Учасники

Автори / Дмитро Куделя / ДНІПРОПЕТРОВЦІ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОВСТАНСЬКІЙ АРМІЇ

Доповідь на науково-практичній конференції до 60-річчя УПА (6 жовтня 2002 р., м.Київ)

Це дослідження вдалося закінчити лише завдяки
підтримці професора Богдана КРАВЧЕНКА, за що
автор висловлює йому свою глибоку подяку

«Для нації, що мусить вести боротьбу
аж до перемоги — не може бути пізнання власної минувшини
самоціллю, заспокоєнням, чисто теоретичним зацікавленням,
але першим із необхідних творчих засобів, бо справа йде про
продовжування життя, а не про погляд на завершену історію.»
Юліян Вассиян «До головних засад націоналізму».-
Націоналізм.-"Смолоскип", Київ, 2000.-С.197.

Мета цієї доповіді, матеріяли до якої ми зі ще одним дніпропетровським дослідником — Павлом Хоботом — збирали протягом восьми років — висвітлити участь дніпропетровців у формуваннях Української Повстанської Армії (далі — УПА). Проте, цей період діяльності учасників націоналістичного підпілля Дніпропетровщини важко характеризувати без, принаймні, короткого огляду попередніх подій, пов’язаних із їх попередньою роботою в регіоні, тому вважаю за необхідне подати коротку передісторію початку боротьби придніпрянців в лавах УПА.

Перші члени Організації Українських Націоналістів (далі — ОУН) з’явилися в Дніпропетровській області ще під час боїв за обласний центр. Це були учасники роїв Південної Похідної Групи (далі — ПдПГ), скеровані для роботи на лінії Дніпропетровщина — Донбас — Крим. У самий Дніпропетровськ свій рій привів наприкінці серпня 1941 року Тимофій Семчишин («Річка»). Серед учасників цієї групи перебував також представник Головного Проводу ОУН Зіновій Матла («Святослав Вовк»), який, після приходу до місця призначення, перебрав на себе обов’язки Голови Крайового Проводу. За допомогою членів Пд ПГ, головно її учасника Василя Регея («Кіт») була утворена обласна управа із представників патріотично налаштованої української інтелігенції, на чолі з професором П. Олійниченком (1). Тут треба зауважити, що учасники похідних груп та деякі з українців — членів ОУН на службі в німецькій армії (переважно, перекладачі та водії) мали з собою рекомендаційні листи до мешканців Східної України, які вважалися Проводом носіями ідеї самостійництва: припускалося, що ці люди, цілком імовірно, погодилися б допомагати Організації в досягненні її завдань. Поміж таких осіб були, наприклад, дніпропетровський хірург Борис Андрієвський, старший брат якого — Андрій, ще з часу поразки військ УНР, перебував у еміграції на Заході, та, навіть, входив до складу Проводу Українських Націоналістів ще від 1 Конгресу (після розколу 1940 року залишився в ОУН. А. Мельника); викладач А. Рябишенко, також дніпропетровець; нікопольський педагог Федір Вовк. Із багатьма потенційними союзниками контакти було нав’язано ще за короткий період передвоєнного об’єднання українських земель у складі УРСР, коли українців, нарешті, перестали роз’єднувати міждержавні кордони, а декого провідники націоналістичних груп пам’ятали ще з часу національно-визвольної боротьби…

Сам В. Регей був призначений завідуючим організаційним відділом управи, водночас обіймаючи керівництво обласним (а не міським, як пишуть деякі дослідники) проводом ОУН. Дніпропетровська обласна управа була єдиним відомим дотепер органом самоврядування на окупованій німцями території Східної України, на печатці та кутовому штампі якої поруч із її власним найменуванням та тризубом, стояв титул «Українська Держава» (2).

