Автори / Малевич Малевич / З вовками
З ВОВКАМИ
холодний зимовий сон
Цей текст не покликаний
звернути вас до Світла,
янголів чи Бога.
Цей текст не покликаний
звернути вас до
антихристства, демонів
чи Сатани.
Життя привчило нас до смерті
через сон. Життя попередило
нас, що є інше життя через
сновидіння.
Еліфас Леві
Життя схоже на сновидіння.
І не треба впадати у печаль
з приводу смерті, котра
є лише зміною форми
існування. Навіщо жалкувати
про пристанище, у якому
прожив один день?
Лао-Цзи
З ВОВКАМИ
(Холодний зимовий сон)
† † †
Один маленький вчинок, що з першого погляду ніяк не може вплинути на Землю, зрештою змінює хід усього Всесвіту. Немає значення який то був вчинок добрий чи поганий, бо оцінку дає та людина, що скоює, а у дійсності треба дивитися з усіх площин, відношень до усіх соціальних утворень.
Соціум розпізнає поганим лише той вчинок, що у протиріччі до його бажань чи уявлень, а все може бути навпаки. Та, нажаль, правда ніколи не випливе з андеграунду.
I ВІН НЕВИНУВАТИЙ
Ну ось і все: з цього моменту і до скону буду сидіти так і вмикати на сірі димні кільця, що з кінця моєї сигарети злітатимуть до стелі і ліпитимуться до колись білої штукатурки. На стінах в мене висять дивні запорошені снігом картини з вовками, і якщо добре курнути, то вовки виють з холстів. А холодильник мій, дуже голодний, бо пустий вже кілька діб, блукає вночі по квартирі, і я, взявши ліхтарика у якому ніколи не працюють батарейки, буду нишпорити у його пошуках, а коли у темряві мене щось налякає і я заклацаю вимикачем, він буде хихотіти десь справа… чи зліва…
Й усе це тому, що я остання людина…
Темно. Щось прошаруділо по хаті. Туп, туп, туп… Дзень! Холодильник мій зачепився своїм огрядним металевим боком о кут.
- Як ти? – спитала істота, що сиділа поруч на ліжку.
- Замовкни!
- Чого ти кричиш? Я ж тільки спитав… Так просто…
- Тільки дітей у рота мати просто!
- Ти дуже брутальна…
- То надери мені зад! Тобі додому час.
- Я хочу залишитися.
- А я не хочу. Вали звідси! – дівчина зробила паузу – А чому?
- Тому що ти пахнеш приємно: як маленька дитинка, а ще тому, що ти бісувата й можеш заподіяти собі лиха. Ось чому.
- Ти піздуватий «мажор». Нам с тобою різні шляхи.
- То диви, яка ти розумна стала! Але ж шляхи ці зіткнулися?
- Так. У моєму ліжку. То й що?
- То й нічого, - Олег замовчав. Катя теж, а потім, як пройшло хвилин з 10, вона сказала:
- Я не хочу тебе бачити.
- Чого?
- Наші стосунки…
- Я люблю тебе. Присягаюся. Стосунки…
- Немає їх, зрозумій.
- Є. Були. Півгодини назад, палкі стосунки.
- Твоя правда – були. А що далі?
- Далі? Далі буде…
- Нічого далі не буде. Хорошого. Нового. А тепер дійсно йди, ти заважаєш мені спати.
- Тобі потрібно щось нове? Що?
- Ти мені не можеш дати, бо сам ти не розумієш, а я не знаю. Йди будь ласка.
Олег почав неквапливо одягатися, і весь цей час Катя стежила за його рухами. Та коли він виходив, дівчина раптом схопила його за плече і сказала:
- Слухай, ти був таким хорошим, то… може зостанешся? На каву, звісно.
- На каву? – Олег посміхнувся – На каву, то й на каву!
- Ти чого регочеш? Гадаєш в мене руки з дупи виросли і я навіть кави не зварю? То хибно думаєш, бо вона в мене виходить смачна, - Катя поставила на вогонь чайник, знайшла у кухонній шафці банку меленої кави і сіла навпроти Олега.
- Ти закурюй, як хочеш, - сказала вона, й сама дістала сигарету. Клацнула запальничкою.
- Ти гарна.
- Яка? Така? Лише у коротенькій сорочці? Чи може така? – Катерина стягнула сорочку через голову і розвела ноги, - Ну? Чого мовчиш?
- Чайник закипів.
- Та бачу я! Зараз, буде тобі твоя кава… - дівчина встала, підійшла до плити і почала чаклувати над кавою, - А що, ти почервонієш, піонер?
- Ні. Взагалі-то за віком я вже не піонер, а комсомолець, це по-перше. А по-друге мені подобається споглядання тебе-оголеної.
- Та що ти кажеш?! – на Катерининих губах грала цинічна усмішка.
- Тобі погано? – Олег зробив вигляд ніби не побачив того, що так спотворило обличчя дівчини.
- Майже, - Катя поставила чашки на стіл, - Можна я всиплю тобі отрути?
- Нащо?
- Бо питаєш багато.
- А не можна?
- Можна, якщо потім скуштуєш отрути.
- Ти зможеш мене вбити?
- Чому ні? Я іноді вбиваю близьких мені людей.
- То я тобі близький?
- Так, бо намагаєшся наблизитися, - Катя встала зі столу і дістала якусь баночку. – Дай сюди свою чашку, - коли хлопець виконав це, вона вкинула у чашку кілька ложок білого порошку, що дістала з баночки. – Тепер пий!
- Ти жорстока.
- Ні, жорстокою я буду тоді, коли споглядатиму твоє здихання.
- Тоді відповіси мені на останнє питання. Чому… - але Катя перебила його:
- Як замовкнеш, то я виллю.
- Я не боюся зараз померти...
- Ти можеш піти не випивши.
- Ні, то ж твоя умова. Але якщо я помру більше не побачу тебе.
- Закрий рота! – Катя підійшла до мийки і вилила у неї зміст чашки. – Ти вже випив свою каву – йди.
- Добре. Поцілуєш на прощання?
- Ні. Не хочу з тобою зближатися. Поцілунки зближують, ліжко – ні. Щасти тобі! – сказала Катя і закрила за Олегом двері.
† † †
Кретин… Ну то й нащо? Катя знову опинилася у своєму ліжку, ще теплому з того часу, як двоє його полишили. А все ж таки не дуже й поганий…
Дівчина заснула. У коридорі протупцював холодильник. Від сильного пориву вітру кватирка розкрилася, і дуже холодний нічний господар увірвався до Катерининої кімнати. Вітер поблукав по її обличчю і волоссі, а потім розмітав сніг на картинах. Вовки протяжно і жалібно завили. Холодильник здригнувся від жаху і побіг ховатися до себе на кухню. А Катерина нічого не боялася, бо зараз у своїх снах вона блукала завтрашнім днем десь там де хороше.
