Автори / Ольга Бешлега / За дві години до потяга

- Алло.

- Олька?

- Так, Олька. Привіт, Мишку!!

- Привіт! То ти сьогодні будеш у Тернополі?

- Так.

- Коли?

- Та десь... зачекай, пів сьома, восьма... Десь о пів на дев’яту вже точно буду на залізничному вокзалі. Але ще сконтактуємося.

- О, то це просто чудово! До вечора!

- Гаразд!

Я була не сама, у мене був почесний ескорт: чоловік сестри – Ігор. Він теж збирався до столиці, але мав ще «у справі» навідатися до давнього друга, працівника білого дому, який наразі скаржився, бідолаха, на зниження зарплатні, бо Юля гвалт робить.

Мишкові зателефонувала ще в автобусі Трускавець-Тернопіль і попросила зустріти мене на автовокзалі. Він без зайвих роздумів згодився і спокійно досиджував останні хвилини простроченого робочого дня, бо було десь за сьому вечора.

Наш автобус примчався, як на крилах. Не встигли ми з Ігором зогледітися, як вже витягували з вогкого і заляпаного грязюкою багажника набиті вщент продуктами сумки.

Мишко добігав; Ігор викинув недокурену цигарку, і ми потяглися ближче до тепла.

О восьмій вечора тернопільський автовокзал порожніє. Не можна сказати, що тут моторошно, але не можна не сказати, що молодій панянці довелося б почуватися трохи не пособі. Трохи.

У нас з Ігором не знаходилося тем для розмови. Він – чоловік моєї рідної сестри, майже аспірант, викладач міжнарадного права у сільському господарстві, чудовий татусь, надійний сім’янин, слухняний громадянин. А я?.. Дівча, яке щойно вискочило заміж і вчиться бути жінкою, думає, що найважливіше в сімейному житті – добряче вигулятися на вихідних; ще не надто робітна газдиня; магістрантка, яка ніяк не може взятися до написання роботи; і тітка Ігоревої доці, яка з малечею радше на «ти» і покабзитися, аніж на «ви» і мацюпоту чомусь розумному навчити. Вікусина – моя улюблениця, мені шкода, що я їй лише тітка, а не хресна також.

Так от, стояли ми, перекидалися час від часу кількома фразами і виглядали-видивлялися Михасика, щоб кожен, нарешті, міг вирушити у власних справах.

Тернопіль. Маленьке, зграбне містечко. Я люблю його. Воно занадто тихе, покірне, лагідне, ненав’язливе, уважне, доброзичливе, щоб його не любити – як хорошого коханця. Але тільки коханця, тимчасового. Ніжного та терплячого, коли знаєте, що цей зв’язок не на все життя, а так, на скільки стане задоволення, поки можна порозважатися. А потім встати і піти. Сильна жінка йому не віддасться на завжди. Сильній потрібен сильний, сильніший за неї, щоб навіть біля неї, такої сильної, він залишався сильнішим – а вона почувалася слабкою жінкою. А Тернопіль такого дива вчинити не міг, не зміг, а може і не прагнув.

Крізь набряклі вікна стишеного автовокзалу я розглядала жовтаві вогники будинків і думала, як же добре тут, поміж оцих безпритульних, скитальців, здвинутих на гральних автоматах підлтків, п’яничок і просто загублених, запізнілих пасажирів. Нарешті склеєлася якась розмова:

- Так, на автовокзалі небагацько людисьок, - почала я. - А на ЗД зараз ціла купа.

- Так-так. А у Києві... таке враження, що там усі вічно кудись їдуть, метушаться, поспішають бігають. Ну гаразд ми – поставили в аспірантурі щирі християни захист іспиту на другий Святвечір, на саме Водохреща, і доправляйся додому святами. А інші, куди інші? Святвечір же... – побідкався Ігорич.

- Знаєш, я теж своїм студентам заняття вісімнадцятого поставила. І що ти думаєш, усі прийшли. Я, правда, вибачилася перед ними, перед батьками, але кому то вже?..

- О, то ти вже теж отак по-київськи у свято людей займаєш?

