Учасники

Автори / Олег Коцарев / «ПОШИКИ» (п`єса)

ПОШИКИ ХОРОША ДИНАМІЧНА П’ЄСА ЗА МОТИВАМИ ТЕКСТУ «СОБОР» О. ГОНЧАРА.

Дійові особи:
Він
Вона
З’ясовується, що він — Микола — чоловік,
А вона — Єлька — дружина
Господарка — немолода
Жінка у фіолетовому — ще й офіціантка, в доброму гуморі
Хор — співає й іде хресним ходом
Пасажир — у розквіті сил
Бабці й діди — живуть в інтернаті
Чоловік з авта — син одного з дідів
Головний санітар — у довжелезному білому халаті й з вибритою бородою
Майстри — знавці своїх справ
Анжела Прасік — молода робітниця
Хлопець і дівчина — закохані
Хлопчик на велосипеді — зануда
А також — голоси й декламатори, часом наділені соцреалістичним акцентом.

(у перервах на завісі демонструються старі світлини старих церков, голос зачитує про них короткі відомості: перерва 1–2: дзвіниця Софроніївського монастиря на Сумщині перерва 2–3: Францисканський костьол у Кам’янці-Подільському перерва 3–4: Успенська церква в Новгороді-Сіверському перерва 4–5: Спасо-Преображенська церква в Наталівці на Харківщині перерва 5–6: дзвіниця Манявського скиту на Івано-Франківщині перерва 6–7: Бернардинський костьол у Львові)

 

1.

Ужгород. Блакитна кімната. У величезному ліжку спить Він, а Вона читає неохопну газету, їх видно частіше силуети, ніж самих, хоча й самих також. Звучить «Обличчям до зірки» О. Щетинського. Вона вирішує злазити з ліжка:

Вона: Злізу з ліжка.

Вовтузиться у величезній газеті. В одній третині сцени — інша кімната, там напівлежить на диванчику паралізована Господарка, палить, поруч стоїть неприродних розмірів алюмінієва кружка, а над головою — світильник у формі комахи «сонечко», крила світяться почергово.

Вона стає на підлогу та, з достатньо природними рухами, йде до вікна й бачить на ньому книжку. Це — роман «Собор» Олеся Гончара. Вона пошепки (втім, гучну фонограму чути всім глядачам) читає:

Вона: Литературно-художественное издание. Гончар Олесь Терентьевич. Собор. Роман. Киев, издательство художественной литературы «Днипро», 1989. на украинском языке. Художнє оформлення В. С. Василенка. Художній редактор В. С. Войтович. Технічні редактори О. М. Грищенко, Л. М. Смолянюк. Коректор Л. М. Кирилець. ИБ № 4595.

Господарка (нерухомо, страшним голосом): Не чіпай мою книгу!

Німа сцена. Вона рвучко відкриває книжку десь посередині, нахиляє туди голову, випростовується, хапає книжку під пахву й тікає.

Господарка (гасить сигарету): Сволоч! Шоб ти скисла! Шоб тебе взагалі!

Музика стихає, її змінює музика грюкання, скавучання, тріскотіння, дзеленчання, скрипу далеких і близьких дверей. Починається сильний вітер, і в вікна обох кімнат (вони виявляються розчинені) засипаються деревні фрукти. Ліжко, на якому спить Він, поволі піднімається на диби. Він стає видний цілком, а потім сповзає з ліжка з ковдрою та газетою. На білому ліжку лишається якимось дивом звільнене від сили тяжіння впале з вікна яблуко. Господарка гойдає рукою свою кружку.

Завіса.

 

2.

У темряві звучить голос: «Пані Алло, Ви не знаєте, де моя дружина?»

Вулиця. Згори сцени світло-сірий тротуар, ним ходять нижні частини людських ніжок, усі дуже елегантні та блискучі, що той блиск навіть ріже декому з глядачів очі. А знизу, посеред будиночків-по-коліна, йде Він. Піднімає окремі будинки, заглядає, що там.

