Увійти · Зареєструватися
 

Учасники

Потік Товари Статті Інформація

Автори / Дмитро Куделя / УБИЙ ЖИДА (Повість) Початок

Моєму братові, окрасі міста Кременчука,
ЄРЕМЕНКУ Ігореві присвячую

А як же гарно починався цей день! Як затишно було на душі в Івана Яковича Нетлі від самого ранку. Він прокинувся о сьомій годині, за звичкою сам — без допомоги механічного будила. Старий годинник, котрий близько двадцяти років досить таки голосно нагадував про невблаганну плинність життя, ніколи не був гвалтований накручуванням сигнального «пиптика», адже його дисциплінований власник з юних літ привчився просинатися без втручання ззовні. Чим, з часу виходу на екран пригод Штірліца, невимовно пишався, бо народний штандантерфюрер СРСР так само не потребував жодних штучних подразнювачів, аби скрутити дулю Морфею. Як би рано не доводилося Івану Яковичу підійматися, дружина — Галина Федорівна — вже чекала на кухні. Священний ритуал снідання голови сім’ї не порушувався навіть коли слабувала.

У сімдесят з великим гаком нікому, крім онучки, й на думку не спадало назвати його дідом, — завжди бадьорий, молодявий пенсіонер інколи навіть привертав увагу жінок набагато молодших від нього. Рум’яне обличчя людини, яка так і не пізнала смаку тютюнового диму, суворий погляд невицвілих очей, живописна сивина густої чуприни, шляхетна постава — все вказувало на небуденність його особи. Саме так і мусив виглядати заслужений вояк, та не занюханий загальновійськовик, а офіцер найзагадковішої в світі спецслужби, чия страхаюча абревіатура ще кілька років тому наганяла жаху на все живе. Де, в дідька, взявся цей Мічений?!

На початку «бузи» (як, відчуваючи небезпеку особисто для себе, він прозвав горбачовську «Перебудову») злива друкованих творінь різних дисидентиків та «ніспровєргатєлів устоєв» посіяла в душі старого служаки липкий страх. — А як ці демократи згадають перевірені десятиліттями методи — й нові «етапи длінниє» загомонять країною монотонними від безнадії голосами? Кому ж, як не йому, знати, що за законами цивілізованого світу відповідальність за злочини проти людяності не обмежується часовими рамками. Доживати тоді старому не в трикімнатній квартирі в центрі міста, з теплим клозетом, де так приємно почитати свіжу газетку, а в сіро-кухвайковому пеклі, під лемент наглядачів, гавкіт службових псів та «розборки» співкамерників. Власне, ніякої фантастики: вчителі одні й ті самі, таким і нагадати їх же науку не гріх. Повірити, так би мовити, теорію практикою. Розвідці, звичайно, боятися нема чого, — які до них запитання, а ось «політикам»… Проте роки спливали й геть нічого такого не відбувалося. Ось і сьогодні, восьмого травня дев’яносто третього року, шанованого ветерана — чекіста за традицією запросили до рідної установи. Як завжди, поздоровили цінним подарунком, підкинули монет на бідність та обіцяли медальку від незалежної «української держави». От сміху, здуріти можна! Ну гаразд, хрєн із нею, з їхньою незалежністю, але увага й шана — таки приємні речі. Та й новий подарунковий годинник не дурна абищиця — не завадить.

«Загалом, хохли — загадкове явище для всього світу, — розмірковував ветеран,- мордували їх, наче неповоротких, таких, що не відривали від землі вгодовані тушки, пташок додо, аби ті не встигнули таки самостійно навчитися літати. Вивернулася пані Історія — беріть вже її, вашу самостійність, їжте! Так вони заходилися присягу на вірність своїй „Незалежній — Непідлеглій“ складати під Іллічем та Едмундичем. Дежа-вю! Якщо так, то чого боятися геройському пенсіонеру Іванові Яковичу? Нехай „бандери“ продовжують тремтіти, а він їм у цьому, як зуміє, допомагатиме. А чи є така вже різниця — під яким прапором нагороди приймати? Головне, що це нагороди, а не стусани».

Увечорі Галина Федорівна почала приготування до завтрашнього святкового обіду: з шухляди серванту вигулькнули коричневі пенали з мельхіоровими ложками та виделками, до досконалого виблиску натерлися рушничком кришталеві фужери до шампанського та тендітні чарочки богемського скла, що їх хазяйнуватий з дитинства Іван прихопив як трофей з покинутої домівки під Берліном. Він узагалі примудрився натягти додому цілу купу корисних речей, реквізованих, переважно, у господах баверів, під час переможного маршу Німеччиною радянських військ навесні сорок п’ятого.