- Та ні, вийшло так, ми додатково заняття ставили, - почала я потроху зганяти із себе провину, - і ніхто не згадав, і словом не заїкнувся, що то ж свято якесь... Тут, видно, таке не дивина.

- А... – ще мовив Ігорко, і розмова знову погасла.

- Ну, і де ж цей Михасик, скільки можна плестися?

Мишко невдовзі примчався, осяяв усе та усіх навколо своєю незборимо-позитивною енергетикою, і всі разом що було духу чкурнули з просотаного затхлим та якимось нездоровим запахом вокзалу. Ігорко – до колєги, ми – до ЗД. Я відразу ж заходилася допитуватися про рідний педагогічний, Мишко каже, що нудота. Запитала про Тетяну Сергіївну – враження вмить змінилися на кращі: навіть найвипадковіша зустріч з цією Жінкою, кандидатом філологічних наук, доцентом та завкафедри теорії та практики перекладу Тернопільського національного педагогічного університету не зможе зоставити байдужим нікого.

- Олька, вона – неймовірна жінка. Завжди так мило усміхається, ввічливо схиливши голову вбік, одягнена стильно, все у неї дібрано, у свої не знаю там скільки вона скидається на справжню ретро-пані. Я захоплений.

- Інмов! – гордо вигукую я . – Так, Тетяна Сергіївна надзвичайно вишукана жінка, чудова завкафедри. Тільки от, шкода, не завжди вистачало в неї часу до своїх пар готуватися, але то вже таке. Тоді як інші викладачі відчитають дві-три пари і летять додому, вона сидить щодня до п’ятої, а потім приходить, треба чоловіка, дитину обійти. Вона, окрім того, чудова мама.

- Я не сумніваюся... – замріяно проспівав Мишко, і думаю, тієї миті він уявив її своєю дружиною... Чи може, мамою, або коханкою... Годен знати? Запитати не осмілилася. Та й хто ж таке питає.

На тому слові ми стояли під високими та, підозрюю, важелезними дверима затишної тернопільської кав’ярні «Галка», і розглядали місцевість. Ось навпроти перша гімназія, де я практикувалася у педагогічному мистецтві трохи більше року назад. Ураз ціла жменя спогадів, емоцій та переживань прокотилася мною, як віз з урвистого пагорба. Я завмерла, але Мишкові почуттів не показала, до потяга занадто мало часу, щоб відволікатися від теми. Заради якої ми тут. Все дуже просто та деякою мірою банально. Заради того, що найбільше болить та турбує, тішить та заспокоює, а зі сторони видається лише прозаїчною історією однієї з шести мільярдів то знедоленої, то неймовірно щасливої людни. Заради теревенів про особисте життя.

Мишко колись зізнався мені, що прийшов його час поводитися за руку з якоюсь дівчинкою. Просто, щоб не було зайвих запитань, чому ж він увесь час один. Хоча це тільки зовнішня сторона справи. Мишко – мастак у мистецтві кохання. Про це мало-хто знає зі слів. Якщо і відають, то вже з діла. Від нього я чувала всяке, і був момент, коли відверто шкодувала, що ми завжди залишалися лише хорошими друзяками, і жодного натяку на будь-що інше. Але було вже занадто пізно – я огніздилася у Києві. Відаю, що Михасик чудово розумів і розраджував заміжніх жінок, чоловіки яких у поті чола гарцювали з ранку до вечора, а коли поверталися до рідного обійстя, то сили на подружнє спілкування, романтику, чай у ліжко вже не було. А в Мишка була. Молодеча, мужня статура, несказанно-невимовно кмітливий та потужний розум, сяючі то сірі, то блакитні очі-хамелеони і канадсько-америкоська усмішка. Що ще потрібно для знедоленої, незігрітої, недокоханої жінки. Жінки, якій так бракує спілкування, уваги, тепла. Бо їй же не годиться тинятися попід тинами. Вона – заручниця власного дому, добропорядна паніматка; вони з чоловіком були незайманими перед власне їхніми стосунками, а тепер так хочеться попробувати ще чогось, ще когось – а може не занадто?