У глибині сцени з’являється хресний хід, щось співаючи собі під носа, нескінченним серпантином займає цілу сцену, попереду несуть дуже елементарний хрест і якусь цікавого вигляду чорну коробку. Він приєднується до процесії. Ноги зверху стихають. Темрява.

Хресний хід рухається на повну сцену повз затишні лабіринти міста. Співає:

Хор: Біблію читать и ложь его щитать есть то же. Насади Господь Бог рай во Едемі на востоціх. Вот болтун! Сад насадил в саду. Еврейское слово Едем есть то же, что сад. Откуду ж на сей (так сказать) садовый сад глядіть, чтоб он казался на востоках?… Позна Каін жену свою. О, безстудный буеслов! Забыл, что по его ж сказкі не было в мырі, кромі четырех человік. Гді ж он взял жену себі, кромі матери?… Но сей клеветник нашепчет тебі, что люде преобразуются в соляные столпы, возносятся к планетам, іздят колясками по морском дні!

Поруч із Ним — жінка у фіолетовому.

Жінка у фіолетовому: Мико-ло, Ви знаєте, що проти Вас готується змова? Дехто хоче відкусити Вам вухо.

Микола: Хто хоче? (пауза) Ви мені когось нагадуєте.

Жінка у фіолетовому нахиляється до Миколи збоку й сміється, плескає його по плечу й відходить у передні шари процесії.

Микола: Вона мені нагадує мою дружину. Але такий темперамент? І якось так вона дивиться? Єлько! Ах, кого можна впізнати при цих усіляких освітленнях — вогнища особливо, зелених лампочок? Особливо залишивши місто?

Хресний хід саме залишає місто. Його затишні лабіринти змітає вітер, усім стає ніяково, тому вони потроху тиснуться одне до одного, хоч і продовжують іти, жінка у фіолетовому опиняється в обіймах хтивого старого, повсюди блимають обриси дерев, звуки поля, погрожуючи довести до божевілля, сутеніючи. Ті, що йшли передніми, спиняються, ставлять на землю чорну коробку, втикають з оглушним звуком хрест у щось і сходяться до коробки, до неї схиляються, один відкриває — цієї ж миті стає темрява й -

Завіса.

 

3.

Маленький радянський автобус «ПАЗ», тільки дуже великий. Порожній, помаранчевий, посередині — Микола та ще один пасажир. Обидва в яскраво-синіх комбінезонах і фіолетуватих картатих сорочках. Автобус гарчить і трохи хитається, обидва кладуть ногу на ногу, а руки на коліно.

Микола: (посміхаючись) На роботу?

Пасажир (ще радісніше): Так.

Посміхаються ще більше та розглядаються по боках. Через автобус пройшла русява жінка з волоссям, що стирчить назад під кутом 23 градуси, ніби його розвівав вітер, а потім застиг. Звучить: «Добрий день».

Микола: Це не ваша дружина?

Пасажир: Ні. Якась знайома, десь бачив.

Микола: А мені вона нагадала мою дружину. Уявляєте, в мене кудись пропала дружина, я її шукаю, правда, не знаю, як саме це робити. Вона — вже друга, не дружина, звичайно, а жінка, на неї схожа.

Пасажир: Дружину шукають у хороших батьків.

Зайшли ще кілька жінок у різноманітному цікавому вбранні. ТЕРАКТ — несподіваний спалах, і дрібненькі шматочки конфетті заволікають усе.

Микола (звідкись): Я розумію, що це, мабуть, було зроблено заради Вас, що Ви переховувались, що Вас теж хтось шукав, що, зрештою, пошуки тривають і тривають, але, погодьтеся, це ж краще від ядерної бомби?! Сотні мільйонів тонн ґрунту не піднято в атмосферу, попіл і сажа міст не робить її непроникною для сонячних променів, ніщо не загрожує атмосферним гадлеївським циклам. А головне — загинули тільки Ви, шахід і, ймовірно, пара яких-небудь випадкових пасажирів, але всі інші люди та тварини лишились. Погодьтесь іще раз: незатишно гинути всім одразу за таких непевних масштабів?