II ЧОРНИЙ
Катя сиділа на даху. Самотність… Деякі бояться її. А й справді – вона страшна тим, що не має у собі нічого і нікого, але жодна людина не проходила повної самотності, бо поруч завжди було повітря, світло, якийсь запах… Катерина зараз теж не була самотньою, бо в неї були сигарети і зорі. Древні казали, що споглядаючи зорі можна з’їхати з глузду. Й правда – твоїм очам відкривається такий простір: неосяжний, гарний, вільний, демонічний, чарівний, магічний…
- То в мене гості? – за спиною Катерини почувся голос. Дівчина повернулася: у кількох кроках від неї стояв високий хлопець, - Я радий. Прикуриш мені?
- А ти що, завжди тут? – спитала Катя, клацаючи запальничкою. Хлопець був… дивний. Його можна було описати лише одним словом: чорний. Увесь: волосся, одяг, та й взагалі… коли він сів поруч вже з запаленою сигаретою, до Каті доторкнулося відчуття грози, чорних хмар, холодного дощу, мороку ночі…
- Так. Та тепер ти тут. Ти будеш завжди приходити?
- Ще не знаю. Тут так спокійно й гарно. А правда, що як дивитися на зорі, то можна збожеволіти? – Катя сама не знала, чого спитала, вона не сподівалася на відповідь – просто вихопилося. Але чорний хлопець затягнувся в останнє, викинув з даху недопалок «Тут має бути чисто, бо це місце з мого дому», і відповів:
- Можна, якщо у небі побачиш себе.
- Ти що, навіжений?
- Чого це?
- А ти себе послухай: «…у небі побачиш себе…». Я піду, напевно, а то ще розізлишся і скинеш з даху. А тут між усім іншим 5 поверхів. – дівчина зібралася йти, підібрала свій недопалок, «бо тут має бути чисто», але хлопець затримав її:
- Дійсно побачиш себе, Катю.
- Я не називалася…
- Ти ж Катя? Усе інше не має значення. Ти сядь, я поясню чому так. – коли дівчина опинилася поруч, чорний продовжив – Знаєш, зорі мають у собі дивну магію: вони притягують до себе деяких людей, які вже тисячоліття намагаються розгадати загадку зорів, а все дуже просто - є два світи: Земля і Всесвіт. Мешканці Землі люди, Всесвіту – зорі. Все пов’язане: брудні люди мають свої блискучі відображення там на небі, і як подивляться на себе божественно-світлих, усвідомивши свою ницість, з’їжджають з глузду.
- То ти вже побачив себе?
- Ні, а чого ти питаєш?
- Бо ти дійсно божевільний. Я краще піду.
- Дуже жаль, що ти йдеш, та я не можу тебе затримати. Як схочеш поговорити приходь вночі на дах, і я прийду.
- А як ти будеш знати чи є я тут?
- Буду. Як почну тобі розповідати – вирішиш, що це все ще одна нісенітниця.
Катерина розвернулася і пішла, та слова того чорного дивака врізалися їй у мозок.
† † †
Наступної ночі Катерина знову пішла на дах. Чорний вже сидів там.
- О, тільки не кажи, що знав про мій прихід, а ще краще – чекав тут з минулої ночі.
- Вгадала. Я знав, що ти прийдеш, - чорний знов палив.
- Тоді поясни мені чому.
- Чому ти прийшла сюди знову? – спитав чорний, і отримавши ствердний кивок головою, відповів – Просто ти цікава до всього, а у цьому випадку до мене.
- Дякую, тепер я хоч знаю, а то сама якось не здогадалася! – у голосі Катерини чувся неприхований глум.
- Знаєш, ти теж дивна. Цим подобаєшся мені. Хочеш, розкажу щось?
- Ну розкажи. Наприклад, чому ти тут?
- А чому ти тут?
- Я перша спитала.
- То перша й відповідай.
- Сказати тобі, чому Я тут? На даху гарно і певною мірою самотньо, тут я можу палити цигарки скільки хочу і не боятися, що ось-ось зайдуть батьки… і над головою таке безмежне небо… не рівня до нудотної білої стелі. А тепер ти відповідай.
- Я хочу втекти від відповідальності за ті вчинки, що скоїв там на землі.
- Що, щось погане настільки, що можеш звільнитися лише під зорями?
- Так, але не розпитуй мене, бо я не можу тобі сказати.
- Добре, не треба. Я пішла додому – мені треба хоч трохи поспати, - сказала дівчина, та Чорний, здавалося, не почув її. Він був зайнятий тим, що робив вигляд, наче РОЗДИВЛЯЄТЬСЯ небо, можливо навіть, що відшукує свою зорю. А у дійсності (знаєш, це ж видно по виразу обличчя) дивився «порожніми» очами туди, куди полетіли його думки.
Катя ще раз глянула на хлопця і пішла з даху. Пройшла через горище, спустилася по драбині і побрязкавши трохи ключами (бо довго не могла відчинити двері), зайшла до квартири.
Від спілкування з цим Чорним, в дівчини залишилося дивне відчуття: не можна навіть зрозуміти добре чи погане. Та мабуть і добре і погане одразу: душа злетіла високо-високо від пізнання (хоч і з вуст божевільного), що у Всесвіті все таке світле, божественне. У той же час з’явилося стійке відчуття відрази до самої себе. Здавалося, що всю, з ніг до голови, Катерину вкриває шар бруду, блювотиння, розпусти. Дівчина пішла до ванни, включила воду і стала під душ. Зі стікаючою по тілу водою пішло відчуття гидливості: спочатку звільнилася голова, потім плечі, груди, живіт, ноги…
Коли через півгодини дівчина вийшла з ванни то побачила на підвіконні Чорного.
- Що ти тут робиш? – здивовано спитала Катя і ледь не загубила рушник, що був пов'язаний навколо її тіла.
- Треба закривати балконні двері.
- Ти прийшов сюди тільки для того щоб сказати це мені?
- Ні, просто ти так швидко пішла, а я хотів ще з тобою побути.
- Відвернися я одягнуся.
- Не хочу.
- Що? Що? Ти здурів? Швидко розвернувся, ти не в себе вдома! – роздратовано закричала Катя.
- Не нервуй, я всеодно не відвернуся.
- Пішов геть! Я зараз закричу!
- Не закричиш. Ти що, соромишся свого тіла?
- А ти що, вважаєш що я хвойда?
