Автори / Малевич Малевич / Гімназистка
Гімназистка.
(Паскудні чесні діалоги)
Гімназистка сиділа на груді каміння і курила. Чекала. Як і завжди вона хотіла піти, але як і завжди залишалася на місці. У напіврозвалених дверях показався Ігор.
- Не сиди на холодному камінні, застудишся.
- Тільки не кажи мені, що хвилюєшся! Бла-бла-бла! Пусті слова.
- Ти дійсно юродива.
- Усі ми юродиві. Ти також.
- Пригостиш цигаркою?
Ігор сів поряд з дівчиною і взяв простягнуту сигарету. Запалив. Гімназистка вже докурила, кинула недопалок на землю і тепер сиділа, обнявши ноги.
- В тебе гарні коліна.
- Не здивував. В мене все гарне. Ти ж знаєш.
- Знаю. Тебе псує одяг.
- Це ти мене псуєш. Мені 16 і я вже шльондра, і цим я завдячую тобі.
- Не хочеш – не треба. Я тебе не примушую.
- А в мене є вибір? Не кажи нічого, бо якби в мене був вибір ти б не прийшов.
- Це ти б не прийшла…
- Дійсно? Тобі нагадати, що ти тоді зі мною зробив би?
- То було лише кілька разів.
- Звинувать мене у злопам’ятстві.
- Я вже вибачався.
- Добре. Я пам’ятаю, - гімназистка встала і стягнула светра. Дівчина залишилася у білій майці з емблемою гімназії у якій вона навчалася – Я ж казала, що гарна.
- Я знаю. Дуже гарна. – Ігор підійшов до неї і розстібнув спідницю. Червоно-синя клітчаста ганчірка впала на брудну підлогу. Чоловік провів рукою по стегну, яке було холодним. – Мерзнеш?
- А тобі воно важливо?
- Не груби мені. Я все-таки хвилююсь. Віриш? – і він припав своїми гарячими губами, до її такої ж холодної, як і стегно, шиї. «А якщо ні?» - прошепотіла гімназистка лише губами. Ігор не почув її. Йому було байдуже, він штовхнув дівчину до стіни.
- Ти будеш вибачатися вже зараз? Чи може потім? Чи, напевно, коли все скінчиться, я повинна вважати, що все йде так, як треба? – крикнула дівчина, і у пустому приміщенні покинутої лікарні, її голос пролунав як грім.
- Я не збираюся сьогодні тебе ґвалтувати. Все буде добре, якщо ти не будеш мене виводити, - жорстоко сказав чоловік розстібаючи сорочку. – Вибір за тобою. Я всеодно отримаю те, що хочу, а як будеш почуватися ти мені байдуже. – Ігор притиснув дівчину до стіни і почав цілувати. Усі його поцілунки були болячими та огидними – Женю, моя мила Женечка, моя маленька дівчинка, я кохаю тебе – його дихання було переривчастим – Моя маленька… ти лише моя… я тебе кохаю…
Ігор стягнув білу майку з Жені, і вона відчула своєю спиною сиру цегляну стіну. Женечка. Дівчинка. Шльондра… Кохає… Його ласки були автоматичні, бо так треба було. Треба було цілувати, обнімати, пестити груди, низ живота, перед тим як грубо (та як і завжди!) відтрахати її. Звичка, то велика сила - їй вже майже не було огидно. Коли все скінчилося Женя сіла на його сорочку, що валялася на кам’яних блоках, і запалила. Ну ось і все – кілька наступних днів вона може жити спокійно. Міцний сигаретний дим трохи лікував такі собі «душевні травми».
- Тобі сподобалося?
- Звісно, - в неї все боліло, але… - Звісно.
- Я їду на тиждень до Києва. Хочеш зі мною?
- Ні. Я не можу. Мені навчатися треба, та й батьки…
- Я можу їх змусити.
- Можеш. Та не треба. Мені дійсно… Знаєш, мені вже час йти. – Женя встала з його сорочки та почала одягатися.
- Навчаєшся? Навіщо то тобі?
- Бо я не буду завжди такою шльондрою – дуже скоро я тобі набридну, і ти кинеш мене. Що я тоді буду робити?
- Не набриднеш. Я кохаю тебе. Віриш?
- Вірю… - дівчина застібнула «блискавку» на спідниці, і взявши сумку попрямувала до дверей. Її зупинив Ігор.
