Учасники

Автори / Вікторія Наріжна / Поезії

Осінь

прийде осінь з коньяками й вітром.
де ж ти бродиш, вересню сліпий?
кожен буде марить про своє,
гріти руки об серця та стегна.

потім жовтень — боязкий невдаха.
листя, листя! леприконів скарб…
все мине, і тиша западе.
кожен з нас мовчатиме про справжнє.

й листопад сконає на порозі.
осінь, осінь — час тяжких похміль…
вже за нами підглядають в шпари
Дід Мороз та Санта Миколай.

Пельмені

хотілося б
щоб у під’їзді
пахло пельменями —
єдиним існуючим
добрим сибірським явищем
пельмені пахнуть
легким комфортом і затишком
пельмені пахнуть
зручно
молодо
й радісно
спливають пельмені
скарбами із дна буденності
пельмені вигулькують
грудками щастя мізерного
у ліплених грудях
бухтять яловичі серденька
й питають тихенько з-під кришечки:
«по п’ядесять?»

Краса

кришиться крига й криця
в зубах всесвітнього пса

десь мов око чиєсь криниця
а на дні криниці краса
лежала в сумирних водах
квилила у журбі

підняли красу зі споду
розбризкали по тобі

і краса тепер — мудра пані —
навчає тебе охоче
як мов стовпи соляні
обходити заздрі очі

і кришиться крига й криця
в зубах всесвітнього пса

зазираєш в чужі криниці
щоб себе побачити сам
бо красу наче дику сельву:
не молившись не перейти

якби орочі очі та й ельфу —
був би ти

Nothing but music

коли тебе більше ніж треба
і навіть ніж можна
то це цілий світ у тобі
and nothing but music

ти ширший за власні плечі
ти нерухомий
бо стрімкіший за власні рухи
and nothing but music

не кажи ніколи
«нічого, крім музики»
це пошло
бо як «ніхто, крім тебе»
якщо випити
побачиш чітко
що так і є
and nothing but music

гей, там!
хто тверезим слухає джаз?
бий збоченця!!!
and nothing but music

Бог знає
що радість гартується спиртом
він якось хильнув -
ніби зовсім трохи -
а тільки на сьомий день
вийшов із запою…
глянув:
а довкола все круто
and nothing but music

і так повелося
смак життя
живе лише на сухих з похмілля губах
and nothing but music

але якщо ти не просто пив
а слухав
якщо ти закусював свій коньяк
милозвучністю
все буде гаразд
and nothing but music

вранці не бійся
і гордо прямуй до дзеркала
там буде не монстр
червоно-синього кольору
зазирнеш — а на тебе дивиться
Луї Армстронґ
Том Уейтс
а в профіль
трохи змахує на Бетховена
and nothing but music

все просто
як до-мажор
вони всі були такими ж
особливо зранку
особливо після безсонної ночі
особливо після многотрудної ночі
and all that jazz -
перепрошую -
and nothing but music

* * *

тупими ножицями
з душі накроїли
сорочечок
для потерчат

якщо з мене виріжуть те
чим говорю
чи матиму
чим мовчать
кажуть іще -
добрії люди
насправді -
чисто кати
душа в мене сльозна
сорочечки будуть
потерчатам пекти

і стануть вони плакати
а я їх вмовляти
а я їх за руку водить
на те й потерчата, щоб потерпати
на те й душа, щоб кроїть

Різдво

зимовий святковий гендель доводить:
всеосяжна радість є.
форкне
різдвяним
піротехнометеликом
розпашіле з морозу щастя моє.

Різдво -
не панове Мороз і Клаус
і ніякий не Джінґл Беллз.
Різдво -
це синьо-морозяний віддих
охоплених святом небес.
Різдво -
це будинки з дахами засніженими,
вічні, мов іконостас,
і вікна сяйливі під тими дахами,
що дивляться пильно в нас.

* * *

зима -
маленька,
вічно застуджена дівчинка,
така застуджена,
що й сльози у неї білі.
стоїть і плаче
просто посеред міста.
та де там плаче -
реве щосили!
«мамо! мамо!» -
чути крізь білі схлипи.
гей, пане!
візьміть дівчисько на руки, пане!
лише не несіть її грітися
в тиху кав’ярню:
кав’ярня замерзне,
а дівчисько розтане…

Мрія

хочу смачно пахнути грейпфрутом
і під шкіру впорскувати сік
сік гіркий фантазій позамежних
сік ніким не сходжених світів

просолити б хвилями морськими
ніжні та невтомлені долоні
щоби ними чистити грейпфрут

чистити на вітряній терасі
слухати недбало мудрих чайок
і дивитись в небо вогняне
прямо в очі змореному сонцю
і йому привітно посилати
безтурботний і засмаглий жест

* * *

піду латаття жати по озерах
серпом німотним
срібним як роса
русалок порозлякую любистком
а хвилям чемно почешу загривки
щоб в темряву бува не затягли