Пенсія офіцера КГБ дозволяла подружжю святкувати День перемоги на всю губу — був хліб і до хліба. Горілку ніколи не знавший проблем з алкоголем ветеран вважав за плебейське питво, тому його стіл прикрашали благородні пляшки кон’яку «Арарат» та артемівського шампанського. Не гріх у цей день поласувати й кав’яром, який старому смакував донестями — скляна баночка цієї «радості буржуя» також чекала свого часу в холодильнику. Здавалося б, що в цьому продукті є вже такого чарівного, що весь світ давиться слиною, лише згадавши? — Смердить собі, як звичайнісінька тюлька. Може, спрацьовував штучно випещений кимось рефлекс? Утім, Іванові Яковичу начхати було на витоки загальнонародної любові до «риб’ячих яєць», як і до навколоікорної філософії, коли на пухкий, змащений вершковим маслом, ароматний хлібець апетитно лягає товстенький шар матово-чорної солоної насолоди. А додати ще тоненький струмінчик бурштинового вірменського дива! — знахабніла уява примусила пенсіонера проковтнути слину. Як і раніше, його першим тостом буде завтра: « Ну давай, Галочко, за нашу Перемогу!»…

Іван Якович залюбки спостерігав за вивіреними, чіткими діями жінки — рухами, доведеними до досконалості.

Дружина пишалася своїм красенем-полковником — мужнім, серйозним, з безліччю орденів на грудях. Все життя за ним, немов за кам’яною скелею. Ну, лупцював її інколи, так хто ж жінок не б’є! Щоправда, одного разу було, — думала, не вибачить до смерті, — коли вагітну її вдарив ногою в живіт, а потім — лютий біль, райдужні кільця перед очима, викидень… Та його божевільний сміх, наче не людський… Найстрашніше, що тверезий був, при розумі. Вона взагалі його п’яним звіку не бачила, десь на людях пив не більше як сто грамів та й компаній не любив, якщо вже не виходило «одвертітися» від запрошень, то сиділи вони тихенько, більше слухаючи. Галині, звичайно, хотілося танцювати, побалакати в жіночому гурті, але, дивлячись на чоловіка, не наважавулася рота розімкнути. Так ось, що було, те загуло, геть з душі! Зрештою, сама винна — чоловік зі служби прийшов знервований, втомлений, а вона йому супу як слід підігріти не змогла, корова!.. Але той сміх запам’ятала.

Завтра вона відповість перед першою чарчиною: «Давай, Івасю, за тих, хто не дожив», піднесе до губ трохи тремтячу зморшкувату руку з фужером, і в цю мить відверто милуватиметься своїм сивочолим героєм.

Чудовий, спокійний вечір. Нетля примружився, передбачаючи гармонійну урочистість завтрашнього святкового обіду.

— Знаєш, мати, я, мабуть, з’їжджу зараз до Варвари. Давно ми в неї не були, а мені, до того ж, прогулятися хочеться.

— Може, краще, зателефонуй? Дивись, уже тьмяніє.

— Не хочу дзвонити. Та й за онукою скучив. Витягай апельсини, піду.

Галина Федорівна знала, що прийняте рішення чоловік не змінить за жодних умов, тому мовчки пішла в коридор, де стояв холодильник, за фруктами. В сумку ще поклала вовняні шкарпетки для онучки. Хоча холодних днів до осені годі чекати, але треба ж щось додати від себе.

— Парадний костюм вдягнеш?

— Авжеж, не дворянські рейтузи.

Іван Якович простував до тролейбусної зупинки через будівельний майданчик, швидко зарослий молодою смарагдовою травичкою — хоч кози паси, будь-яка діяльність тут припинилася ще два роки тому, ось пирій і буяє посеред бетонних відламків.

— Добре, що Варварин дім встигли звести до «бузи», тепер живуть із зятем по-людськи, приємно гостювати, — прошепотів сам до себе.

Квартиру для доньки він отримав від Управління перед самою пенсією, як своєрідні «відхідні» на знак визнання заслуг полковника. Комітет не залишав своїх без суттєвої подяки за бездоганну службу. «Але це було тоді, в іншому вимірі. А тепер хіба в очі не плюють,» — подумалося старому, хоча він прекрасно знав, що ставлення до них, динозаврів гебістської служби, з боку керівництва не змінилося ані на шеляг. Може, через те, що й саме керівництво мінятися не думало? Але стало модним скаржитися на примарних «демократів», наче відводячи підозру від своїх. Отже, про плювки — це занадто. А ось страху в людей суттєво поменшало, та це не важко виправити.

Будинок був відомчий, тому мешканці знали одне одного, як у колгоспі, що також було добре — кожний чужак одразу ж потрапляв під уважні погляди чисельних вірлооких бабусь.

Донька, зять Микола й маленька Марічка на всі доцьогорічні свята Перемоги приходили до батьків Варвари, Миколини ж рідні жили в Білорусі, не дуже наїздишся. Але цього року онука захворіла на запалення легенів, і дід вирішив відвідати їх сам.

