Автори / Дмитро Куделя / ФЕСТИВАЛЬ

Пам’яті світлого мого друга
Костянтина ГРАДОВСЬКОГО

Бричка аж дзеленчала. Залізні смуги на дерев’яних колесах шкрябали по камінцях, видобуваючи такі дивні звуки, що іх варто було б перекласти на ноти. Боцюрків подумав, що, якби був композитором, точно б написав щось таке… «Для віолончелі» — чомусь блимнуло в голові. Він не устиг довести цю думку до ладу — чи не володів досконало віолончельним мистецтвом чи то завадила стара кобила, яка ще за хвильку вперто тягнула його «тачанку», а тепер стала, немов раптово згадавши про забуте вдома посвідчення водія. Карпатська симфонія стихла. Старий важко зістрибнув на землю подивитися, що ж зупинило бойову подругу… Нічого підозрілого. Глянув вусібіч: «Втомилася Гапка, не годна, як і сам. Ну, перепочинь».

Хтось чужий і під сокирою ката не вирізнив би цього місця посеред інших вздовж шляху — ті ж самі, що й досі були, смереки, під ногами бляшанки, недокурки, пачки з-під цигарок та гарні пластикові пляшки, ще донедавна не знані в цьому краї, тепер раз у раз щільніше засмічували сільське довкілля. Дідо Боцюрків у цьому лісі був свій, тому навіть на фото зумів би розпізнати будь-який шматок місцевого краєвиду. Ось зараз він стояв зі своєю Гапкою якраз навпроти Старої Стодоли. Хто, коли й чому назвав цю ділянку лісу Стодолою ніхто в селі не знав. Жодною будівлею тут не пахло. Може колись, за царя Панька?

До райцентру лишалося трійко кілометрів — його «екіпажем» не менше години. Дід підтюпцем збіг з невисокого насипу в ліс «за потребою». Певно, що він на цьому торі був у цю мить сам-один на постріл «Катюші», але природна селянська моральність не дозволяла справляти «потребу» просто на дорозі…

Раптом, застібаючи не знати якого кольору штані, він угледів щось під ногами. Щось, що аж ніяк не гармоніювало з трохи жовклою, ледь прим’ятою травою. І взагалі з цілим Боцюрківським життям не в’язалося. Не знаючи навіщо, він обережно озирнувся довкола і підняв це «щось». Чорна шкіряна сумочка — лискуча, акуратна, якась досконала. Від неї так і віяло шляхетністю її власника. Боцюрків на мить забув про штані, кобилу й ліс. Кілька хвилин не насмілювався потягти за «собачку» замка-блискавки, але звичайна людська цікавість нарешті взяла гору. Всередині було кілька відділень, в одному з яких лежав стосик доларів, які дід бачив востаннє ще за часів німецького «дистрикту»*: то були тоді «справжні» гроші,- дорожчі за райхсмарку, не кажучи вже про рублі. Показував йому ті "доляри « ( як казали всі галичани) потайки, сусідо-чинбар**, а тому їх, у таємний спосіб, переказувала багата — як чулося — родина з Америки (напевно ж, за німців було небезпечно здійснювати подібні «банківські» операції). У другій кишеньці знаходилася тоненька книжечка. Руки трохи тремтіли, коли він витягав її. Це був паспорт. Канадський. Та й не міг — на думку Боцюркова — в ТАКІЙ речі лежати звичайний «совіцький» аусвайс. Дід відкрив чужоземне посвідчення: з фотокартки дивилося обличчя літнього чоловіка — приємне, інтелігентне, з сивою густою чуприною. «Зовсім не схожий на місцевих горлохватів. Пещений, немов сусідська свиня», — без злості подумав Боцюрків.

«Майкл Джонсон» — прочитав ім»я в паспорті. Дід зовсім не був «затюканим селюком» — колись навчався у польській школі, трохи пам’ятав німецьку та й багато років посідав відповідальне місце в районному «кремлі». Тому латина його не заскочила.

«Ачей не по телевізії сего пана казали? Наче лице десь уже бачене… Та ні — просто звичайний американець. Ще, кажуть, китайці, немов близнюки. А ці ж — такі самі: навіть у кіно один на одного схожі — всі червонощокі, доглянуті, виголені, гарно вдягнуті, неприродньо білозубі. Тілько цікаво, що забув пан Джонсон з Канади в цьому вовчому краї. Не на цьому узбіччі — це якраз зрозуміло, не в Україні взагалі, бо останнім часом кордони відкриті — їдь хоч у надсекретний Дніпропетровськ ( й деякі закордонні «колюмби», звичайно ж, з цього користаються: хто випробовує себе на хоробрість — мовляв, ось який я! — не забоявся мандрувати дикою невідомою країною, й півроку по тому ходить героєм поміж родичів і друзів, інші ж нюхають, чи буде бізнес), — а в маленькому далекому бойківському містечку, про яке, може, й Господь не згадає. А ось пан Джонсон аж з Торонто чомусь приперся. Щоправда, в містечку мав завтра розпочатися бойківський фестиваль, на який якраз й простував старий, хоч і важко йому вже не те, що «гарцювати»на баскому коні, а й стару Гапку запрягти. Та навряд чи містера зацікавила б не знана далі Карпат чудернацька спільнота українців, які мало не пишалися тим, що сунули поміж словами своі «Бо є» та «бойї». Ось би той канадієць був якимсь Галайдою або, принаймні, Нечипоренком, то зрозуміло — приїхав загублену родину шукати, — хіба мало українців світами вештається? Але Джонсонів у цій «голопупівці» зроду не сіялося» — дарма намагаючися зрозуміти логіку візиту заграничного пана, візник тим часом натрапив у паспорті на рік народження.  