Вони його Знаходили. Він їх Брав. Все, проста схема, працює віками. Здавалося б. Але я задумалася одного разу: а може, їм, отим жінкам, не пристрастей, а просотого людського спілкування та розуміння не вистачає? Чудовий, активний, енергійний і, о!, терплячий співрозмовник, Михасик ніколи не залишає свого візаві у поганому настрої чи з негативними емоціями, у нього для всякого житейського випадку знайдеться пригорща науково-популярних слів та тез, а це умиротворює. Морально та психологічно. Може, інтимні стосунки були лише приводом, в той час, як причиною – саме людськість цієї людини. Не знаю, думаю, ніхто не дізнається.

І от, вже штудіюючи принципи продажу промислових помп у Києві, я дізнаюся, що у Мишка Є Наталочка! Ура, це просто неймовірно. Я навіть якусь долю секунди відчула щось схоже на ревність, усвідомлюючи разом з тим, що це смішно.

Все було гаразд. Він навчився бачити в ній ідеальну жінку, пробачив її захоплення матьорими пациками, в яких ні мізків, ані гонору – лише одні понти. Він подивився (свідомо) крізь пальці на те, що вона нікудишній слухач, а отже й співрозмовник, проігнорував її невміння аналізувати, систематизувати та схоплювати інформацію, що для нього було немаловагомо. Одним словом, він зрозумів, що жінку слід любити за її жіночі якості. Вони і відрізняють її від чоловіка.

Наталочка часто плакала, коли йому слід було вже йти додому, вона не могла вчитися, думати про якусь там магістерську... Він не був її першим. Але він був її справжнім. Біля нього вона стала жінкою, ручною та зручною.

- Олька, це як ракова пухлина, яка все одно залишає метастази, і тебе болить. Цього не можливо так просто позбутися, вона занадто глибоко увійшла, розумієш? – і він поставив кулак на груди.

Таким я його ще не бачила. Людина пережила вогонь, спокусу, пристрасть, шаленство кохання... горе, відчай, розпач, біль... А тепер намагалася вчавити все це у півтори години нашої поспішної зустрічі, це боляче. І водночас вражає.

- А коли ти зрозумів, що щось не так?

- На весіллі, мабуть. Але ж я не винен, не винен, що вона запросила мене на те кляте весілля своєї сестри, де я був у центрі уваги, де у центрі уваги був я. А не вона... У неї заграло елементарне людське его, розумієш, характерне всім. Вони напосілися на неї. Мишко – гарний, Мишко – славний, Мишко – позитивний. Де ще ти знайдеш такого Мишка? Мишко, Мишко, Мишко. – він підняв на мене очі і запитав далі, із висіченим на обличчі болем: А тобі було б приємно, якби весь час усі говорили, який хороший хтось, не пророняючи при цьому жодного слова про тебе?

Я не змогла відповісти, похитала головою – ні. Його біль підповзав до мене.

- Олька, я три тижні ходив за нею. Дзвонив, писав, заходив – все дарма, ігнорувала. Над нами нависла ворожнеча. У колі спільних друзів обмовляла. Я підійшов, сказав, що хочеш розлуки – гаразд, не проблема, але обливати один одного брудом не потрібно. Дійшло. Олю, ось ти зауважила, коли ми тільки-но прийшли, що в мене гарний светрик.

- Ну так, стильний яскравий, життєрадісний светрик, дуже милий. А ще класний був отой на світлині, що ти ти показував, зелений.

- Отож бо, і мені він до смаку. Ти не повіриш, але ці светрики теж фігурували у нашій ворожнечі. Наталка сказала, що ось цей зелений не вартує витрачених на нього ста вісімдесяти гривень.

- Тю...

- Він надто теплий для такої європейської зими. Я вирішив купити собі інший, ось цей. А Наталка якось підходить до мене: «Може, вистачить хизуватися переді мною?» Я кажу: «Знаєш, це вже не твоя справа». Вона не могла втямити, як то можна купувати шапку за вісімдесят гривень!, якщо можна за тридцять...

- Це якась дивовижа, - і справді була. Бо це вже така собі дешевенька нісенітниця.