- Поцілунок на прощання? - Женя підійшла і виконала його наказ. Коли гімназистка дійшла дверей він окликнув її – Щасти тобі, моя маленька… Через тиждень зустрінемося.
Через тиждень гімназистка знову сиділа на купі каміння і палила. Чекала. У напівзруйнованих дверях з’явився Ігор.
- Знову сидиш на холодному? І не боїшся застудитися?
- Тільки не кажи мені, що хвилюєшся.
- В мене для тебе подарунок, - чоловік простягнув пакунок, що тримав у руках. Женя відкрила його і дістала фарби.
- Дякую.
- Намалюй щось для мене.
- Хочеш зараз?
- Ні, потім. Зараз я тебе хочу.
- Ні.
- Що?
- Відпусти мене.
- Ні. Куди ти підеш?
- Додому.
- Ти погано себе почуваєш? Певно застудилася. Я тобі казав не сидіти на холодному. Дуже погано?
- Так. Я хворію. Від того, що ти мене ґвалтуєш.
- Я тебе не ґвалтую. – але потім він виправився – Нечасто.
- Відпусти мене.
- Ти можеш йти.
- Відпусти мене взагалі.
- Не хочу. Я тебе кохаю.
- Ти не можеш мене кохати. Ти старий, а я гімназистка. Ти просто мене хочеш. Але ти можеш знайти собі іншу, бо я не унікальна.
- Я не старий, мені лише 38. Піднімайся!
- Навіщо?
- Ми йдемо.
- Куди?
- Додому.
Він привів Женю до себе. Гімназистка сиділа у глибокому кріслі і чекала. Десь хвилини через три у кімнату зайшов Ігор. Він ніс каву та тарілку з тістечками.
- Пригощайся, - чоловік поставив все на маленький скляний столик і сів навпроти Жені. Деякий час вони сиділи мовчки, але тишу перервала гімназистка.
- Ти отримуєш задоволення.
- Так. Ти така солодка.
- Я не зовсім про це. Ти отримуєш задоволення навіть не від сексу зі мною, а від пізнання того, що все це дуже брудно.
- Ти розумна.
- Відмінниця. Але річ не у цьому. Ти, мабуть, вважаєш себе Гумбертом-Гумбертом.
- Ти їж тістечка. Я не Гумберт-Гумберт, та й тобі не 13. А що, тобі не подобається?
- Подобаються… тістечка.
- Я про те, що ти займаєшся зі мною коханням. Ти ж така доросла через це?!
- Я доросла? Знаєш, ти правий, але я доросла не через те, що втратила цноту, а через те, що ти влаштував мені доросле життя.
- Яке це, доросле?
- Безвихідне. Ти спровокував мені дорослі проблеми. Ти ж знаєш, що багато хто з жінок повинен трахатися з некоханими, бо в них нема альтернативи.
- А що, краще з хлопчиками?
- Тобі так треба знати? Так, краще з хлопчиками, бо то будуть кохані мною хлопчики, а ти такий розумний і дорослий, паскудиш у мені навіть поняття справжньої любові. Ти привчаєш мене до «любові» на руїнах, ґвалтування та мерзотних тістечок, які по правді мені зовсім не подобаються.
Чоловік нічого не відповів. Він продовжував спокійно пити свою каву.
- Ну?! Скажи хоч щось!!! ЧОГО ТИ МОВЧИШ?!!! – закричала Женя через деякий час: її надто дратувала ця кава і його спокій.
- Не нервуй, бо то тобі шкідливо. Ти збираєшся кудись вступати? То сиди готуйся, - чоловік встав і вийшов з кімнати. Через деякий час він з’явився з шкільною сумкою Жені. – Готуйся, кохана, а мені треба йти по справах. Я буду ввечері, - і поцілувавши її він пішов.
Гімназистка запалила. Сизуватий сигаретний димок поплив по кімнаті…
- Як вона? – спитав у лікаря якийсь чоловік, вдягнений у строгий чорний костюм.
- А ви, вибачте, ким їй приходитесь?
- Я її… родич.
- Ми її врятували, але вона у важкому стані і до неї не можна.
- А якщо так… - чоловік простягнув лікарю сотенну купюру. Лікар проігнорував гроші.
- Ви звісно можете зайти, але їй стане гірше. Пробачте, та мені час – дуже багато пацієнтів.