— Еге, так ми майже ровесники. Його двайцять дев’ятий та мій двайцять сьомий… Тілько мені вже вісім «кеме» до міста майже не під силу, а йому тисячі через океан — раз плюнути. Ба який удоволений на карточці…

Дід сховав шкіряне «багацтво» десь у зморшках просторих «галіфе» й пошкандибав до брички. Гапка журливо глянула на нього й легенько вдарила копитом грунт, здіймаючи ріденький туманчик дорожньої порохняви.  

— Ну, полетіли! — крикнув Боцюрків. — Вйо!

Місто зустріло старого цікавими поглядами перехожих. Його бричка завжди викликала неприхований інтерес. Ще б пак! Полагоджена по війні Боцюрковим-старшим у парі з приятелем — новим вчителем з Наддніпрянщини — вона була ніби скопійована з чумацького воза на малюнку з підручника для народних шкіл. Та й сам дід був популярний «у народі» — раз у раз руки знайомих городян здіймалися у вітальних жестах. Ось і зараз хтось з гурту молодих хлопців з модними нині червоно-чорними оунівськими прапорами, напевно знаючи про його комуністичне минуле, жартома вигукнув: «Слава Україні!». Він не образився, буркнув у відповідь: «Доброго здоров’я» й повернув на головну вулицю до будинку райвиконкому. Той стояв трохи осторонь від центрального майдану з «оригінальною» назвою: « площа Ринок». Інколи здавалося, що тут, у Галичині, всі центральні площі міст і містечок звалися однаково — Ринок. А на ньому обов’язково мусила бути Ратуша, де засідала міська управа. Але в цьому райцентрі «совіти» чомусь не уподобали стару Ратушу та в сорок п’ятому звели собі неоковирну та недоладну до старого центру кам’яницю з маленькими — боялися стрілів бандерівських крісів — віконцями. У ній пропрацював Боцюрків років сорок. Спочатку, до війни, конюхував, а згодом зробив кар’єру: від ідейного секретаря міської комсомольської організації до заворгвідділу виконкому. Проте й досі добре не розумів, чим той відділ мусив займатися, позаяк нічого іншого, крім «подай-принеси» черговому голові, не організовував. Ці голови мінялися, ніби листя на деревах, а Боцюрків лишався на посаді, як непотопаючий корабель: він, очевидно, розумів, що тримають його «таваріщі по партії» за такого собі сільського телепня, але це його цілком влаштовувало — і на місці міцно тримався, і в активісти-стукачі не треба пнутися. Хоча… різне було. Очевидно, не святий. Спровадили на пенсію вже в нові часи, коли до влади прийшли диваки — демократи з розпущених партосередків другорядних державних установ. Зо всієї України вони їхали до патріотичних галичан промовляти. Переконаних місцевих переконувати було легко. Мандрувати ж з войовничими гаслами до Одеси, Дніпропетровська чи Донецька вони вважали за недоцільне, небезпечне та абсолютно неперспективне зглядно кар’єри заняття .А розчулені галичани на руках годні були носити «безстрашних борців за незалежність», постраждалих від яничарів, та часто обирали їх різними депутатами, начальничками та начальниками. Два роки тому — у дев’яносто першому — місцеву управу також очолив такий незламний опозиціонер — рухівець Пундик. До Народного Руху після виборів він одразу ж охолов, але всіх «комуняк» вимів поганою мітлою. Пундик гордовито йменувався «мером» й заповзявся повертати місту історичну топоніміку. За рік його головування основним досягненням у цій справі, а втім, як і в інших, стало перейменування центральної вулиці — Червоноармійської. Більшість городян і перед «доленосним рішенням» називали її «як за Польщі» — Жидівською, але, прочитавши в газеті указ «Про повернення вулиці Червоноармійській її історичної назви», ридали від сміху. З наступного дня вулиця мусила зватися … Єврейською. Тож, історична справедливість восторжествувала… Але хтось із місцевих пустунів уночі написав хоч і неакуратно, зате жирно на кількох будинках зовсім інше найменування. Воно, на диво, одразу ж прижилося серед народу. Тепер для всіх, — і, здається, назавжди, — вона стала Червонопундиківською.