Я вовтузилася із морозивом та смачнющою запашнлю кавою. До мене нагло достукувалося усвідомлення того, на які сильні почуття був здатен мій дружбан Мишко. Цей одвічний комп’ютерник, ретельний та стабільний працівник виявився глибоким чоловіком. Переповнений почуттями, він був прекрасний.

Мені увесь час телефонували, тому розмова мала більше спонтанний, аніж послідовний характер. Після чергової розмови я втулила свої маловажливі тоді слова: «А я? Я так і не встигаю тобі нічого розповісти...» Хоча, здибалися ми саме заради цього.

- Як не встигаєш? У нас іще година.

Я відчувала, що він не все розповів, і що я його нахабно обірвала. Обрубала потік почуттів, як відрубують курці голову.

- Олька!! – на обличчі Мишка знову з’явилася звична канадсько-америкоська усмішка, тільки тепер уже приперчена відвертою слов’янською емоційністю. Світло блакитних очей прорізали накурені кавові сутінки, і я відчула, що Мишко знову тут.

- Михасику, як же я смакую цією розмовою із тобою...

- Хм, мало хто вживає слово «смакувати» у тому значенні, що й я.

- Я завжди згадую тебе, коли послуговуюсь другим його значенням, - кинула я і на мить відлетіла.

- Ну, то розповідай же, як ти так додумалася вискочити заміж за менш, аніж три місяці...

Мені довелося витримати паузу, щоб швиденько прикинути, в яке вбрання зодягти мою розповідь за таких відверто пришвидшено-другорядних обставин.

- Я нещодавно задумалася, що є причиною у всіх цих подіях, а що – приводом. І ось що я підсумувала для себе: причина одна – я була цілковито впевнена у своїх почуттях, сповна. Я впевнена у цій людині, впевнена, що хочу бачити її біля себе тепер і провести із нею старість. Це перше. По-друге, мене ще ніхто ніколи так не кохав, як Саша, і я впевнена, що вже ніхто так і не кохав би. Це все. А привід? Ну, перш за все, високосний рік. Не можу сказати, що ми вірили у всі ці байки, але розмови були. Далі – Київ. У Тернополі нічого подібного не трапилося б. Тут молодь бідкається, як би сховатися від нагляду та погляду, а там ти людей губиш. Хто не твій сусіда і не співпрацівник, того ти, найімовірніше загубиш, а потім і забудеш із часом. Я пішла зі свого першого київського гуртожитку, і життя засмоктало так, що навідатися туди уже не можу. Із Сашком могло б трапитися подібне. У нас був період, десь два тижні, коли моя співжителька була на сесії у Львові, а ми весь цей час, нехай лише пізніми вечорами, але проводили разом. А потім моя сусідка занедужала, це ще тиждень часу. А ми все разом. Потім обірвалося і полетіло, немов яблуко з гілки. Я написала Сашку мобільне повідомлення, що все, тепер зміниться формат і частотність наших зустрічей. А він зрозумів, що я сідаю за магістерську, і намагався майже не турбувати мене. Я образилася. Почалися вибади. Все з’ясувалося, все гаразд, але до п’ятниці – суботи, як коли, ми ставали чужими. А частіше бачитися не могли. Я тяжко долала свою відчуженість, він теж. Я вже познайомилася з його батьками, тепер була черга Сашка. Він хвилювався. А я – бісилася. Останній тиждень перед спільною поїздкою додому, не спала взагалі. Я розуміла, якщо привезу собі хлопця, то це вже все.

Не той вік, щоб гратися і вимахуватися, подумала, але не озвучила. Для невеликого містечка двадцять один рік – це вже прострочений товар. І там я вже була ним. Відчувала, як люди нюхають сморід таких як я, а молоді заміжні жінки хижо споглядають в нашу сторону, тільки й вичікуючи, щоб облити нас брудом перед своїми дорогоцінними муженьками, вихиляючи перед ними своїми розплилими сідницями. Як каже Мишко, троха себе занехаяли, але то вже дитина, вже можна. Але нас – зацьонтих інмовних кар’єристок, вони не любили.