- Я не вважаю тебе хвойдою, і здається я задав тобі дуже ясне питання.
- Не соромлюся, але роздягатися перед будь-ким не збираюся, бо це не моя робота.
- Я хочу поговорити.
- Про що? – Катерина залізла у ліжко. Через кілька секунд з-під ковдри вилетів наскрізь мокрий рушник.
- Про Всесвіт. Ти не проти? – спитав Чорний, сідаючи поряд.
- Ні. Що ти мені розкажеш? Знов про зорі?
- Тобі не цікаво? Та ти просто не віриш тому що я кажу!
- Вірю та не всьому. Розкажи мені про хороші зорі-сутності людей. От мені цікаво: а ти хочеш побачити свою сутність?
- Ні. Я тоді помру, бо дуже брудний тут, на землі.
- Тоді усі помирають, хто побачить себе-зорю, бо як ти кажеш, на землі усі злі.
- Ти дуже розумна – Чорний погладив Катю по голові – Ти мені подобаєшся.
- У якому сенсі?
- Ти дуже світла і гарна сутність.
- Та я ж на землі, а не на небі, - та що у Всесвіті, мабуть, гарніша.
- Знаєш, я величніших у своєму житті ще не бачив.
- А Всесвіт… - очі Катерини злипалися - …ти бачив?... – майже спить – Всесвіт?
- Я дуже брудний для нього – Чорний погладив дівчину по голові, а коли Ніч вже відбула своє покарання володіти світом і перший промінь погнав її ген-ген за небосхил, туди де зростається океан і хмари, Чорний пішов у світання.
III БОГ
Катя підіймалася сходами до своєї квартири. За своєю давньою звичкою дівчина почала порсатися у сумочці, відшукуючи ключі. Усю увагу Катерини займав сріблястий брелок-кільце на якому були закріплені ключі, аж раптом до вух дівчини долинув дитячий лемент – під її дверима стояла плетена корзина з новонародженим. Дівчина підійшла ближче: малюк дивився на неї величезними синіми очами і пускав слину. Ще секунда – і він посміхається Каті. Дитячою ковдрочкою був притиснутий лист. Катерина взяла його: «Я Бог. Безвинне дитя, усього сущого творець і прародитель перших паростків твого Всесвіту, душі твоєї, що є загрозою для мене, і проситель я, бо не можу без твого захисту над своїм тілом малим.» Катерина зім’яла папірець, аж раптом їй на коліна випала зв’язка ключів від квартири. Дитинка посміхалася і пускала слину.
IV САТАНА
Бог лежав у своїй корзинці під батареєю, бо там було найтепліше місце Катерининого дому. Істота, що знаходилася зараз перед нею, дитиною не була – Катя впевнена точно, бо не плакала, не хотіла їсти, і (О, парфумер-Гренуй був правий!) зовсім не пахла. Бог був схожий на реалістичну гумову ляльку, і якщо би не ці сині очі…
Катя простягнула руку до Бога і схотіла торкнутися його. Її палець майже відчув під собою світлу щічку, але раптом у двері подзвонили. На порозі стояв Чорний.
- Привіт.
- Привіт. А чого ти…?
- А ти не хочеш? То я піду.
- Я мала на увазі: зараз день, а не ніч… Заходь, – сказала Катя і відступила, щоб Чорний міг пройти. – Коли ти вчора пішов?
- Зі світанням.
- Тобі нічого робити?
- У сенсі?
- Ти ніде не вчишся, не працюєш?
- Ні.
- То хоч займаєшся чим?
- Нічим. Тільки єдине: зорі споглядаю.
- Безглузда справа…
- Та ні, зовсім ні! Я ж шукаю, розумієш?
- Розумію… - Катя зітхнула – Тоді ти їсти хочеш. Давай на кухню – я тобі картоплі підсмажу.
- Взагалі-то я тобі торта приніс, але й від картоплі не відмовлюся.
- Ти дивний якийсь, - сказала Катя, коли дочистила останню бульбу. Вона подивилася на хлопця.
- Чого це? – він роздивлявся дитячі малюнки Катерини, що висіли скрізь на стінах.
- Ніде не вчишся, не працюєш, але маєш гроші. Купуєш мені торта, носиш «косуху» і розповідаєш про зорі.
- Що тебе відлякує з цього переліку?
- Нічого.
- Тоді що? – Катя поклала Чорному у тарілку картоплі і сіла поруч.
- Просто я не розумію тебе і мені важко. Я звикла вільно «читати» людей, а ти закритий для мене.
- Вибач. Хочеш я відкриюся? Я взагалі-то не роблю цього, в сенсі не відкриваюся, бо завжди натикаюся на нерозуміння, а ще частіше на небажання розуміти. Все це – тому, що я відійшов від багатьох стереотипів «добре-погано», що вигадані соціумом.
- Тому ти кажеш, що дуже брудний тут на Землі?
- Саме так. А ще ці зорі… В мене інший кут бачення Всесвіту. Й ще одне: в мене є бог, але він інший. Калейдоскопом зі сприйняттів, його «явлення» одне на … тисячі років, і як тобі сказати…
- Слухай мене: я кохаюся з тобою другу ніч. Ментально. Саме тому, що ти нестереотипний. А зараз я попрохаю тебе: мовчи… - Катя підійшла до Чорного та стягнула светра.
- Та…
- Мовчи, мовчи… - дівчина підійшла до Чорного, взяла його руки у свої і почала гладити собі живота. Хлопець подивився на неї, покачав головою, та почав розстібати їй джинси, аж раптом… повів головою у напрямку зали, здається навіть принюхався до повітря, яке йшло з кімнати, смикнувся.
- Ти хочеш туди? – спитала Катя, не розуміючи що сталося, - У ліжко?
- Ні-ні, не у тому справа, - швидко проказав Чорний і різко вставши, пішов у залу. Катя не відреагувала одразу і коли вже зайшла слідом, побачила як Чорний дивиться на дитину. – Це твоя дитина?
- Слухай, я…
- ВІДПОВІДАЙ!!!
- Не кричи на мене! Я нічого не розумію! - закричала відповідь Катерина, але відповіла – Я знайшла дитину сьогодні під дверима і…
- Що «і»?
- І знаєш, мені здається, що це не дитина. Ось подивися які очі: сині, такі глибокі… Під ковдрочкою лежав лист: там було написано, що це Бог, - сказала Катя і подивилася на Чорного: хлопець стояв, наче прибитий до підлоги великими цвяхами, очі стікали кривавими сльозами, шкіра нагадувала, хоч і завжди бліда, зараз мармур. Здавалося хлопцю перехопило дихання, бо він стояв, відкривши рота, і намагався втягнути повітря, але його грудна клітина ні разу не ворухнулася. Дівчина була здивована і налякана – Що з тобою?