Уже рік управу очолював (уперше!) місцевий. Старий комуніст Боцюрків звав його «бандерівцем», але шанував за чесність та діловитість. Вони майже заприязнилися, коли голова приїхав на своїй зеленій «Ниві» в село до діда порадитися з приводу ведення занедбаної міської господарки, адже зі старих кадрів у районі лишився, мабуть, сам Боцюрків. І тепер дід, буваючи в райцентрі, завжди завітав до «мера» на правах «сеньора» Ось і сьогодні він, не розпрягаючи, швидко прив’язав кобилу до залізної колони перед входом до установи і пішов навпростець до приймальні. Молоденька бистроока секретарка кивнула дідові й крикнула кудись у стелю:  

— Оресте Юхимовичу, до вас!

Зверху ніхто не впав, а ось на порозі дверного прямокутника з’явився невеличкий на зріст голомозий пан, вдягнутий у бездоганний костюм і, м’яко вимовляючи приголосні, привітався, запрошуючи до кабінету:

— Добридень. Що привело до «столиці»?  

— Зібрався на фестинах побавитися, бо є з дідів-прадідів бойківської породи. Але, хіба ж насмілився би вас відривати від державних справ, якби не назріваючий міжнародний конфлікт?

Голова, який до того мастив поглядом підлогу, підвів на діда усміхнені очі:  

— Що ж то за світовий катаклізм спіткав нашу смерекову хату?  

— Сподіваюся, ще не спіткав…

І Боцюрків розповів лисому голові про знахідку.

Начальник, виявляється, вже знав і про пана Джонсона і про його втрату. У кожному маленькому містечку новини взагалі поширюються блискавично, а тут така пригода з іноземцем! На дворі був час знайомства із Заходом: українці з широко роззявленими пельками, як чудернацьких інопланетян роздивлялися перших закордонних емісарів — земляків з діяспори, із захватом прислуховувалися до кожного слова, наче несли вони з собою з-за морів-океанів Господні одкровення. А тут іще не якийсь Мишко, а справжній Майкл.  

— Пане Боцюрків, він був у мене за годину до тебе. Американець щирого золота, по-нашому — анічичирк, з фотоапаратом на шиї. Хіба шортів та коркового шолому бракує. Втім, доста простий, без гонору. А привіз його з Торонто рідний вуйко Марійки Свенцицької, чи як там її зараз?.. Він перед кінцем війни з іншими дивізійниками здався в полон американцям чи англійцям, а згодом переїхав до Канади. Я вже не питав як. Зараз прилетів у Незалежну до родичів та привіз приятеля-канадійця показати «землю своєї юності». І таке лихо! Де ж ти ті папери надибав?  

— На Старій Стодолі припекло, то я й пішов у хащі. А перед сим, мабуть, тим самим кущем милувався й містер Джонсон.  

— Доляри на місці?  

— Оресте, не будь дурним! Хіба ж би я тобі це все розповідав? Та й до того ж сам багатий: он якого фаетона маю.  

— Ну добре, пішлю секретарку за тим Полуботком, — нехай забирає свої скарби.  

— Е, ні, гражданін начальнік, сам си знайду. Цікаво ж на живого мироїда подивитися. Ось тільки воза до Ганни зажену.  

— Як знаєш….

На останній фразі порядок денний було вичерпано, і дід пішов відв’язувати кобилу. Навпроти входу до будинку міської влади парувала величенька купка «каштанів», свіжоспечених Гапкою…

***

Ганна, почувши здалеку цокотіння копит та брязкання старого воза, вже зустрічала свого Дон-Кіхота біля воріт «імєнія», як вона чомусь називала десять соток виснаженої землі, що ставала після дощу глевка, як книш з поганого борошна, зі старенькою хатиною й клунею. Дідові подобалася ця хазяйнувата, завжди доглянута жінка. Вони були вдовими, симпатизували одне одному, але Боцюрків так і не насмілився запропонувати Ганні щось більше, аніж разом попити чаю або чогось міцнішого. Може, відчував, що вправна ґаздиня ніколи не покине своєї хати на околиці, та й він навряд залишить село. Якщо навіть за Совітів не переїхав у місто, коли пропонували велику квартиру в новому домі, без зайвого галасу збудованого для місцевого начальства, то зараз поготів ані кроку б не ступив у цьому напрямку. Ото ж, перемогла дружба — як на піонерських спортивних майданчиках сімдесятих.

Ґаздиня посміхалася:

— Я думаю, хто тут біля мого «імєнія» коня учвал пустив? А це ви, Боцюркове Ламанчеський! Овес для Гапки знаєте де… А я пішла стіл накривати. Можна зі свічками, на півпенсії їх у Львові накупила… Дідьчина мати зна, що ця влада завтра утне.  

— Не кажи, Ганнусю, хіба ж за комуністів був такий бардак ?  

— Йой, не треба тілько про твоїх «комуїстів». Чи й не годувальники! Он братова досі листи з Воркути йшле…

— Добре вже, відчиняй ворота, — Гапка така голодна, що їжаків годна ковтати. .

Трохи поснідавши смачним червоним борщем, Боцюрків почав збиратися. Ганна, якій він уже розповів про чорну сумочку, не намагалася його зупиняти:  

— Йди вже, але увечері вертайся, завтра разом на фестиваль підемо.