- Ну от, я відчувала, що тримаюся за ручку дверей і смикаю, смикаю її. Може ще піти? Вибад – приманка, і опа – клює!! Значить, все-таки кохає. Я йому того тижня відкрила усі свої негативні сторони, думаю, хай краще тепер дізнається. Все мужньо сприйняв. Але якби батькам не прийшовся до любу, ми б розійшлися. Я завжди запитувала поради у батечка та матінки в таких справах. І як тільки вони крутнуть носом, то все, той кандидат свій іспит провалив. Мишко, знаєш, що сказала моя мама, коли ми увійшли до хати?

- Що?

- «О, та то гарний хлопець!» Так наче я мала якогось виродка привезти. Жах!

- Та так.

- А потім мама сама почала про спільне житло говорити. Сашка вчув те, намотав на ус. От ми за можливості усе й зорганізували. Чесно кажучи, не надто усвідомлювала те, що відбувається, але відчувала, як хтось невпинно веде мене за руку вперед, і все це не спроста, а так має бути. Просто так має бути.

- Вірю. Знаєш, Олечко, іноді пишеш реферат, звичайнісінький реферат, і не знаєш, правильно його компонуєш, чи ні, вчасно, невчасно, так, не так. А то ж тільки реферат. А тут – твоє життя. Кажуть, задовго чекаєш, занадто рано вискочила, так же вам, дівчатам, кажуть? А звідки тобі знати? Ти ж іще не одружувалася, не знаєш, як буде правильно. Тому впевненість тут точно не завадить.

- Так отож. Поселилися ми разом. А в нашому крилі Галя, вчителька одна, живе. Тримає усюди порядок, «строїть» усіх підряд, і носа свого усюди пхає.

- У неї ніс, напевне, довгий такий, - впереміш зі сміхом сказав Мишко і спробував показати довжелезний Галин ніс.

- Сто відсотків. Так от. Ще коли я жила із Олею в 225 кімнаті, Галя бачила, що до мене приходив Саня, запитувала, чи ми зустрічаємося, як довго. Я їй і відказую, що з 6 жовтня цього року. А тут не минає й двох місяців, як ми робимо в гуртожитку переполох і оселяємося разом. Знову запитання: як «вибили» кімнату, ото, певно, вам багато часу пішло (а ми все хвилин за двадцять вирішили), яка оплата, в якому статусі Сашка вписали, бо він же до нашого закладу стосунку ніякого не має. І ми не одружені. А на кімнату чигала не одна правомірна одружена пара. А тут ми. Думаю, хай знають, якої ціною це все. Кажу: «200 доларів у місяць, 1000 гривень – якраз по триста гривень за три ліжка нелегала плюс сотня для певності». А вони всі, правомірні жителі сплачують по 100 гривень за місяць. Я ще побідкалася, мовляв, трохи дорого... А Галя мені: «Нічого, хоче з вами спати – хай платить! Грубо, але правда». Я на неї з-під лоба, мене ж наче хтось по пиці батіжком ляснув. Приходжу до Сашка, розповідаю. Він голову теж схилив, задумався, хотів порозганяти трохи тих розумників. Але ж сам розуміє, що правду люди кажуть. А далі була вечірка у Сашка на роботі, і виявилося, що подруга його співпрацівниці працює у Печерському РАГСІ. А далі все справа неповних двох тижнів. Власна рішучість, згода батьків, заява, маселка на руку, довідка про відрядження Сашка до Росії на вісім місяців... Рушник, келихи, шампусік, пашпорти, свідки і ми. Просто і класно, як я люблю. Ось так під порогом 2008 року, 29 грудня, і вирішилася наша доля. Було ще багато усіляких нюансів, але час трохи підпирає, треба на потяг зважати.

У нас ще залишалося хвилин із п’ятнадцять. Я знову взялася до кави з морозивом. А Мишко поник. Я бачила, що він радий за мене, його гнітить не моя історя, а його власна, недосказана, вона зависла у повітрі, немов мокротиння під час нежитю. Мишко підняв голову. Пересвідчившись, що я готова слухати, повів далі.

- Мене до сих пір мучить одне запитання: «Завіщо? За що вона вчинила так зі мною?»

Я згадала, як колись не могла пояснити одному хлопчикові, чому ми власне розходимося.