- Катю, - проказав Чорний не відриваючи погляду від дитини – Іди я тебе поцілую, - дівчина підійшла, і отримавши теплий цілунок, почула – Вибач, я маю іти. Не ображайся, що так сталося… - поцілувавши ще раз, Чорний вилетів з квартири. Катерина подивилася на дитину:
- Ти таке мале, а вже псуєш мені життя, - інтонація докірлива, але дитятко таке хороше лежало у своїй корзинці, і з любов’ю дивилося на спочатку сердиту Катю. – Мале, ти як? – спитала дівчина підходячи ближче. «Як Бог» - чомусь одізвалося у її мозку. Катя згадала, що хотіла зробити ще до приходу Чорного: вона простягнула руку і через мить відчула тепленьку ніжну шкіру щічки новонародженого. – І що у тобі не так, Боже?
Дитя посміхалося і пускало слину.
V ІСТИНА
Страшні, стікаючі кров’ю, очі Чорного, стояли моторошною картиною у мозку Каті… Випивши велику дозу снодійного, дівчина змусила себе лягти у ліжко, але сон не приходив. На білій стелі рукою Місяця вимальовувалися дивні космічні візерунки. Вовки дивилися на Катю з жалобою у очах. Місяць прималював ще один завиток – Вовки сутужно завили: їм було холодно, бо все полотно, засипане холодним снігом, у світлі ночі, оживало, як і вони.
Десь о півночі задзвонив мобільний. Катерина натиснула кнопку «Відповісти»:
- Алло, хто це дзвонить проти ночі?
- Алло. Привіт. Вибач, що я так пізно, - з мембрани долинув голос Чорного, - Ми можемо зараз зустрітися?
- Вже так пізно… Може завтра? Стій, а звідки ти знаєш мій номер?!
- Звідти ж, звідки і твоє ім’я. Так ти можеш?
- Зайдеш до мене… коли?
- Я стою під під’їздом, але… я не зайду, пробач.
- Я зараз вийду.
- Добре. Тільки… не бери дитину. Я поясню…
- Добре.
Через п’ять хвилин Катя вибігла на подвір’я, де її чекав Чорний.
- Привіт, Катю! Вибач, що так пізно, але я маю тобі щось пояснити.
- Я теж так думаю. Як твої очі?
- Всю свою кров я вже виплакав. На вулиці холодно, тож чи можемо ми піти у один ґенделик? Просто саме якщо там – ти мене зрозумієш краще.
- Добре.
† † †
Катерина сиділа у якомусь барі, що знаходився у підвалі старезного будинку. Відусюди лунав важкий рок, приміщення наповнювало червоне світло, а на стінах були розвішені якісь садистські картини і постери груп, про які Катя ніколи навіть не чула. Бар був заповнений людьми, що були вбрані дуже дивно: у химерні одежі зі шкіри та латексу, з шипованими ошийниками та браслетами, з потворним чорним макіяжем. Був момент, коли Катя навіть пожалкувала, що прийшла сюди, але до столика вже підходив Герман.
- Вибач, я затримався. Треба було поговорити з… - та це неважливо, - Чорний поставив на столик пляшку «Абсенту», келихи та чашки з кавою, - Тобі тут не подобається?
- Та не те щоб вже дуже, але я ніколи не бувала у подібних місцях, і це все… дуже оригінально, як на мене.
- Як схочеш, ми підемо.
- Я хочу, але ти ж щось хотів мені сказати, та й як я зрозуміла не просто так привів мене саме у цей бар.
- Розумниця. Та й просто тут нам ніхто не буде заважати, й… це один з аспектів мого життя – я майже весь час проводжу у подібних місцях, то ж ти мала це побачити. Але тепер ми можемо йти, як сильно хочеш.
- Та не треба, давай мою каву. Кажеш, що я розумниця? А що, тобі рідко трапляються розумні?
- Так, бо ти ж бачиш, що тут за дівчата, – Герман кивнув головою на купку розмальованих, наче химерні клоуни, панянок, що «закинувшись» кокаїном, виловлювали собі кавалерів на ніч. Спіймавши на собі погляд Чорного вони стали робити зрозумілі жести, але той тільки відмахнувся.
- Мене вже нудить, розумієш?
- Розумію… Чого ти мене сюди привів?
- Я хочу тобі розказати, хто я є.
- Чому? Ти ж казав, що тебе не розуміють, тому ти «зачинений»…
- Ось бачиш, тут уся справа у розумінні: ти зможеш зрозуміти, як схочеш, а інші… як не будуть намагатися, в них нічого не вийде.
- Слухай, я бачу, що тобі дійсно щось заважає розповісти, та й правильно: нащо вивалювати глибинну правду перед першим-ліпшим, то може ти помовчиш? Сенсу розповідати – ти ж знаєш мене усього нічого?
- Я тобі вірю і ти мені подобаєшся, ось чому. Дійсно дуже подобаєшся. Мабуть знаєш, що іноді не потрібні тижні, місяці, чи навіть роки для відчуття певної людини. Так я зустрів тебе, а за ті два дні, що розмовляю з тобою… то ти вислухаєш мене?
- Кажи.
- Подивися навкруги – це, я повторюся, шматочок мого життя. Шматочок отого лайна, що є моїм життям. Не лякає?
- Поки що не дуже.
- Тоді допивай свою каву, і ми підемо у одне місце.
- Куди?
- До мене додому.
† † †
Катя стояла перед величезними залізними дверми і чекала, коли Чорний їх відкриє. Через хвилину замок піддався і ступивши шаг, дівчина опинилася у передпокої.
- Проходь у кімнату, - Чорний взяв у Катерини куртку і показав куди йти. Кімната, у якій опинилася дівчина, вражала: стіни були чорними, з криваво-червоними написами. Один з них Катерина прочитала: «Satan is my Master». Вікна були завішені важкими червоними портьєрами, стіни прикрашали репродукції Босха. Кімната справляла враження, ніби у ній жив навіжений: черепа, чорні свічки, ще якесь приладдя…
Катя вирішила сісти кудись, але стілець був один і стояв біля тумбочки. Дівчина підійшла ближче і побачила книгу у чорній обкладинці з написом «Біблія».
- Що це? – здивовано запитала Катя у Чорного, коли той зайшов у кімнату, і показала книгу, - Ти віруючий? Тільки… Якось дивно в тебе вдома.
