Учасники

Автори / Дана Рудик / Поезія

Фріда Кало

Arbol de la Esperanza, mantente firmе!
Дерево Надії, не ламайся!

Знов опоссумом біль вгризся в тіло...
Душу знов смокче п’явкою сутінь...
У зболілу артерію – морфій,
щоб позбутись жахливої суті.
В серці маками ятряться рани,
зрад без ліку терпіти несила...
Маячня п’яна ран не загоїть,
і нутрo не зігріє текіла...
Брами пекла – відчиненi. Чутно,
як заводить надривно у лоні
заспиртований рій херувимів –
непророслих зернят-ембріонів.
Страх і біль... Їх уже не зректися.
І щоразу все більшає доза...
Залишається доблесть сумнівна –
крізь гіркі посміхатися сльози.
Ще - палітра, що зветься “самотність”,
пензель, густо замочений в крові...
Як давно ти прокляла святість!
Як давно вже не прагнеш любові...
Від цигарки цигарку запалиш,
як рятунку, чекаючи ранку...
Наче трунок похмільний, пригубиш
недоторкану свіжість світанку.
Зблідне долі зловісна гримаса...
Стиснеш зуби: “До біса із смертю!”
Раз на світі існує la vida,
є в нім місце і для la muerte.
У корсет штивний втиснеш зневіру.
Заквітчавши косу із хистом,
техуанську коштовну сукню
приоздобиш ацтекським намистом.
Перед дзеркалом, змучена, станеш,
шаль шовкову накинеш звільна...
Venadito, ти знову - прекрасна,
знову – горда... І знову - сильна.
Тільки в стінах Блакитного дому
гнізд не в’ють легкокрилі мрії...
Лиш на патіо ще сиротливо
доцвітає галузка надії...

Буддистське осіннє

Ліс стоїть
у мандалах осінніх,
мов бурятський
розмальований дацан.
Вітер, як послушник
голомозий,
крутить з листя
молитовний барабан.
І гортанно трублять
древні мантри
відлітаючi за обрій
журавлі.
Сонце -
старець з усмішкою Будди,
розсипає злото
по землі.
Б’є у ґонґ небесний
бонза-жовтень...
Замоливши
суєтні гріхи,
він сіда чекати
просвітління
під священним
деревом
Бодхі.

Шепіт Змія, або Перша плітка

“Що цнота твоя,
що свіжість,
наївносте первозданна...
Ніколи не станеш, Єво,
ти першою
для Адама.
До тебе Ліліт пізнавши
у сельві едемській пряній,
тебе нарече: “Дружина”.
Про неї зітхне: “Кохана...”
Клянеться тобі:
“Довічно!
У вірности та любови!”
Та зрадить тебе стократно
у чині, думці та слові.
Туди, де її оселя,
він рветься
єством своїм стрімко...
Забудь про свою
богоданність,
з ребра наспіх
зліплена жінко.
Адам
у нічнім безсонні
вдивляється в зоряну стелю,
в уяві Ліліт допавши...
У теплій твоїй
постелі.”

La Bohéme

Губить дощ свої сльози сліпо
у Тартар оркестрової ями.
Причаїлася смерть у мушлі,
мов підступний і ніжний суфлер...
Ах, Мімі, трояндо несправжня,
мій блідий, паперовий квіте,
рук твоїх і рамен тендітних
не прикрасить весільний флер
Розтинає задавнені рани,
наче скальпель, дзвінке сопрано.
Чистим сріблом колоратури
л’ється плинно блискучий вокал.
З чотирьох залояжених актів
нічийого життя не скласти...
Тільки подих чомусь тамує
у пітьмі затонулий зал.
Ти навмисне свій ключ загубиш,
о, мала квітникарко убога,
та не буде фальшивої ноти
у дитячім твоїм почутті...
І в Латинській дільниці промерзлій
ти повіриш, неначе у Бога,
у любов і весну останню
у згасаючім тихо житті...
У картинно обдертій мансарді
ти помреш на так модні сухоти,
з легковажним поетом Родольфо
нетривкий переживши роман.
І в молитві бездушна Мюзетта,
і аґонія – згідно з лібретто...
О, гримована правдо сцени!
О, життя правдолюбний обман!
Гільйотиною морок відтявши,
важко впаде завіса на сцену.
Екзальтований вибух овацій.
На обличчi – пекуча роса.
Змовкне в серці поволі скерцо.
Обірветься тривожне крещендо...
Відболить все. Мине безслідно...
Відгримить, як травнева гроза.