- Коли я зможу ще зайти?
- Якщо будуть якісь зрушення ми вам подзвонимо. Бувайте.
Ігор проводив лікаря поглядом, і тяжко зітхнувши пішов.
- До тебе приходили.
Дівчина сиділа відвернувшись до вікна, зробивши вигляд, що нічого не почула.
- До тебе приходили, - повторив лікар.
- Я не хочу нікого бачити.
- Навіть своїх родичів?
- То був мені не родич: мої батьки вже «поховали» мене майже рік тому, а той, кого ви бачили, лише мій трахальщик.
- Хто?
- Лікарю, ми зараз знаходимося з вами у психіатричній лікарні, і ви, звісно, маєте усі підстави мені не вірити, але той «порядний» пан у гарному костюмі «мав» мене так, як вам навіть і не снилося.
- Вибач. То ти точно нікого не хочеш бачити?
- Ні.
- Хочеш прогулятися по подвір’ю?
- Ні.
- Може подивишся телевізор?
- Ні.
- Я можу тебе попрохати про щось?
- Ні.
- Будь ласка!
- Ні.
- Я відведу тебе до однієї дівчини. Її привезли зовсім недавно і у неї депресія. Вона постійно мовчить. Спробуй її розговорити…
- Спробуй…
Женя зайшла до палати новенької. Дівчина сиділа на ліжку і дивилася у одну точку : вона побачила щось дивне ТАКЕ на білій лікарняній стіні. Женя сіла біля неї. Вони довго мовчали, аж раптом та дівчина сказала:
- Маша.
- Ти?
- Я. Маша.
- Женя.
- Ти бачиш на стіні?...
- Ні.
- Я також. Дуже жаль, бо в такому разі я здорова.
- А ти хочеш бути хворою?
- Так, бо мені не доведеться повертатися.
- Куди?
- Туди.
- А мені доведеться. А я не хочу. Бо мені знов буде боляче.
- Ти різала вени?
- Так. Тепер в мене дуже гарні руки, - сказала Женя і голосно, цинічно і жорстко засміялася. Маша здригнулася від її сміху.
- А мені не було боляче, бо я завжди накачана наркотиками. Я знаєш про що жалкую? Про те, що мене не сфотографували тоді у ванній, бо то було гарно: закривавлена свята.
- Ти наркоманка? – спитала Женя, але Маша їй не відповіла. Навпроти, вона схопила гімназистку за рукав сорочки:
- В мене нема фотографії! А я просила, розумієш? Нема! А я просила! У передсмертному листі, а вони не виконали… А ти сфотографуєш?
- Ні.
- Чому?
- Ти не помреш знову, бо ти вже мертва. Ти не вийдеш звідси – ти божевільна.
- Я божевільна, а тобі що, краще при розумі?
- Ні. Вибач, мені вже час йти.
- Куди?
- Мені треба лікуватись, бо скоро мене знов будуть ґвалтувати.
- Що ж, бувай.
- Ти теж…
Женя вийшла з кімнати. Після спілкування з тією Машею… Вона ж зовсім не божевільна – вона дуже розумна. Просто у цьому світі, щоб не бути знищеним через розум, треба прикидатися блазнем. Женя також блазень у якійсь мірі, бо вона ходила по лезу життя, трохи не звалилася, правда, та деякі жорстокі, витягнули її з прірви.
- Ти сьогодні вечеряла? – лікар сидів поруч.
- Так. Трохи.
- Як Маша? Мовчала?
- Ні. Вона божевільна. Залиште її тут, бо так краще для всіх.
- Божевільна? Так, божевільна, і вона залишиться у лікарні як можна довше, а ти здорова. У тебе нема психічних розладів. Скоро ти поїдеш додому. Ти щаслива?
- Ні. Я покінчу життя самогубством.
- Ти вже намагалася…
- То хто ж знав, що ЦЕЙ приїде раніше. Тепер я буду обачніша.
- Не дурій. Ти молода, гарна… Скільки тобі років?
- 16.
- 16? Але ж тому чоловікові…
- 38.
- То ось чому ти намагалася покінчити життя самогубством?
- А як би зробив ти? Ти такий розумний, дорослий, скажеш: «Все що не робиться, то все до кращого», та тільки ти не знаєш як то: приходити зі школи, і замість домашнього завдання робити мінєт!
