Автори / Кока Черкаський / Дожена
Кажуть, сон, котрий приснився з четверга на п'ятницю, зазвичай збувається. А , можливо, котрий з п'ятниці на суботу. Я точно не пам'ятаю. Але я часто згадую один старий дитячий сон. Я не пам'ятаю, коли він мені приснився, чи у п'ятницю, чи у четвер, чи в якийсь інший день, але пам'ятаю його чітко досі, хоча минуло вже з того часу майже сорок літ і багато інших снів я вже позабував. Деякі, щоправда, пам'ятаю, наприклад, сон, у якому живим-живісінька Баба Яга в такій собі чорній одежині плавала у такому собі величезному казані з булькаючим гороховим супом, після чого я дуже довго, мабуть зо два роки , не міг навіть дивитися на цю страву.
…Або ось ще один сон - я в юрбі людей кудись іду, точніше - юрба мене кудись несе вулицею, все униз, униз, і врешті ми опиняємося перед довжелезним, в обидва боки парканом зі зелених штахетів, і кінця цим штахетам не видно, перед парканом стоїть звичайнісінький письмовий стіл з тумбочкою, а за столом сидить такий собі неголений чолов'яга у незастібнутому піджаку, з виду - справжнісінький управдом, і , зніяковіло нам посміхаючись, розводить руками :
- Все, далі не можна, там - кінець світу.
І ми розвертаємося, і біжимо подалі від цього кінця світу, і я біжу бруківкою, схожою на львівську, кудись угору, а бруківка зміюкою петляє між кособокими будиночками, і врешті я, заблукавши в цих ефемерно-реальних будиночках, просинаюся…
Але цей сон , про який йдеться, є найстрашнішим сном мого дитинства, тому що він був настільки реалістичним, що легше було б повірити у нього, аніж у те, що це не насправді. Бо мені приснилася не звичайна Баба Яга, а велетенська Дожена, котра , втікай - не втікай, тебе обов'язково наздожене і, ймовірно, з‘їсть, бо для чого ж інакше їй за тобою гнатися? Ніколи раніше чи пізніше я про таку Дожену не чув, тобто мій дитячий мозок вифантазував собі уві сні абсолютно нового персонажа, з оригінальним, неповторним і водночас таким очевидно-причинним іменем Дожена. Я досі дивуюся - чому саме Дожена? Чому не Кухулін чи ще якийсь герой читаних мною страшних казок, чому не Кінг-Конг, чому не уелсівські марсіани в триножниках, а Дожена? Звідки я її взяв, цю Дожену?
… Я гуляв по саду серед високої трави зі своїми друзями-хлопчаками, мені було років п'ять або шість, і я був щасливий. Ми грали у щось захоплююче, можливо у «войнушки», або в розвідників. Раптом прибіг захеканий Вітька з сусіднього двору. Він був переляканий і блідий, підборіддя його тряслося, як від лихоманки.
- Сюди йде Дожена ! - повідомив він нам.
Ми остовпіли. Дожена - це величезна, страшна стара баба, одягнена у чорне лахміття і червону запаску, котра, коли батьки на роботі, ходить містом і викрадає дітей, і від котрої не втечеш - вона все одно тебе наздожене. Тому її так і назвали - Дожена. Від неї треба тільки добряче заховатися.
Ми були настільки ошелешені жахливою новиною, що ніяк не могли придумати, що робити. Коли раптом з-поза верхівок дерев та триповерхових будинків показалася голова Дожени, котра прискіпливо оглядала місцевість у пошуках здобичі. Вона повільно обертала головою, вдивляючись у землю зі своєї високої висоти, на її губах застигла зловісна посмішка, як у варана чи крокодила. Вона знала, що ми нікуди від неї не втечем.
- Мерщій у підвал! - скомандував я.
Ми всі кинулися у бабусин підвал. Підвал був невеличкий, там зберігалося кілька центнерів картоплі, було вогко, холодно, на слизьких стінах повзали слимаки. Нас у підвал вмістилося шестеро чи семеро, ми щільно закрили за собою ляду і причаїлися у темряві. Світити свічку чи ліхтарик було не можна - інакше Дожена би обов'язково помітила світло чи унюхала димок. За кілька хвилин земля під нами стала здригатися - Дожена підходила вже дуже близько. Було дуже страшно, а раптом вона здогадається, що ми заховалися у підвалі, і повитягує нас на світ Божий за шкірки, як кошенят? Водночас було цікаво, як вона вистежує дітей, чи користується очима, чи нюхом, чи по звуках, чи ще якось.