Згадка про такий царський подарунок для Варі, як власна оселя, променястим світлом розтопила сувору напруженість рис ветеранового обличчя. Недаремно воював, служив без вихідних, життям, бувало, ризикував. Державні нагороди — це само собою, проте вони мало допомагають в облаштуванні життєвих вигод. Попри це, орденами також пишався, надто — фронтовими. Іван Якович намацав під сорочкою пруг від старого, ще з війни, поранення у черевній ділянці, — не тому, що там щось ятрило, а несвідомо — завжди його гладив, коли глибше занурювався у фронтові спогади. Війни він сьорбанув повною ложкою. Коли повернулися червоні, звільнивши місто від німця, то молодого та здорового Івана призвали до армії. Хоча могло бути набагато гірше, але Бог урятував. А може, Бог тут ні до чого, а лише власний холодний розум самого Івана зберіг його від іншої розв’язки? Так чи так, але судилося Нетлі у складі Третього Українського фронту з боями перетнути пів-України, всю Польщу, Німеччину та закінчити війну у столиці Райху.

Розумна куля снайпера наздогнала його за два дні до підписання капітуляції. Прикро лежати в шпиталі, коли знаєш, що війни більше нема, — все, тиша. Проте він живий, на відміну від тих десятків і десятків тисяч нещасних, що наклали головами на Зеєловських висотах (так декому кортіло американців випередити, що вояків уже не рахували)! Та й як би там не було, а натаскані трофеї переправити додому також удалося. Це згодом дуже допомогло на Батьківщині, адже спродаючи надлишок, він міг жити не злидарюючи. Коли ж побрався з Галиною, яка втратила у воєнній завірюсі батьків, мав уже майже все, чого потребувало подружнє життя. Молодий лейтенант ставав вигідним нареченим.

Корінний перелам у долі відбувся після виходу зі шпиталю, коли «особіст» з його частини викликав і запропонував перейти на службу до НКВД. Начуваний про подвиги «Смершу», Іван побоювався цієї організації, проте його вабила її втаємниченість та очевидна могуть. Чекістів вважали мало не напівбогами, — якщо в товариство потрапляв навіть шмаркатий старлей з НКВД, армійські полковники з генералами починали метушитися, наче курки, або тяжко, напружено замовкали. Йому було знайоме це грандіозне відчуття власної сили, здатності розпоряджатись долями, ба навіть, життям інших. Хіба ж погано бути Богом? Після розмови з «особистом», лейтенант Радянської армії Нетля ледь крилами не тріщав: либонь, перевірка його святості під окупацією закінчилася остаточно і на його користь, — таки визнали «підпільником-антифашистом»! Країна потребувала героїв.

У захваті від своєї метикуватості, він вициганив у фельдшера трохи спирту і проти ночі влаштував собі маленьке свято. Без сторонніх, — друзів він не мав, а виливати душу абикому не збирався. Попереду ж чекало на нього насичене життя, блискуча кар’єра та шанобливий острах земляків: у цьому Іван був переконаний так само, як і в тому, що завтра знову зійде сонце. Сто грамів палючого трунку підвели жирну риску під минулим…

Поки тролейбус віз Івана Яковича до доньки, місто огорнула кармазинова темрява. Але ще з зупинки він зауважив, що огороджена Варина дев"ятиповерхівка як на нинішні часи, освітлена досить непогано. Міліція також — він це перевіряв по своїх каналах — мала вказівку навідуватись у цей двір регулярно. Старий поправив нагородні колодки й скерував пружні кроки в бік доньчиної оселі.

Заходячи через досить умовну хвіртку в загорожі, він побачив на лавці під ліхтарем похилого віку чоловіка, що сидів, спираючись на ціпок, більше схожий на справжню карпатську гирлигу, аніж на засіб інвалідського пересування, та стежив зором за маленькою сучкою тої породи, назва якої відома хіба самим хазяям. Іван Якович зауважив про себе, що ніколи не помічав цих коротколапих, товстих — аж круглих — та завжди злющих, як сатана, створінь у чоловічому, так би мовити, вигляді. Тому й не сумнівався, що й це було «сучої» статі.

— Хельго, Хелю, йди до мене! — несподівано молодий голос гукнув товстуху, що забігла надто далеко, аби її бачити з лавки.

— Ну, я не помилився, таки це дівчинка. — звернувся ветеран, який явно перебував у доброму гуморі, до дідуся з ціпком.

— Радше, бабуся, — дідок усміхнувся, підвівши очі на незнайомця, що дозволило останньому до нього придивитися. Різкі, навіть жорсткі, риси семітського обличчя, великий, але правильної форми ніс, трохи випнута верхня губа, глибока вертикальна складка на переніссі. А от очі начебто належали іншій людині, вони, здавалося б, говорили: «Вся ця суворість — жартівливий дарунок Творця, а справжній я тут — у цих темних, іронічних, трохи прищулених очах з маленькими павутинчастими зморшками в кутках.» Загалом, лице було приємне, таке, що відразу вабило своєю доброзичливістю.

Чемно привіталась та зацокотіла до парадного повз співрозмовників невисока, гарно вбрана молодичка. Іван Якович відповів, але господар собачої бабусі чомусь ніяк не прореагував на ввічливість сусідки. Трохи здивований, старий чекіст знову глянув на співрозмовника. Раптом погляди зустрілися.