Саломія

За свій танець у нагороду
ти хотіла просити в Антипи
велике дзеркало,
нубійську невільницю
і золотом виткані шати.
Та шепотіла,
благала,
хмеліла,
навісніла мати :
– Голову...
Голову того
вуличного крикуна
проси, доню...
І лежить вона на таці,
його голова відтята.
З обличчя
крейдяного
вправні руки ката
змили патьоки криваві...
Ніяка то втрата,
та й вигода ніяка –
ні тобі служниці,
ні срібного люстра,
ані обнови...
Лиш в очах його застиглих,
як живиця кедрова,
видно –
ти ступаєш легко
на лід ріки Сікоріс.
І начебто мороз лютує
й немає відлиги...
Та скресає-ламається
під тобою крига,
що мечем безжальним
твою голову зносить...
Як хижа рибина,
ковта ріка твоє тіло,
а голову несе до берега
кваплива крижина...
Наче таця
перевернуту амфору
у винній калюжі,
що її хвилі змивають,
студені й байдужі...
Як руки одного
галілейського ката.

Cон про Фернандо Ботеро

Нехай тобі присниться містечко –
заспане задуп’я, куди забредають
лише раз у сто літ цигани.
Богом забутий кут
у колумбійських хащах,
звідки вибігають прудкі ігуани,
де серед листя ховаються анаконди...
І, може, це буде навіть...
Макондо.
Де будинки дрімотно стоять
у вічній своїй сієсті.
Нудьга зависла на віконниць іржавих гаках,
балконних решітках і старих гамаках.
Поштивий алькальд
після обіду у старенької мами
ступає з ключем від ратуші,
наче від райської брами.
Поштар з листом
прибуває лиш зрідка
і так урочисто, як архиєпископ на прощу.
І падре, опасистий від численних постів,
задиханою стоногою
дріботить через площу...
Ти будеш ловеласом
і перекотиполем,
дам місцевих сердечним болем –
мандрівним продавцем парфумів і мила.
А, може, ілюзій і свіжого повітря...
Картярем, брехуном, забіякою,
підступним рудим
собакою...
Чепуруном
з головою у хмарах і брильянтині,
азартним гравцем на півнячих боях
і мандоліні.
Я снитимусь тобі
не те, щоб повією, а просто
твоїм великим бажанням –
в півтора центнера тілистою мрією...
З потужними бедрами
над підв’язок червоним перцем,
розумом невибагливим
і марципановим серцем.
Веселою товстухою,
що пахне жасмином і матіолою,
і по вечорах співає, хоч кепсько,
зате з надривом,
у засидженій мухами кнайпі
з дзеркалами і допотопною піанолою
про солодкі тортури amour...
Ундіна з розкішними кшталтами
у штучних перлах і контрабандних панчішках,
котра вдень рушає з тобою
у подорож по ріці,
званій Пристрасть,
на широчезнім паромі ліжка...
О, її крику
пароплавний гудок
в обіймах ніжного ката!..
І тлуста канарка у клітці сюрчить,
наче поліційний свисток,
про те, як твоя коханка
зраджує тебе ночами то з бакалійником,
то з пожежником...
І лиш зрідка – з кульгавим мулатом.
У благодатний час між обіднею і вечірнею,
давши врешті спокій святим угодникам,
сусідка, підсліпувата і глуха Пілар,
затиснувши вервицю
у сухих лапках старої миші,
підглядатиме за нами у шпарку,
щоб згодом голосно висповідатись
з наших тілесних гріхів
серед лункої церковної тиші.
Нехай тобі присниться сон...