У зв’язку із неузгодженим з німцями проголошенням незалежності України у Львові 30 червня 1941 року, в той час, коли Дніпропетровська область була зайнята німецькими військами, по раніше окупованих українських землях вже котилася хвиля репресій проти членів ОУН, як невигідної для окупантів політичної сили. Тому у Наддніпрянщині майже одразу ж після її завоювання, нацисти розпочали роботу по нейтралізації націоналістичних впливів на населення Східної України. Наслідком її стали репресії проти членства ОУН та політично-заангажованої частини населення, а саме арешти керівників ОУНівських груп, пошук і депортація до Генерал-губернаторства галичан, як носіїв самостійницької ідеї та усунення з новопосталих органів місцевої української влади та поліції політично свідомих українців. З прибуттям у регіон органів цивільного німецького управління, айнзатцкоманд та інших репресивних утворень терор набував чимдалі жорстокішого характеру. Так, якщо у вересні 1941 року заарештований «айнзатцкомандо 6» В.Регей був відправлений до Галичини як «почесний в’язень» (у той самий день, 16 вересня, кількома годинами перед тим, також були «взяті» учасники походу Амалія Регей, Тетяна Патроник, Зенон Матла), то вже за період кінця того самого року до літа сорок другого місцеві організаційні осередки по містах і районах області були майже повністю розгромлені нацистами із застосуванням до їх керівників смертної кари та ув’язнення у тюрмах та концтаборах. Найбільших втрат зазнали українські патріоти на Криворіжжі, де в лютому (за даними А. Пронченка — в квітні) 1942 року серед десятків інших були закатовані міський голова С. Шерстюк, поет-націоналіст, редактор місцевої газети «Дзвін» М. Пронченко, учасниця ПдПГ Анна Максимець (3). У концтаборі опинилися організатори підпілля у Дніпропетровську — Т. Семчишин («Річка»), Д. Павлишин, С.Макух («Роман») та ін.

У Головному Проводі розуміли складність ситуації, а тому весною 1942 року на Львівщині формується Крайовий Провід Південно-Східних Земель (далі — ПдСУЗ), на чолі з Василем Куком («Леміш», «Степан», «Куркуль»), який прибуває на терен генерал-комісаріяту Дніпропетровськ з групою підпільників наприкінці травня того ж року, окремо дістається терену його заступник — організаційний референт Петро Дужий (Крученко, «Арсен», «Білий»). Також до складу ПдКП увійшли Омелян Логуш («Іванів») -ідеологічний референт, Ярослав Петренко — молодший («Граб») — керівник Служби Безпеки (далі — СБ), Михайло Медвідь («Карпович») -військовий референт. Імовірно, до Крайового Проводу належав, як провідник юнацтва — Юрій-Костянтин Федорук («Лемко») (4), у скорому часі — Обласний Провідник Дніпропетровщини. До Південного Краю за організаційним територіальним розподілом входили Дніпропетровська, Запорізька, Донецька, Луганська, Херсонська, Миколаївська, Одеська області, а також Крим, Кубань та підрумунська «Трансністрія» , центром було обрано Дніпропетровськ.

Можна погодитися з невідомим автором «Звіту про діяльність ОУН на Східньо-Українських землях», який у 1943 році поділяв період дії там ОУН на два етапи: перший -підготовчий, а з весни сорок другого другий — підпільно-революційний — етап.(5) Саме від цього часу, тобто з початку роботи ПдКП на чолі з В. Куком, надзвичайно посилюється агітація за незалежність України, пропаганда набуває різко антинімецького пафосу, формуються десятки нових організаційних осередків по всіх районах генерал-комісаріату Дніпропетровськ, звена Організації утворюються часто навіть у невеличких селах, як це було, наприклад, у Широківському, Солонянському, Дніпропетровському приміському районах. Надзвичайний талант організатора та природний хист «Лемеша» всюди, куди б не відряджав його Провід, завжди давав позитивний результат. І коли дехто з «бандерівців», навіть з керівного складу, скаржилися на неможливість працювати на Сході, Василь Кук досяг лише за рік величезних успіхів у справі налагодження підпільної мережі.

На літо-осінь 1942 року припадає сплеск активності СБ при ПдКП, на чолі з Ярославом Петречком-"Грабом" та Іваном Біликом-"Костем"-"Півтораком": це замахи і ліквідації німецьких вислужників із числа поліцаів, агентів СД та службовців управ (Четвертак, Долін, Федулов та ін.), визволення із таборів ув’язнених членів ОУН. Арешти підпільників тривають. Розстріли і катування свідомих українців окупантами, як також активна протинімецька позиція ОУН, призводять до відчутного зросту симпатій до неї з боку місцевого населення. Свої плоди дає агітаційна, виховна, просвітянська робота націоналістів, їх наполегливі заклики до відродження національної гідності, пропагування героїки боротьби серед молоді. Кількість симпатиків до осені 1943 року, тобто до часу звільнення більшої частини території області від німців відраховується тисячами, українським націоналістам уже набагато легше доводити людям правильність їх ідеології та величність кінцевої мети. У відповіді офіційного представника Прес-центру УСБУ у Дніпропетровській області В. Ченцова загальна чисельність учасників націоналістичного підпілля в області оцінюється у понад 800 чоловік (6), підпільні звіти ОУН подають на літо 1943 року — 5 тисяч, разом із «організованими симпатиками» (7). Укладений нами іменний покажчик нині налічує понад 700 установлених імен підпільників-націоналістів та симпатиків. Попередній аналіз віднайдених джерел примушує погодитись із цифрою, наведеною у звітах.