Завіса.

 

4.

Богадільня у формі каркасу барокової дзвіниці, схожого на пташину клітку. Звучать «Мантри» О. Ґрінберґа. Дзвіницю-богадільню вінчає каркас бані з ганчіркою-хрестом, що поводиться, як прапор. На різних перекладинах, у закутках та інших складках місцевості розташувалися й елегантно рухаються мешканці показового пансіонату з милицями, палицями, орденами, кашкетами, окулярами, кружками. Серед них — ветерани-упівці, ветерани-ковпаківці, сердюки, калєдінці, афганці, албанці, чеченці, бійці харківських дивізій, перші колгоспники, перші колгоспниці, менеджери голодомору, жертви голокосту, несуни, руйнатори займанщини, росіянки з фіолетовим волоссям і Микола. Дещо перев’язаний після теракту, він допитується в діда, нащо його сюди запроторили, бо ж до пенсії йому ще ого-го.

Бабця ч. 1: Я не знаю, чому тебе сюди поклали.

Дід ч. 1: От Ви послухайте-послухайте: бувають ситуації! Я ніколи не забуду однієї. Ніколи. Я тоді ще був молодим, і мені сумок, ні торб ніяких носити навіть не треба було. І повертався додому від трамваю через залізничну розв’язку. Уявляєте, хоч би приблизно, що таке розв’язка? Це десятки колій у різні боки, одна над одною, навіть три одна над одною, деякі півколами, деякі прямо, перехрещуються, блищать, пахнуть! А між них повсюди степ. Але ліс і болото. Все зелене, червоне, руде, сіре, будиночки навіть і вишки якісь є, цвіркуни на грудь стрибають, на цвинтарі щось пищить. От такою розв’язкою треба було йти від трамваю хвилин десять. І, уявіть собі, від самого трамвая за мною за пару метрів крок у крок ішла дівчина! З двома сумками і светр такий в обтяжку трохи прозорий, тільки от грудь добре не видно, а здається, що щойно можна було побачити, треба придивитися тільки. Ілюзія. Від ілюзії не сховатися. Й вона весь час за мною йшла — на кожному перехресті повертала туди ж, куди й я, то трохи відстане, перед колією роздивиться, то майже наздожене. Весь час! Що мені робити було, а? Я думав, може, допомогти їй з речами, сказати: «Може, я Вам торби візьму, Вам тяжко?», але що б вона тоді про мене подумала би про мою персону? Я трохи озирнуся на квіти маленькі збоку стежинки й намагаюсь її грудь побачити. Треба було повернутись і відверто її розгледіти, тоді все би прояснилося саме по собі. Вона б сказала точно: «Ви б не могли допомогти мені донести сумку, тому що вона тяжка». І все гаразд. Але чого я її розглядатиму? Хіба так годиться? А там же ж — купа перехресних стежок, усі зовсім у різні райони ведуть, у заводи якісь кинуті, а вона — за мною. Що їй треба? Й на цвинтар за мною пройшла, там бабки сиділи, старі курви, вона тоді трохи відстала, потім майже догнала, ми вже по вулиці йдемо. Тут я шурх — через клумбу нагору у двір, а вона за мною! Я аж зомлів, а вона в сусідній під’їзд пропала. Ну? Діти мене за дурня взяли й сюди закинули.

Микола: Так, я теж щось подібне відчуваю.

Дід ч. 1: А Ви кажете, запроторили!