Любителька абсенту

У сутіннім залі затрапезної кнайпи,
огорнувшись рук своїх рятівним колом,
ти на дні келиха з абсентом зеленим
невеселі спогади топиш спроквола.
І кружляє у жилах дурманяче зілля.
Вже і кров – то не кров... Лиш полин та аніс...
Залягла у міжбрів'ї зморшка глибока –
божевільної долі болючий надріз.
У сифоні – вода із цукровим сиропом.
О, Мадо! Доливай... Допивай... Забувай...
Мить – й полине душа – дарма, що безкрила –
у полів Єлисейських квітучий розмай...

Таро

Перша карта нам випала з Місяцем.
Ми пили при нім
із срібних келишків
міцну журавлинівку.
У повні своїй
він сад oсипав
цвітом вишневим
білим...
У тебе руки
тремтіли злегка...
Я очей підняти
не сміла.
Друга карта була – Поміркованість.
Ти надто вдавав
байдужого.
Я надто вдавала
статечну.
Все розмови
вчені заводила...
Ти начебто
жартував...
Кепсько
в нас це з тобою
виходило.
Третя карта лягла з Дияволом.
Він уночі бродив
під вікнами
і неспокій сіяв
у наших снах...
Шепотів гаряче так
і пристрасно...
І кімнату мою
підступно прибрав
тюльпанами і
нарцисами.
Колісниця в’їхала четвертою.
Я спробувала
стримати тебе.
Все боялась упасти
й розбитись...
Ти сміявся
над страхом моїм...
Ти шалом хвилинним
прагнув ущерть
напитись...
Потім карта була – Закохані.
Ми спочатку
вгризались
жадібно в плоть
і сплітались зміями
на осонні...
І лежали потім
так довго,
не розійнявши
втомлених тіл,
щасливі і
сонні...
За ними прийшла Жриця.
Непокірна жінка...
І навіть у слабкості її
була сила.
Хоч різала серце
по-живому,
і його, і своє,
та ніколи нікому
не кланялась...
І ні про що
не просила.
Прибув Імператор.
Гордий, як сам Іскандер.
Все думав,
що у нім самім –
світ цілий.
Так впевнено
чекав на уклін.
Не дочекався...
Самолюбство
вогнем пекло і
боліло.
Звідкись узявся Блазень...
А, може, це був Аґасфер...
Чи просто злий
і ненажерливий час...
Він дороги
наші заплутав і
розум затьмарив,
так жорстоко глузуючи
з нас...
А потім випала Біла карта.
І осінь вкотре
знов прийшла...
І подалась геть вкотре
білим, як обрус,
полем...
А ми залишились
із зимою на самоті
і своїм недопитим
журавлиновим
болем...

Стіна

У прадавні часи
волею Яхве
могутні мури Єрихону
перетворились на
дитячу пісочницю...
З чотирьох вціліла
тільки одна
і стала Стіною Плачу.
Кожного дня
хтось треться об неї
мокрим носом,
хтось просуває
у щілину записочку
до Всевишнього...
Нещодавно шляк трафив
Берлінський мур...
Дехто тихенько
колупає собі на сувеніри
Велику Китайську стіну...
І тільки та стіна,
що виросла між нами,
мій любий,
стоятиме вічно.

Соната Ре-мажор

Ще трави
на дотик єдвабні.
Та подихи вітру осінні
розносять світами
обіцянки наші дозгінні...
Лиш cвіт мій замкнувся –
Скарлатті й одвічним дощем,
застудженим сміхом твоїм
і промоклим плащем.
Вогкі піктограми патьоків
означили мури...
На пачці цигарок
ти пишеш свою
партитуру.
І, наче не кави відпивши –
любовного трунку,
вкладаєш в долоню
медову данину
цілунку...
Порфіра і злото
офірно згорають у кронах...
О, звідки у тебе
ця паморозь рання
на скронях?..
Ти – дож венеційський.
А осінь – хмільна куртизанка.
Ревнивою тінню
брестиме за нами
до ранку.

