Автори / SA:) Шевченко / [Дим та Страх]
Для мене в останній час практично немає різких змін швидкості. Іноді здається, що моє буття у цій брудній ямі для сміття рухаеться немов сигаретний дим. Він повільно випливаяє з маленького та тонкого тліючого вогника. Ароматний дим змінює форми та втрачає початкову густину і відносну уявну пластичність.
Я стою та росповсюджую цей димок у душній сірій кімнаті. Вона надмірно наповнена людьми. Люди прекрасно зливаються з сірими та темно-зеленими кольорами шпалер, залюбки сідають на брудні лавки. Оббита підлога мов губка усмоктує, наповнену землею з вулиці, рідину з-під підошви їхнього взуття. Неосвітлені пустоти з захопленням вислуховують їх пусті балачки та безглузді жарти. Кімната та люди прекрасно співіснують. Останні тут почувають себе у безпеці та затишку. Їх абсолютно не хвилює кількість народу у середині. Навпаки – так же веселіше? Для самої кімнати ця товпа немов звичайні нутроші будь-якого живого організму.
Серед цієї природної ідилії стою я. Зовсім неадекватно мовчу та дивлюсь на стелю. Мій сигаретний дим піднімається і на деякій відстані від початку розповсюдження практично повністю розсіюється. Відносно сталим стовп диму робить постійне підняття нових потоків. Згодом, під самою стелею, накопичується моє життя у вигляді густого і напівпрозорого диму, схожого на осінній ранковий туман. Досить новій людині зайти і ,відкривши двері, запустити прохолодний протяг повітря, як мій накурений туман зовсім розсіється.
Але поки я стою серед цього зброду немов загублений та, дивлячись на свій дим, розмірковою про останні події. Я потонув у роздуми.
Відносини між людьми можна охарактеризувати в’язкістю. Дуже рідко її показник близький до нуля.
Чим більше я заглиблювався у людину (у її світ) тим більше ставало значення цієї в’язкості. Коли я практично з головою занурився у іншу, навіть дуже гарну та кохану, людину у мене виникло велике бажання вилізти назад. В’язкість була такою, що не було можливості вільно рухатися та манипулювати у просторі. Це зовсім не те, що було на початку. Це не те, що я взагалі хотів при зануренні. Схоже, це не та людина, яка мені потрібна...Виникає відчуття постійної втрати чогось. Схоже що, божевільний галас лунає з середини. Ця невідома субстанця молить про свободу немов благає зберегти їй життя. І я через біль,навколішках, ципляячись за щось бридке, виліз з цієї гущі.
Якщо б померла моя начинка, померло би все. Я просто загинув би.
Зараз я заглиблююсь у людей не дуже глибоко. Частіше контакт обмежується лише поглядом у очі. Але ж цього мало...
Дуже важко підкорити бажання глибокого занурення у когось заради самозбереження, хоча так хочеться і здається, що це саме та людина...
Мабудь це страх
Додав SA:) 21 серпня 2008
Про автора
Он помогал тем, кто хотел прыгнуть дальше и мешал сопротивлением в лицо тем, кто сегодня в районе «столкновения пустот».
