Автори / SA:) Шевченко / Я люблю ...
Це місто... схоже на всі інші міста своєю суттю та схоже на різні міста тому що воно, як і інші, зовсім особливе.
Старість тут наздоганяє не тільки жителів, але й будівлі. У місті цінується час. Люди тут живуть надмір інтенсивно, бо треба встигнути прожити, а не проіснувати. Люди шубуршаться не з власної волі – це місто змушує їх постійно ворушитись. Місто...мудре старе місто...Чим ближче до його серця – до центра, тим більш інтенсивний там рух.
Місто, як Бог – любить людей, люди, немов діти, люблять своє місто. Хоча мешканці іноді не усвідомлюють, що їх Бог – це вони самі...
Люди...дивляться один на одного. Дивні та веселі, сумні та бідні, вродливі та звичайні...Зовнішність...
У місті оболонка – не просто самовираз. Це захист, спосіб підвищення комунікабельності, зручність у застосуванні, зігрів душі та тіла, відчуття...Останнє цінується найбільше.
Найніжніші тут люди бувають восени. Вони кутаються у зручний, легкий, ще поки стильний одяг. Деякі речі купують ще не для повсякденного використання, а для особливих випадків...для людей. Старі осінні речі дістаються з шаф і одягаються знову...відродження. Частини тіла, які влітку та навесні використовувались здебільшого для показу, закриваються і на перший план виходить обличчя...очі...
Люди ще не мерзнуть, як взимку, – вони поки ще лише починають мерзнути. Але вже не менше, ніж під час білої коми прагнуть тепла. Вони слабшають... Слабкість – це м’якість, м’якість – це ніжність, ніжність – це відвертість, відвертість – це кохання...
Ми втрьох вже третій день у цьому місті. Прогулюємось по ньому. Робимо фото...
Позаду невдалі для усіх трьох змагання; жахливі холодні, але дружні номери готелів; красень стадіон, де з неймовірною швидкістю з’являються нові знайомі, а згодом і друзі; над нудне метро...Говоримо майже про все, навіть про легку атлетику...
Попереду нічний потяг до рідного міста та до рідних людей...
Заходимо у якийсь парк, де зустрічаємо своїх колег із різних міст. Далі йдемо ніби по одному своєму загальному місту.
- Стойте! Давайте желание оставим!
Ми зупинились на якомусь місточку між двома пагорбами, які розділила магістраль скажено поспішаючих прожити водіїв. Цей міст обв’язаний, обмотаний, обкручений, обвішаний шматками різного паперу. Згодом мені пояснили: якщо в мене є бажання, його потрібно написати на папері, пов’язати до мосту, і воно обов’язково здійсниться.
Звичайно, це було спонтанно, але у когось опинились серветки та чорна ручка....
Йде час...Він наздоганяє людей та місто. Люди живуть один поруч з іншим та чекають все на теж саме... м’якість, ніжність, відвертість, кохання...
Я не знаю, чи до сих пір висить на місточку пов’язана тоді серветка з тим відвертим написом. Пролетів час, пролетіли події...., які б мали змусити забути про написане. Але я не можу.
- Слушай, дай и мне салфетку.
- На.
«Так, чтобы написать? Что я хочу? Ну, наверное, самое…
- Эй! Дайте ручку! Вы же всё равно пока завязываете…Как там? Написать, а потом про себя в уме загадать?
- Да!
«Я люблю …..»
Додав SA:) 29 вересня 2009
Про автора
Он помогал тем, кто хотел прыгнуть дальше и мешал сопротивлением в лицо тем, кто сегодня в районе «столкновения пустот».