Саме на цьому тлі Провід ОУН(СД) — «бандерівців» на ІІІ Конференції в лютому 1943 року «зважив стан внутрішніх сил ворога, розглянув зовнішні політичні обставини для військової дії. Після цього на терені Полісся і Волині виступили перші збройні відділи Української Повстанської Армії» (8). До сорок третього були окремі збройні відділи, які ще було зарано називати армією. Від цього часу підпільні видання ОУН посилено популяризують ідею розбудови власних збройних сил, а відомості про утворення УПА (часто-густо у значно перебільшеному вигляді) швидко сягають Дніпропетровської області. Влітку ж 1943 року, як свідчить одна з «Доповідних записок» начальника управління НКВС у Дніпропетровській обл. секретареві обкому КП(б)У, «особливо гостро було поставлене питання про негайний відхід членів ОУН до УПА перед приходом частин Червоної Армії» (переклад з російської цитованих документів НКВС — автора) (9).

В іншій записці нач. управління НКВС зазначалося: «З 1943 р., за вказівкою Головного Проводу районні оунівські організації нашої області проводили велику роботу по вербуванню та відправленню до УПА призовних контингентів. Кожний район періодично направляв по явкових паролях до баз формування загонів УПА збройні групи для поповнення» (10). Справді, у період літо-осінь 1943 року переправлення до лав УПА підпільників із Дніпропетровщини набуло розмаху. Викликано це було не лише наступом радянських військ, але й посиленням вивезення молоді на роботи до Німеччини.

Проте, дехто з дніпропетровських ОУНівців потрапив до УПА раніше. Так, наприклад, пропагандист Дніпропетровського обласного проводу Василь Худенко («Остап»), уже весною 1943 року був відправлений на Рівненщину, де долучився до УПА, і виконував обов’язки шефа зв’язку штаба ВО (групи) «Заграва» на Північно-Західних Українських Землях, політвиховника куренів «Непитайло» та «Горлиця», а згодом політреферента Південної групи УПА. Його батько — Михайло Худенко також допомагав повстанцям, перебуваючи священиком УАПЦ у одній з волинських парафій. В. М. Худенко був взятий у полон військами НКВД у 1944 р. і помер 7 серпня 1948 р. у «Сєввостлагу», у Магаданській обл.

Основними напрямками слідування щойно сформованих груп повстанців були райони так званого Чорного лісу, що починався в Кіровоградщині та «Холодного Яру» на Південній Київщині (район Умані, нині — Черкаська обл.), що сам по собі був легендою українського повстанського руху. Формуванням повстанських відділів, організацією командування та координації дій, а також розміщенням та прохарчуванням новоприбулих займався провідник Кіровоградщини Осип Безпалько («Остап») та провідники, які щойно виїхали Дніпропетровська Петро Дужий («Арсен»), Ярослав Петренко — «Граб», в Холодному Ярі — Михайло Медвідь («Карпович»). Так, наприклад, Дужий з жовтня 1943 р. організовував боївки на обширній території переважно Кіровоградської області: Голованівські, Капітанівські, Олександрівські ліси, селища та містечка Аджамка, Фундуклеївка, Олександрівка, Новоукраїнка. Василь Кук пересувається тереном (Полісся, волинську Крем’янеччину, де вже була база колишнього обл. провідника Дніпропетровщини Петра Олійника — «Енея», у Дніпропетровську — «Романа», «Морозенка»), всюди полагоджуючи повстанські справи, і на більш тривалий час осідає в Умані. Через розуміння того, що закріпитися в Холодноярщині, через швидкий наступ Червоної Армії, за короткий час не було можливості, завдання перед організаторами поставало таке: об’єднати всі повстанські групи та бажаючих з числа втікачів і, ймовірно, частини поліцейських, призначити спільне керівництво — і відступати в напрямку Вінниці, або, зглядно з ситуацією, навіть, Волині. Там перейти фронт, підготуватися до бойових дій — і вже після серйозної підготовки вертатися назад і закріплюватися на місцях (11). «Леміш», уже, імовірно, як командир УПА-"Південь" полковник «Коваль», наказує відсилати людей на Крем’янеччину. Там їх вишколювали підпільники, обізнані з військовою справою, озброювали (більшість груп вирушали в дорогу без зброї): в такий спосіб творилася більш-менш боєздатна військова сила. Так само формувалися рейдові відділи у тій частині Київщини, що була на південь від автостради Сарни-Київ, в районі Славутицьких лісів. Ці відділи діяли практично єдиним комплексом, складаючи окрему військову округу, якою командував Омелян Грабець — «Батько» — «Богун» (12).