Кроки Дожени до якогось моменту наближалися , один час ми відчули, що вона вже була десь майже поруч із входом до підвалу, можливо навіть - за кілька метрів. Ходила вона повільно, поспішати їй було нікуди, вона ретельно видивлялася, чи не зачаївся хтось із дітей у кущах чи за копицею сіна, чи не накрився простирадлом, чи не заховався під столом. Якщо хтось гадав, що Дожена настільки дурна, що від неї можна заховатися під звичайним столом - він дуже помилявся, і ціною помилки було його власне життя.
Нарешті Дожена пішла геть від нашого двору. Ми це відчули за її стихаючими кроками, земля здригалася все слабше і слабше. Ми посиділи ще хвилин з десять і стали потихеньку вилазити з підвалу. На вулиці вже починало смеркатися, отже, незабаром повинні були вже прийти батьки з роботи, і тоді все буде гаразд, бо Дожена ніколи не нападала на дітей у присутності батьків.
Ми повисипали на двір, гратися вже було неохота, тож всі потихеньку стали розходитися по домівках. А ми з Вітькою удвох вирішили ще злазити на грушеве дерево і поласувати грушами, хоч вони ще були і не зовсім стиглими. Дерево це було не дуже високе, але розлоге, груші нависали важкими гронами і своїми червонястими боками викликали у нас неабиякий апетит . Ми позалазили на дерево і стали зривати груші. Я потягнувся рукою за плодом, котрий висів на краєчку тонкої гілочки, довжини моєї руки не вистачало, але груша була неабияка, дуже апетитна, і я продовжував тягнутися, вигадуючи всілякі способи, коли раптом помітив, що з-поза найближчого до нас курника піднялася на повний зріст страшна Дожена. Ми зустрілися з нею поглядом, вона зловісно посміхалася і мовчала. Вираз її обличчя наче промовляв до мене - «та я тут просто собі заховалася». Я занімів, а Дожена стала обходити курник збоку. Стрибати з дерева було високо, та й утікати від Дожени після того, як вона тебе помітила і ви зустрілися з нею поглядом, було дарма - вона б усе одно наздогнала. Тому я став притискатися до стовбура груші усім своїм тілом, найбільшим моїм бажанням стало злитися з деревом, зробитися його частиною, щоб Дожена мене не помітила.
Вітька теж помітив Дожену, котра йшла до нас, і від переляку став голосно кричати. Дожена зупинилася за півкроку від дерева, на котрому ми сиділи, і стала мовчки його розглядати. Я все ще притискався до стовбура, а Вітька все ще кричав. Мені раптом страшно захотілося перестати бути хлопчиком і стати просто грушею, щоб не викликати у Дожени ніякого інтересу. Дожена зняла зі свого плеча лантуха, у котрому щось чи хтось борсалося, розв'язала його і стала повільно простягати свою величезну , страшну руку з довжелезними нігтями до нас. Коли рука вже майже торкнулася мене , я раптом почав зменшуватися в розмірах і врешті я помітив, що я став просто грушкою. Дожена здивовано мугикнула - груші її не цікавили - повернулася до Вітьки, який несамовито кричав, міцно впевненим рухом схопила його і кинула до свого страшного, зловісного лантуха, після чого, закинувши мішка собі через плече, поспіхом зникла за будинками. Де жила Дожена, ніхто не знав.
Я ж так і продовжував висіти грушкою на дереві, боячись, щоб Дожена знову не повернулася.
Коли це раптом на дерево заліз якийсь невідомий хлопчак, облизнувся, зірвав мене, обтер об сорочку і став мене гризти. Я почав кричати від болю і … прокинувся.
От такий був дитячий сон, котрий запам'ятався мені на все життя. Ви скажете - пхе, звичайнісінький дитячий сон жахів, у дітей таке часто трапляється, потрібно менше читати на ніч всіляких страшилок. Так то воно так, але справа ось у чому. Все-таки мабуть тоді, в дитинстві, цей сон мені приснився з четверга на п'ятницю, бо ось сьогодні, через сорок років, він почав здійснюватися. Я зараз допишу цей звіт, пожбурю його в Мережу ( у мене супутниковий інтернет) і побіжу ховатися у підвал. У місті не працюють телефони та інші види зв'язку, відсутня електрика, водо- та газопостачання. Останнє офіційне повідомлення від міністерства надзвичайних ситуацій, котре я почув кілька хвилин тому по «брехунцю», було таке :
- Шановні співгромадяни! Друзі! У наше місто прийшла Дожена. Вона голодна і розлючена.
Про автора
Ну що , панове, народився я 18 червня, вранці. Якраз сонечко так гарно світило. Першого вірша написав у першому класі, він був про вождя світового пролетаріату і складався із трьох частин - I , II i III. Десь із шостого класу почав писати пісні.