Vers libre

Мені подарували кімоно.
Я розбила для Тебе японський сад
з альтанкою та озерцем.
Влаштувала для Тебе чайну церемонію.
Чи щось подібне до того.
Розмалювала синіми квітами
вазу з тонкої порцеляни.
Теж для Тебе.
Почала цитувати Дао і Конфуція.
Розвісила всюди паперові ліхтарики.
Я...
Ти смачно сплюнув у порцелянову вазу.
Помочився в озерце із золотими рибками.
Сказав, що чай відгонить пліснявою.
А ще сказав, що йдеш від мене
до Стефи з привокзального буфету.
Вона чудово готує борщ і голубці.
І, взагалі...
Завтра я куплю собі танкістський шолом.

Шаґал

О, весільний букет, твій чудовий букет -
стебла, листя, пахуча корона...
Лілій білих букет, лілій ніжних букет.
Ти між лілій - троянда Сарону.
Перл-пташино-сріблиста, поглянь на наш штетл,
що не вулиця, то глухий кут.
Відпливають з туманом над плесом ріки
синагога, крамнички, кіркут.
Ніч, костухи старої молодша сестра,
дивно денні міняє личини.
Херувимом ширя в небі Гіся-скрипаль,
напідпитку не без причини.
Він сьогодні нам фрейлехс заграв не один,
не одну пригубивши чашу,
і смичком замішавши мед і полин
на недолю і долю нашу.
І розкішна, як халка, бублейниця Рейзл,
містечкова каріатида,
нас вінчала на царство кульбаби вінком,
в крепдешинах рожевих сильфіда.
Голубице, давно вже відміряно нам
і сльози, і жаги, і дороги,
що потоком вогненним з Шеолом з'єдна
наших скромних осель пороги.
Та сьогодні вина є солодкий ковток
у спітнілих обіймах чаші...
Є і місяць, і зорі, й травневий букет.
Ти і я є у домі нашім...
О, весільний букет, твій чудовий букет...

Китайська парасолька

Знічев’я кручу
її бамбукову ручку.
Тридцять спиць вдають Всесвіт.
Блакитний клапоть рисового паперу –
небосхил.
Крізь його краї
каліграфічно проростають дерева.
Поміж них
в оточенні камеристок та флейтисток
ступає мудра Ци Сі.
Вона уважно стежить
з-під шовкового рукава
за польотом повітряного змія.
Піднебесна імперія
на лакованій тростині з китицею...
В руках у примхливого
провидіння.

До фотографії померлого хлопчика

Зараз зима.
А ти – на тлі літа.
Де пахне сонцем
земля зігріта,
й озеро сонно
плюска об берег,
і мама твоя
ось-ось, за кадром,
простягає до тебе руки...
Де болю нема ще,
як і зовсім немає
свідомости втрати,
і нічого-нічого
не дано iще знати
безтурботним отим рукам...
Де голівка білява твоя –
смішна і пухнаста
кульбаба.
В теплій лапці –
солодкий зліпок малини.
І втікає з відерка
така перелякана жаба
до такої рятівної трави...
Де ж тепер ти,
моя бідолашна пташино...
Спритно вкрала у смерти
світлина-хитрина
ці смішинки у кутиках вуст
і сонячну днину,
де м’ятою пахнуть
ще нічого не знаючі руки,
що їх простягаю
до тебе я.

Цьотка Якубовська

Перед другою світовою
поховала сина
Відтоді мешкала у Перемишлі
на Смольки
Елегантна і педантична
хоч вже трохи забудькувата
щодня кормила
на балконі голубів
й вирощувала на їх лайні
мушкательки-гіганти
На все несправжнє –
маргарин
ячмінну каву
блондинку з сусідства
і дітей з пробірки
казала “то ерзац”
З нагоди моїх приїздів
вичаровувала
торти-арабески
Ночами розмовляла
з тінню свого небіжчика
про Аргентину і про те
чому не вийшла вдруге
заміж за пана Юзя
У неділі ворохобила
запахом нафталіну
міль у шафі і
ангелів у костелі
Мала кишені повні горіхів
для цвинтарних білок
Сусіди і знайомі
називали її
пані Зося–Кінець-Світу
бо на всі новини
чутки і плітки
завжди відповідала:
“То є кінець світу”
Не піднімаючи голови
я бреду цим оспалим містом
у надії знайти під ногами
хоча б мізерний уламок
того безмежно дорогого
кінця світу