Двері зачинилися і старий швидко рушив у напрямку центру до досить великого обійстя пані Свенцицької (московські комісари — он де диво! — чомусь забули відібрати розкішний будинок у газдів, які навіть не були радянськими активістами). Вона давно вже загубила дівоче прізвище на ламаній стежці життя й називалася по чоловіку Гладій, але авторитет родини спрацював не на користь сильної половини — і для всіх у місті Марія лишалася Свенцицькою.

На Марійчиному подвір’ї готувалися до святкової вечері з нагоди приїзду дядька Степана із позахмарної Канади. Марія вже двічі бігала на базар міняти вуйкові долари на купони, а стіл ледь не валився під вагою самого лише столового причандалля. Чоловіки курили на ослоні, який витягли з хати на двір, аби не заважати жінкам поратися по кухні. Пана Джонсона, вдягненого в світло-сірий костюм з краваткою, не зважаючи на теплінь, Боцюрків запримітив ще з вулиці.  

— Борець за Україну не вживає нікотину! — замість привітання крикнув дід у чоловічий гурт, навіть не дивлячись на жінок.  

— Слава Ісусу, пане Боцюрків — майже водночас озвалися газди. — Так, по-вашому виходить, хто курить, має щось проти України? А ви ж і не смалите і за Україну си не борете.  

— Не перевертайте догори ногами, борці… З ким маю боротися в своєму колгоспі, з кобилою? — не підтримав жартівливого настрою присутніх новоприбулий. — Краще скажіть оцему панові, нехай танцює, бо маю до нього щось приємне.  

— Зара вуйко прийде, то скаже, а тут перекладачі втратили кваліфікацію.

Джонсон уважно дивився на Боцюркова, наче намагаючись зрозуміти, про що це патякає цей чоловік у кумедних провислих штанах. Дідові знову здалося, що він уже бачив цей трохи іронічний погляд , густі брови, твердо окреслену лінію губ. «Точно, актор.» Але вуйко Степан, який щойно долучився до компанії і вже тиснув дідові руку, відрекомендувався сам і вказав на канадця:  

— А це Майкл, мій колега, інженер-мостобудівник.  

— Запитайте у нього, хто йому пашпорти шукає, коли мене поруч немає? — пробурмотів Боцюрків, але, бачачи що Степан гумору не йме, скоро витяг з кишені чорну сумку й простяг її іноземцеві.

Джонсон вдячно вклонився, радісно огорнув знахідку широкою робочою долонею. Впевненим рухом смикнув блискавку, витяг документа, але гроші проігнорував. — «Отакої!» — Турботливо виплеканий у партійній свідомості однобарвними «правдами — врем’ями» портрет буржуя за єдину мить луснув на друзки: підсвідомо очікувана від об’єкта спостереження, але не виконана ним дія перервала струнку вервечку усталених образів, здавалося би навіки вкарбованих у мозок. Щось неприємно ворухнулося в серці, але навіть невеличка хвилька з моря пробуджених емоцій не виплюснулася з очей Боцюркова. «Він же обов’язково мусів якщо не кинутися одразу ж рахувати купюри, то принаймні дряпонути по них чіпким поглядом! Як же так, як так?…» Навколо вже кілька років валився світ, часто-густо ховаючи під уламками людей чесних, тобто беззахисних. Цей випадок не був смертельний, — просто такий собі холодний дотик і все… А втім, може, просто невеличкий штрих на користь конкретної людини?

Проте «виховники» не вчили любити або ненавидіти індивідуально, тож перевчатися доводилося самому.

За хвилину Майкл щось сказав Степанові й вони відійшли на якусь відстань від гурту. Свенцицький швидко повернувся й, намагаючись бути не помітним, тицьнув старому кілька хрустких паперів. Той відхитнувся:  

— Поверніть, будь ласка. Все маю, а казино в селі ще не збудували. Де я, бездітний, цей скарб витрачатиму?

Канадець спробував був пручатися, але Боцюрків знизав плечима і твердо повторив, чітко карбуючи склади: «По-вер-ніть…»  

— Ну, то хоч увечері приходьте, побалакаємо, старе згадаєм. Юність нашу бойову.  

— Не певен я, чоловіче, що оден окіп ми з тобою рили…

Боцюрків уже майже зник за воротами, коли в спину донеслося:  

— Таки приходьте… Майкл дуже просить!

Старий зупинився, повільно повернув шию й ледве чутно, скорше до себе самого, мовив:

— Прийду. — помовчав якусь мить і додав: — Із Ганною.

Через п’ять хвилин обійстя Свенцицьких затулили коробки «хрущовок» — сірих ляпасів на обличчі стародавнього містечка.

… На місто впали сутінки. На Марійчиному подвір’ї коливалися великими грушами кілька ламп-"двістіватток", які не тільки заливали все холодно-жовтим світлом, але й створювали, як не дивно, атмосферу урочистого затишку. Під напнутим брезентовим тентом стояли притиснуті один до одного букові столи, накриті домотканими скатертинами, на яких виблискували чисті тарілки, ложки, виделки, якісь салатниці, дзбаники, слоїки, нанесені з усіх усюд родичами, друзями та сусідами. Картопля, м’ясива, городина, садовина — все, чим багата ця земля, було на зсунутих столах. Літо лагідним вітерцем ворушило-пестило кольорові серветки у гранчаках. Гості нетерпляче гули, господарі виносили карафки з домашнім закарпатським вином.

