Автори / Наталія Пасічник / Микола Шпаковський. Людина з трьома столицями.
Микола Шпаковський.
Людина із трьома столицями: Тернопіль – музична, Львів – літературна, Люблін – наукова. Прийшов у світ 13 листопада 1983 року. Випускник психології Люблінського Католицького Університету Івана Павла ІІ. Засновник творчого об'єднання «ТаБаКо» (Львів), іноді виконує власні пісні спільно із «Gunzz Blues Band» (Тернопіль), учасник кількох польських та українських літературних конкурсів, перебуває на «Потязі 76», публікувався в «Digital Романтизм 2.0», «Вакації-2» . Останнім часом зосереджує зусилля на «Західний Фронт». Відомий як Bareth. Хобі: сезонні роботи.
- Миколо, в Тернополі ти відомий як музикант, у Львові як поет, а в Києві як лауреат видавництва „Смолоскип”. Яка з цих іпостасей тобі найближча?
Насамперед, я завжди стараюся бути собою. А музика, поезія чи отримані нагороди – це лиш елементи прояву мене. Якщо в Тернополі я музикую із добрими друзями-блюзменами, у Львові здибаюсь з молодими літераторами, тобто творю процес, то лауреатство для мене є тільки кінцевим продуктом. Стисло кажучи, мені приємно бути тим, який я є, залежно від того, де і з ким я перебуваю і що саме в той момент відчуваю.
- Яке з цих міст найбільше тобі імпонує?
Але ж не буває ідеальних міст! Спочатку відкидаю Київ, тут я жити б не зміг. Розумію, що там є фантастична Лавра, постійно актуалізований Майдан Незалежності, дід Дніпро і безліч цікавих місць, але особисто для мене це все є нудне, ненатуральне і незатишне.
Львів. Місто архітектурних і етнічних нашарувань, але теж і місце транспортних корків, міні-Китай. Тут я проводжу багато свого часу і встиг полюбити його ще більше, в основному, через те, що тут живе більшість моїх приятелів і мені доводиться тут заробляти якісь там гроші.
Тернопіль – місто дійсно файне, чисте і спокійне. Якби не тернопільське озеро, воно б могло претендувати на звання хіба що провінційного містечка. Жартую. Але зважаючи на ту ж провінційність міста, тут можна чудово відпочити, тим паче, що звідси мені додому в рідну Конопківку двадцять хвилин автівкою.
- Цього року ти став лауреатом третьої премії літературного конкурсу видавництва „Смолоскип”. На твою думку, що дають літературні конкурси молодим авторам?
Літконкурси, передусім, це можливість автопрезентації і смілива спроба оцінити свої сили та набути впевненості. З іншого боку, подібні мистецькі урочистості дають змогу дати про себе знати іншим, може навіть зайняти якусь свою нішу, опублікуватися. Однак, цього ще недостатньо. Окрім участі в конкурсах, також треба робити свою справу, бути активним і постійно вимагати від себе більшого.
- Вручення згаданої премії зазвичай супроводжується відомим на всю Україну Ірпінським семінаром. Поділись, будь ласка, своїми враженнями.
Для мене найбільшим допінгом було те, що в Ірпені я мав щастя зустрітися та спілкуватися як і з невідкритими для мене на той час митцями із цілої країни, так і з давніми творчими побратимами, такими як: Павло Коробчук, Богдан-Олег Горобчук, Олег Коцарев, Дмитро Лазуткін, Юля Стахівська... А ще послухати різних думок і дискусій, побачити неординарні гарні відеопоезії, творити спільні ідеї та плани на майбутнє. Такі зустрічі ніколи не обходились без розваг, алкоголю та пригод, але це наступало вже після офіційної частини семінару.
- Ти також є одним із зачинателів та координаторів „Західного фронту”. Чому такі акції стали популярними саме зараз і чи має це якесь відношення до формування нової генерації українського письменства?
Стосовно задуму ”Західного Фронту”, то найбільшу заслугу у створенні цього угрупування насправді має прекрасна львівська поетка Оксана Васьків, чудовий натхненник, модератор виступів та дизайнер Анатоль Кукула і несамовито обдарований юний хмельницький поет Грицько Семенчук.
Схожі арт-заходи вкрай активно почали проводитися ще в минулому столітті в Штатах і на теренах Західної Європи, а ще в Україні незле діють київські, луганські, харківські літзгромадження. А про те, чому такі акції є популярні... Всі навколо бачать, яка є двозначна українська політика, що люди, які мали б народжувати і рятувати – вбивають, а ті, що мали б відстоювати громадські інтереси – часто-густо є хижими матеріалістами і дезертирами. Тому в щось добре треба вірити і реалізувати своє, будуючи країну, яка тобі до вподоби. „Західний Фронт” має великий шанс стати мистецьким пасторатом Західної України, який згуртовуватиме навколо себе подібних людей. І... процес успішно триває!
- Ознайомившись з твоєю поезією, мені здалось, що ти експериментуєш з мовою, вигадуєш нові форми. Чому, на твою думку, саме молодим притаманний епатаж, тоді, як зрілі автори тяжіють до класики?