— Це — ти… — голос з лави не видавався більше молодим, — навпаки, дрижав знесиленою, провислою струною. Погляд так само зазнав дивної якоїсь зміни: очі скруглилися й не моргаючи свердлили Нетлю.

— Вам погано, що сталося? Серце? — Десь у шлунку заслуженого пенсіонера наче послабла уявна пружина: «Що він має на увазі? Чому так дивиться?» — Ми знайомі?

Тремтяча рука з силою оперлася на ціпок, примушуючи зіп"ясти старе тіло на ноги. Нізвідки смішно прикульгала Хельга та всілася трохи осторонь, остерігаючись підійти ближче. Старий нарешті підвівся й тільки після цього опустив очі. Видно було, як важко давався йому перший крок .

— Може вам допомогти? — серце Івана Яковича бухкало неспокоєм. Відповіді не почулося. Незрозуміла поведінка цієї людини здійняла в душі теплу хвилю тривоги. Він уважно придивлявся до зкоцюрбленої, шкутильгаючої постаті, що поволі віддалялася в бік огорожі.

За кілька метрів до виходу інвалід озирнувся. Його знову твердий голос ясно вимовив ті самі слова:

— Так, це — ти, — помовчав,- жодних сумнівів…

Мешканці, які поспішали додому хто звідки, напевно, помічали високого орденоносця, який важко тер долонями сиві скроні красивої голови.

До дітей Іван Якович піднявся хвилин через двадцять. Гарний настрій геть розчинився у тривожних роздумах. Розмова за вечерею складалася неуважливо, сам виглядав недужим, а маленька Марійка не могла зрозуміти, чому дідусь не хоче з нею побавитися, як це завжди бувало. Так-сяк поспілкувавшись, він поїхав додому, залишивши рідних у подиві: таким діда вони ще не бачили. А той цілий вечір напружував свою відмінну пам’ять, намагаючися видобути з неї хоч натяк на те, за яких умов могла відбутися в минулому зустріч з незвичайним незнайомцем. І в якому саме минулому? Та врешті — таки зрозумів, у яких коридорах пам’яті шукати відповідь, згадавши розмову з зятем: «Слухай, Миколо, а ти, бува, не знайомий зі старим жидом з ушкодженою ногою, у нього ще собачка такий товстий, теж підстаркуватий, білого окрасу?» (І далі, як вміє малювати прикмети слідчий кагебешного вишколу). « Це той, що тут на лавці вечорами сидить? Ні. Особисто, ні.»

Але повідомив, що живе цей дід поруч — на «Жидівській слобідці», як здавна називали в місті стару, ще кінця дев’ятнадцятого століття, забудову, котра складалася з двоповерхових, червоної цегли, будинків. А на їхньому подвір’ї просто вигулює свою псюху, адже тільки тут є лавка й інваліду не доводиться стояти. Як не дивно, правильний хід думкам надала саме місцева назва райончика. І, лягаючи в постіль, Іван Якович уже точно знав, де й коли відбулося знайомство з кульгавим дідусем. Знання це, на превеликий для нього жаль, не розвіяло збентеження, а навпаки, додало млосного передчуття скорої біди. Був з маком, та став з таком. Відтак, холодний розум підказав, на його погляд, єдино правильне рішення.

Уперше в житті він накрутив будильника: навіть дрібніша випадковість не повинна була завадити планові розв’язання складної задачі.

А як же гарно починався цей передсвятковий день!

* * *

Соломон Мойсейович поморщився — останнім часом все частіше доводилося масажувати ногу, сподіваючись хоч трохи вгамувати різкий, інколи майже нестерпний, біль у коліні. Час від часу здавалося, що вже взагалі не пам’ятає, як це буває, коли нічого не болить. Після того страхітливого дня в червні сорок другого біль оселився в його тілі назавжди, — порушився весь досконалий лад організму. Деколи він давав полекшу, і тоді життя було казковим, але ніколи не покидав його повністю. А тут іще цей артрит!.. Добре, хоч пересувається поки що без чужої допомоги. Він запросто міг би працювати наочним приладом з вивчення купи різноманітних хворостей. Попри це, дивись, досі живий! Богові, напевне, щось потрібно від нього: можливо, навіть, він був тим гвинтиком, який утримував Всесвіт у належному стані, а заміна ще не повністю готова. Останнього із своїх друзів поховав, а сам ще рухався в усталеному потоці людського мурашника. Сьогодні в міській синагозі рабин побажав довгих літ, тільки навіщо вони йому. Було помітно, як мало цього року фронтовиків перебувало в храмі в переддень Свята перемоги. Подумалося: — Фронтові рани чи тривіальна старість вибивають їх із життя? — Несподівано пригадалися кадри з рекламної стрічки про боулінг-клуб,- там масивний м’яч неквапливо котився, намічаючи для себе неминучі жертви серед строю головастих фігурок на кінці доріжки.