Серед тих, хто займався організацією переправлення людей до УПА в м. Дніпропетровськ у 1943 році у документах НКВС називаються «Доктор», «Чорний» (13). Наприкінці жовтня з обласного центру вирушають утримувач однієї з головних конспіративних квартир Крайового Проводу колишній вояк армії УНР Григорій Дудка (неправильно називаний учасником групи підпільників з Широківського району Г.С. Ільченком обласним провідником «Лемком») (14) з дружиною, яку підпільники називали «мамою революціонерів» й донькою Лідією, разом із обласним провідником — галичанином «Юрою», під виглядом зятя (15). Окремою підводою, але разом із ними, їхали гласний агент СД, учасник підпілля Філоненко Олександр із Нижньо-Дніпровська та машиністка Крайового Проводу галичанка «Маруся», яка переховувалася у нього в хаті. Вони перевозили для УПА велику кількість літератури, пів ящика набоїв, міни. Велику частку цього вантажу довелося закопати на окраїні поля біля с. Аджамка на Кіровоградщині, через напад німецької сторожі, яка знайшла під час обшуку бланки генерал-комісаріату у «Марусі» та револьвер і гроші (30 тис. карбованців) у Філоненка. «Юра» після того прийняв рішення залишити його в с. Ново-Українка допомогати місцевому районовому провіднику під виглядом евакуйованого німцями. Доля «Марусі» невідома.

За наказом районового організатора «сітки» (мережі) ОУН на Лівобережжі Дніпропетровська (за німців цей район числився як окреме місто — Нижньо-Дніпровськ) Степана Макуха — «Романа» (нещодавно визволеного СБ із концтабора) приблизно в той самий час вирушає в напрямку Кіровоградщини група підпільників під командою лікаря «Арсена». Загін складався з 22–32 чол. У цій групі перебував пропагандист і поет Микола Самійленко («Лисий»). Після збору в парку ім. Пушкіна, вони дісталися залізничного вокзалу, сіли на німецькі платформи і виїхали в напрямку Знам’янка — Олександрія. В одному із зазначених населених пунктів їх зустрінув місцевий провідник і допровадив до лісу в околицях, а надалі — до місць постійної дислокації у Голованівському лісі, що пролягав по колишньому Хмелівському та Маловисківському районах Кіровоградщини. Там цю групу очолив уже Петро Дужий, який щойно прибув із Новоукраїнки. Група складалася з семи боївок, з яких одна не була стабільною. У цій переходовій боївці скупчувалися, переважно, новачки. Двома боївками з цієї ж групи керував колишній червоноармійський офіцер — майор «Божко», ад’ютантом при якому був повстанець «Дубок» — вісімнадцятирічний юнак із Західної України. Головним завданням боївок на той час було паралізувати діяльність місцевої німецької адміністрації. Для цього потрібно було привернути на свій бік або нейтралізувати місцевих поліцаїв. Також дуже важливо було зробити запаси харчів та зброї, чим боївки займалися досить успішно, але при цьому не вбивали німців, аби уникнути терору з їх боку. А ось випадки вбивства поліцаїв траплялися, як, наприклад, у с. Очеретяному (двох місцевих поліцаїв було зліквідовано, що мало наслідком застрашення інших, і призвело до переходу до повстанців їх великої групи в сусідньому селі Кіровці). Восени 1943 р. боївки принаймні 7 разів зупиняли вночі німецькі ешелони, що проходили через терен. Також восени вдало проведено акцію по захопленню великої кількості зброї і амуніції з німецького обозу. Все це складувалося у визначених місцях для майбутньої боротьби з більшовиками. Боївки поповнювалися додатково за рахунок дезертирів-поліцаїв з місцевих сіл та військовополонених (1/5), серед яких були, крім українців, ще й росіяни і, навіть, євреї (наприклад, Федір Швець). Поміж поліцаїв траплялися і радянські агенти (імовірно, одним із них був такий собі Таровіков) (16).

Із Дніпродзержинська ще у вересні вийшла група, очолювана, вірогідно, агентом НКВС, у складі якої перебували провідник Верхньодніпровського району Леонід Воловик («Андрій»), Микола Страшко та друга група підпільників з Лівого берегу Дніпродзержинська, на чолі з невідомим військовим, капітаном. У дорозі вони зустрілися ще з двома командами. Одною із них, імовірно, була група підпільників із Карнаухівки і Тритузного (околиці Дніпродзержинська), очолені Володимиром Крамаренком (псевдо у Дніпродзержинську — «Анатолій Буряк») і Володимиром Ропацьким («Микола Діброва»). Під кінець походу їх налічувалося більш, як сорок людей. Група зуміла перейти на територію Кіровоградщини, але під час зустрічі з озброєними і організованими червоними партизанами хлопцям здалося, що серед них перебуває радянський агент (як свідчать інші матеріяли, вони навряд чи помилялися. До речі, цей чоловік був одним із керівників підпілля). Непідготовлена та неозброєна молодь, щоби не наразитися на розправу, розійшлася. Дехто добирався далі до УПА самотужки, а більшість повернули назад (17).

