Автори / Юля Смаль / Така новорічна неказка (фантазія, мрії і, як кажуть, соплі в цукрі)
Розчесую волосся біля дзеркала, зверху вниз, зверху вниз. У квартирі так самотньо, наче вмер хто... Я думаю... Рік якийсь такий же непрозоро сірий, як і ця дощова новорічна ніч. За вікном вибухають сотні салютів, петард і ракет, закладає вуха від звуків перехлопування: який район гучніше. Навіть не хочу думати, що ця укпа захоплених святом людей робить під дощем з петардами, щоб вони вибухали.
З дзеркала на мене дивиться малознайома блондинка. Експеримент вдався, навіть якщо не вдалося все попереднє життя, виявляється платиновий блонд личить до зелених очей. В кутку сиротливо притислася так і не прикрашена ялинка.
Ненавиджу свят!!! З неба ллє і ллє, ніби воно зі мною погоджується і з усіх сил намагається зіпсувати настрій всім, хто плюється в нього вогнем. Ех, люди, люди! Було б чому радіти! Накупили мандаринів з шампанським, нарізали грубими шматками олів’є і ковбасу і тішитесь тим, що ще рік минув, ще року не стало! Можна подумати, для вас рік – те ж саме, що для планети!!! Це ж цілих 365 днів... Для когось, до речі, останніх!!! Е-ех. Голова сама собою впала на руки, а з очей полилися гарячі сльози!
Хто скаже, може, мені пороблено? Ніби й не дурна, ніби й не бідна, ніби й не потворна!!! Чому тоді я досі сама? Чому біля мене не бігає двійко дітей і ввечері нема навіть кому налити тарілки борщу. Так хочеться зварити справжнього українського борщу, одягти гарну спідню білизну і спокушати його, найріднішого. Він би прийшов з роботи, поїв би мого готування і, навіть якщо не смачно, похвалив би, а потім би обійняв би і пестив... Або б побавилися у квача з дітворою, чи не так! сходили б у кіно. Схлипи затихали. Аж раптом...
Сам собою увімкнувся телевізор, якийсь чи-то блакитний вогник чи ще якась з тих диво-передач, де збираються натовпи попсових виконавців. Дивно, я ж ніби не програмувала телевізор. Проте, може, десь програма збилась. Від цієї китайської техніки можна чекати чого завгодно! "Дорогие мои, с Новым Вас всех годом!!! Желаю чтобы в этом году вы узнали, что такое настоящее чудо!". Якась гламурна дівиця у мінімумі одягу ще хотіла щось добавити, моя рука потялася за пультом, аж тут... у вікно постукали.
Взагалі, я не з лякливих, але по спині побігли мурашки і дихання зупинилося десь на півдорозі до горла. Обертаюсь, А ТАМ... там ... ... ... ... Дід Мороз, чи як там його... Папа Ноель чи Санта Клаус. Згадався старий анекдот "Видихай, чебурашка, видихай!". Може, десь приходив горе-актор до сусідів і звалився, поплутавши зп’яну двері з балконом? Або просто від кохання вирішив закінчити життя самогубством.
Одним словом, на моєму підвіконні (четвертий поверх, між іншим) стояв, чіпляючись за ручки здоровенний мужик, з великим пивним барильцем у червоному пальто, з білою бородою і в дурнуватій червоній шапці з помпоном... Від шоку я зробила першу ліпшу дурницю, яка влізла мені в голову: пішла відчиняти вікно.
- Охо-хо! – перевалився він, і одразу примостився біля батареї, чіпляючись за коліна.
- Шановний, ви себе добре почуваєте? – запитала я, в душі закипав гнів, мене ж бо відірвали від улюбленого заняття – саможаління. Мало того, тепер мушу шкодувати когось іншого, поспівчувати йому. Ага, зараз. Може, хтось і забув, але я ж пам’ятаю, що це я тут на самоті зустрічаю новий рік.
- Та нічого, дякую. - Від нього не несло перегаром і це вже давало надію на конструктивний діалог.
- То, може, у вас є справи?
- Ні, ні, вже ніяких справ! – перелякано вигукнув мій дід Мороз.
- І що, ви збираєтесь далі тут сидіти?
- А ви хочете мене щойно врятувавши, викинути під дощ??? – голос був молодий, не п’яний, не обкурений.