Соломон Мойсейович мав прізвище, яке просто-таки кликало до синагоги. Як міг не відвідувати Божого дому Рабинович? Проте, його стосунки зі Всевишнім не були безпроблемними: нерелегійні батьки ніколи про Бога не розводилися, відчуття національної самосвідомості в родині комуніста також було майже відсутнім. А якщо б час від часу їм не нагадували про їх єврейство інші, то вони, певно, взагалі про нього б забули. Попри це, немовля нарекли Соломоном та, коли настав час, обрізали, як того вимагала віра. Та все ж таки наприкінці тридцятих, коли синів Ізраїлю масово почали виганяти з НКВД, де більшість службовців традиційно складали одноплемінці зненавидженого таваріщєм Сталіним Лейби Троцького, усі, крім бабусі, вже називали його Стасом. Навіщо дитині зайві проблеми в майбутньому? Тим паче, Мойсею подобалося це коротке й звучне, неначе постріл, ім’я.

На противагу дітям, баба Фіра незмінно шанувала Шабат, чекала на прихід Мошіаха й не вживала забороненого її Богом свинячого тіла. А до всіх тих антирадянських витребеньок додавалася розкішна вимова катеринославської єврейської слободи. («Я сіджю і думаю, шйо ето мінє в глаз мішяєт? А ето ж сонце!») До того ж двадцять з гаком років тому довелося їй бачити спочатку Симона Петлюру, а згодом батька Махна, шалено популярних тоді на Катеринославщині, і якраз тоді познайомитися з єврейськими парубками, з яких одні в регулярному війську незалежної України, а інші в летючих загонах чубатого анархіста боронили свій народ від кривавих погромів. Цим фактом вона страшенно пишалася, і тому не тільки не вірила більшовикам, які з усіх сил намагалися нап’ясти на отаманів машкари жидорізів, а дотогож не втомлювалася всім поспіль переказувати враження від зустрічей з обома командирами, які в її розповідях виступали друзями — не розлий вода. Не дуже грамотна політично бабуся цілковито ігнорувала історичний факт їх військового та ідеологічного протистояння, та суть полягала не в тому. Головне, хіба ж могли молоді єврейські орли воювати під бандитськими корогвами? Ні, хоч разом із гоями, але ті гої, безперечно, мали бути справжніми богатирями. Такими, власне, й виглядали в її оповідях народні керманичі. Батьки Станислава хапалися то за голову, то за серце, але стара вперто правила своєї. Ну не вбивати ж любу матусю за її небезпечну правду! Сім’я тремтіла в постійному очікуванні нічного грюкання в двері, але затулити їй рота не вдавалося. Дякувати долі, тоді пронесло. А улюбленець бабуні — малий Соля — був у захваті від її історій та знав їх напам"ять…

Бабу Фіру в жовтні сорок першого скинув у рів плюгавий унтер-офіцер. Добру стареньку цокотуху роздягли разом з іншими мучениками. Було зимно, але дрижала вона не з холоду, а від сорому перед відгодованими бугаями з батогами та автоматами. Може, чекісти не чіпали її, просто не розуміючи про що там белебенить своєю смішною говіркою «стара жидівка»? Нацистів же взагалі не обходили її просторікування про Махна з Петлюрою, їх цікавило не те, ПРО ЩО белебенить, а те, ЩО «стара жидівка»… Миршавий немолодий унтер — певно, недавній роботяр або селянин, який, мабуть, так само любив онуків та розказував їм казки перед сном — пошкодував кулі: баба Фіра зламала хребта об холодну глину рова й навіть не зімліла. Цікаво, чи знав, що пережила вона за кілька годин лету янголів Той, Хто їх посилає?..

Канава Стаса була мілкіша, може, тому і повернувся він з потойбіччя. Повернувся, та дав собі слово ні за яких умов не зрікатися своєї національності. Першим кроком до цього стало повернення офіційно записаного імені, другим — відвідини синагоги після вигнання німців: для цього він їздив до Києва, — в рідному місті службу було поновлено значно пізніше. Він сумлінно вивчав традиції рідного народу та Тору, особливості юдаїзму, за кілька років досить непогано почав говорити й читати на ідиші. Він потроху привчався бути євреєм та дійсно полюбив свій страдницький та користолюбний, мудрий та хитрий, обережний та боязкий — тобто, такий, як усі, але, водночас, не схожий на жоден з інших, народ. Та ортодоксу з нього таки не вийшло. Віра чомусь не вкорінювалася в душі надто глибоко, а подекуди сумнівна, як на нього, мудрість талмуду просто дратувала. Не бажав поділяти людей на юдеїв та гоїв, та й квит! Проте, і на антисемитів кидався, наче пес: пам’ять про жах окупації не давала грунту для примирення з людиноненависницьким глупством з будь-якого боку. До цих пір Соломонові не було зрозуміло також, чому Господь на його очах дозволив випещеному, здоровому німцю вбити в таборі зовсім ще малу дівчинку. Прикладом, неначе щура. Здається, той Ганс чи Фриц навіть незчувся, що вбиває людину: на обличчі не відбилося жодних емоцій. Якщо справедливий та всемогутній Бог не схотів боронити безгрішну дитинку та немічну бабцю, то де ж Його справедливість, якщо не зумів, то який же Він всемогутній? Може, Творця треба було інколи пожаліти, а не вимагати від Нього неможливого? А прищеплювати віру страхом — це витвір рабинів та священиків, які не зрозуміли Його завдань? Якщо Він так карає за життя, навіщо тоді боятися кари після смерті? Бог не давав відповідей на ці питання. Але задавав їх не атеїст, як хтось міг подумати, а вірний. Це були прикрі запитання люблячого сина батькові. Батько ж має право не відповідати…

