Автори / Наталія Пасічник / Відлуння зірки
Наталя Пасічник. Пастух бджіл: збірка поезій. – К.: Гамазин, 2012. – 116 с. – (Серія «Зона Овідія», іл. – графіка Богдана-Олега Горобчука.
Збірка, про яку мова, є поетичним вибраним, про що свідчать назви розділів: «Портрети доби ренесансу», «Гра в три руки» (так називалися попередні книжки поетеси; розділ «Пастух бджіл», що дав назву всій книзі, вміщує нові твори).
Поезія Наталі Пасічник – свого роду розгорнутий щоденник духовного буття молодої людини ( я свідомо не кажу – жінки, бо не про гендерні ознаки тепер мова), «тут і тепер», тотожність буття і поезії, що не порушує цілісності світовідчування.
Поетичний стиль Н. Пасічник тяжіє до складності вислову і демонстративно не приховує складності змісту. В свою чергу, це пов’язано із рефлексією та медитацією над буттєвим сенсом сущого.Тим самим руйнується інерція клішованого сприйняття дійсності тільки як череди фактів і подій. Інтелектуальний, почуттєвий аспект надає цьому сприйняттю масштабу загальнолюдського, не конкретного; якщо простіше: приватний простір кожної людини, за Н. Пасічник, це – явище поезії, бо підносить факт життя до рівня художньої ідеї і допомагає знайти ритм власного поетичного дихання.
Як і в кожного поета, в Н. Пасічник є поети-попередники, поети-сучасники, чиєю творчістю вона захоплюється, їхніх імен вона не приховує: Богдан-Ігор Антонич, Марина Цвєтаєва, Тарас Федюк, Роман Скиба, Маріанна Кияновська, ще у текстах присутні Лопе де Вега, Расін, Неруда, Казанова; квадрат, схоже, Казиміра Малевича... Щоправда, прямий вплив тим і вичерпується, хоча постійно відчувається певна їх присутність – в інтонаціях, у побудові строф, у насиченості алюзіями («п’яний корабель; п’яний дітвак), зокрема, біблійними («там двоє донині п’ють з чаші сії» (...) якщо маєш для них щось поживне /омине тебе чаша сія» (...) «ця отрута не подіє» (...) той хто танець з тобою замовив / зникне в безвісті в пащі кита).
Закладено фундамент авторської образної системи: («місце і час – традиційно різні / тільки дістатись годі / пішки годину – десь так приблизно/ сторожко наче злодій (...) доки тебе не розбудить протяг/ зніме з очей полуду/ рівно о сьомій прибуде потяг/ рівно о восьмій буду»).
Вірність собі в найголовнішому – образ домінує над усім: над поняттям, над ідеєю, над думкою, над ситуацією, підсилюючи поетичну принадливість, передаючи динаміку душі поетки, відбиваючи її особистий шляіх до істини («я знаю дорогу не гірше за тебе / траву біля неї і смуги на ній / усе в чому нині ще маєш потребу / у нижній полиці мовчання мені (...) нас ранок поділить на біле і чорне / тут мертві банують а там ще живі – / на пам’ятник – той що таки рукотворний / і птаху на мідній його голові»).Припустимо, що сенс слова «істина» тут приблизний, і до деякої міри переносний, але з’ясування цього дає просте і водночас глибоке розуміння поезії Н. Пасічник. Що саме розказала нам поетка про життя і про людину в універсальному, буттєвому, антропокосмічному сенсі – це її поетична філософія, «філософія людського настрою і глибоких роздумів про людське життя і його призначення» (за Іваном Світличним).
тс-с...на горищі прокинувся вуж –
он він сочиться крізь стелю
першу обітницю все ж не поруш
доки тобі не постелять
(...)
викрито змову учора проте
мусиш зректися корони
ще до світанку коли зацвіте
в горлі гвоздика червона
Переважна більшість мотивів – це розвиток раніше заявлених ( цьому сприяють емоційні обертони інтелектуального споглядання дійсності – переважання епітететів порожній, крихкий, брунатний; образи голосів, дзеркала, потягу,); з часом вірш отримує додаткові степені художньої свободи – що раніше видавалося красивим, але запозиченим «ренесансним» набором («передбачити все і лишитись таки при короні / абияк переплетеній стеблами чорних троянд (...) потяг на схід розітне нас мов лезо надвоє / саме тоді коли я прошепочу: «прощай» (...) безум єднання і безум терпкого жалю / все що ми мали усе що я втрачу віднині») тепер втрапляє у самісінький нерв вірша, і передає головне з максимальною силою:
так з-під коліс витікає дорога
вузько в зіницях тісно плечу
ти ще покличеш та поряд нікого
хто би почув
(...)
