Автори / Вікторія Наріжна / Цирк навколо кіно, або Сім місяців віри в світле майбутнє
Отож, за чергою. 16 січня 2006 року Кабінет Міністрів затвердив славнозвісну Ухвалу №20, яка передбачала обов’язкове дублювання, озвучення чи субтитрування державною мовою іноземних фільмів відповідно до встановленої квоти (з 1 вересня 2006р. – не менше 20% загальної кількості фільмокопій, з 1 січня 2007р. – не менше 50%, а з 1 липня 2007р. – не менше 70%). Майже рівно через сім місяців, 17 жовтня (деякі джерела твердять, що 18-го), Апеляційний суд м.Києва скасував цю Ухвалу. За поданням Асоціації сприяння розвитку кінематографу в Україні. В Україні – прошу всіх іще раз вдумливо й уважно прочитати ці два слова.
Якщо ви вже впоралися з уважним і вдумливим прочитанням, то думаю, далі ми підемо з вами рядками цієї статті, охоплені спільним відчуттям: на українській суспільній сцені знову безроздільно владарює абсурд.
Асоціація сприяння розвитку кінематографу в Україні подає до суду на Кабінет Міністрів, ухвала якого, на її думку, порушує права російськомовних громадян та статтю 10 Конституції. Навіть більше: якщо вірити словам голови Державної служби кінематографу Ганни Чміль, то Михайло Соколов, президент Асоціації, та Тетяна Смирнова, виконавчий директор Асоціації, подаючи заяву, зробили це від імені Товариства сліпих Дніпропетровської області... Навіть подумалося: може, то в панів кінематографістів такий тонкий і цинічний гумор...
Можна, ясна річ, свято вірити в те, що доблесні українські кінематографісти самозречено захищають права сліпих російськомовних глядачів, але ми з вами цього робити не будемо. Бо ми дорослі люди, і нашому внутрішньому зорові вже відкрилося сакральне та всемогутнє словосполучення: «економічні чинники». Власне, тут не треба довго й думати: шаманські закликання цих самих чинників головний заварювальник кинокаші Михайло Соколов неодноразово проводив прямо на очах у преси. На інформаційному ресурсі «Оглядач» зустрічаємо його розпачливі слова: «Документ про субтитрування поставив дистриб'юторів під серйозний економічний удар. Нас зобов'язують у рамках державної програми дублювати фільми українською. Але якщо це державна програма, то повинні бути хоч якісь гроші і від держави. Ми не проти дубляжу. Але ми не можемо зрозуміти, чому ця державна політика - за наш рахунок? У середньому, 100 кінотеатрів України за рік виручають близько 150 мільйонів гривень. З цієї суми ми сплачуємо податки, зарплати, прокатну плату. А тепер від нас хочуть ще і 50 мільйонів гривень на рік на дубляж. Ми не в змозі це робити!»
Що ж, справді, є над чим замислитися. Дубляж – це і справді чималі кошти. Українських потужностей навряд чи вистачить на те, щоби вчасно та якісно дублювати весь потік кінопрокатного матеріалу. Але!
По-перше, пан Соколов постійно невинно забуває, що Ухвала говорила не про дублювання як про єдино можливий варіант «українізації» іноземного продукту, а про «дублювання, озвучення чи субтитрування». Погодьтеся, широке поле для того, щоби «малою кров’ю» виявити лояльність до держави і повагу до україномовних співвітчизників... Але ні – подати до суду і приємніше, і цікавіше, і ефектніше, врешті-решт...
На честь скасування Ухвали Асоціація сприяння невідомо-чиєму кінематографу невідомо-де 27 жовтня навіть дала у Києві прес-конференцію – намагалася переконати весь чесний люд, що ніякого політичного чи ідеологічного підтексту їхні дії не носять. В боротьбі за переконливість були використані такі аргументи:
1. На сході України під час світової прем’єри фільму «Пірати Карибського моря. Скриня мерця» та анімаційної стрічки «Тачки» на демонстрації українських версій у Дніпропетровську приходили 4-10 глядачів, тоді як на російськомовну версію – в 4 рази більше;
2. В Україні немає професійних звукових лабораторій, тому дублювання фільмів українською доводиться робити за кордоном, що набагато дорожче;
3. За опитуванням, проведеним у багатьох кінотеатрах країни, 80% глядачів (зокрема, у Західній Україні) виступили проти українського дублювання європейського та американського кіно;
4. Для кінотеатрів економічно невигідно транслювати україномовні фільми, адже знижуються показники відвідуваності.
5. Експерти передбачають зростання кількості так званої «піратської» продукції, адже глядачі не йдуть на сеанси через україномовне дублювання та купують дешеві фільми на цифрових носіях.
Ну що ж, можна розглянути по пунктах:
1. Відверта брехня. Ваша покірна слуга відвідала в кінотеатрі «Супутник» в м.Дніпропетровську покази як «Тачок», так і «Піратів Карибського моря». В обох випадках зала на 133 місця була заповнена приблизно на дві третини. І не кажіть, що мені пощастило. Ще одна добра ілюстрація – одинадцять сторінок коментарів до «Тачок» на міському сайті, де нормальні російськомовні дніпропетровці навперебивки хвалять український переклад (плюючись водночас на російський) і скаржаться, чому україномовну версію показують лишень в одному кінотеатрі (не буду голослівною, почитайте самі, є з чого посміятися: http://gorod.dp.ua/afisha/afisha_event.php?event_id=3399&page=11).