Мама Лу

На Севен Сістерс,
дощової суботи,
у кухні задимленій
Клубу Карибських Сеньйорів,
вправні руки старої Лу,
вічно повні роботи,
самокрутку химерну зліплять –
на біль цього світу
антидотум.
Мама Лу, чорна, як ніч Господня,
наче міх ковальський зітхне
і пательню поправить похапцем.
Матюкне спересердя
кота-злодюгу
й геть прожене розчовганим
капцем.
Белькотатиме
радісним дурником чайник,
і у пальмовім маслі шкварчатиме риба,
і бродитимуть дріжджі у тісті
духм’яно.
Оживатимуть тіні по закутках
тьмяних...
Мама Лу,
розкинувши карти потерті,
у життя мого книгу
в задумі загляне.
І в задумі наллє щось,
солодке і пряне:
– Пий, моя доню, пий...
На квітчастій цераті
відбудеться драма –
в ній валет і король, туз хрестовий і дама.
А у ролях високих гостей –
дрібнота усіх мастей...
– Пий, доню, пий...
Мамо Лу,
волоока антильська матроно,
хай святиться обдерте оце передмістя,
що так дивно сьогодні звело
нас з тобою...
Змиє дощ наші смутки святою водою...
Все змиватиме злива...
І змиватиме справа...
І змиватиме зліва...
Во віки віків...
Амінь

Питання

Ти ревнуєш мене
до моїх думок
і постійно питаєш:
- Про що ти думаєш?
Мої думки мчать,
плутаючи сліди,
як золотий лис-перевертень,
ярами і видолинками
осіннього лісу.
Плетуться
диким виноградом.
по старій альтанці
Миготять чудернацьким
орнаментом на шатах
Клімтових красунь.
Зависають
плямистим тритоном
в озерній воді.
Злітають на сосну
сполоханою сорокою...
Ховаються
заслиненим равликом
у сірій мушлі.
Скачуть по підлозі
розсипаним намистом.
Вистукують
по вузькоколійці
старою дрезиною.
Втікають і повертаються
морською хвилею...
Не ревнуй мене,
коханий, до моїх думок.
Ти не вгамовуєшся:
- Звідки у тебе ця усмішка?
Моя усмішка – це відбиток
втрачених ілюзій
і тінь агонізуючої надії.
Зачинена брама
для блазнів і профанів.
Вона – плід моїх помилок.
Трохи гірка,
трохи іронійна,
та, в цілому, нічого.
З’являється
нечасто і ненадовго,
а тому щира.
Не дивуйся моїй усмішці,
любий.
Ти знову питаєш:
- Що це ти ховаєш
між “Історією філософії” і
“Куховарською книгою”?
Це лист, який
перетворився на вибляклий
осінній листок.
Він давно вже загубив
свій запах і
гостроту кольорів.
Хоч дух давньої пристрасті
ще снується поміж рядків,
та залишився лише
папір.
Візьми його, спали
і, прошу, не питай мене
про цю сльозу,
милий...

Танґо

Нам співає Ґардель із засвітів.
На паркеті від воску - слизько.
Так далекі від ніжности й захватів,
стоїмо ми з тобою так близько.
- Adelante! Легко і пристрасно!
- Al costado! З любов’ю й надією!
Що ж, назвем
цей реванш за непрожите,
наче фарс, аргентинською мрією.
Прекрасний принце мій,
в-собі-закоханий-Маноло,
граційний жіґоло
з прилизаним волоссям,
ти заблукав навік
серед мілонґ,
а я у залі цім
лиш випадкова гостя.
В мою ліву мешт вгризся собакою,
а твої дві я топчу безжалісно.
Ми з тобою сьогодні приречені
на самотність удвох
в душнім залі цім.
Наші душі зав’язли в минулім...
І що буде -
на те ми заслужим...
Ти мене вже ненавидиш майже,
і мені так до тебе байдуже.
Прекрасний принце мій,
в-собі-закоханий-Маноло,
граційний жіґоло
з прилизаним волоссям,
ти заблукав навік
серед мілонґ,
а я у залі цім
лиш випадкова гостя.
І зайдеться Ґардель востаннє,
й бандеонів стихне ридання.
Тихо скажеш: - Esto es todo...
Я руки не подам на прощання.
По твоїх бровах припіднятих
прочитаю німе питання...
Милий хлопче!
Це просто померло
неіснуюче наше кохання.
Прекрасний принце мій,
в-собі-закоханий-Маноло...