- Це те, що я повинен тобі розповісти, інша частина лайна. Сядь, будь ласка, - коли Катя виконала це, він заговорив. – Я прошу тебе: спробуй мене зрозуміти, як би важко це не було. Дійсно, я вірую, але у свого бога. Мій бог темний і страшний для усіх, а у руках ти тримаєш мою «Біблію», брудне писання моєї релігії…
- Ти сатаніст?
- Дослухай мене…
- Ти сатаніст?!
- Я «ввійшов» у це болото, і зараз вже не маю змоги вийти. Раніше я не хотів цього покинути, але з’явилася ти, і якось… Вивернула мене, чи що…
- Боже…
- Так, дитина у корзинці – Бог.
- Тому сльози…
- …криваві.
- Ні, ні… Цього не може бути… - Катерина зблідла, по її щоках текли сльози, - Чому… Чому ти не сказав мені одразу, що ти сатаніст?!!
- Я не думав навіть, що зможу відчувати щось до тебе. Відчувати щось, настільки сильне, а коли зрозумів це… ти повинна була знати, бо… Життя у брехні неможливе, та й з часом ти все одно дізналася б.
- Чому ти сатаніст!
- Це щось змінює?
- Змінює? Так, змінює! Господи…
- Чому?
- Бо… Я не знаю, не питай! А як я повинна була реагувати? Ти не уявляв собі?
- Ні, але…
- Вибач, та мені краще піти додому.
- Я не пущу тебе.
- Ні! Ні, ти чуєш!? Мені слід йти!
- Я не зроблю тобі нічого поганого – я… я прив’язаний до тебе.
- Мені треба…
- Я не скоїв тобі лиха! Чи ти не розумієш, що це означає?
- Ні, не розумію! Не хочу чути! – Катя вибігла з кімнати і почала смикати ручку вихідних дверей, але вони були зачинені, - Випусти мене!
- НІ, ТИ ДОСЛУХАЄШ МЕНЕ! – прогримів Чорний – Я не скою тобі лиха й у майбутньому! ЧУЄШ!?
- Ти вбиваєш… - Катерина закрила очі руками.
- Тобі це не загрожує.
- Відповідай: ти вбиваєш?
- Так: людей, тварин, маленьких дітей… Тобі стало легше?
- Ні… вбивця… Ти п’єш кров, знущаєшся, робиш боляче… Мені треба йти…
- Я НЕ ЗРОБЛЮ БОЛЯЧЕ ТОБІ!
- Я БЛАГАЮ!!!
- Катя… - він простягнув руку, але дівчина відсахнулася, - Що за…
- Не чіпай мене, будь ласка, я боюся тебе…
- Катя…
- Я благаю тебе… мені страшно бути з тобою у пустій квартирі наодинці. І не приходь до мене більше… Не ходи за мною… Вибач… - Чорний подивився у вологі очі Катерини, на синьому дні яких, плескався страх. Він підійшов до дверей, відімкнув їх, а коли Катя вийшла, дивися як вона спускається сходами; і потім у вікні, навіть коли її силует зник з двору.
†††
Самотність можна створити штучно – для цього не потрібно дуже багато: усього-на-всього лишитися без чогось. У даному випадку…
Катерина лежала на воді. Жовте листя, що облітало з дерев, приєднувалося до дівчини на цьому темному дзеркалі.
Дзеркало відбивало небо: якесь сумне (бо вода завше темніша за небо). По ньому пливли брудні, рвані якісь хмарки, ніби розтерзані учорашньою грозою. Волосся Катерини розповзлося по поверхні води, наче кубло зміїв, а листя, що падало де-не-де заплутувалося у ньому. Яскраво-жовте, багряно-червоне – прикраса, промінь, у цьому сірому та моторошному царстві смутку.
Ще один листок…
Вода холодна; одежа мокра; тягне вниз…
Люди, такі ж сірі як і навколишнє, бо спеціально звільняються від «пут» індивідуальності (бо не дай же, Всевишній, відрізнятися чимсь від «маси»!), сходилися дивитися на Катерину. Вони обступили штучне озерце, що у міському парку, і дивилися на оту «навіжену, певно наркоманку», що у такий пізньо-жовтневий, майже-листопадовий холод лежала на воді, оточена листям.
«Життя привчило нас до смерті через сон. Еліфас Леві. До смерті через сон… не дай же мені, Боже, заснути… не хочу спати…» Очі, прокляті зрадницькі очі, закривалися самі собою, бо холодний і мокрий одяг, як і холодна й мокра (яка ж ще? Бо не мертва дотепер – жива, вкрита шовком жовтого палого листя,…мертвого листя) вода, заспокоювали розпечений від думок мозок.
А думки, думки чорні, місцями криваві, не хотіли йти, заповнювали мозок.
Сатана і Бог. Сатана, що йшов за нею слідом вже… певний проміжок часу, з моменту як вона зустріла Чорного. Вибачте, зустріла самого Сатану – він ув’язався за нею на її ж життєвому шляху. З іншого боку Бог, який чекав її вдома… Катя не розуміла навіщо, також не розуміла хто вона є у цьому протиборстві Добра і Зла.
Багато з людей, що дивилися на дівчину, почали сміятися над нею і тицяти пальцем: «Диви-бо, яка дурепа!», та потім всім набридло – вони вже виконали «норму» знущань на сьогодні; натовп почав розходитися. Деякі були розчаровані, що не викликали міліцію, інші – що вона не утоплена, а жива, і тільки Катя була щаслива. Чого? Вона й сама не знала…
Іноді люди починають ЗАМИСЛЮВАТИСЯ над якимсь питанням, що іншим здається, щонайменше, дивним, бо самі вони чи ще не доросли до таких розв’язань, чи навіть не мають потенціалу.
Це було дуже давно. Тоді Катя ще була з Олегом, але про «зближення» не йшло мови. Зимою вони зліпили двох снігових: три кульки, одна іншої більша, дві палиці, відро на «голові» і незмінна з дитинства морквина замість носа. Інший був такий-же, майже: ті ж інгредієнти, як і в Катерининого, та справляв інше враження. Може то справа у морквині або кульках, а може дівчина була надто прискіплива. Вона сказала про цю «неоднаковість» Олегу. Хлопець розсміявся:
- Як це різні?! Тобі здається, мила!
- Ні, вони різні!
- Ти ДУРНА - цього не може бути! Йдемо додому, бо ти, певно, замерзла, - Олег дійсно вважав, що дурна. Наостанок він забрав у снігового морквину, і поки йшли додому, з’їв її.