Тим часом щось гуде й світиться з глибини, це авто швидко наближається просто в каркас богадільні з усієї сили як! В останній момент зупинилася, трохи хитнула каркас. Також трохи посипалось жовтого листя зверху. З авта вискочив чоловік і почав стрибати й лазити площинами пансіонату.

Бабця ч. 2: Там ідуть пошики!

Чоловік з авта: Папаня!

Дід ч. 1: Не батько я тобі! Енергетикам задрипаним!

Голос із соцреалістичним акцентом: Оскільки відвідувач був не рядовий, директор сам пішов його супроводити. Палата — як і всі. Чиста, світла, калачики на вікні, фіранка біленька, дві тумбочки, двоє ліжок. На батьковім ліжку постіль, правда, жужмом, кублом, і директор трохи зніяковів, сказав вибачливо, що ніяк не привчить цю палату щодня ліжка заправляти, отак встав і пішов, хоч і на цілий день.

Під час останнього монологу декілька пацієнтів показують колективний акробатичний трюк. З’являються санітари, ловлять пацієнтів-акробатів, ганяються за Миколою і чоловіком з авта, врешті прикро ловлять їх, кожного на перелазі з ярусу на ярус.

Головний санітар (Миколі): Ви, очевидно, здорові. (Пауза) Ви вільні. (Робить загальний огляд). Йдіть геть, Вас на виході питала якась жінка. (Чоловікові з авта) А от Ви потребуєте негайного втручання!

Завіса, жвава, радісна й весела музика.

 

5.

Складнопідрядна техніка — це гарно. Особливо гарна трохи іржава, підгнила техніка зовсім незнаної конструкції та функції, так само безмежно гарна, як уже старіюча, та ще струнка п’яна торговка (за молодості пролетарка) з бездарно фарбованим волоссям. У різні боки їздять і скриплять гаки, ланцюжки, дзижчать верстати, обертаються колеса, щось гупає об залізо. Неквапно ходять постаті в синіх халатах з інструментом.

Майстер ч. 1: Я вчора в газеті прочитав, що з усіх людей тільки сто мільйонів! здатні приймати осмислені рішення!

Майстер ч. 2: Ти вчора був п’яний.

Деякі групи механізмів часом зникають із частиною сцени в темряві, з’являються інші, а ще інші ховаються під завісами. З глибини йдуть Микола і Майстер ч. 3. Миколі все цікаво, він про все питає!

Майстер ч. 3: Отут зліва стоїть такий агрегат, що без нього ти ні-коли не зробиш ремонт ТР-3!

Майстер дивиться на ефект, що справили його слова.

Майстер ч. 3: Бачиш, кожна гаєчка! Тут на колодку надівається різьба. Ні! Ні! Отака. І простий промивочний цех, нам раніше не вистачало грошей, а тепер ми в цеху тут кахлі перепоклали, інвестуємо капітально й старому майстру купили нові окуляри. Якщо бути більше одної зміни, то на легені ця штука осідає. Тут бузковий туман! І так кожен оберт, інакше — біда. Музика то посилюється, то стихає, не руйнуючи слух, тож екскурсія Миколи й Майстра механізмами триває дуже довго та супроводжується жестикуляцією.

Майстер ч. 3: А це — наша найкраща співробітниця Анжела Прасік.

Анжела у сірих трусах, короткому помаранчевому жилеті, як у залізничних ремонтників, у респіраторі та з брудним волоссям.

Майстер ч. 3: (Пошепки) Її кваліфікація викликає сумніви, зате вона німфоманка.

Микола: (На репліку Майстра не зреагувавши) Жінко, Ви мені когось нагадуєте.

Анжела: Очевидно, якусь кіноактрису.

Іде й витирає чорною ганчіркою загадкові рухомі механізми, що їх так правильно назвав Й. — Річ. Микола з Майстром зникають у повороті, а з’являються вже на щебеневій горі.