Аж ось хазяїн голосно запросив до столу й обличчя гостей просвітліли, пожвавішали. На лави разом натисли десятки сідниць у штанах, спідницях, сукнях. Дзенькали пляшки, зустрічаючись з вінцями різновеликих скляночок, чарочок, ба навіть горняток.

Боцюрків налив Ганні, яка сьогодні вбралася ніби на дипломатичний раут, червоного «каберне» з пляшки (закарпатське, з дрібного чорного винограду, дід визнавав лише гарячим), а собі горілки й крадькома зиркнув трохи навскіс, де сиділи канадці. Майкл перехопив таки цей погляд й доброзичливо посміхнувся Боцюркову. Той почервонів, але ввічливо кивнув у відповідь. Чоловік Марії — Богдан — підвівся з лави, тримаючи в руках тонкий фужер для шампанського, наповнений горілкою — й гомін за столом поволі вщух, гості випнули груди, усім своїм виглядом показуючи іноземцям чемність та увагу до хазяїв. Мовляв, етикету навчені — не свині пасем. «Чудернацьке містечкове воїнство — подумалося Боцюркову — плямкають, аж у лісі чути, а виглядати намагаються аристократами». Компанія за столом була строкатою: трударі-галичани, гонорові й пихаті з виду, як руські князі, насправді ж скромні й добродушні, повитягали зі скринь та шаф найкращу свою одежину: чоловіки — костюми й краватки, багато з яких вийшли з моди ще до початку «Перебудови», й тепер виглядали в них гостями Воландового пиру; жінки — яскраві сукні, джемперки, жакетики й навіть, капелюшки. Боцюрків любив цих людей — гомінких, говірких, але дурних до роботи та обов’язкових аж до найдрібніших дрібниць, в них чулася порода, викута у щоденній боротьбі за існування на цих бідних передгірських землях, у постійних битвах з чужинцями, які маршували крізь їхні господи й душі, незважаючи на почуття «дикуватих тубільців», палили хати, ґвалтували дівчат, вішали, різали, стріляли, забирали останню зернину. Люди тікали в ліси, а трохи згодом поверталися до понівечених осель, щоби знову будувати, ходити за пораненою землею, одружуватися, народжувати та вчити дітей. Жодна зруйнована хата чи стодола не лишалася руїною й за зовсім малий час могло здатися, що не бешкетували на цих вулицях іще вчора ляхи, німці, москвини. Все ставало на свої місця. Крім криниць — їх доводилося копати по-новій — старі перетворювалися на кладовища, — навіщо було черговому нападникові завдавати собі зайвого клопоту з риттям могил або витрачати кулі… Роздуми Боцюркова перервав зичний Богданів бас:  

— Шановне панство! Ми ся зібрали ту сьогодні, щоби привітати нашого земляка Степана Свенцицького, який хоч і мешкав у сусідньому Самборі, але єдину родичку — мою Марію — має в нашому місті, та його товариша — містера Джонсона. Тож ми й вирішили влаштувати зустріч тут, у нас, а до Самбора днями завітаємо. Не часто маємо радість гостювати таких людей у нашій скромній господі. Ми добре розуміємо…

Аж раптом Богдан замовк. Пишні урочисті фрази геть не хотіли складатися в голові. Але миттю він знайшов найвірніший вихід з ситуації, що склалася:  

— Давайте вип’ємо, друзі. Най буде їм у нас добре. Нехай приїздять частіше.  

— Й доляри везуть! — стиха мовив дідів сусіда по лаві, а вголос додав: — Будьмо!

Чоловіче товариство дружно й зосереджено ковтнуло гірке питво. Напружена урочистість потроху зникла. Здавалося, що про іноземців начисто забули. Але це було не так: чи не половина гостей тільки й чекали моменту відтягти Степана з Майклом разом або поодинці від духмяних страв, щоб із притиском розповісти про свої бізнесові плани, торговельні наміри, мрії про еміграцію. — Ну хто ж іще їм допоможе, як не ці справні багаті панове з Америки, де кожен другий — мільйонер?

Тим часом застілля тривало. Все нові тости, дотепи, байки з містечкового життя заважали потенційним прохачам зосередитися на власних прагматичних задумах. Місцеві не звикли напиватися донестями, тому за цим столом було весело й тепло по-родинному. Аж ось після того як товариство відсміялося з чергового анекдоту, почувся трохи скрегітливий, надірваний віком чоловічий голос:  

— Чи знає хтось, чому Іван заладував у сорок сьомому нову огорожу навколо садиби? — дід Зенько — друг покійного батька Марії — Івана — підвівся, вимагаючи уваги. — Люди казали: «Дурний хлоп, мав такий гарний, чи не єдиний у місті, різьблений паркан й узяв порушив, щоби поставити оцей низенький та потворний з цегли. Який смак тра мати?»