- Друже, не пройшло й п’яти хвилин, як ми познайомились. Я поняття не маю хто ви і якого дідька заважаєте людям святкувати! Тим більше не уявляю, чому дорослій людині захотілося погуляти по стінах багатоповерхівки і забрести на вогник саме до мене!!!
- Хм.
Цей нахаба, сперся на руки, встав і понахилявся в різні боки, ніби перевіряв, чи цілий. Холєра! А він справді не збирається звідси йти. Ну чому мені так не щастить? Я насторожено спостерігала за прийдою, ніякої агресії з його боку не було... Мені, взагалі, підозріло щастить на людей, які на мене не зважають... От така я тут вся прекрасна, розумієш, а він навіть не звертає на це уваги! Від образи я пішла на кухню готувати чай.
- А як же ви святкуєте з неприкрашеною ялинкою, - запитав він, очевидно, зачепившись за коробку з іграшками. Там щось жалісно задзвеніло.
- Ну, якщо ви ще раз перечепитись, то я, очевидно, і не матиму на це шансу.
- Ну, я постараюсь проявляти більше зграбності, якщо ви дозволите ввімкнути світло.
- Та вмикайте вже, вмикайте, - ледь чи не кричу з кухні.
- Скажіть, ви там що робите?
- Чаю хочу, - вже бурчу собі під ніс. – А що не можна?
- Ну, чому ж, робіть, і мені заодно, якщо ви не проти.
- Слухайте, а чому б вам не піти собі додому?
Він дивиться на мене з посмішкою. Високий-високий, за його шапкою і бородою видно тільки класичний ніс, трошки задовгий, як на мене, але рівний, породистий, як то кажуть. В плечах теж вдався на славу, кухня від його розмірів потихеньку стискається і я відчуваю себе бджілкою на квіточці поряд з бджолярем. Бррр. Асоціації.
- Бо бачу, що вам теж нема з ким зустрічати новий рік. А це просто неймовірний злочин дозволити такій красуні переживати наодинці!
- Може, б ви сіли, а то світло загорожуєте! – суворо тупаю на нього! – Скажіть, змилуйтесь, що ви робили на моєму вікні?
- Ну, це довга історія.
- Я не поспішаю. Вам не гаряче. Не хочете роздягнутися?
- І втратити таку можливість до спілкування? З простим чоловіком ви б точно не спілкувалися довше трьох хвилин, а діда мороза рука не піднімається виставити за двері.
- Виставиш вас, ага.
- А як звати прекрасну пані? – починає сміятися, бо я якраз поклала в рот завеликий шматок морозива – і не виплюнеш, бо ж дивиться, і не ковтнеш. Зуби ниють, очі полізли на лоб. Коли, нарешті, ковтнула, хотілося тріснути його чимось важким по голові. Такого бажання давно не виникало.
- Євгенія.
- Женя – гарно.
- Не Женя, Євгенія. Що ми в садочку?
Я налила чаю в горнятка, підібрала під себе коліна, загорнувши їх в теплий халат, він гість, хай терпить. Потім ми розмовляли. Виявилося, що вони десь з друзями святкували новий рік. Компанія хоч не випиваюча, але злегка божевільна – альпіністи. І вирішили вони зробити комусь сюрприз – покачати перед вікнами справжнього діда Мороза. Типу, і налякають, і порадують. Дах нашої п’ятиповерхівки плоский, кілька здорових, тренованих хлопців втримають на тросі одного... Коротше, не врахували вони тільки одного, що будинок – не гора, він плоский, і це двометрове нещастя застрягло на моєму вікні, бо до біди, трос заплутався в антені сусіда (а як обламати, то доведеться платити) – от, дійсно, сюрприз. Поки я робила чай, він вже встиг домовитися з друзями, що далі без нього, бо як хто, а він лишається (нічого так рішення, правда?). Костюма вперто не знімав, імені не називав, а я й не намагалася дізнатися. Ми, певно, з годину сиділи на кухні, випили з півтора літра чаю, запили його шампанським, що якимось дивом опинилося в моєму холодильнику (ну, диво було банальним, перед новим роком приволік вдячний колега, якому я налаштувала компа). Перейшли до кімнати.
- Слухай, давай, таки, прикрасимо твою ялинку, ну чого вона без діла має стояти.