- Я не знаю що сказати…
- Ти ж лікар? То вигадай щось! Бо ви всі такі розумні – сторонні наглядачі, а як отак жити не знаєте.
- Ти молода і дійсно гарна. А ще розумна, дуже погано, що не по роках. Ти можеш змінити своє життя: вийдеш з лікарні, потім здаси екзамени, вступиш. Знайдеш собі гарного хлопця…
- Та про яке таке ІНШЕ життя ти кажеш!!! Я НЕ МОЖУ!!! – закричала Женя, потім скочила з ліжка і заміталася по палаті. Але раптом вона впала поряд з лікарем на підлогу, і зовсім спокійно сказала - … якби могла… то змінила б… не можу… залежна…
- Я викличу сестру – вона зробить тобі укол.
- Не треба, я заспокоїлася. Не бійся, я вночі засну і не буду блукати лікарнею. Піди звідси, я хочу побути на самоті.
Женя сиділа на лавці у лікарняному парку. Був теплий травневий день. Ігор приходив майже кожного дня вже протягом місяця, але за наказом Жениного лікаря, усередину його не пускали.
- Привіт, - сказав хтось прямо над вухом Жені. Поруч сіла Маша.
- Привіт. Як тобі день.
- Поганий.
- Мені теж.
- Я вийшла вперше.
- Знаю. Сідай. Вже не «ламає»?
- Вже ні. Тому й вийшла. Я тепер назавжди тут?
- Так.
- Дякую тобі. Я знаю, що то ти сказала лікареві про мою божевільність. А ти?...
- Скоро вже їду… додому…
- Та в тебе ж немає дому!
- Як ти знаєш?...
- Знаю. В тебе очі такі.
- А в тебе інші?
- Та я блаженна, що з мене взяти.
- Я заздрю тобі.
- Не заздри, бо я вже мертва, а ти ще ні, й жити будеш довго.
- Щасливо?
- Вибач… - сказала Маша, встала і пішла кудись по своїх божевільних справах.
- Що вона казала про очі? – спитала Женя ввечері, сидячи у своїй палаті.
- Вона мала на увазі, що очі можуть розказати про людину правду, а інколи й зовсім не те, що каже про себе сама людина, - сказав лікар і набрав у шприц транквілізатор. – «Очі – дзеркало душі», чула? Лев Толстой.
- Ні. Вибач. Не треба робити укол.
- Чому?
- Я ж не хвора, ти сам казав.
- То ти заспокоїшся.
- Не треба. Я навпаки хочу захворіти.
- Ти дурепа. Хворим бути погано.
- То ти так думаєш.
- Ти бачила Машу у самий перший день? Ні. То слухай: вона не була такою, як ти знаєш її зараз. Лікарям привезли загублену людину. Чесно кажучи наркологи й не сподівалися «витягнути» її. Це добре?
- Так. Вона не відчувала болю.
- А абстинентна криза? «Ломка»? Багато хто з наркоманів помирає від болю. Знаєш про це?
- Більш боляче, ніж у минулому, мені вже не буде. Мені не шкода своїх кісток та м’язів, й мозку свого не шкода. Може під час «ломки» я з’їду з глузду?
- Залежність – це погано, повір мені.
- Я знаю, бо вже залежна.
- Від чого.
- Не твоя справа.
- Я психолог. Я зможу тобі допомогти.
- Таке не лікується.
- Що?
- Ти довбень. Чи ти нічого не знаєш про моє життя? Не бреши мені, бо я відчуваю. Тобі прописали усе моє життя, щоб ти знав ЯК мене «лікувати». Історія хвороби?...
- Ні. Я не зазирав.
- БРЕШЕШ!!!
- Не кричи. Я все ж таки зроблю тобі укол.
- Ні. Не треба.
- Чому ти відмовляєшся? Тобі ж стане краще.
- Ні. Я боюся… болі.
- Ти заручниця своїх страхів. Я не тільки про страхи голок та уколів. Та й якщо ти боїшся уколів, якби ти стала наркоманкою?
- Як Маша.
- Маша – героїнова наркоманка. Ти б колола собі вени.
- Є багато наркотиків. Можливо я й заручниця своїх страхів, та не більше ніж інші люди. Ти також маєш тюремні грати з страхів. Цікаво, з яких?
- Не в цьому справа…
- От бачиш! Ти просто допитливий до мого життя, та я тобі нічого у такому випадку не скажу. Тільки після того, як дізнаюся про тебе.