2. Вірю, що немає. Вірю, що дорого. Не сперечаюся.
3. А отут не вірю. Якщо навіть в Дніпропетровську глядач зустрів український дубляж з цікавістю та ентузіазмом, то де вони взяли стільки противників українського дубляжу на Заході? В яких (читай: в чиїх) кінотеатрах проводилося це опитування? Як і ким проводилося (читай: чи проводилося взагалі)?
4. Див. пункти 1 і 3. Також дивися відгуки на різних інформаційних ресурсах після виходу «Тачок» і «Піратів»; так, газета «Без цензури» пише: «...після успіху україномовних «Тачок», які зібрали в прокаті на 150 тисяч більше, ніж російські, кінотеатри стали з більшою охотою брати україномовних «Піратів» [...] в Донецьку та Дніпропетровську зацікавилися саме українським варіантом: у Донецьку на українську версію фільму потрапило на 16% глядачів більше, ніж на російську, а в Дніпропетровську ця цифра перевищила 36%» (зверніть увагу, який контраст з оцінками Асоціації!).
5. Оце вже зовсім смішно! В кінотеатр у нас так чи інак ідуть з двох причин: вибратися «в світ» або подивитися щось видовищне на великому екрані. А піратський бізнес квітнув, квітне і квітнути буде. Купити піратську копію просто дешевше.
Та менше з тим. Адже все зрозуміло: пан Соколов, як власник кількох кінотеатрів, не бажає жодних зрушень, які можуть поколивати його фінансову систему. До того ж, в нашому кінопрокатному бізнесі панують надтісні зв’язки з північним сусідом, а значить – і зобов’язання перед російськими партнерами, на набиту кишеню яких насмілився замахнутися уряд Єханурова. От тільки одне дивує: будучи власником кількох кінотеатрів, Михайло Соколов є також депутатом Дніпропетровської міськради... від БЮТу. Цікаво, чи помічає він, що його стосунки із державною мовою не зовсім відбивають позицію його політичної сили в цьому питанні? І не менш цікаво, чи помічає ту саму прикру колізію його політичне керівництво? Подивимося...
Поки ж відміною ухвали обурені чимало відомих людей серед митців та політиків (політиків переважно колишніх, ясна річ, адже цирк навколо кіно розгорнувся вже за іншого уряду, куди байдужішого до української мови, українців, України та інших нісенітниць...). Голова парламентського комітету з питань культури і духовності Володимир Яворівський не виключає тиску на суд, екс-міністр культури та туризму Ігор Ліховий звинувачує чинний Кабмін у відстоюванні російських інтересів, член фракції "Наша Україна" В'ячеслав Кириленко вважає рішення суду фактичною забороною української мови в прокаті... Актори, режисери та іншій митецький люд також обурені до глибини душі.
На щастя, це обурення вилилося не тільки в гучні промови: окрім ряду громадських акцій, відбулися і юридичні кроки. Як пише інформаційний портал «proUA.com», Міністерство культури і туризму звернулося до Міністерства юстиції з проханням оскаржити в суді скасування багатостраждальної ухвали Кабміну. Після цього, 3 листопада, Мін’юст подав апеляцію до Вищого адміністративного суду для вирішення цього питання. Крім того, долею україномовного кіно занепокоївся Президент, який, як повідомляє «Телекритика», надіслав відповідного листа Генпрокуророві, в якому висловив прохання докласти максимальних зусиль до захисту прав громадян, що хочуть дивитися іншомовну кінопродукцію рідною мовою. І хоч Генпрокурор в нашій країні – особа традиційно погано керована, приємно, що Віктор Андрійович не змовчали.
Отож, на початку цього місяця подання Мін’юсту, за словами Ганни Чміль, буде розглянути. Зачекаємо на результати. А поки чекаємо, не забуваймо: Ухвала №20 не була ні вирішальним кроком, ні останньою надією. Ніхто поки не відміняв Закон України «Про кінематографію», прийнятий ще 1998(!) року, стаття 14 якого недвозначно вказує: «Іноземні фільми перед розповсюдженням в Україні в обов'язковому порядку повинні бути дубльовані або озвучені чи субтитровані державною мовою, вони також можуть бути (виділення мої – В.Н.) дубльовані або озвучені чи субтитровані мовами національних меншин». І тепер справа лише за одним – подумати, як ми, громадяни і платники податків, можемо добитися того, щоби різні сумнівні бізнесовці і ще більш сумнівні політики не глумилися над буквою закону в НАШІЙ державі...
Додав Art-Vertep 13 грудня 2006
Про автора
Народилася 18 травня 1982 року. Народжуватися було спекотно. З того часу, до речі, в день мого народження спекотно чомусь завжди. В житті мені з усім непристойно поталанило: з батьками, з друзями, з чоловіком, з батьками чоловіка, з друзями ч