черпну води
мов жменю кришталю
і відпущу
мов те кохання перше
назад у таємницю глибини

до небокраю прокажу молитву
й зачну серпом
латаття сонне жати
щоб знати з чого робиться любов

Жінка (Персні)

я люблю
як жінки знімають персні
манірно вигинаючи долоні
у тим прогині пальців неприроднім
усе жіноче
крізь усі віки
танок виткий
зі сміхом під чадрою
спідниць летючих нетрі непролазні
від рук притулок
захист від очей
твердиня не-життя
і не-свободи
з медвяним співом ніжних солов’їв
що жінці не ступить без них і кроку
що перетворюють її в богиню
і сенсами її гаптують сни
все те
що мудро ліпить жінку в жінці
й виліплює барвисту не-людину.

* * *

хочу більше співати
хочу сумом вливатись
в голос
хочу нотою бути
в плинкім надвечір’ї
неба
хочу знати що треба
і плювати на те що треба
хочу можна
побільше можна
аж до оскоми
хочу втоми
але не гіркої судоми
а втоми
від бігу в полі
назустріч південному вітру
з небокраю хмарину витру
рукавом
і укриюсь дивом
неначе пледом
і з-під нього зоритиму в зорі
долоні медом
губи медом
душу медом
отруйним вимажу

* * *

всі наші вигини створені для возз’єднання,
наші обійми — замислені ієрогліфи.
тисячі років нашим складним орнаментам.
смисли і сенси для всіх, окрім нас, заховані.

кожною зморшкою шкіри і м’язів розчерком,
крові маршрутом і навіть кардіограмами
ми із тобою єдину творимо лінію.
ми — ієрогліф у тексті Божого мріяння.

* * *

за втомою втома
рудою хвилею
захлюпують в пащу
роззявлену серця

пащу роззявлено
в червоному крикові
крик перетворено
в сіре булькання

в кожній бульбашці
по неситій мрії
пливуть-підіймаються
в небо некошене
прямо Господу в руки наївні
ось тобі: «ваші слова та й до Бога»

бульбашки луснуть — мрії посипляться
Бог зойкне, задивиться вниз — та й забуде
він-бо дитина
йому дозволено

* * *

із роду в рід тягнеться сива нитка
грубезна нитка в жилавих старечих пальцях
у чорних пальцях старої німої тітки
старої тітки задивленої у себе
крізь кожне лоно снується нетлінна нитка
крізь кожне лоно крізь кожен нагрублий стрижень
і теплий струмінь що стане чиїмось серцем
насправді теж тільки нитка товста і сива
снується нитка приносить у сірій вовні
шаління свято і диво дітородіння
снується слово неспішне і живодайне
у чорних пальцях старої німої тітки

* * *

ніч ляже
пуховою хусткою
побитою міллю там
де зірки
в прочинені двері увійде сон
в масці усміхненого де Сада
в руках у нього
лещата згадок
батоги здогадок
нагайки вигадок
але
якщо не боятися
удвох обійнятися
під ковдру сховатися
то маркіз заплаче гірко-гірко
збере своє начиння гемонське
і піде
метучи долівку
рукавами
позиченими в П’єро

* * *

У чорно-червоне вдягнена всяка пристрасть
бо пристрасть — вмирання у кожному дні кохання,
бо пристрасть жадає нічної чорної тиші,
бо пристрасть бажає червоної крові в келих.

У блідо-блакитне вдягнена всяка ніжність,
блідо-блакитне в рожевих хистких прожилках,
бо всяка ніжність ширяє в безгрішнім небі
дзвінких світань. До землі їй немає діла.

У сніжно-біле одягнена всяка вірність,
бо всяка вірність зорить, наче мудрість, — зимно,
бо вірність має холодною бути ззовні,
аби повік не згубити гаряче серце.

У теплий мармур одягнене всяке щастя.
На дотик щастя обвітрене й негладеньке,
бо щастя носить людську одежину-шкіру,
бо щастя б’ється у венах чужого тіла…

* * *

голос мій брязкає мідяками
по крижаній долівці лютого.
слухайте,
галки — чорні плями спокою;
слухайте,
дерева, залякані вітром з півночі;
слухайте,
примарні постаті в білому!
не беріть мене за руки,
не ведіть за білі снігові лаштунки.
я хочу залишитись на сцені життя;
я хочу грати себе
в цій грандіозній драмі.