- Михасику, у жінок таке буває, але це, зазвичай, або щось надто погане, або жінка знає наперед, що чоловік цю причину просто висміє, вона видасться йому нікчемною, він почне переконувати у протилежному, навіть не намагаючись збагнути, а що ж власне відбулося, осмислити, стати хоч на мить на бік жінки. Тобто коли протиріччя виникає саме там, де починаються одвічні відмінності у психології чоловіка жінки. Масивні пласти часу не змогли їх змінити, хіба тобі буде під силу?

- Але треба бодай озвучувати. Вона відмовчувалася. Їй знадобилося майже три тижні, щоб вродити відмовку на кшталт: «Ти мені вже не так подобаєшся».

- То справді відмовка, кажу як представниця тієї ж статі. Але впевнена, їй психологічно дуже важко.

- Таке було. Лишень ми розійшлися, колеги з Наталчиної кафедри говорили, що вона дуже мучиться. Але коли я приходив, то не бачив цього.

- Іноді так буває. Ти звикаєш до людини. Потім розумієш, що вам у різних напрямках. Але звичка не зникає. Її треба придавити, придушити, пережити. Це важко і боляче, але іноді необхідно. Видно, як людина при цьому мучиться. Я кидалася під машину, але назад не повернулася, - трохи помудрувала я.

- А потім, Олька, - Мишко зовсім низько нагнувся над столом, наче мав намір повідомити мені якусь абсолютно засекречену інформацію, і майже шепотом продовжив, - потім я зустрів її одного разу на зупинці... – він зрозумів, що почав не з того, і повернувся назад. – Було все так. Я проводжав знайому на тролейбус одиничку. Посадив її і розвернувся йти назад. Бачу – Наталка. Здалеку впізнав: її постава, хода, волосся... Я не ствалюся до неї якось хамовито. Підійшов, привітався, запитав як справи. А в неї осміх такий неправдиво фальшивий. І з ним вона розказує, як в неї все чудово, наскільки життя стало яскравішим та веселішим без мене. Потім згадує про фотки, мовляв, їй вже скинули світлини з весілля, де ми були разом. Я запитую, чи є мої поміж ними. А в неї осміх вже такий осоружний, аж гидкий: «Ні, - каже, - з тобою фотографій немає. Я їх видалила!» Словом «видалила» вона підкреслено посмакувала. А я розділився на дві частини. Одна відповіла: «А, ясно. Ну, бувай, на все добре». Іншу скрутило десь там глибоко всередині і шматувало лише одне запитання «Завіщо? За що? За що вона так зі мною?» Я ж не винен, що вона не могла повірити, що я до неї так добре ставлюся абсолютно безкорисливо, що це все, бо я такий.

- А ти такий, це точно.

- Вона весь час вважала, що я це все потім спробую якось використати. Але як? І нащо воно мені. Ти не повіриш, я ще хотів повернутися, але мене перекосило, я не зміг обернутися до неї, ноги, ноги самі понесли мене геть. Я йшов у напрямку університету, але вже не міг піти на роботу, мені треба було висказатися комусь. Мою другу половинку і далі краяло оте дошкульне: «Завіщо? Завіщо вона так зі мною?». Я почав розуміти, як люди сходять з глузду, відчув, що мені не на жарт підриває дах. Беру телефон, набираю друга, Олега. Поза зоною. Розвертаюся, йду до нього. Я вже не пам’ятаю, як гамселив по дверях, гвалтував телефонний дзвоник, але це дістало сусідку. Вона виповзла в коридор і почала погрожувати міліцією, та мені було байдуже, я не слухав її, не слухав нічого, пішов. Того вечора я обшвендяв увесь Тернопіль, був готовий заговорити до босяків, аби лиш вилити їм свій біль. Зустрів знайому, вже доволі пізно, розповів їй усе, навантажив її своїм тягарем, і вона, бідолаха, із тим попленталася додому.

- Ого. Знаєш, Мишку, я вірю в долю, і ти теж віриш. Тому настановчих чи співчутливих слів не буде. Скажу лише, що дуже рада, що у твоєму житті була така насичена, переповнена емоціями пригода. Чудово...