Група підпільників із Широківського району, що на Криворіжжі, формувалася після випадкової зустрічі її майбутнього керівника, члена ОУН Григорія Ільченка («Новела») зі своїм колишнім учителем нім. мови у широківській школі в 1941р., членом ОУН із Західної України В.І. Гордієнком (у своїх спогадах Г.С. Ільченко неправильно називає його «Бондаренком», імовірно плутаючи з П.І.Бондаренком — зав.пед.частиною тої самої школи), яка відбулася в середині жовтня поблизу с. Софіївка. Він сказав, що його місія в цих краях полягає в організації відправлення повного складу підпільників ОУН до УПА, видав Ільченкові стос підроблених нім. документів для евакуянтів- службовців нім. установ і вони пішли утрьох з товаришем — В. Черебилом («Яруга») до давнього симпатика ОУН — голови Широківської сільради Микитенка. Там вони отримали адреси і пароль до командира «Батька» (Омелян Грабець) у містах Умань і Вінниця. Ільченко і Черебило виїхали до села Пологи Широківського р-ну. На протязі тижня Г. Ільченко організував і відправив до Умані п’ять груп підпільників із довколішніх сіл, по шість чоловік у кожній. Групи відправлялися на кінних візках. У організуванні відправки Ільченкові допомагали підпільники В. Шишко та Г. Малишко, яких було забезпечено документами і паролями. 30 жовтня і сам широківський районовий Г. Ільченко, у складі останньої групи, виїхав до УПА. З ним були підпільники В.Санчевський («Довбуш», «Запорожець»), В. Черебило («Яруга»), В. Шишко, М. Ващенко («Нива»). За день до того їх боївка (без М. Ващенка), озброєна гранатами, парабелумом і наганом напала на трьох власівців, які перебували на той час у Пологах. У тих відібрали три карабіни, а також трьох коней і віз-фірманку. Ця повстанська група дісталася до Уманщини, де об’єдналася з прибулими підпільниками з Софіївського р-ну, очолювану Борисом Вороною («Юрко»), вже згадуваними ОУНівцями з с. Тритузне з провідником В. Ропацьким, а також із родиною Дудків та «Юрою». Не змігши встановити в Умані зв’язок із загоном «Сталевого», дніпропетровці виїхали до Вінниці.(18). У грудні 1943 р. вони не без пригод (були роздягнуті в Гайсинському р-ні озброєними бандитами) дісталися кінцевого пункту і зголосилися до конспіративної квартири по вул. Пушкіна, 20 до надрайонового провідника СБ ОУН Михайла Климчука («Хмара»). Цими ж днями 4 людей із складу дніпропетровців (у т.ч. Ільченка та Ворони) та 4 вінниччанина (за іншими даними — у складі цієї групи було 10 чол. з Широківського р-ну, 5 — з Солонянського та 5 — місцевих) напали на німецьку майстерню, де взяли багато зброї і амуніції та «вже відкрито Хмельницьким шляхом» пішли до «Батька», переховуючи зброю на возі, в соломі. (19). Трохи згодом повстанці звільнили бл. 30 в’язнів з Літинської тюрми, на яких назавтра чекав розстріл, як про те свідчив захоплений німецький наказ. Усі вони долучилися до відділу «Батька».

Ільченко не раз виконував завдання самого командира: так, йому довелося знову повертатися до Умані, розшукати «Сталевого», щоб передати наказ від «Батька». Цього разу зустріч зі «Сталевим» відбулася. Дніпропетровці у складі загонів «Батька» брали участь у боях з німецькими відділами, які прагнули долучитися до своїх під час боїв під Києвом. Сам «Новела» був призначений референтом до сотні «Боруна» в курені «Бистрого», з якою рейдував Рівненщиною. З родини Дудків в УПА лишилася донька Лідія («Веселка»,"Наталка"), прийнята до складу загону під проводом О. Грабця у с. Лисогорка, Літинського р-ну, і яка була з «Батьком» — «Богуном» до самої його загибелі 10 червня 1944 року у с. Микулинці. Вірогідно, вона, навіть, була вагітною від нього, про що свідчать матеріяли її кримінальної справи. Л.Дудка -"Наталка" у квітні 1944 року була призначена «Батьком» окружним референтом по роботі з жіноцтвом у складі нового проводу, що його останній намагався сформувати, коли мав постій в одному з галицьких сіл на кордоні з Волинню. Микола Ващенко — «Нива», який у жовтні 1943 р. у в’язниці м. Кривий Ріг не витримав гестапівських допитів і видав товаришів, але був прощений, хоробро бився і був полонений у бою з НКВС у 1945 р (20).