Майстер ч. 3: Правильно! Червоний колір на залізниці — те саме, що й на такій дорозі, а з рештою кольорів складніше. Жовтий, зелений і синій означають зовсім різне, особливо коли блимають. Дивись.

Анжела з подиву гідною пластичністю вбиває Майстра удавкою, ТЕРАКТ із залу — спалах, щось луснуло, у центр сцени стріляє конфетті, біжать замасковані жінки, а Микола вчасно падає під щебінь, порятувавши себе від небезпеки.

Дерев’яні паркани міської периферії один над одним, один за одним, один перед одним. Темрява, та звуки не стихають. Голос чітко декламує, вже без інших звуків:

Декламатор:

Пошики закінчаться
І лишиться щем
З-під паркана вилізу
Роз
Гор
Нусь
Мене не спіймали?
Ластівки в під’їзді
Подо
Рослі
Шали
До вікна
Крейда і сліди
Кіт скубе ковтун
Мокро вчасно брудно
Знов не помилився!
Все як треба в осінь
Але все — не чітко:
На паркані плющ
А в паркані — фінка.

Невдовзі — горить страшенний семафор синім кольором, а ще невдовзі — ефект: синім став сам залізний семафор і промені, а лампочка в ньому стала здаватися червоною.

Завіса.

 

6.

Під кутом стирчить кузов вантажівки. Над кутом ліворуч висить готичний костьол (приблизно, львівська Латинська Катедра). На кузові розмовляють дівчина й хлопець, звісивши ноги, а під ногами їздить на триколісному велосипеді з ідіотським скавучанням маленький хлопчик (не знати, що скавучить, хлопчик чи велосипед?). На кузові висить гасло «Механізм — порятунок од інформації». Гойдається, як поламаний трамвай, атональна музика.

Хлопець: От мене цікавить, що люди кажуть одне одному, коли залицяються, коли хочуть переспати. Не взагалі, а конкретно, кожен! Бо, як вдуматися, що можна сказати? У патріархальних ситуаціях він бузить їй щось, мабуть, про роботу, про базар, анекдоти, вона посміхається понуро, а тоді він її лапати починає, правильно? А в інших? Головне, гаразд, він їй бузить, але це вже коли все остаточно вирішено й лишилися маленькі формальності, а раніше? Бо як я підійду до першої-ліпшої жінки та почну їй про свою роботу говорити, навряд чи що з того вийде путнє? Як тоді? Що люди говорять? Якими аргументами одне одного переконують?

Дівчина: Що за лайно ти мені кажеш?

Хлопець: Послухай, от як тебе звати?

Дівчина: Мене? Ха-ха-ха-ха, а тебе?

Хлопець: Добре. Ну, погодься, що це цікаво. Людина в цьому виявляє свою сутність і свою… свою… Так.

Хлопець і справді починає з силою пестити свою скептичну подругу, ненадовго привернувши цим увагу хлопчика на велосипеді. Втім, що тут цікавого? Хлопчик і далі їздить на своєму велосипеді, а пара падає до кузова. Їх не видно. Нагнітається треш-музика, а хлопець із дівчиною хтивими голосами екстатично декламують з кузова.

Хлопець: Край Радути, освітлений вогнями заводів, біліє на пагорбі дот. Один з бастіонів далекого вже сорок першого року. Скільки Баглай пам’ятає себе, впомку йому і цей зруйнований дот біля Радути. Не раз залазив з хлопчаками всередину, підсаджували одне одного до бійниць, видряпувались на самий верх кострубатої руїни, що вже не відстрашувала їх брилами зубатого залізобетону, розламаного, розшматованого могутньою силою вибуху!

Дівчина: Обійшли з Єлькою, обдивились руїну! Коли вже опинились за хвірткою, Баглай міцно взяв її за руку, наче боявся, щоб назад не втекла. Навіть ота комишинка, що в багрянці озера поставила свою тінь, і вона робилася незвичайною, виявлялась комишинкою митця, однією з тих комишинок, що з них було виплетено прообраз собору, його перший маленький макет, що підліткові на долоні вміщався!