- Ну, давай прикрасимо .
Я вже давно не прикрашала ялинок, цього року от, купила, бо продавалися прямо на розі мого будинку, а коробка з іграшками залишилася ще від попередніх власників квартири. Ми поставили ялинку прямо перед вікном, обгорнули електричною гирляндою. Ні, я, таки, певно, сподівалася сюрпризу, бо гирлянду я купила вже спеціально. Подумала: раз є ялинка і іграшки, то мусить бути й гирлянда, але сили це все причепити не знайшла. Ми розбирали старі запаси: зелені будиночки, золотисті білочки, яблучка, просто кульки, жабки... Я з задоволенням розвішувала іграшки на ялинці, а дід Мороз знайшов на дні коробки ще й подовжувач. Ялинка засвітилася, в мою оселю завітав новий рік!
Кілька хвилин я спостерігала за вогниками, а коли обернулася, виявилося, що мій новорічний сюрприз вже зняв бороду і шапку і уважно дивився на мене... Ой, мамо!!! Я ж його знаю! Ні, точніше, ми колись бачились, в когось з друзів... десь, ні, не пам’ятаю. Але таке обличчя, та й, взагалі, зовнішність не забудеш. Тоді я була не сама, а зараз от... Він помітив мою розгубленість, і посміхнувся:
- Ну, не міг же я залишити тебе саму в свято...
- Ага.
- Ми спеціально робили сюрприз тобі, це Василь придумав.
- Ага, – а що ще я можу сказати?
- Ну, перестань, тобі ж було приємно до того, як ти взнала, що це я.
- Та й зараз приємно, просто, не можу згадати, як тебе звати...
- Андрій.
- Точно. Василь - гірськолижний інструктор! Згадала!
- З Новим роком, красуне! – він знову повернув мої думки в своєму напрямку. Протягнув мені бокал. – З новим щастям.
Я вихопила з його рук бокал, а він тим часом зняв і камуфляж – до червоного, підбитого ватою пальто підшите поролонове пузо. Без костюма переді мною постав височенний, з безпорадним поглядом очкарика, світло русий Андрій. Широкі плечі, сильні руки, трохи непричесаний.
- А де твої окуляри?
- В кишені, не можу ж я перед дамою стояти в своїх лінзах.
- Одягай! То ти не від темряви за коробку зачепився! Що за дитинство...
Замість полізти в кишеню по окуляри він ступив до мене. Зовсім навіть не зваблююче, бо я ввіткнулася поглядом в светр десь на рівні його пупа, ну, нехай, не пупа, але все-одно, в светр... Підозрюю, що зараз він захоче мене поцілувати, а для цього мені доведеться задерти до хрускоту голову, а йому зігнутися пополам. Стало смішно, а він... Взяв і поставив мене на диван, тепер я дивилась на нього трохи вниз. В його руках, відчула себе пір’їнкою. Приємно. Надійно. Такий не кине, бо йому не важко... Чого ж не цілуєш. А він все дивиться й дивиться. Я відчула, що щоки потихеньку починають палахкотіти. Нє, ну що це робиться?! Вже сто років не доводилося червоніти від поцілунків, а він же ще навіть не торкнувся. Цікаво, які в нього губи, я нахилилася і торкнулася легенько-легенько. М’які, дуже м’які. Але ж не відповідає, не хоче? Хм. Хоч крізь землю провалися, я вже думала зіскочити з дивана, нє, ну, справді, що за цирк? Андрій просто підхопив мене на руки і почав цілувати. Його руки були скрізь, втримуючи мене, втискаючи в себе, пестив волосся, гладив спину, живіт. Не помітила, як опинилася на килимі біля ялинки... Він все цілував, цілував, а я відповідала, голова йшла обертом. Кольорові вогники танцювали перед очима: "Дорогие мои! Желаю вам счастья в новом году".
Коли я прокинулася, на підлозі, замотана в ковдру, з відчуттям повного щастя, його не було поруч. Рвучко встала. Нема! На вулиці вже давно день, але першого січня день мало відрізняється від ночі, хіба тим, що менше людей... За вікном ішов сніг – білий, лапатий, справжній новорічний сніг. Скрипнули двері... На порозі стояв він... з величезним оберемком троянд.
Додав yusmal 05 січня 2008
Про автора
трям.