Виходячи з синагоги, старий з болем у серці подумав, що завтра в його оселі сядуть за святковий стіл тільки двоє. Вже п’ятий рік цього дня збираються в колись гостинній та хлібосольній квартирі Рабиновичів він сам та сусіда з його під’їзду, який мешкав на поверх вище, Юрій Вікторович. Багато років тому дружина Соломона Мойсейовича — Майя Борисівна — започаткувала сімейну традицію: дев’ятого травня запрошувати до себе всіх родичів та друзів. Їх сім’ю любили й помалу звикли до спільних святкувань Дня Перемоги. За довгий час вони так і не встигнули набриднути одне одному, тому за столом у добрих господарів гарно співалося під майстерну гітару Майїного брата — Вілена, весело сміялося під анекдоти Юрія Вікторовича й залюбки пилося під тости всіх гостей без винятку. Тепер нема кому смакувати гумор сусіди, як і нема кому приготувати чарівного штруделя для друзів — вже п’ять років, як Майя не жила. Хрумкотітимуть вони з Юрієм базарними солоними огірками й ковтатимуть оковиту під некошерні магазинні пельмені. Що ж, і те — хліб. Традиції ніхто не скасовував, й вони з товаришем завтра всіх згадають, усіх пом"януть. Соломон, якому не дала повоювати страшна, хоч і не фронтова рана сорок другого року народження, як і завжди, послухає фронтові бувальщини з життя сусіди (він підозрював, що більшість з них, скорше, байки, але свої гадки тримав під замком), обов’язково поплаче після котроїсь чарки — несила стала стримувати старечу сентиментальність. Та попри нечисельність їх гурту, вони чекали на цю дату з нетерпінням, однак хоч і бачилися мало не щодня — то надворі, то в магазині, завтрашня зустріч не буде подібною до буденних теревенів про набридлі болячки…

Ще донедавна перукаря Рабиновича знало пів-міста, телефон на свята не вгавав ані на хвилину, а дружина навіть списки складала, щоб не забути когось поздоровити. А в перукарні, де він працював, такі танці влаштовували, що весь будинок трусився, як хворий на лихоманку. Колектив у них був суціль жіночий, що йому від серця подобалося: нормальному чоловікові з жінками легше впоратися. До того ж Соломон любив жінок як таких, бо вважав їх справжнім дивом, майже досконалим витвором Бога. Та й професію свою він любив, хоча, звичайно, навряд чи склалася б у нього кар’єра цирюльника, якби не ніж молодого поліцая в добу панування «юберменшів». Після того випадку, мрії про море, що плекав її з дитинства, здійснитися вже не судилося, як і не справдилися сподівання на якийсь інший фах, пов’язаний з ризиком, рухом, активною дією. Дірка в лівій легені та низка хвороб, що з неї повилазили згодом, накреслили юнакові доволі обмежені рамки людської діяльності, немовби сам Господь навертав його до традиційних єврейських занять. Ось тільки музиканта з нього не вийшло через абсолютну відсутність слуху, на лікаря не надавався, позаяк лише від вигляду крові непритомнів, а торгівлю просто не терпів. Одного ж разу в перукарні, куди зайшов зробити зачіску, раптово замилувався стрімким летом ножиць у руці майстра, щось таке промайнуло в насиченому «Шипром» повітрі і в якусь мить Соломон виразно побачив себе перед цим великим дзеркалом у цнотливо-білому халаті, священодіючим над чиєюсь чуприною…

Вчився він легко. Наставники скоро зрозуміли, що хлопець йде за покликанням. Проте два роки вистригання чубчиків єдиного стандарту в чоловічій залі ледь не змусили його засумніватися в правильності вибору професії, а кілька самостійних експериментів над головами добровольців призвели до появи нового терміну в вітчизняному перукарському мистецтві: «нерадянська зачіска». Так і було занесено в протокол партійного зібрання, на якому розбиралася особиста справа «непатріотичного» Рабиновича. Після того веселого заходу молодий майстер зібрав манатки й емігрував… до жіночої зали. З тих пір він навіть уві сні не хотів бачити всі ті «польки» та «напівбокси» й до жодної чоловічої голови більше не доторкався. Але майстерність та природній хист нового жіночого перукаря скоро дали результат: жінки до його крісла почали вишиковуватися в довгі черги. Отже, слава про дивовижного митця розійшлася містом, як кола від булиги, з силою кинутої в тиху воду ставку. Соломона Мойсейовича керівництво жбурляло в усі, які тільки існували, перукарські конкурси та покази, на яких він стабільно отримував різні призи, нагороди, звання та грамоти. Чи треба казати, що його мистецтво надавало можливості не рахувати копійки від получки до получки. Ім’я запрацювало на володаря.

