Автори / Катерина Бабкіна / Гірчиця
Повільний архіпелаг
Якось непевно – день починається зі сльоти.Спільна застуда дихає тихо в одній з кімнат.
Хочеш – лишайся, якщо не маєш куди піти,
Хочеш – дивися, як за вікном починається сад.
Бачиш, дерева примандрували з чужих світів,
Бачиш – не знають, де їм лишитися до зими.
Постіль холоне – стомлена плівка сльотавих снів –
Вийдуть дерева, ранок, застуда і сад, і ми.
Очі у тебе схожі на вишні чи на вино,
Мапа на стінці – там океани і острови.
Якось непевно – не прокидайся, бо все одно
Знають дерева – якщо ти тут, то собі живи.
Будемо разом спільній застуді давати лад,
Будем так пильно вдивлятись в мапу - до перших сліз.
Будем чекати, доки до нас трохи звикне сад.
Будем чекати, доки із саду постане ліс.
2006
Гірчиця
Цей яблучний солод, що в випарах жовтня на шибках осяде,І запах трави який разом з травою живе на горищі
Ми можемо стати котроюсь з цих сосен; ми можемо спати
В вологій траві, але сосни від того не стануть нам ближчі.
Шипшина багряна, і темний відвар із дубового листя,
І груші підгнилі у лісі в дні вітряні гупають страшно.
Ми можем найбільше – хіба що пустити цей ліс на обійстя
Але все одно він від того не стане своїм і домашнім.
Чужі і безглузді, ми тут галасливі вар’яти,
Так гірко, і зливи нічні обережні, що їх не впіймати
2007
відворотна ворожба на добраніч
Що нам перешкодить разом не бути?Добра ніч минає щодень то швидше.
Загорни якийсь паперовий кутик,
Начаклуй собі, щоби знов не вийшло.
Забувай розмови, які збулися;
голубі дощі ворожінь намісять -
хтось в твоєму спокої буде плисти
обережно, ніби у небі місяць.
Запивай горілку червоним соком,
Завмирай від зустрічей випадкових.
З-над одвірку дивиться мудрим оком
Дивовижна хрєнь, чарівна підкова.
Залишайся сам, де собі захочеш.
Хто сказав тобі, що забути просто?
З ночі в ніч сотається поза очі
від гудза в волоссі нитяний хвостик.
* * *
У тебе ніколи немає часу, а у мене немає води і паперу.Підкажи, ще кого не згадали ми всує, коли
віддалялися так як тепер,
Коли всі наші мрії хуйова омана, а всі наші дні – намагання забути,
І здихаючи, гасять ранкові тумани благородний вогонь в наших душах попсутих.
Ніби всі, хто нас зрадив лишились далеко, ніби всі кого ми – відпустили нас прощених,
Але робиться тоскно і гидко подекуди, коли разом буваємо і коли дощ іде,
І немає спасіння у теплих ліжках, і немає спасіння в нічних сигаретах –
Кислі яблука ранку, і щастя, і страх, і нічим з цього всього не можемо знехтувати
Чи лишити на потім, аби без жалю.
Якщо хочеш, приходь: я тебе не люблю.
35.
Не йди. Бо завтра буде сніг.Ми будем дихати в долоні
І сподіватися відлиг
У нашому Ієрихоні.
Не дихай. Блюз із приймачів
Зруйнує світ навколо тебе,
Бо безіменні сурмачі
прийдуть не з заходу, а з неба
у місто підпісочних криг,
холодних снів і теплих течій...
Не бійся. Мур впаде, як сніг.
Легенький сніг на наші плечі.
2003
це світло
Це світло не зробить нас ані ближчими, ані кращими.Не змусить забути все, без чого заснути легше.
Але ковтаєм його неначе пігулки натще ми,
І захлинаємось ним, миттєвим, неперевершеним.
* * *
Дивися : дерева розтягують шкіру,і в небо повільно пускають коріння,
щоб там прорости у горішньому вирії
крізь воду крізь землю крізь тепле каміння.
Ковтають пісок опівнічні лимани,
за темним узгір’ям ворушиться море,
і світло вихоплює краплі туману
з повітря, що мов молоко непрозоре.
А ми відчиняємо вікна і двері
і мовчки повторюєм завчені сури,
бо ніжність така нетривала матерія,
вірність така ненадійна фактура.
Хоч відстань між нами доволі безпечна
і ковзає вітер не пальці по шкірі.
Хоч ми не дерева
але безперечно
колись ми також проростемо у вирії
2005
Додав Art-Vertep 13 липня 2008
Про автора
Катерина Бабкіна народилася 1985 року в Івано-Франківську.