І справді: сніг – однаковий, морквини – однакові, відра – старезні, металеві, однакові…
Катерина йшла додому. Їй було доволі холодно, бо одежа її, наскрізь мокра, зовсім захолола на вітру, що здійнявся надвечір. Чорний був сьогодні у парку і дивися на неї, дивився, як вона лежить на воді, але не сміявся. Мабуть він так стояв, бо вважав, що Катя його не відчуває. Дівчині здавалося, що він навіть чує ї думки… Хто ж дійсно знає на що спроможний Сатана?…
Дівчина зібрала цілу купу жовтого листя. Коли прийшла додому – поставила у єдину вазу. «Подобається?» - питає у Бога, «…(сині-сині очі єдина відповідь)…» «А мені подобається…»
VI БІЛИЙ
…Білий вовк зіскочив з картини, струсив з себе сніг і пішов до Катерини. Дівчина дивилася, як на неї крізь міцний білий туман дивляться два жовтих вовчих ока. Тварина шкіриться. Та ні, то не туман, а опіумний дим… Руки торкається ніжне хутро. Вовк облизує шоки Каті, потім Богу, і лягає поряд.
Сніг вривається слідом за твариною. У мить меблі у кімнаті огортаються білим і вже не можна розібрати, чи то стілець, чи то сніжний ком, а стіни просто тануть у повітрі, і ось вже Катя сидить у степу, що засипаний снігом, і, здається, не має краю: під сірим, таким живим насправді, небом, є сутінковий світ, світ «передмороку», вічної зими і пустоти. Єдині, ще живі тут, вовки підходять до Катерини і Бога, обнюхують їх, але Білий каже їм щось «вовчою», і тварини вже налаштовані доволі дружньо.
- Ти врятувала Бога, - промовив Білий.
- Опіум…
- Опіум. Але наркотики дають змогу побачити більш широко та зазирнути у саму суть речі.
- Дурман…
- Ні, істина.
- Тож істина у тому, що насправді світ такий пустий і холодний?
- Ні, істина – це дурман, а найбільша правда – то Бог. Зараз ти тримаєш у руках спасіння людству.
- Чорний казав мені про зорі. У зорях спасіння: треба померти, щоб не бруднити світ. Чи не так?
- Чорний – сам Сатана, як ця дитина – Бог. То втілення, розумієш? А я біла зоря, тієї Сатани, що на Землі.
- То ти…
- Світла зоряна сутність Чорного. Всі ці вовки – світлі сутності земних «Антихристів».
- Я можу подивитися на себе?
- Звісно, - Білий розкидав сніг лапою, і з-під нього з’явилася замерзла калюжа. Катерина глянула на неї: льодяна корка вилискувала на уявному сонці, наче справжнє дзеркало, - Дивись у нього, - сказав вовк. Дівчина побачила себе і дитину, яку тримала у руках.
- Це я… і Бог… Та я не бачу змін.
- Це означає, що ти не маєш сутностей – ти єдина. Зараз ти маєш зробити важливий крок: ти тримаєш у руках Бога, ти його Матір, але моя Сатана там на Землі лине до тебе. Та пам’ятай: він гріховний, він є ГРІХ, а я є СВІТЛО. Й ти теж будеш СВІТЛОМ, якщо залишишся з Богом. Матка Боска, тобі є два шляхи: чи піти за Сатаною, чи…
- Чи…? Що?
- Чи… - Білий махнув хвостом і побіг до своєї зграї, обернувся на прощання, і світ почав танути: купи снігу обернулися на меблі, повітря стверднуло – ось є стіни. Катерина відкрила очі: вона стояла перед дзеркалом і мала дитина, що її дівчина тримала у руках, дивилася їй у очі.
VII ЧИ…
†††
Зробити вибір буває дуже важко, та тим не менш, кожного дня, рік-у-рік, до самого скону, ми обираємо. Обираємо гроші, одежу, їжу, шлях, шльондр, релігію… На деякі «обирання» нас провокують, іноді ми просто не встигаємо добре подумати, та один-єдиний раз у житті ми міркуємо довго, перш ніж зробити вибір…
†††
Дитина докірливо дивилася на Катерину.
- Чого ти таке? Я зробила свій вибір і не відмовляй мене, - дівчина хотіла сказати ще дещо, але у двері подзвонили. На порозі стояв Чорний.
- Ти прийшов? – проказала Катя ніби питаючи, ніби розмірковуючи, але у будь-якому випадку приречено.
- Ти ж покликала… - від його попередньої радості не лишилося й сліду – від дівчини він підхопив якусь невпевненість і жагуче бажання плакати. Через кілька миттів вони сиділи на своїй кухні.
- Що ти від мене хотіла? – недовіра, підозра, радість (вона ж покликала його!), знову недовіра (нащо? Що ж вона хоче?)
- Я хотіла попросити тебе про дещо, та якщо ти дозволиш без довгих передмов – одразу, у лоба, бо…
- … бо завжди так робиш.
- Бо так легше, швидше… Ти казав, що усе для мене зробиш, то ти зможеш вбити для мене?
- Так, - все просто, а Катя вважала, що буде важко, що він буде довго мовчати перед тим як відповісти, що буде секундна пауза, але довжиною у майже-Вічність… Швидка відповідь на зрозуміле питання.
- Кого?
- Я дам тобі фото, - сказала Катя і вийшла з кухні. Через кілька хвилин вона повернулася, тримаючи у руках запечатаний конверт.
- Ось. Тільки відкрий, будь-ласка, вдома. Обіцяєш мені?
- Обіцяю.
- То й добре. А тепер йди!
- Можна я залишуся?
- Ні, йди. Ну швидше, швидше! – Катя почала штовхати Чорного у плече, підганяючи до виходу.
- Ти ще мене боїшся? – Чорний питав і стверджував одночасно.
- Тепер вже не так, як тоді, коли дізналася, але страх ще є, та не перед тобою, ким би ти не був – перед Тонким Світом, у яком пропливає абстрактне Добро та абстрактне суперматичне, як «Чорний квадрат», тільки безкрає, Зло. Тепер йди – мені треба поміркувати. – Чорний подивися на неї МАЙЖЕ У ОСТАННЄ і взявши зі столу конверт, вийшов з квартири.
Опинившись на вулиці він подивися на її вікна (чомусь був впевнений, що дівчина дивиться) і розкрив конверт. На долоні Чорному випала фотографія: на нього дивилася гарна дівчина з глибокими мудрими очима, з темним, але не чорним, волоссям. Дівчина була сфотографована, скоріш за все, у момент великого щастя, бо на її обличчі застигла чарівна усмішка: вона стояла під квітучим весняним деревом, тримаючи у руках мале руде цуценя; де-не-де у її волоссі виднілися пелюстки квітів…
†††
Катерина подивилася на дитину: її погляд знову натрапив на сині очі. Взагалі з того моменту, як у її хаті з’явилася ця дитина, й дня не проходило без того, щоб Катя і дитина дивилися одне одному у вічі. Катерина не розуміла чим це зумовлене, та поринувши у сині океани, нею оволодівали видіння: сходинки Тонкого Світу, Всесвіт та зорі (якщо дивитися здалеку), що при наближенні до них перетворювалися на вовків.