Хлопець: А люди — скрізь люди. І праця скрізь праця, якщо тільки вона справжня, а не безплідна метушня. Бо є й така! Буває лише видимість праці, самообман. Ох! Скільки в нас ще забирає енергії така праця-метушня — галаслива, виснажлива, але насправді нікому не потрібна і, по суті, безглузда!

Дівчина: Після тривалої смиканини неслухняний мотор начальника цеху таки скорився, гучно затрахкотів, мотузок кинуто, і компанія відчалює з переможними вигуками кудись, може, й на цілу ніч. За щуками! За карасями! Все далі й далі їхня чорна розлога байда з мотором на кормі. Вирвалась на просторе, набирає розгону, високо, задерикувато піднявши носа з води…

Хлопець: Війна нервів. Вимотування — тільки цим їх і можна взяти!

Пік музики. Хлопчика на велосипеді раптом ловить Микола й не дуже гучно питає: «Яка вона? Ну, ти бачив, яка вона? Я міг голос переплутати, але ти бачив її?». Хлопчик виривається, їде далі, Микола женеться за ним і настирливо повторює своє питання. Хлопчик не реагує, а продовжує свою скавучальну їзду. Нарешті починає скаженим голосом верещати: «Ні не бачив!!!». Одночасно зникає музика. А хлопчик і далі верещить, а людей у вантажівці не чути.

Завіса.

 

7.

Фінал. Гарний палац у стилі Людовіка ХVI з огорнутим плющем портиком і велетенською блакитною зіркою на фронтоні. «Ляльковий кек-вок» із сюїти «Ляльковий куточок» Дебюссі, за столиками сидять люди, їдять, п’ють, розмовляють і сміються. Інші люди танцюють. Зірка щотакту світить усе рясніше. Микола несподівано майстерно танцює з жінками. Одна з них кусає його у вуха. Зчиняється скандал. Танці (не музика!) спиняються, гості скупчуються навколо Миколи, дехто вибачається перед ним, інші втішають його, адже, мовляв серйозної шкоди його здоров’ю не завдано. Винуватицю інциденту відводять геть у повній істериці. Цілком несподівано на цьому тлі виглядає репліка офіціантки.

Офіціантка: Я ж Вас попереджала! Хіба ні?

Микола: Ага! Я Вас упізнав! Але Ви не моя дружина! Це очевидно. Вас же ж не Єлькою звати?

Офіціантка: Мене звати Наталя Сергіївна, можна просто Талочка.

Тут же виявляється, що навколо Миколи — якраз ті жінки, що він їх прийняв за свою молоду дружину. Й усі — і Ви? — виявляються цілком самостійними людьми з власними долями й цікавими біографічними історіями, тут же розказаними водночас, із луною. Виявляється, вони — не його дружина.

Голоси: (засудливо) Он Ваша дружина! Ото — Єлька!

Усі вказують на жінку з книгою за столиком, досить дивакувато вбрану. Втім, Миколі вже однаково. Він скидає покривала з предмета, що здавався чи то клумбою, чи то накритим вазоном. Насправді це мікротрактор, розміром із дитячий велосипедик. Микола сідає на нього й їде геть у правий бік, звідки все більше синюватого світла, де під делікатною стрілочкою напис «Чемпіонат з академічного веслування». Слідом зводиться його знайдена, але не відшукана дружина, й їде туди ж на справжньому дитячому велосипедику.

Остаточна Завіса.

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Поет, журналіст, прозаїк. Харків’янин. 25 років. Тонкий лірик і брутальний натураліст. Натурал, до речі, теж. Автор книги «Коротке і довге» (Київ: «Смолоскип», 2003) та книги «Цілодобово» (спільно з Б.-О. Горобчуком та П. Коробчуком – Київ: «Факт», 2007