- Навіщо тобі? Я ж не з простої цікавості – я психолог і зможу допомогти, а ти ні, і нічим не зарадиш.
- Кажи, що хочеш, мені однаково. О, а знаєш чому люди вчаться на психологів? Бо вони полюбляють пхати свого носа у брудне життя інших. Чи не так? – спитала Женя у лікаря, а потім повернулася до нього спиною, натякаючи, що розмова закінчена. Лікар промовчав, бо зрозумів: гімназистка не чекає відповіді. Сховавши шприц у карман халата він вийшов з палати, й зачинив двері.
Маша лежала горілиць. Її очі були широко розкриті, нібито від страху, шкіра обличчя, дуже бліда, відливала синявою, а лоб вкривали краплі холодного поту.
- Машо, це я – Женя сіла на ліжко, поруч з дівчиною. – Дуже погано?
- Так.
- Я можу чимось зарадити.
- Ні. Боляче…
- Чому?
- Бо мені потрібен наркотик.
- «Ламає»?
- Так. Та не хвилюйся – я буду жити, бо вже мертва, а мертві не конають.
- Машо, я можу спитати?
- Питай.
- Чому ти стала наркоманкою?
- Бо мені було боляче.
- Тобі й зараз боляче.
- Мені б було добре, якби мене не лікували.
- Ти вважаєш, що лікування шкодить знеболенню?
- Хочеш знати думку кінченої наркоманки? Так, шкодить - сказала Маша і хрипко, через силу, бо їй було боляче, засміялася – Ха-ха! Знайшла кого питати!
- Покажи мені свої вени.
- А нащо тобі? Я героїнова, чи ти не віриш?
- Вірю, та… - Женя не договорила. Маша простягнула їй свої руки: на згині ліктів гімназистка побачила величезні синці. Колоті вени Маші ще не загоїлися.
- Бачиш, в мене вени гнилі.
- Що?
- Гниють вени. Тому й не гояться. Та вони ніколи й не загояться! Така я буду гарна… А чого ти питаєш про наркотики? Що, теж хочеш? То не роби…
- Я не можу втихомирити свої болі.
- Лікар вколе тобі транквілізатор.
- Я піду…
- Йди… …боляче… боляче…
- Чого ти прийшов?
- Бо повинен тебе лікувати. – відповів лікар і сів на ліжко Жені.
- Я нічого тобі не скажу.
- Ти вперта.
- А ти йди звідси, - гімназистка несильно копнула лікаря у стегно, щоб він встав.
- Я прийшов тобі допомогти.
- ТА БАЧИЛА Я ТАКИХ ПОМІЧНИКІВ!!! ЩО ТИ ВІЗЬМЕШ З МЕНЕ ЗА СВОЇ ПОРАДИ?!!!
- Заспокойся, будь ласка. Нічого не візьму.
- Так не буває…
- Чому ти вважаєш?
- Бо усім людям щось одне від одного потрібно.
- Мені від тебе нічого.
- Брешеш. Тобі від мене потрібна розповідь? Так? То слухай, а потім вали звідси, щоб я тебе ніколи не бачила! Я маленька? Та вже ні! Чоловік той, що приходив, мій коханець. Або ні, навпаки, то я його коханка! Він мене постійно ґвалтує, то чому ж я повинна хотіти жити? Мені вже все набридло: він, це затрахане життя, я теж набридла. Ти знаєш, коли він мене спочатку ґвалтував мені було боляче й огидно, я дуже багато плакала, а зараз я вже не відчуваю болю, коли він мене б’є чи навмисне намагається зробити боляче, «маючи» як останню шльондру. Не відчуваю огиди, коли він цілує мене, чи дихає поруч. Я вже не плачу. Ніколи. Бо я стала сильна. Все, почув? ЙДИ ЗВІДСИ!!! ЗАЛИШ МЕНЕ!!!
Лікар сидів приголомшений, не в змозі поворухнутися.
- ЙДИ!!! ЙДИ!!! Я не можу тебе бачити!!! ПІШОВ! ГЕТЬ!!! – Женя накинулася на лікаря і почала бити його, але руки її не слухалися і всі удари проходили повз, ще більше дратуючи гімназистку. Дівчина почала битися у стіни. Лікар натиснув кнопку і через мить у палату увірвалися санітари. Вони схопили Женю, але дівчина більше не пручалася – вона повисла у залізних «обіймах» санітарів і закричала страшним голосом, ніби поранений звір. Той крик збудив усіх пацієнтів: буйні почали вскакувати зі своїх ліжок, намагалися пробити собі голови о м’які стіни; депресивні почали гірко плакати, а наркозалежні здригнулися; «абстинентникам» привиділися ангели Смерті.