Майже всі за столом вже чули цю сумну давню історію, зовсім недоречну тут, сьогодні. Але жоден не зупинив старого Зиновія, людину шановану й чесну, колишнього оунівського боївкаря, багаторічного колимського зека. Навіть безголосий на цьому святі Майкл подивився у бік ветерана.

Оповідач трохи пригубив чарку й продовжив:  

— Того літа, десь на початку липня, у корчму завезли пиво. Звичайно, черга не забарилася. Якимось таким дивом у ній опинилися, навіть не пхаючися до прилавку, місцевий головний енкаведист — майор Свистунов та його новий помічник — лейтенантик з великої України. Вони пошепки перемовлялися, поки черга потроху просувалася. Та люди однаково недобре дивилися на справну шинельку Свистунова, не сміючи підвести очей на знаного в окрузі самодура-садиста, який робив кар’єру на голоштаних «буржуазних» націоналістах, а за таких він вважав усіх українців, окрім, хіба, партійного активу. Ширилися чутки, що був він зачарований, ніяка нендза не брала — тричі влучали в ціль бандерівські кулі , але — пек би йому! — видужував як собака. Та хапався за сокиру тогди ще частіше й міцніше. Одного разу, навіть районовий партійний «генерал» на його жорстокість поскаржився у Київ — та все даремно. А лейтенанта ще ніхто не знав. Їх черга підходила майже в цілковитій тиші, коли ззаду почувся якийсь рух. Свистунов різко обернувся спиною до стійки, штовхаючи людей поруч , щось несподівано бабахнуло — і він руками схопився за груди. Багато хто в юрбі одразу ж дотумкав, що сталося, хоч шинель не давала крові дороги назовні. Лейтенант машинально спробував втримати старшого, але не встиг — дві наступні кулі поклали його на долівку, зверху в негарній позі впав майор. Люди, забувши про пиво, чимдуж втікали з корчми. А біля трупів енкаведистів стояв старший син нашого коваля Михайла Сайки — Ілько. Йому, видається, тоді років вісімнайцять було. У руці тримав «мавзера». Він зневажливо так ногою перегорнув тіло майора й ще раз натиснув на курок. Потім спокійно вийшов. Рускі позбігалися на місце кари за десять хвилин. Але Ілька годі вже було шукати. У місті оголосили надзвичайний стан. НКВД трусило всіх поспіль, шукали за «бандєрамі» (містом літали чутки вже про цілий загін УПА). Сайків, разом із немовлям, кудись повезли. Напевно, десь на Сибір. А через три дні, над раньо, енкаведівська фіра зупинилася поруч цього двору. Два кремезних офіцери викинули з неї мертве тіло молодого хлопця з геть потрощеною головою, цілком заллятою кров’ю й притулили небіжчика до паркана обійстя Свенцицьких. Ранком газета надрукувала статтю про переможний бій совітів з бандою й про загибель убивці вірного сина партії хороброго майора Свистунова. Тіло юного атентатника боронили ховати кілька днів, аби місцеві бачили, що на них чекає в разі спротиву «народній» владі. Іван Свенцицький таки поховав повстанця одної ночі й поставив хрест, вирізьбивши на ньому «ІЛЬКО САЙКА». А паркана наступного дня зламав і спалив… — Зиновій надовго замовчав, але мовчання панувало й за столом. — Згадаймо хлопця, не все ж байки травити.

Чоловіки шумно почали вставати, дивлячись на це, підвелись жінки. Випили. Ще з хвилину жодна рука не потяглася за закускою. Степан довго перекладав Майклові дідову промову, а той тоскно вдивлявся у темряву за парканом…  

— Дивись, як містер слухає вуйка, — звернувся до жінки Богдан, — розчулився, бідолашний. Звісно, де ж у тій Канаді такі пекельні пристрасти.

Вуйко Степан, щось прошепотівши Майклові, запитав у діда Зенька:  

— А що сталося з родиною того Ілька?  

— Згинула родина, немає. Жадної вістки. Казали люди, що малий врятувався, а там бо-зна…

Богдан Гладій закликав присутніх:  

— Може, покуримо, бо животи стіл тиснуть?

Пропозиція пролунала якраз вчасно, бо ж мовлено: «Не йде на ум їда, коли в очах біда» …

Боцюрків з Ганною повернулися додому пізно, гулянка у Свенцицьких ще не скінчилася, але старому важко було досидіти до кінця. Розмова у Ганни якось не склалася, тому вони скоро полягали. Але дідо ще довго не склепив очей. Тяжкі, уривчасті думи не давали спокою, він ворушився, кректів та задрімав аж на світанні.

Прокинувшись та нагодувавши Гапку, відмовився від сніданку і знову почимчикував до Свенцицьких.

Столи вже були прибрані, чоловіки поголені, а жінки чепурилися до фестивалю. Боцюрків упритул підступив до Степана:  

— Пане, чи не хотіли б ви відвідати зі мнов могилу того хлопця, Ілька, про якого вчора йшлося за столом? Богдан своїм «Жигулем» одвезе — тут недалеко, я знаю де. Пофотографуєте. Американцю вашому також буде про що вдома розповісти. Повстанська екзотика, знаєте… А на фестиваль встигнемо. Ну, може, трохи запізнимося, то що за біда?