Антична трагедія у реґіональному переказі

Вуйко на неї
страшно ся гнівали.
Мовляв,
зарозуміла дівка,
вперлася, як остатна ослиця,
iз тим братовим
похороном...
Тре’ для науки іншим
навчити покори
вельможну задрипанку
і всю її родину.
Диви-но, як кривит губу
і позирає з люттю,
невдячна відьма
з отих францюватих
Ламбда... Лабдакидів.
А замкніт-но ту гадюку
у темнім льосі!
Нехай троха посидит
на пісному хлібі,
то скоро позбудеся
отого свойого
рябкового гонору...
Вона ж думала,
що все її життя -
то дупа, бо звелося
до темної нори
у криміналі...
Наречений –
ні те, ні се....
Сестра – покірна вівця,
скаче так, як інші кажут.
Брат був файний хлоп,
та вже по ньому...
Набити б писок
гепаному вуйкови,
тільки ж той
понаставляв всюди
оте своє секюріті.
Може хоч
збунтований нарід
зробит то врешті,
аби помститися
за її суіцид?
З тої злости і розпачу
заплакала,
взяла хустку
та й ся повісила...
То була перша
феміністка.
Добре не пам’ятаю,
але здаєси,
шо галицька.

Єжи Фіцовський: Молитва до святої воші (переклад)

Було це весною 1944 року підчас
дезинфекції циганського блоку
у концтаборі Аушвіц-Біркенау
спідниці хусти
в’яли у відвошивлювальні
всі у захисних барвах
у маках калюжницях скабіозах
на випадок лугу
який не трапиться
циганка у лазні біркенау
обдерта з кольорів
із затиснутим кулаком
одягнута
у довгу хвилясту воду
сховала у долоні
зернятко життя
насіння втечі
поміж лінією життя
і лінією серця
на перехресних дорогах
хіромантії
сховала у жмені
останню вошу
яка завжди відходить
коли смерть приходить
співала циганка
у лазні біркенау
сванта джюв
на джя мандир
свята вошо
не залишай мене
не дам тобі відійти
тільки ти мені залишилась
бог у пеклі не буває
твої сестри відходять
від наших померлих
залишся зі мною
захисти мене
свята вошо
підбіг з нагаєм наглядач
викрутив їй пальці
що там маєш злодійко покажи
той брильянт
монету золото
І впала воша
і впала зірка
Залишилась пуста долоня
і небо пусте
І входив у нього
за димом дим
за димом дим

З циклу "Смерть єдинорога" /1981/

Єжи Фіцовський: З Полемківщини* (переклад)

у заростях підбілу
у хащах вероніки
виноградні слимаки
під куполами мушель
стоять церквицями
біля їх склепінь
попівський хор
богомільну пісню
як джмелів** так джмелить
кирієелейсон***
оспалий час
йшов туди завернув
господи
слимак
мандрівник чорний
перебіг йому дорогу

З циклу “Ініціал” /1994/

* Полемківщиною автор називає лемківські терени, опустілі внаслідок проведення операції “Вісла”.
** (infinitiv: джмеліти) тобто гудіти, як джміль.
*** Господи, помилуй! (грецьк.)

Додав corda 06 жовтня 2007

Про автора

Народилась і виросла у Львові. Живу і працюю у Варшаві. Змарнований художник, проте чинний історик, філолог, культурознавець. Мати, донька, дружина. Набута по життю риса характеру – іронічність (зокрема самоіронічність). Найулюбленіше заняття &