Женю приспали вдосвіта.
- Як ти? – Лікар зайшов до нової палати гімназистки. Дівчина лежала у гамівній сорочці обличчям у стелю, нібито знаходячись ще під сильними заспокійливими, але сам лікар знав, що їх дія скінчилася години зо 2 тому, - Ти вибач мені – я спровокував тебе. Тобі болить? – руки Жені вкривали великі фіолетові синці, права кисть руки була вивихнута, а на лобі розливалася велика гуля. – Мовчиш? Не мовчи. Не згадуй все. Тобі покращає, і, можливо, ти повернешся у свою стару палату. Я не знав, що і тобі все так погано, що те твоє життя суцільний жах, - при цих словах лікаря, при згадці про вчора, Женя жалібно завила, але не намагаючись вимолити співчуття у лікаря – вона жаліла сама себе. – Хочеш до тебе прийде Маша? – гімназистка мовчала. – Сьогодні так добре на вулиці, сонячно. Якщо ти пообіцяєш мені добре себе поводити, ми можемо прогулятися по подвір’ю. Ну а якщо не хочеш зі мною, то можеш з Машею. А їй вже краще – це була її остання «абстинентна». Сьогодні був смачний сніданок: яєчня, хліб з сиром та чай. Хочеш, я тобі принесу? – Женя не відповідала. Лікар посидів ще хвилин з 15 та й пішов собі.
- Диви, ти й справді смілива! – поруч сиділа Маша. Женя ненадовго заснула і не почула як зайшла наркоманка. – Ти що, справді «накачана»? Тобто, як кажуть наші лікарі, «лікуєшся»?
- При…и.ивіт.
- Тобі дійсно погано…Потерпи трохи, скоро відійдеш. Я через це проходила. Та тепер ти розумніша: бачиш, що не можна показувати себе відверто. Знаєш чому багато хто з так званих «божевільних», відправлених сюди, дійсно божеволіють у цих стінах? Не знаєш? Бо у цих стінах всі свої емоції, бажання, настрої треба ховати глибоко усередину себе, а потім ти «переповнюєшся» (оте все твоє не знаходить виходу) і ти «з’їжджаєш» до дідька!
- А…а…а зві…і…дки..?...
- Звідки знаю? Ти думаєш, що це перша моя лікарня? Від наркозалежності я лікувалася багато, навіть не знаю, яка це клініка за рахунком. Я вже довго, як наркоманка, все чекаю, що подохну.
- Мо..ов…ччч…и…
- Чого це?
- Бо н.нннее.еее мож……………жна……..
- Не можна кликати смерть? Ти просто не знаєш, що то за життя наркоманки! Можливо для сторонніх воно овіяно якоюсь паскудною «романтикою», але реальність дуже зла. Коли вже дійсно пізно, ти розумієш страхітливу помилку свого життя. Знаєш, а бувших наркоманів не буває!
- Ттт….ии.иииииии…
- Помру. Тільки потім, а спочатку відмучусь.
- Т.тттии.ии.ии те-е-е-ее…ж нн-ееезна…. як…жит…ти…хххххво…й.д.ою..
- Усі ми хвойди. Не тільки ти: я, матусі наші, навіть той лікар-психолог, що зараз носиться усім «правити» мозки. Нас «трахає» система і нова мораль. Зрозуміла? Ти вибач, та мені йти треба, «лікуватись».
- До тебе Маша приходила. Спілкувалися? – спитав лікар, як і завжди сидячи на Жениному ліжку.
- То приходила. А тобі що з того? – хрипко сказала гімназистка.
- О, ти сьогодні розмовляєш?! Добре… Просто питаю.
- Ти ще спитай про що розмовляли.
- Не буду – це твоя справа.
- Розу-у-умний дядько!... – насмішливо простягнула Женя. – Такто-о-овний!
- Я бачу тобі вже краще. Хочеш повернутися у стару палату?
- Ні.
- Чому? Чи ти вже звикла до м’яких стін?