Степан Свенцицький погодився напрочуд легко. Майкл також зрадів, з вдячністю подивився на діда й швидко заговорив по-англійському до друга. Запитавши у газдині дозволу, зрізав з квітника кілька білих айстрочок. Збори довгими не були. Богдан вигнав авто з гаража і вони чоловічою громадою вирушили на могилу «геройського месника Ілька Сайки».

Ще донедавна ледь помітний пагорбок, з якого чекісти наступного дня після поховання видерли хреста, тепер був краянами впорядкований. Поновили й хрест, — і зараз на ньому висіла металева табличка з написом: «Ілько Сайка. 1929–1947. Вічна пам’ять Герою».

Мужчини вийшли з автомобіля, і ще метрів сто до могили спускалися зарослим подуйчиками косогором. Кожен думав про щось своє. Дехто сюди приходив і до «Перебудови» — затемно, пильнуючи, щоб небажаний спостерігач не «засік» небезпечних відвідин «бандерівського» поховання. За Горбачова боязкість потроху вщухала, але зовсім зникла лише після проголошення незалежності. «Повстанську галявину», як це місце здавна прозвали в окрузі, чимраз більше відвідувало місцевого, та й заїжджого, люду. Молоді приходили з національними прапорами, розпитували старших про діла партизанські, пили горілку та співали. Першими тижнями Волі адреналін аж очі їв від затято роздираючих (хто голосніший, той хоробріший!) повітря навколо надвечірньої ватри іще вчора «розстрільних» співів: «Ой слА-а-ва, ой славА-а-а! — Україні — слА-ава! Ха-ай живе Банде-ера та його держа-ава!» Боцюрків був тут також. Один раз. Тими ж днями, коли старший Свенцицький навіки віддав молоде тіло землі.

Тепер, влітку дев’ятдесят третього, прийшов удруге й привів сюди таких різних людей: ветерана-дивізійника, місцевого робітника та чужоземного інженера зі скромними айстрами в руці.

Майкл наблизився до могили. Бережно, навіть ніжно, поклав квіти до підніжжя хреста. Поки Богдан перемовлявся про щось з дядьком, Боцюрків уважно стежив за іноземцем, і, здалося, що його зовсім не здивували сльози, якими спочатку тільки блиснули очі чужинця, а за мить уже не поволі повзли по чисто виголених щоках, а лилися струменями.. Горло Майкла стинала судома, він ревів уголос, захлинаючись слізьми, задихався, нічого не бачачи довкола себе. Відтак важко опустився на високу траву біля гробнички.

Вуйко з Богданом здивовано принишкли, спантеличено спостерігаючи незрозумілий сплеск Майклових емоцій. Степан обійняв приятеля за плечі:  

— Mike, are you o’key? Don" t take it to heart. Don’t take… What’s happened?***

Боцюрків тяжко зітхнув:  

— Плач уже Ільку. Зара треба. Поплач за загубленою душею цього хлопчика. Відтепер він навіть імені не має… Невже ж безневинного вбили, аби спритність довести свою? Ботокуди.

Майкл-Ілько блимнув червоними очима, примружився, по-дитячому витираючи залишки вологи під носом:  

— Я тоді не встиг попрощатися, вибач, — рідні слова давалися важко, з невимовною нехіттю ворушився язик.

Боцюрків сів поруч недавнього Майкла й геть запамороченого Степана:  

— Я всю ніч не спав — гадав, у якому кіні того Джонсона бачив? Аж перед півнями раптом уявив тебе не в буржуйському костюмі, а в селянській свиті. Все прояснилося вмить. Враз згадав те дрантя, в якому ти тремтів у моїй пивниці, коли чекісти задля годиться оглядали мешкання комсомольського секретаря Боцюркова.  

— Борисе, я не стріляв у того диявола вдруге, а тікав світ за очі. Біг лісом до села, навіть не думаючи про тебе. Вже коли був зупинився біля твоєї хижі, вирішив попросити допомоги, бо чомусь подумалося, що не продаси. Потім роками не міг собі вибачити, що наразив іншого на таку небезпеку. Все ввижалося, як тебе москалі шматують…

— А чи знав ти, що перед цим мене записали до «істребітєльного батальйону»?  

— Н-ні. — Ілько здивовано, навіть перелякано, зазирнув старому в очі!  

— Ну, то знай тепер. Щоправда, «стрибати» мені вже, дякувати Богові, не довелося. — вимушено посміхнувся Боцюрків. Не по-Божому це — людей мордувати… А як же ти в Канаді опинився?

— То довга історія. Вантажівками — до Ужгорода. Кордон перетнув сам не знаю як, без супровідника, наче п’яний був…

— Діво Маріє! Та ж там мусіла бути сила-силенна прикордонників. Плюс наші «стрибки»… Не знаю як на Закарпатті, а в Сянках селяни ся бояли на вулицю вийти!

— Ось я згодом в еміграції й чув інколи: мовляв, то є чиста фантастика й чи, бува, не допомогали мені «сталінські екскурсоводи»?..