У тридцять років він побрався з дівчиною з сім’ї медиків. Майя була досить миловидою: кругле обличчя з м’якими рисами, трохи кирпатий ніс, що, до речі, не псував її, губи «гузкою», досить широкі вилиці, високе чоло, довге русяве волосся, невеличка родимка на правій щоці. Справжньою ж красунею робили її очі: великі, сині, з рисячим розрізом та довгими «волохатими» віями («вії — повії» — казав жартома Соломон). Нізащо не подумаєш, але Майя була щирою єврейкою. До весілля молоді люди зустрічалися майже два роки. Соломонові Мойсейовичу пощастило: він умів кохати. Більшість з людей марнують свою любов дрібними й не дуже інтрижками, гублять її у сімейних чварах, крадуть у дружин, щоби подарувати коханкам, а потім ще й хизуються власною слабкістю. Часто-густо згодом намагаються зібрати докупи розбитий на друзки сімейний затишок, але душа вже не має сили… Привів коня, а кузня згоріла.

Майїн чоловік цінував своє почуття до неї над усе: плекав його, виховував, оберігав. Палка пристрасть з часом перетопилася з невигаданою цікавістю до жінки як до особистості та пошаною до її чеснот: це в підсумку дало такий сплав почуттів, що на все життя вистачило його запасу міцності. Він повсякчасно чув, що любов минає, в кращому випадку перетворюється на дружбу або взаємоповагу, але твердо вірив, що з ним не так, що в його житті є велике, невмируще Кохання. Майя Борисівна ж відповідала йому вдячністю: все єство її належало чоловікові. Коли ставало скрутно, сутужно, вшкварювала депресія, тобто давалися взнаки старі муки — її душа зливалася з його недужною душею, а ласка й правдива, невимучена увага поволі повертали його до життя, обходилося без горілки та інших «знеболювальних». Після її похорону старий не плакав: душа завмерла, впадаючи в анабіоз, все втратило сенс. Тільки інколи щось всередені нього намагалося стрепенутися, спурхнути, принаймні в пам’ять померлої Майї.

Дев’яте травня якраз і було цим «інколи».

***

Чиїсь руки, які до цієї миті волочили його по втоптаній стежці, розімкнулися, і він занурився у глевке місиво скривавлених людських тіл. Уже через кілька хвилин солодавий сморід гниїння, змішаний із запахом крові, викликав гострий біль у грудях: пробита ножем легеня не справлялася(?) з функцією дихання. Чоловік, який був зовсім молодим хлопцем, спробував підвестися хоч навколішки, але, мабуть, витекло багато крові, тому він тільки дряпав у безсиллі нігтями шкіру лежачого під ним. На хвильку завмер, щоб зібратися з духом, та щосили потер повіки, які ніяк не хотіли розплющуватися. Вдалося. Пастельне світло літнього світанку все ж різонуло по очах, але скоро він зміг роздивитися навколишній пейзаж. Відтепер і до останнього подиху він згадуватиме жах, котрий тої миті залляв, унерухомлюючи, кожну клітинку його тіла! Просто на нього із пожовклого обличчя маленької дівчинки дивилися засклені сукровицею очі, скоцюрблений труп захолов, й бідолаха відчув, як мертві гострі колінки тиснуть йому в живіт. Зліва та справа були ще трупи. Скам’янілий чоловічий тулуб притис ліву ногу. Обережно, наче доторкаючись до живої, але тяжко пораненої людини, юнак таки звільнився від олив’яного мертвотного тягару. Небагато часу пішло на те, щоб вилізти з цієї пекельної ями. Її було вирито так, щоб вистачило місця для десятка трупів. Хлопець зрозумів, що перебуває зовсім поруч із місцем, до якого привезли вчора їх невеличкий гурт — дев’ятеро спійманих у місті євреїв. Яма була в посадці, неподалік від колючого дроту, що обмежував територію табору, що, напевно, заборонялося німецькими інструкціями, але де нема винятків? Укриті листям дерева затуляли вартовим з вишки повний огляд посадки. Проте він розумів, що заспокоюватися зарано, адже яму з вечора не засипали. Отже, незабаром прийдуть люди довершувати справу до логічного кінця. І не всі з них будуть з лопатами.