Також восени 1943 року до УПА дісталися двадцять підпільників з Лоц-Кам’янки та Нижньо-Дніпровська, під проводом інженера Кирила Ларіна («Ліщина), у якій перебував також його брат Сергій, та ще кілька груп (21).

На керівних посадах в ОУН та у складі Української Головної Визвольної Ради (УГВР) перебували надалі колишня студентка гірничого інституту, підпільниця ОУН у м.Дніпропетровську Катерина Мешко („Верещак“) та її майбутній чоловік, ідеологічний референт КП ПдСУЗ Омелян Логуш („Іванів“). До УГВР, як третій віце-президент, увійшов також керівник підпілля в Нікополі Федір Вовк (відомий в еміграції як Іван Вовчук), а в одному з відділів охорони Першого Великого Збору УГВР, який відбувся на південь від села Сприня, що на Самбірщині, від 11 до 15 липня 1944 року перебував його син, також учасник підпілля ОУН на Нікопольщині Вадим Вовк.

Разом із останнім головнокомандувачем УПА полковником В.Куком, була весь час, аж до їхнього арешту в 1954 році, його дружина, також колишня дніпропетровська підпільниця Юлія (Уляна) Крюченко („Оксана“).

Нам тепер відомі також сімнадцять дніпропетровців, імовірно, із числа військовополонених, які служили в УПА і чиї імена вперше опублікував проф. В.Сергійчук (крім знаного нам раніше Кирила Ларіна): Варепа В.-»Незнаний", Голота О. -"Голота", Добровольський С.- «Жолудь», Завгородній А. — «Ластівка», Шамрай В.-"Ворон", Радченко Г. -"Дуб", Захарчук С.-"Голуб", Король В.-"Карась", Лугвиненко І. — «Брова», Лазуренко М. — «Різняк», Сашенко М.-"Зірка", Сверид Г.-"Голуб", Соколюк В. -"Молот", Тряпко В. — «Голуб», Чуприна І. — «Квітень». Під № 6 (в оригіналі №106) у списку прізвище командира гармати «Корнійчука» подане неправильно: «Ковера» замість «Коверя», як також і місце народження — «с. Знам’янка» замість «Знаменівка», Новомосковського р-ну; також треба читати, що він числився у ВО «Богун», група «Богун» від 03.12.1943 р. Ці помилки в публікації потрібно обов’язково виправити ще й тому, що в оригіналі його анкети з «Іведенційної книги УПА-Північ», яку, власне подав до друку В.Сергійчук, зазначається, що Олександр Коверя (нар. 01.08.1908р.), артилерист, старшина РА, у підпіллі ОУН перебував від 1941р., але, звісно, не з 3 грудня, як у публікації (в «Іведенційній книзі» зазначено, що від 3 грудня 1943 року він числиться в УПА).

До наведених у списку «Іведенційної книги УПА -»Північ" віхідців із Дніпропетровщини треба також додати Чорненка Андрія («Щигич») із с.Запоріжжя, якого професор, вірогідно, помилково зарахував до списку мешканців Запорізької области (с.Запоріжжя належить до Широківського району, Дніпропетровської обл.) (22). Якраз він буде сімнадцятим у цій нашій доповіді, заміняючи вже згаданого К.Ларіна.

Установлено ще щонайменше 5 прізвищ наших земляків, які воювали в УПА, серед яких М.Пальцун («Шулій»), що перебував у охороні ген. «Тараса Чупринки» — Романа Шухевича; у лісах на Львівщині пройшов пропагандистський вишкіл у сотні «Орлика» колишній редактор криворізького часопису «Дзвін», член ОУН Борис Євтухов, який перебував в УПА до арешту 14.02.1945 р. Був засуджений як військовий інструктор УПА. (23).

У 1944 році, до боївки, розташованої поблизу Коломиї, приналежав відомий український поет, майстер бандури, священик УАПЦ Микола Соколовський (літературний псевдонім — Сарма), під псевдом «Микола Біда». Соколовський-Сарма називав також імовірними учасниками націоналістичного підпілля двох своїх рідних братів, але їх приналежність до ОУН або УПА поки що не доведено документально.