- А якщо й звикла? Назло мені повіддираєш усі ковдри?
- Та ні, просто цікаво, бо усі хочуть піти з ЦИХ палат.
- Я теж хочу.
- То що? Переводити?
- Я додому хочу.
- Додому? Але ж…
- Хочу додому. Виписуй мене, як і казав, бо я здорова. Я не буйна.
- Ти кидалася на стіни.
- Це ТИ кидав мене на стіни.
- Чого ти завжди шукаєш винуватих?
- Щоб не було прикро. Щоб окрім мене були теж винуваті.
- А ти вважаєш себе винуватою?
- Так. І тебе теж. І Машу.
- Добре. Я випишу тебе. Завтра за тобою приїдуть…приїде…
- Мій родич приїде. То й що?
- Ти не хотіла.
- Передумала. Та це й не твоя справа. Виписуй давай!
- Добре. Ти можеш вийти. Попрощатися…
- Сама вирішу! Не чіпляйся!
Маша була знову у своєму ліжку.
- Привіт, - Женя стояла біля дверей, - Це я. Прийшла попрощатися назавжди, бо їду… додому. Ти спиш? Ні… очі відкриті. Слухай, дякую тобі. Ти допомогла мені прийняти рішення… Дякую. Я буду тобі писати, а може й ти мені. Якщо захочеш. Просто я не зможу приходити, бо… стану невільна. Маша! Та не мовчи! – Женя підбігла до наркоманки та струснула за плече. У той же момент гімназистка відсмикнула свою долоню: Маша була холодна.
- Виходь. Вже час, - на порозі стояв лікар. Женя взяла маленьку сумку і попрямувала на вихід. – Маша передала тобі записку.
- Давай, - Женя вихопила з рук лікаря клаптик паперу і розгорнула. «Ти все робиш правильно. Не забудь СФОТОГРАФУВАТИ!».
Гімназистку вивели за ворота лікарні. Там її чекав Ігор.
- Привіт, кохана! – він підбіг до Жені з поцілунком.
- Додому, - гімназистка вивернулася від чоловіка і пішла у машини. Дорогою Ігор щось розповідав дівчині, та вона м’яцкала у руках папірець і відверто не звертала на чоловіка уваги – Женя його провокувала.
- Ось ти й вдома! Щаслива?
- Так.
- Дійсно? – Ігор не повірив їй – раніше гімназистка так ненавиділа ЇХНІЙ дім.
- Дійсно. Чого ти мені не віриш? Думаєш мене ТАМ навчили брехати?
- Ні.
- Ні, то й ні.
- Кави?
- Зроби собі.
- Не хочу.
- Так в останнє.
- Чому в останнє?
- Зараз послухаєш…
- Ти якась дивна. Та то перевтома і лікарняна атмосфера. Ти приїхала додому…
- Щоб вбити тебе, - перервала чоловіка Женя.
- Що?
- Вбити тебе, – так само спокійно повторила гімназистка, - Я покараю тебе, бо ти зробив мені багато лиха. Я не збираюся як у голлівудських фільмах, півгодини товкмачити тобі за що саме тебе вбиваю – ти сам знаєш. – і Женя увіткнула у Ігорову шию ніж. Потім просидівши з півгодини на кухні (щоб чоловік остаточно сконав), гімназистка взяла «полароїд» і зробила фотографію тіла. Коли знімок був готовий дівчина поклала тому на груди, і зняла телефонну трубку. «02».
- Доброго дня. Я вбила чоловіка. Приїдьте будь-ласка за адресою…
До тюремної камери зайшов лікар.
- Поїхали.
- Це знову ти? Я не хочу тебе бачити.
- А я навпаки. Вставай, ми їдемо.
- Куди? Я винна. Суд дасть мені вирок.
- Ні, не дасть.
- Чому?
- Бо ти, як і хотіла, божевільна.
- Та це ж неправда! Й ти знаєш це!
- Знаю, та за довідкою, яку я тобі зробив, ти божевільна. Ти собі допомогла. Я про фотографію. Чого ж ти сидиш, вставай!
- Куди ми їдемо?
- Куди? У лікарню. Ти ж хотіла…
Додав Малевич 25 листопада 2007
Про автора
Взагалі-то мені подобається те, що я й роблю, тобто: написання віршів та прозових творів, малювання якихось чудернацьких картин, створення музики на фортепіано, співання пісень.