- Ти хоч щось ще можеш робити, крім дивитися на мене отак цілими днями?! – спитала дівчина і підійшла ближче до корзинки.
- Можу, моя Матка Боска. І зараз я піду, - ковдра злетіла з дитини, і Бог злетів над підлогою до рівня Катерининих очей. Голос Бога був спокійним, «чистим» і доволі низьким, але зовсім не «демонічним», навпаки – дівчині здалося, що вона, вже така ЩЕ маленька, знову сидить на колінах в свого батька, і слухає його дивні казки: іноді щасливі та сонячні, іноді – моторошні та хворобливі.
- Ти… - Катерина здивовано простягла руку до Бога - …дитина?
- Так, моя Матка Боска. Твоя дитина. Та зараз я вже виріс і маю йти.
- Стій, стій! Ти не маєш права так просто йти! Ти так довго був тут зі мною, а у самий вирішальний момент так просто мене полишаєш?
- Я маю йти, дійсно… Та ти мудра, моя Матінко.
- Я боюся…
- Я завжди тебе прийму… - Бог доторкнувся своєю долонькою до лоба Катерині, - Дякую, - і розтанув у повітрі.
†††
Весь день Катя ходила сама не своя: по-перше зник Бог, просто розтанув у повітрі, тим самим забравши, як чомусь здавалося дівчині, останню надію (на що?). По-друге Чорного ще не було. Як Катерина уявляла собі (а вона дійсно про це багато думала), то Чорний повинен був відкрити конверт, побачити фотографію, піти додому і взяти зброю. На це все потрібно не дуже багато часу – Катерина повинна була вже знати про результат, та Чорного не було. Одинадцята вечора; чашка міцної кави; погляд у нікуди…
Катерина закуталася у теплу ковдру, і зараз, лежачи у своєму ліжку, дивилася на вовків. Ні Білий, ні інші не озивалися. Картина знову була нежива.
Дівчина заплющила очі і майже заснула, бо вже не сподівалася сьогодні побачитися з Чорним, як раптом почула тихі кроки. Хтось прийшов до неї і зараз стояв у дверях.
- Привіт, Чорний.
- Привіт. Я не думав, що ти будеш сьогодні спати.
- Я вже гадала, що ти не прийдеш.
- Ти просила вбити, а я не міг відмовити.
- То що? – спитала Катя. Чорний підійшов до неї.
- Готуйся.
- А… як?
- Спочатку відповідь на одне питання. Чому ти дала мені свою фотографію?
- Як ти мене вб’єш?
- Чому ти дала мені свою фотографію?
- Бо мені важко…
- А мені не важко буде зараз вбити ТЕБЕ?
- А мені не важко… кохати самий «Страх»?
- Кохання… Ти мене кохаєш?
- Так. Та я дещо взнала: зустрічалася з вовками, вони-то мені все і розповіли.
- З вовками? І що вони тобі розказали?
- Дещо цікаве. Про тебе. Чи знаєш ти, що ті вовки з моїх картин зоряні сутності? А той білий - ти подивись на картину! – той білий це ти.
- Я не вірю тобі…
- То я брешу?
- Не може бути… Цього просто не може бути… - Чорний подивися у вічі Катерині і побачив, що вона каже правду; підійшов до стіни і провів рукою по картині, що на ній висіла, - Я так довго шукав… чи прийшов цей час?... час мого звільнення…
- Що ти кажеш?
- Пам’ятаєш, я казав тобі, що як тільки земна людина побачить свою зоряну сутність, вона помре? Я знайшов свого… Білого.
- Ти хочеш смерті?
- Так, бо я…
- Ти Сатана, я знаю. Мені сказав Білий.
- Не зовсім…
- Так, я кажу правду. Ось дивись: ти таке ж втілення Сатани на цьому світі, як те мале дитя втілення Бога. Розумієш?
- Розумію… Боже… як я… ще живу?
- Я не можу тобі сказати. Певно твій господар тебе береже. В нас ще є трохи часу до мого вбивства?
- Є.
- Ми можемо поговорити? – кивок згоди, - Тоді скажи мені таке: як ти вклонився… своєму Богу?
- Добре, якщо ти хочеш знати… Іноді люди вчиняють… не подумавши, та потім усе життя про це жалкують. Один такий невірний, спішний вибір я зробив, коли був дуже молодий. Коли я був дуже молодий і дурний…
Одного разу, я не пам’ятаю коли точно, злигався з якимись «темними» людьми, і вони дали мені … «Біблію». Мабуть розумієш, про що я? Я прочитав її… ні, спочатку інше: до цього моменту я вигадав собі образу на Бога, таку собі сильну образу, перестав вірувати, цурався церкви… А ось тепер те, з чого почав: я прочитав ту «Чорну Біблію» і просто для переміни свого життя (о, зовсім не через те, що ПОВІРИВ, чи був ВРАЖЕНИМ) почав ходити до… я не знаю як тобі сказати, щоб ти зрозуміла… щось на кшталт Ваших церков. А потім вже просто не зміг покинути це. Знаєш: віра, будь-яка, затягує, як болото, і потім ти не маєш змоги вибратися. Борсаєшся, борсаєшся… Я почав пити кров, вбивати тільки для того, щоб зробити жертвоприношення, а не через ненависть чи злість. Ти, певно, нічого не знаєш про сатанинські жертвоприношення?
- Щось знаю. Наприклад те, що ВИ вбиваєте немовлят.
- Це неправда. Твої думки, то жертви ЗМІ. Сатаніти НІКОЛИ не вбивають дітей. І тварин, до речі, теж. І всі мої жертви – вже дорослі люди. Були. Знаєш, що цікаво? Те, що я себе виправдовував, ні, не правда, моя Біблія мене виправдовувала. Там написано, що жертви – то люди, які живуть погано, і начебто самі напрошуються на смерть, тож вбиваючи їх, ми, начебто, робимо добро світу, очищуємо від скверни. І знаєш, що найсумніше? Те, що у це вірив. Та потім одного разу я побачив себе зі сторони (під дією наркотиків) і злякався. Розумієш, злякався сам себе. Саме тоді й почав шукати…
Спочатку не знав, що саме – я просто хотів врятуватися від самого себе. А потім, через деякий час, я дізнався про зоряні сутності і почав шукати вже осмислено свою, у надії, що помру, а потім… Кажуть, що Ваш Бог милосердний, то може він простить мені мої гріхи…? – сказав Чорний… ні, вже не чорний зовсім: відчуття грози змінилося ранковим смутком спокійного неба, чорні хмари втекли за небокрай, холодний дощ полишив від себе тільки калюжі, що скоро зігріються у промінцях Сонця…
- Тепер я кохаю тебе ще більше, за те, що ти… Я хочу поцілувати тебе. Підійди, – Чорний опинився перед Катериною. Вона доторкнулася його щоки своєю долонею: його обличчя було гарячим, а її руки холодними; і притулилася до його губ своїми: то був найтепліший, найчистіший у повному розумінні, цілунок; цілунок, коли усі грані стираються; цілунок Світла і Темряви.