Інтересно, що у книзі спогадів про О. Грабця — «Батька» до числа загиблих у славетному бою під Гурбами 24.04.1944 р. зараховано, принаймні, трьох дніпропетровців — вояків УПА: командир роти В. Санчевський — «Запорожець» (у книжці — «Синчевський»), командир ланки В. Ропацький — «Діброва» (у книжці — неправильно названий В.Байченком (хоча, слід перевірити також, чи був в УПА дніпропетровець із таким прізвищем) та командир ланки В. Черебило — «Яруга» (у книжці — «Чорнобило Василь») (24).

Крапку ставити рано. Пошук триває.

Р. S. Останнім часом з’являються статті у пресі та окремі видання, в яких автори торкаються теми діяльності ОУН на території Дніпропетровської області. Часто використовуються матеріяли з архіву автора цієї розвідки. У всіх (без винятку!) відомих нам публікаціях, їх автори припускаються не лише помилок, пов’язаних із неправильним написанням імен та псевдонімів учасників підпілля (так, наприклад, у цікавій книжці А. Русначенка викривлено прізвища всіх підпільників Дніпропетровщини, яких він називає), але, що набагато небезпечніше, але й порушується фактологічний ряд. Історики розуміють, що не можна пропонувати читачеві, а отже запускати до наукового обігу праці, які відтворюють історичні події на основі одного-двох документів, які потрапили до рук. Ми розуміємо, що спокуса подати до друку новий матеріял дуже велика, але без копіткої, як правило багаторічної дослідницької роботи, ретельної перевірки кожної події, шляхом співставлення різних матеріялів, суворого критичного аналізу наявних документів, розшуку та науково грамотного опитування учасників та свідків подій (адже ми маємо справу з історією новітнього часу), знання цілого комплексу джерел та публікацій, знання місцевих особливостей та багато ін., дослідження втрачає ознаки науковості. Очевидно, що ознайомлюючись із публікаціями, автори яких не практикують поважну дослідницьку, аналітичну діяльність, читач мусить розуміти, що вони носять публіцистичний, художній або ще інший характер, але в жодному разі у цих випадках не йдеться про наукову роботу. До того ж, автори, які пишуть історію (у нашому випадку, діяльності ОУН на Сході України), використовуючи матеріяли архівних кримінальних справ НКВС повинні бути вдесятеро обережнішими, бо часто-густо вони мають справу з фальсифікаціями слідчих. Тому вся інформація, яку несе кожний з протоколів допитів, кожний обвинувальний висновок тощо мусить піддаватися жорсткій науковій перевірці. Ми ж, як не прикро, спостерігаємо нині, як часто саме ці документи використовуються істориками, як базові при написанні статей, а інколи, й окремих книжок. Важко навіть осмислити шкоду, якої завдають подібні дописи нашій історії. Вже не кажемо про етичний бік проблеми, коли, без дозволу ще живої людини, друкується дослівно її кримінальна справа, або на цілий світ оприлюднюються факти з її біографії, про які вона не хотіла нікого повідомляти. Історик — не прокурор і не кат, і не має права завдавати людям болю. Звертаюся до колег: — Якщо ми хочемо звати себе істориками, не дозволяймо ані користі ані марнославству керувати нами.

1. ВАРЕПА Василь — «Незнаний»
2. ВАЩЕНКО Микола — «Нива»
3. ВОВК Вадим Федорович
4. ВОВК Федір Іванович — «Голубенко»
5. ВОРОНА Борис — «Юрко»
6. ГОЛОТА Остап — «Голота»
7. ДОБРОВОЛЬСКИЙ Семен — «Жолудь»
8. ДУДКА Лідія — «Веселка», «Наталка»
9. ЄВТУХОВ Борис
10. ЗАВГОРОДНІЙ Андрій — «Ластівка»
11. ЗАХАРЧУК Сергій — «Голуб», можливо, уродженець с.Користолюбівка на Придніпров’ї, або с.Користь на Рівненщині, а не «с.Користо», як у «Списку уродженців східних областей УРСР та інших республік СРСР, що воювали в одному з відділів УПА.». Розділ «Дніпропетровська область» // Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. -Київ, 1996.-С.427. Однак, треба перевіряти наявність села з такою, або подібною назвами та дивитися оригінал «Списку» в архіві, щоб вияснити, чи вірно занесений цей козак до вихідців із Дніпропетровщини).
12. ІЛЬЧЕНКО Григорій — «Ваня», «Новела»
13. КОВЕРЯ Олександр — «Корнійчук»
14. КОРОЛЬ Василь — «Карась»
15. КРЮЧЕНКО Юлія -"Оксана"
16. ЛУГВИНЕНКО Іван — «Брова»
17. ЛАРІН Кирило — «Ліщина»
18. ЛАРІН Сергій
19. ЛАЗУРЕНКО Михайло — «Різняк»
20. МЕШКО Катерина («Верещак»)
21. ПАЛЬЦУН Михайло — «Шулій»
22. РАДЧЕНКО Григорій — «Дуб»
23. РОПАЦЬКИЙ Володимир — «Діброва»
24. САМІЙЛЕНКО Микола — «Лисий»
25. САНЧЕВСЬКИЙ Василь — «Довбуш», «Запорожець»
26. САШЕНКО Микола — «Зірка»
27. СВЕРИД Гаврило — «Голуб»
28. СОКОЛОВСЬКИЙ Микола — «Микола Біда»
29. ОКОЛЮК Володимир — «Молот»
30. ТРЯПКО Володимир — «Голуб»
31. ХУДЕНКО Василь — «Остап»
32. ХУДЕНКО Михайло
33. ЧЕРЕБИЛО Василь — «Яруга»
34. ЧОРНЕНКО Андрій — «Щигич»
35. «ЧОРНИЙ»
36. ЧУПРИНА Іван — «Квітень»
37. ШАМРАЙ Василь — «Ворон»