Тут є багацько чинників. Одним із них є розуміння поняття гармонії. Молоді зазвичай вириваються поза неї, маючи великий ресурс та потяг до оригінальності та революційності, хочуть заявити себе такими, а не іншими. З іншої сторони, якщо тебе не помічають – тебе нема. Як би це абсурдно не виглядало, це є факт і умови сучасного ринку. Новітня талановита людина мусить вміти створити свій бренд і подати його іншим. А зріле покоління, досягнувши славетності і авторитету, може щонайменше підтримувати свою марку і споглядати за літпроцесом, паралельно виховуючи внуків.
До слова, я дуже рідко стрічаюся з талановитою молоддю, яка б не цікавилася чи заперечувала класику і також не знаю зрілих авторів, які живуть лише минулим, не вбачаючи сенсу у сучасному мистецтвотворенні. Згідно із психологічними правдами, молодий вік йде в парі із спонтанністю, ідеалізмом і великим енергетичним зарядом, а чим далі – тим світовідчуття переходить у рефлексійність та потребу передачі життєвої мудрості іншим.
- У твоїх текстах простежується схильність до епічності. Ти пишеш багато, ґрунтовно досліджуєш близьку тобі проблематику. З чим це пов’язано?
Наталю, вельми дякую за спостереження. Мені непросто пояснювати чому епічність, чому багато і чому глибоко. Здається, в моїй творчості велику роль відіграє несвідоме, інтуїція, може якийсь інстинкт до вічності. Найближчою для мене проблематикою завжди залишається „я” та „інші”, а різноманіття форм самовираження є допоміжною для відкривання та окреслювання себе. Любов і самотність, Бог і людина, перемоги і втрати – кожна з гілок мистецтва відтворює це все так, наскільки є необмеженою. А мені просто подобається „освіжувати” деякі образи, гратися історіями, містифікувати звичайні події і одночасно демаскувати надзвичайні.
- Що Микола Шпаковський порадить читачам, коли вони приходять до книгарні у пошуках нової книги?
Найперше, бути практичними. На жаль, в Україні я не часто зустрічаю місця, де можна всістися в зручні канапи, напитися чогось гарячого, по вуха занурившись між сторінками обраної книги та побесідувати із такими самими „шукачами свіжини”. На щастя, є бібліотеки, але і до них оновлення приходить не одразу. Про нові книжки можна дізнатися із мистецьких оглядових журналів, інтернет-форумів або із вуст знайомих, а вони є найпереконливішими. Адже, скільки людей – стільки смаків, а літератури є ще більше.
Безглуздо купувати те, про що кричить мода. Читати треба найнеобхідніше: для когось це буде дешевий російський детектив, для іншого – історія японських самураїв. Але як на мене, навіть якщо б ми підходили до купівлі книжок чисто раціонально – смак несподіванки міг би бути втрачений. Нецікаву книжку завше можна комусь віддати або подарувати і можливо, власне для когось це буде найкращий презент. В світі багато відносностей...
- Миколо, ти – психолог за освітою, навчався у Польщі. Чи відрізняється тамтешня літтусівка від нашої?
Польські культурні особистості насамперед відрізняються більшою ініціативністю та кращими можливостями самореалізації. Хоча Польща – це зовсім інша політично-релігійна культура, але внутрішньо українські літтусівки мають із нею багато чого спільного, для прикладу – дух згуртованості чи споріднена ментальність. Починаючи зі шкіл, поляки мають завжди вибір того, що їм подобається, вони розкутіші та активніші. У них менше так званого едукаційного примусу та більше шляхів прояву себе: всілякі конкурси, культурні виїзди, акції підтримки ініціативи, вільний доступ до всієї європейської культури.
Важливим польським фактором є, між іншим, європейські ґрантові програми, завдяки яким можна отримати немалу фінансову підтримку на організацію культ-заходів. В Україні є більше психологічної і фінансової пресії, але, позитивно мислячи, цей чинник є дуже навіть необхідний для того, аби кожен знав, що і за погане, і за добре треба платити, а себе треба відстоювати. Коротко кажучи, польський приклад культуротворення може нас надихати до пошуку власного місця в Європі.
- І наостанок, побажання читачам від Миколи Шпаковського, можливо, використовуючи власну поезію...
Гаразд, спробую :)
Мій Брате,
Перш ніж Ти замешкаєш на довше ніж життя одне
В будинку відпочинку зі складених долонь живого Бога,
Ти вирубай садок сухий лінивства, страху, малодушшя –
І посади сад новий...
Не зад у крісло, не друга у в’язницю чи на кіл,
Та тільки дерево крислате, що плодоносить щиро
І фруктом соковитим дає насущний сік для спраглих
Та затінкову прохолодь для змори мандрівців...
Як щастя мови для вроджено німих і сяйво для сліпих...
Мій Брате, перш ніж Ти відійдеш взагалі...
Розмовляла Наталя Пасічник.
Додав pasichnyk1 11 листопада 2008
Про автора
Пасічник Наталія Іванівна народилася 3 липня 1984 року в місті Теребовля Тернопільської області. Отримала ступінь бакалавра в Тернопільському національному педагогічному університеті імені Володмира Гнатюка, факультет іноземних мов, англійська філол