Юнак повз поміж кущів чагарнику, час від часу непритомнів, його судомило від остуди, рештки одягу перетворилися на чудернацьке лахміття, подібне до собачої шерсті. Він навіть не відчував чи дихає. Але при тому точно знав, що рухається не навмання, має чіткий орієнтир — убогі хатки села, яке, «мов серпанком повите», виднілося неподалік. Кілька разів він спромігся лізти навкарачках. У роті з’явився присмак заліза. Сили танули…

Дівчинка із укритим порохом чорнявим волоссям повернулася до нього. В неї було лице мумії: жовтий колір сухої шкіри страхав своєю неприродністю. Вона, не дивлячись в обличчя, повільно підняла руки так, щоб він побачив сліди від глибоких подряпин із засохлою вздовж них кров’ю навпіл з брудом. Чомусь він знав, що дівчина не вміла говорити, а тому нечувано здивувався, коли почув низький, більше схожий на чоловічий, голос. При тому її губи не ворушилися. Але ж він чує!

— Не роби мені боляче, не треба, — тональність змінювалася на кожному слові без будь якої системи. — Не карай мене, я дам тобі іграшку.

Він раптом збагнув, що рани на руках юнки — це сліди від його нігтів, і заплакав. Потім простяг руку, прагнучи попестити її волосся, але не зміг — пальці тремтіли так, що довгі звірячі пазурі на них тицькалися в її обличчя, не попадаючи в зачіску. Дівчина намагалася запхати йому в штани свою іграшку. Це був живий кріль чи заєць з перебитою лапою, він дряпався й не хотів лізти, а жовтолика чорнявка хрипло засміялася й підняла голову. І він закричав: там, де повинні бути очі, зяяли чорні провалля, в яких ворушилася біла мерзотна черва…

Сильна шкарубка долоня трясла його плече, та, наче крізь воду, доносився густий бас:

— Все гаразд, малюче, просинайся. Все позаду.

Теплий струмінь намочив губи, підборіддя, шию, змиваючи залишки страшного сну. Соломон намагався пити тепле козине молоко, але ковтати було невимовно боляче. Ліворуч на перев"язаних навхрест чистою рядниною грудях запеклася велика червона пляма, з коричневим ореолом якоїсь мазі навколо.

— Я житиму? — шорсткі губи не хотіли слухатися.

— Ти — жидок? — замість відповіді, запитав кремезний вусань та подивився на нього з неприхованим жалем і поправив ковдру, що покривала тіло пораненого Соломона лише по стегна. З лівого рукава чоловіка виглядав сурогат кисті — металевий гак.

— Єврей. Тепер точно знаю.

— А до того що, сумнівався?

— Підозрював… Де я?

— В селі, де ж іще. Ледве дотяг тебе. Слухай, з табору втік?

— Ні, мене вбили й викинули на смітник, — хлопець більше не міг говорити, очі заплющувалися. Хотілося спати.

Знову почувся бас вусаня:

— Спи, тобі важко зараз балакати, — селянин трохи помовчав, але було ясно, що він все зрозумів правильно, та й хіба до жартів було цьому нещасному? 

— Що ж нам робити з тобою. За жидка — шльопнуть, як цуцю. Вони хоч не зрозуміють, що на смітнику сміття малувато?

— Там вистачить, — крізь сон озвався гість.

Вусань підвівся з табуретки, підійшов до дверей в іншу кімнату й стиха мовив:

— Феню, знову заснув. Молока майже не пив. Де він узявся на нашу голову?

Жіночий голос з-за дверей запитав:

— Миколо, тебе з ним точно ніхто не бачив?

— Та ніби ніхто. Рано ж. А з вишки там не видко… Боїшся?

— Уночі треба перевезти його до Петра на пасіку, бо, врятуй Господи, сюди ще поліцай якийсь залізе.

— Та хто ж до агронома з перевіркою сунеться, Бздел отой чи що? — назвав по-вуличному найлютішого та тупоголового сільського поліцая господар. Той Бздел до німців працював в артілі, щось поцупив та сів, тільки звільнився — війна. Забрали до війська, але коли вулицями заторохкотіли перші мотоцикли з німаками, звідкілясь причалапав і цей. Через два тижні вже ходив з сірою перев"язкою на руці та гвинтівкою. Селяни його зневажали, але «влада є влада». Звиклі до послуху, мусили миритися з різною підлотою, коли та уособлювала собою «начальство». А зради старого друга — сільського лікаря, якого він, звичайно, запросив того ж ранку до пораненого, агроном навіть не припускав.

 
 

Додав Art-Vertep у суботу о 00:00

Про автора

Рука негідника обірвала на 39-у році життя Дмитра Володимировича Куделі. Рідні, друзі та знайомі запам’ятали його, як найдобрішу та найчеснішу людину — Діма завжди казав, що «немає поганих людей, кожний добрий по-своєму».

 

Коментарi

31 травня 2009

как скачать песню (полную).Запоріжжя??

Коментувати
 
 
 

Гостиница Днепропетровск |  Светильники Днепропетровск |  Рекламное агентство |  Сауны Днепропетровска