нам буде з тобою добре – хоч мерзне вода у склянці
і зірки їжак колючий блукає поміж гардин
закинемо в небо сіт ігусті мов туман а вранці
можливо у них знайдемо сухі кістяки рибин
Між раціо та емоціо Н. П. рішуче вибирає друге, тільки така поезія, на її думку, здатна втілити те, що втілити неможливо, тільки вона має право називатися поезією. Але й ірраціональний модерн поетесу не вельми приваблює. Її вабить суто інтимне, особистісне ставлення до оточення, приватний простір, де надійно і затишно (хоча не вона перша і не вона остання, хто про це мріяв – чергова ілюзія, що з роками йде за димом). Константних ознак емоційних обертонів інтелектуального споглядання дійсності небагато, але напрям їхнього загального сенсу і мети дозволяє бачити цю лінію достатньо чітко («тінь між деревами синій небес гобелен / лічиш звірят редагуєш свої манускрипти / свічка горить та чи встигнеш усіх відмолити / зваживши лиш на сумну послідовність імен?»)
Ентузіастичний відгук на нові поетичні віяння може бути витлумачено як компенсацію за неминучу ту чи іншу міру умовності, проте здатність бодай у найзагальніших рисах чутливо відбивати всі зміни індивідуальної свідомості засвідчує тяжіння до філософсько-поетичної традиції у її класичній формі: «...лірика філософська, обертаючись у колі «вічних» тем, допускає і навіть широко послуговується такими, начебто зумисне «неоригінальними» рішеннями, – але все залежить від способу втілення (підкреслення моє – Т. Д. ), від сили особистісного осягнення проблемної буттєвої колізії, від наснаженості особистим переживаннням»(за Елеонорою Соловей).
Попри всю символічність, суґестивність – у Н. П. чимало конкретних реалій, достеменного побуту: («зима – лід на сходинках – срібні поруччя (...) ліс густішає в темряві бджоли гудуть»). Однак треба зауважити, що не скрізь досягається бажана стрункість побудови. Далебі не випадково тонус поетичної думки залежить від протистояння,і песимістична проповідь усамітнення, зосередженості, в контексті пошуку оптимуму людського існування не завжди оберігає-застерігає від суперечностей, бажаного вивільнення від кайданів злободенності:
сон що здавався коротким тепер затягнувся на місяць
більше мовчання в тісних закапелках пустелі
менше слідів що ведуть до вертепу
кожен його прихід – перша декада січня
що не кажи – надворі жахлива спека
Багато залежить від особистості автора.Н. Пасічник вирізняє широка освіченість (грунтовна освіта не заміняє таланту, але успішно її використовувати талантові ніхто не забороняє!), здатність до надособового поетичного осмислення. Власне це і спонукає констатувати домінантні поняття її ліричної системи: творчість як найвища самореалізація, як моделююча енергія відцентрового імпульсу. Прилучення до таємних знань підсвідомості, відкриття невидного, неявного, прихованого боку явища, наближення через неочевидне до суті, неприйняття повсякденного способу мислення наразі є визначальною ознакою внутрішньої гармонії поетеси.
У своїх міркуваннях мені хотілося уникнути перебільшень і дійти обґрунтованих висновків, тому я вважаю, що реалізація можливостей цілісної і незалежної літературної особистості Наталі Пасічник ще попереду:
зірка влучить прямісінько в скроню
і навіки залишиться там
Тетяна Дігай
Додав markiza 05 лютого 2013
Про автора
Пасічник Наталія Іванівна народилася 3 липня 1984 року в місті Теребовля Тернопільської області. Отримала ступінь бакалавра в Тернопільському національному педагогічному університеті імені Володмира Гнатюка, факультет іноземних мов, англійська філол
