвало поглядом
тулюсь в її припечений
вусатий писок
на мить замислившись:
«може справді доцільно
підійти і узяти
брунатний журнал
з написом «Пробудись!»?»
я коханець провінції
і журнали під тиском зіниць
завмирають
наче маленькі пташки
над якими завис
зголоднілий хижак
й стареча рука
повільно лягає
на руків’я меча
іще не упевнившись –
виймати з піхов
чи може не варто
нерішуче відкриває пащу
я коханець провінції
тоді повертаю обличчя
кажу цим:
«сьогодні не треба крові –
я щойно з’їв тістечко
й написав нового вірша –
після цього
якось не хочеться
діставати зі спортивної сумки
свої срібні лати
та пітніти в двобої
поруч з вокзалом
і дитячим майданчиком»
я коханець провінції
стара заспокоївшись
робить крок під акації
в кишенях шукаючи
залишки крихт і насіння
натомість знаходить
осиротілу дрібноту
з останньої пенсії
наче сталеві ґудзики
які старанно вона пришиває
на полотні
від хлібної передмови до хлібного епілогу
в романі журнальної вартової
я коханець провінції
який забуває струсити з пальта
сперму під’їзних побілок
ГІМН ОЧЕРЕТЯНИХ ХЛОПЧИКІВ
як страшное рождается безмятежным,
так і ми натрапляли на це випадково,
ніби звернувши раптово
не туди куди слід
і все –
мали химерну хворобу
задарма,
мали її просто так,
наче ворона – сир…
тожнас никто не учил этому, не соблазнял, не развращал. мы сами дошли. и даже и не дошли, а будто в воду, свежую, текучую, плескучую, кинулись безоглядно, упали …
смугасті, очеретяні
бурштиноокі
мальчики из камыша
набредали ми
на цю долю
міської прописки
годуючись вже
не мишами і жабами,
а полюючи на ковбасні обрізки
і пташину гомілку
в суцвіттях чорного целофану…
часом якась пані,
чи навіть шляхетний пан
виносив нам з дому
справжні королівські наїдки
і ми
затамувавши підкреслено «нашу»
нудоту
з нехіттю їли
оті фаршировані штуки,
рябчиків в ананасах,
пироги
[ясна справа –
з печінки!]…
їли незграбно,
адже не вміли ми
віртуозно їсти,
а могли лише віртуозно підкидувати
на язиці смаколики.
і наш метаболізм –
вулик геть без чарунок –
проходив повз ті наїдки,
як пролітає бджола
повз намальовані квіти.
і пані,
та частіше пани
дивувалися щиро як може не смакувати
м’ясо м’ясне
чи ковбасні ковбаси.
і пані з панами
зводили брови суворо,
пхали розпачливо в сумочки
свої кулінарні прикраси,
квапливо штовхали в портфелі
салати з молюсків,
йшли –
підборами цокотали –
обважнілі
від усього міського –
гіперболічно смачного
і королівського.
згодом,
зрідка
просили забігти у гості,
де шафи на ребрах поличок
тримали самих лише
устриць,
омарів,
лосося у цедрі,
фуа-гру без упину…
і пружно заходили в їхні дома
щоб невдовзі піти
на меблях велюрових залишити
пасемця хутра…
і подзюрити непомітно
в кутках і на килим…
ми так пишалися тим,
що всотали запах болота
мов молоко матері.
пишалися тим,
що кісткова структура наша
зростала
на ондатрових хрящиках
і хвостах…
і ми розкривали ту гордість –
барвисту з гачком парасольку –
строкате шатро
з болотяних комарів
і погордо йшли
повз пажів
панів і панянок
вагітних приречено
на розтягаї,
котлети по-київськи,
курку з пшоном і броколі,
минтай, запечений з овочами…
стрибали через калюжі,
лузали насіння,
сміялися так,
щоб з кошика рота
визирала біла черешня зубів.
а потім:
махнули левым рукавом – вдруг сделалось озеро, махнули правым рукавом – поплыли по озеру белые лебеди.
***
тут всі знали Ваньку-кулеметника
носили йому цукерки празький тютюн,
столичні сорочки
швидко
злітали сходами і розчинялися у вузькій кімнаті
ніби заходили пазлом в якийсь її отвір
і ніхто не бачив як виходили назад
ніби Ванькина ніч не закінчувалась
й досі десь йшла
тривала
а ці
що прийшли на ночівлю
стають пожильцями
бо розминулись з потрібним
правильним ранком
і все ждуть
коли Ванька переміряє всі сорочки
перекурить увесь тютюн
з’їсть всі цукерки
й тільки тоді вже відпустить додому
***
з чисто вимитих вікон літо пускає сонячних зайчиків
літо готує мури зі світла і спеки
літо вдягає лати поту і млості
літо шукає рівноваги твоїх 36і6 з навколишнім світом
влітку завжди молодшаєш
якийсь замулений образ визирає крізь тебе
мов плівка років тьмяніє на сонці
стає прозорішою
але як не блукай в цьому нетривкому Середзем’ї
вересень не спускає з тебе багряного ока
тримає на ланцюгу назґула Іллю
Осінь – королева ломбарду,
де закладено обручку з літом.
Осінь – велика сестра, що ніколи не спить
***
я маленьке кишенькове море
що ходить за тобою слідом
завжди напоготові
коли ти вирішиш кинути в мене монетку
***
фантазувати про тебе з року в рік
все-одно що колекціонувати русалок:
дрібна варіація образів:
колір очей, відтінок волосся, розкриленість ніздрів
***
коли ти поїхала на цілий місяць до Ужгорода
я вчився готувати твої улюблені страви
користувався твоєю косметикою
носив твої сукні
намагався зрозуміти –
як це –
кохати мене
***
взимку сплять їжаки кажани і тритони
а місто спить влітку
обважніле від різножанрових мізансцен
гладке від льодяників доль
чекає на масову смерть відпусток
як чекають сезону дощів баобаби
***
«бывают руки похожие на…»
Максим Бородин «Руки»
лексикон інтимних рук –
Адам Рухані – небесний Адам,
якого щоразу їмо
пожадливо і квапливо
боячись зранитись об нігті
як бояться поранитись об дрібні і рясні кістки
в тілі річкової риби
Додав nady 31 липня 2012
Про автора
Член літературного клубу «99». Координатор літературної течії «Сталкінґ хронотвору». Співорганізатор і співучасник літературних перформенсів «СЕМИРЕЧЬЕ», «ВЕРТИКАЛЬ» й першого в Запоріжжі турніру слем-поезії