* * *

серце
висолопило язика
серцю
несила дійти до фінішу
хіба що тільки до ручки

руки
рятуйте мене від ненависті
руки
ловіть мою кляту втому
бо вона тікає
поклавши мене за пазуху

руки
покваптеся
ДЕ ВИ
РУКИ

* * *

Творити починаю божевілля.
Творити — означає бути Богом,
а бути Богом — значить бути вільним,
можливо, навіть від самого себе…

Тут головне — повільно зняти одяг.
Бо одяг божевільним — заважає,
ну а повільно — бо нема куди
ані Богам, ні вільним поспішати…

А ти дивись.
А ти собі дивись
на вільну пісню Божу
й пам’ятай,
до скону пам’ятай,
до сказу,
що найбіліші груди —
в божевільних…

* * *

мої руки, співучі й сумні,
у воді, наче сльози, гарячій
мовчки труть черевця тарілкам
і зітхають на десять ладів.

а моя меркантильна душа
каву п’є в невеличкій кав’ярні
в Леополісі, місті часів,
що шанують свою сивину.

* * *

поетка-луна
повторює рими
задумливо флексії
куштує на смак
а рими давно вже
стали старими
рими відгонять
салом з борщу
поетка-луна
плюється під ноги
б’ється об скелі
вологий ляскіт
знаєш що
люба
не хочеш не слухай
я не для тебе
нахабо
пишу

Депресія

спускаюсь у збайдужілість
невже
вже
надходить повна «же»?

сунуть справи
то зліва
то справа
де ж моє право
на вранішню каву
з сигарою?

ідіть ви на фіґ
із вашим святом -
як назвати
ці хмари з вати?
хоч вий
а вітер злий -
не хоче цю гидь здувати…

жарти сальні
за стінами спальні
о людство
о твої істини правильні
на всіх твоїх ліках можна писати:
«застосовувати ректально»

* * *

в пастку
впасти
сказ ти
чи спас ти?
казку
пасти
на килимі з рясту…

злиті
в миті
пітні й невмиті
спалення хіті
маючи на меті
ми ті
чи не ті?

о так!
стогни
стегна
гни
гони
в вогні
гинь
в вогні
кинь
гнучку тінь
стіні

неголений
оголений
голодом поневолений
невтолений
невтомлений
тому лий
лий
ли-и-и-и-ий!

…злива
бурхлива
мов стигла слива
розчавлена
але
щаслива…

* * *

домовички звичайно пахнуть борщиком
покраденим із горщиків хазяйських
а ще вершками пахнуть із комори
здобутими в той самий хитрий спосіб

а разом з ними так пахтить і затишок
і сонне павутиння по куточках
і рідний пил зворушливий до сліз

* * *

у своєму коханні щемному
божевільному
богомудрому
у своєму коханні щемному
що на шиї висить дзвіночком
ти — малесенький мій ослінчик
дерев’яний
нехитро зроблений
на який можна просто стати
і вхопити зірку долоньками

* * *

забийся у мене в серці чайкою
вколи мені пальці трояндою чайною
затихни під ковдрою
як на дальнім дні
Маріанської западини
посади мені на плече
мов папугу
важезне слово «кохаю»
так часто повторюване
і все одно
раптом
і я закрию око одне
своєю пристрастю
мов пірат — пов’язкою
а інше залишу
дивитись на тебе
і дивуватись
чому все так
надзвичайно

* * *

і як в романі Воннеґута Курта
змій паперовий з переламаним хребтом
лежить на дні моїх думок і прагнень
на дні колодязя мої думок і прагнень
на перекошенім від здивування дні…

Кава

є щось в каві німе і містичне
наче з серця у Сходу вкрадене
що не хоче співать на чужині
і не хоче знімать паранджі

тільки кліпає довгими віями
і голосить нечутно прокльонами
ось тому після кави й не спиться
бо прокльони ті душу печуть

* * *

криваві жоржини
мов зірвана вчасно цнота
жоржини криваві
розчахнута чистота
розлючена ніжність
розчулена хижість
підступність наскрізь свята
навпіл чесно розділена простота
ось тобі я 
й мої криваві жоржини

Мандри

послухати б трембіту
допоки осінню не сповнились долоні
допоки пришелепкувате сонце
у зимну посмішку не розтяглось

послухати б трембіту
гірську — чи то весільну чи жалобну
протяжну наче сум святого мужа
й наївну наче руки у дощів

послухати б трембіту і померти
і ніжки у подобі янголиній
вмочать в пустотливість карпатських рік

а потім обсушитись і воскреснуть
й податись до найближчої кав’ярні
обмити реінкарнаційний рай

* * *

на гончарному колі твоїх почуттів
я розкатана в амфору
повну безодні
сотні днів
сотні ранків-світанків
сотні вечірніх серпанків
кипить безодня в мені
ні
так не схожа на глину
з легким ароматом полину
все одно гину
вигинаю амфорну спину
кручусь і верчусь без упину
на гончарному колі твоїх почуттів

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Народилася 18 травня 1982 року. Народжуватися було спекотно. З того часу, до речі, в день мого народження спекотно чомусь завжди. В житті мені з усім непристойно поталанило: з батьками, з друзями, з чоловіком, з батьками чоловіка, з друзями ч