1. Архів УСБУ-ДО.-Фонд літерних справ.- Спр.75.-Т.4.-Арк.79.
2. Копія з довідки. — Приватний архів Куделі Д. (Цей документ переданий автором В.Куку для використання у Збірнику документів і матеріалів «Українське державотворення. Акт 30 червня 1941», де його опубліковано під № 233, але неправильно подано місце зберігання джерела: Архів УСБУ — ДО).
3. Шанковський Л. Похідні групи ОУН.- Мюнхен,1958.-С.146.
4. Дужий П. Стенограма інтерв’ю, записаного у 1995 р. автором і П.Хоботом.- Архів автора. — Тека «Спогади».
5. Звіт про діяльність ОУН на Східньо-Українських землях // В.Сергійчук.ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали.-К., 1996.-С.303.
6. Ченцов В. Что было, то было…// Днепровская панорама.- Дніпропетровськ, 1993.-1.12.
7. Стецько Я. Політична армія хоробрих//30 червня 1941.- Торонто, 1967.-С.74.
8. Вовк О. Вступ до 2 тому «Літопису УПА»(нова серія)// Літопис УПА.- К.-Торонто, 1999.-Т.2.-С.Х.
9. Мовою документів (Упорядник Ю.Мешков)// Вільна думка.-Дніпропетровськ, 1992.-№10.
10. Там само.
11. Кук В. Стенограма інтерв’ю від 7.08.1994 р., записаного автором і П.Хоботом.-Архів автора.-Тека «Спогади».
12. Там само.
13. Мовою документів.
14. Ільченко Г. Дійсність того часу (рукопис).-Лист до автора та П.Хобота, 1995.- Архів автора.-Тека «Світлини».
15. ДА УСБУ-ДО.- Фонд кримінальних справ.- Спр. № П-6402.-Протокол допиту від 22.11.1944.
16. Самійленко М. Спогади, 1995 (запис Д.Куделі та П.Хобота).-Архів автора.-Тека «Спогади».
17. Воловик Г. Запис інтерв"ю Хобота П., 2002р.- Архів автора.-Тека «Спогади».; ДА УСБУ-ДО.-ФКС.-Спр. П-25403.
18. Ільченко Г. (зазначений лист).
19. Ільченко Г. Проти німецьких і більшовицьких окупантів під проводом командира УПА-"Південь", полковника Омеляна Грабця// Командир групи УПА «Південь» полковник «Батько». Омелян Грабецьу спогадах бойових друзів та родини.-Коломия, 2001.; Климчук М. Скорочений переказ усних спогадів у запису Д.Куделі.- К., 1994.-Архів автора.-Тека «Спогади».
20. Ільченко Г. (зазначений лист).
21. ДА УСБУ-ДО.-ФКС.-Спр.№ П-6402.- Зазн.протокол.
22. Сергійчук В. В УПА- вся Україна//Військо України, 1993.- №6.-С.76.
23. ДА УСБУ-ДО.-ФКС.-Спр. П-12541.-Т.2.-С.114.
24. Командир групи УПА «Південь» полковник «Батько». Омелян Грабець у спогадах бойових друзів та родини.- Коломия, 2001.-С.194.

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Рука негідника обірвала на 39-у році життя Дмитра Володимировича Куделі. Рідні, друзі та знайомі запам’ятали його, як найдобрішу та найчеснішу людину — Діма завжди казав, що «немає поганих людей, кожний добрий по-своєму».