— Можна людей зрозуміти… — устрягнув було в розмову Богдан. Ілько репліки не почув:  

— Йду, бачу -село. Запитав якихось хлопців, де я, а вони — не по-нашому. Дременув від них, але вже зрозумів, що не вдома. Далі прикидався німим придурком і через усю Чехословаччину — де потягом, де пішки, — дотюпав до німецького кордону. Там уперше мене зловили — чеські прикордонники. Я, треба сказати, словаків розумів без усякого перекладача. А чехів — дзуськи! Тож, коли допитували, брехати майже не довелось: щось мені «пепають»****, а я у відповідь дуркувато посміхаюся та мукаю. Вони — писати, а я знову мукаю. Ну, через кілька днів копнули під зад. Один ще й печива в кишеню сунув. А згодом добрі люди, з місцевих контрабандистів, перевели через кордон з Німеччиною, де мене, напівживого з голоду, знайшов у посадці місцевий селянин і здав американській сторожі. Тут вже не крився, що є українець. Ось і перевезли мене до Регенсбургу, де був табір «ді-пі»*****, тобто для переміщених осіб. Там якраз поселили хлопців з УПА, які невеличкими групами з Лемківщини прорвалися зі зброєю через кордони. То були справжні військовики — дисципліновані, охайні. А я ж, грішний, десь у підсвідомости, уявляв собі лісовиків вбраними подібно до «районового» з Мульчиць… Може пам’ятаєш, обдертий такий, з довгими вусами? Так то був селянин, не партизан. Жінка й випере, й відпрасує. А де ж хлопцям у лісі одежу доглядати? А тут таке… От я з них був гордий!

— Той, про якого кажеш, — «Сірий»… — Петро, здається. Його посадили того ж року. А не посадили б наші…- Боцюрків знітився, — Совіти… — упівці б повісили. За здирництво й пиятику. Хтось із селян його й «здав»…

Ілько продовжив:

— До речі, хлопці майже всі — галичани, знайшов кілька земляків із сусідніх сіл… Один мені й допоміг до Канади виїхати: мав там цьоцю. Ось і помандрував я з ним через океан у сорок дев’ятім, Звичайно, під прибраним прізвищем. Це мені вперше довелося «виправляти» пашпорта… Джонсоном зробився у шістдесятих, коли переїжджав з Едмонтону до Торонта та англійську знав не гірше за рідну.

Степан більше не тримав руки на плечах людини, яку багато років знав як Майкла Джонсона:  

— Майкі, чому ж ти стільки років ніц не казав, це ж можна було збожеволіти.

— Страшно було, Стефцьо, дуже страшно. Мені тоді всюди агенти КГБ ввижалися. Я того року остаточно вирішив покинути нещасливий для мене Едмонтон. А тут випадково, взнав, що у Торонті на спорідненій фірмі працює такий собі Свенцицький. Спочатку сподівався, що то дядько Іван якось від Совітів утік. От була б рідна людина на чужині! Втім, розумів, що непевна та надія, скорше, просто однофамілець. Попри всі сумніви, попрохав перевести мене до Торонта. За кілька місяців така нагода трапилася… Скоро запізнався з тобов… Я ж не знав, що Свенцицький мав рідного брата в Самборі! По роздумах вирішив не відкривати своєї таємниці.

— Майкі, Майкі, — захитав головою Степан.

— Ну що б я тобі сказав, Степане? Що я — сусід твого рідного брата, побив комісарів, а тепер ховаюся за океаном? Ти б десь у розмові не утримався абощо… Я й досі певен, що КГБ своєї агентури по цілім світі натицькав. А серед українців поготів. Москва нас любить. Ось і залишився для тебе Майклом Джонсоном. Нащо нам був зайвий біль на хвору душу?..

Така пригода , містере Стівен…

Знесилена посмішка Ілька згасла слабкою липневою зіркою:  

— Чи багато хто може похвалитися, що ридали на власній могилі?

Через годину Богдан привіз горілку й дотемна на могилі невідомого повстанця трохи дивна чоловіча компанія святкувала нове народження геройського хлопа — Ілька Сайки .

З міста вітер доносив веселий гамір Бойківського фестивалю… Боцюрків не хотів дивитися на осяяне фейєрверками молочне лісове небо…

Горіли камазівські шини, мавпуючи бойківські ватри попередніх століть.

 

Лютий 2002, Дніпропетровськ

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

* «Distrikt» (нім.- частина) Галичина — один із п’яти округів т.зв. Генерал-Губернаторства, утвореного німцями на окупованих територіях Польщі та УРСР.

** Кожум’яка

*** Майкле, з тобою все гаразд? Не бери до серця. Не бери… Що трапилося? (англ.)

**** Натяк на фонетичні особливості чеської мови

***** Табори «Ді-Пі» — табори для переміщених осіб, утворені союзниками після війни для біженців або осіб із невизначеним статусом на території окупованої Німеччини.

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Рука негідника обірвала на 39-у році життя Дмитра Володимировича Куделі. Рідні, друзі та знайомі запам’ятали його, як найдобрішу та найчеснішу людину — Діма завжди казав, що «немає поганих людей, кожний добрий по-своєму».