- Олька, я завалив сесію, не міг кілька тижнів ходити ані на пари, ані на роботу. Не міг. На роботі казав, що зараз сесія, а викладачам відбріхувався, що не можу наразі покинути робоче місце. А сам... Вештався Тернополем, не знав, що зі мної коїться, куди себе подіти, як позбутися цього.

Але знаєш, тепер я усвідомлюю, що без тієї жорстокої зустрічі на зупинці краявся б до сих пір. А так вже трохи легше.

- У мене складається враження, що ви просто взяли, нагло і швидко випили вділене вам кохання до дна, і обпеклися. Так, наче зачерпнули великою ложкою, і нічого не залишилося у келиху, і тим же гарячим трунком й поранилися.

Я відчула, що найболючіше вийшло. Тепер оте «За віщо?» невпинно бриніло і в мене у вухах. Мишко помітив, що привантажив мене. Але я не здавалася: все ж має бути якийсь вихід, якщо вона в його очах така ідеальна.

- Ні, вона не ідеальна. Річ у тім, що я навчився все прощати. А коли пробачати усі недоліки, то певний ідеалізм не оминути. Знаєш, я тепер усвідомлюю, що вона була прагматична.

- Прагматична? В я кому значенні цього слова?

- Ну, в прямому. Людина ставить собі ціль і, незважаючи на перешкоди, впевнено чимчикує до неї. Я робив Наталці всі реферати, індз, практичні – що було в моїх силах. Потім вона запитала, чи можу я зробити курсову для її сестри. Я відповів: «Чому б і ні?» І взявся до пошуку. Так як мав тоді обмаль часу, то вирішив скористатися університетським архівом (бо доступ до нього мав). Так от, поки робота впродовж місяця лежала у мене на столі, наші стосунки продовжувалися. Але тільки-но я віддав її Наталці, наступного ж дня ми розійшлися. Потім одного разу мене підкликав до себе один із викладачів Наталки. Солідний дядечко, доктор наук, ще не надто старий; для мене це було більш, аніж честь. Я вдав, що дуже-дуже хочу тієї його кави, і вже за мить ми посьорбували кавусю із тендітних, пропахлих хімікатами (бо то все відбувалося в хімічній лабораторії) філіжанок. Дядечко раптом схиляється до мене і рече: «Знаєте, Михайле, Наталя – то файна дівчина, але вона прагматична, здатна витиснути із людини усі соки, а потім ще й понасміхатися з неї. Будьте обережні, дороий». Це все додалося до моїх власних роздумів.

Не повіриш, але ми з нею вже більше трьох тижнів не спілкуємося. І тут, раптом, сьогодні дзвіночок. Олька, я не повірив власним очам, Наталчин номер, а я якраз у маршрутці, їду за тобою на вокзал. І що, ти думаєш, вона просить? Вона запитує, чи не міг би я допомогти їй із курсами «Інтел», які зараз проводять у нас в універі для магістрантів. Я оторопів. І все остаточно зрозумів.

Ясне діло, я не зміг їй різко відмовити, кажу, щоб заходила. А вона гордо так і, певно, з тим своїм осміхом розповідає, що наразі їй ніколи, красномовно натякає, що після того, як «позбулася» мене, життя у неї налагодилося, і все прекрасно, в неї зараз пригода на пригоді, і все саме тепер, коли я нарешті зникнув з її життя. То може я геть зовсім з нього зникну?

З Мишком ми наступного ж дня переписувалися. Наче все гаразд. Я ще розпитувала інших за нього, але мало хто помітив його горе та розпач, а може, Мишко не відкривається. Може людину отак і слід заскочити за дві години до потяга, щоб вона вилила із себе все, немов у порожній вагон, який незабаром забере усе це і повезе геть. Назавжди.

Додав Kamysha 13 березня 2008

Про автора

Потрібно з чогось починати, чи не так? Мрію створити якісну, класну прозу, роблю перші кроки. Хочу запропонувати вашій увазі кілька поезій, поміж ними верлібри та традиційні. Люблю, щоб твори були живими, промовляли до тебе, щоб не доводилося тягти їх за