У кімнаті повіяло морозним вітром – з картини зістрибнув Білий.
- Що ж ти робиш, Матка Боска? Що ж ти робиш? Ти ж ЙОГО Матір! А ти? – вовк повернувся до Чорного, - Моє… ТЕМНЕ – (у його голосі стільки гидливості!) - втілення…
- Білий… - Сатана був ошелешений, - Мій Білий… Тепер я помру?…
- От тепер я і зрозуміла… - прошепотіла Катя і відступила від Чорного. Вовк наблизився до неї, і вона майже прийняла його, та коли біла шерсть ніжно (як мерзотно!) торкнулася її голої ноги, відскочила. Тепер вони ТРОЄ стояли трикутником: Чорний навпроти Білого, а Катерина – подалі від них. Те що вона спостерігала (протистояння вовка і Сатани) нагадувало дзеркало:
Хлопець дивиться на вовка,
Чорне дивиться на Біле,
Брудне дивиться у Світле,
Гріх є Праведністю.
Праведність: гидка, мерзотна, дебільна праведність.
- Кажеш, що ти є світло? Ні, ні, ти чуєш «Білий», ні! А він ГРІХ? То тепер, Білий, подивися який ти є!
- Дзеркало? – білий нашорошив вуха.
- Дзеркало… дзеркало… Ха! Дійсно дзеркало! Подивися прямо перед собою!
- Бачу: цього вбивцю, антихриста, розпутника…
- Бачиш-бачиш, та певно не розумієш, що до чого: ви дві частинки одного цілого, то ти себе зараз бачиш!
- Що ти кажеш?! – у голосі вовка стільки ПРАВЕДНОГО гніву, - Матка Боска зраджує вірі Сина свого!
- Яка, до біса, віра?! Яка у тобі, до бісової матері, віра?! – Катерина закричала. Вовки, що ще були на картинах, почули її, і тепер були уважніші: слухали її. Здається, навіть сніг і сутінки вщухли, щоб не пропустити її слів. – ПРАВЕДНІСТЬ?!! То де ж вона? Покажи мені? Чи то праведність у тому, що ти звеш його ГРІХОМ? А я бачу: те світло, про яке ти так впевнено кажеш, у Чорному, бо він ПРИЗНАЄ свої гріхи, а ти – ні. Та знаєш, в тебе вони теж є, не сумнівайся. Ти зараз скажеш: «А які в мене гріхи? Я зоряна сутність? Вишу собі на стінці…? Й білий-білий, особливо хутро, яке спеціально вилизую, щоб більше блищало.»
Білий загарчав: він був готовий кинутися на Катерину, ціпитися їй у горло, розтерзати за її слова, а потім загризти Чорного, який стояв осторонь і все чув. Розтерзати хлопця, такого здивованого і враженого з усього: з поведінки Каті, її діалогу з Білим, і ефектом дзеркала, яке він споглядав; бо сатана міг про все розповісти Богу у Раю (Бог милосердний пробачає усіх). Тоді вовк залишиться навіки у своїй холодній картині.
Вовк спружинив, і відштовхнувшись задніми лапами від полу, стрибнув на Катю… аж раптом закляк у повітрі…
Під стелею зблиснула невідома зоря і через мить з цього «порталу» з’явився Бог. Дитя світилося Раєм, на нього майже не можна було дивитися.
Бог наблизився до Катерини і промовив:
- Моя Матінко, вибач його.
- Боже… - прошепотіла Катя. Дитя підлетіло до дівчини і поклало свою долоньку на її чоло – Моя Матінко, я знаю, що ти є добре серце, що ти є світла душа, пробач його. Він невинуватий – просто сліпий. Очі йому заслала фанатична віра, та за це він відповість мені. Пробач його…
- Я пробачаю…
- І най він піде.
- Я відпускаю…
- А ти, Сатана… - дитя звернулося до Чорного, - …Твої гріхи переді мною прощені. Я не маю такого права судити за одержимість, – Бог простягнув руку до вовка: той піджав хвоста і тихо скавучав. – Йдемо зі мною, білий одержимий. – під стелею знов з’явився «портал», кімната заповнилася світлом, у яке пішли Бог і Білий.
А на прощання дитя сказало: «Я прийму тебе, моя Матінко».
†††
На кухні закипів чайник. Катерина зняла його з плити, і, заливши мелену каву, приготувала напій.
- Ти ще хочеш моєї допомоги? – спитав Чорний.
- Знаєш, та Істина, яку всі шукають, і про яку (частіше: знайшовши псевдо-істину) голосно кричать, насправді дуже важка: я не можу її винести.
- Чому? Ти «чиста» - я прощений. Ми можемо йти весь шлях «Життя».
- Ні, я потребую… упокоєння. А ти живи: як в тебе буде все добре я буду рада.
- Підеш ти - я піду за тобою. Розумієш, ти моє спасіння? Я кажу правду, я вклоняюся тобі, бо якби одного дня ти прийшла у моє життя, я б не усвідомив…
- …істину?
- Так, істину. Я хочу з тобою… - Чорний дістав с полиці жерстяну банку, відкрив кришку і зачерпнув ложкою білий порошок. Ще раз подивився на Катерину – вона ствердно кивнула, і він всипав у їхні чашки смерті.
VIII ФАКТИЧНИЙ КІНЕЦЬ
Хлопець накриває ковдрою себе та Катю. Їм тепло і зручно.
- Знаєш, я боюся, - шепоче Катерина.
- Чого?
- Заснути боюся, бо сон, то…
- Ти не бійся, моя люба, заснути. Сон не страшний. Сон – то лише маленька смерть.
А смерті ти не боїшся…
…VIIII ДІЙСНИЙ КІНЕЦЬ
Додав Малевич 25 листопада 2007
Про автора
Взагалі-то мені подобається те, що я й роблю, тобто: написання віршів та прозових творів, малювання якихось чудернацьких картин, створення музики на фортепіано, співання пісень.
