Автори / Олег Короташ / Вірші (вибрані)

Відворотний

Пишу з того світу, бо більше нізвідки

тіні не пишуть. Не з голосу – в глиб!

Кров горлом пішла у розхристані ріки,

коли суголосся зірвалось на хрип.

Немов відпустило - оперся на гори;

всю тугу мольфара – вкради, наче тать.

Христом чи Ярилом! Вийди крізь пори!..

Нашіптую вітру і гори – димлять.

2008

До Анни

Теплої ночі в оній країні…

Будиночок на вулиці класиків. Впору тіні

заспокоїтись врешті, хоча б для сну.

Щоб дерева над тінню схилили віти,

як Вічність схилялась колись над світом

і светрик сузір'їв плела йому.

Так світ поставав із її долоні:

земля стала твердю; моря – солоні;

в потоках – форелі, у долі – мить…

Та щось відбулося в раю між ними, -

що сивий Дніпро гне донині спину

і Вісла, мов Лета, у снах шумить.

Проте, не відомо хто більше схибив:

ангел чи доля – стріляй на вибір…

Сосни чи міст… перехрестя… ріка…

Ймовірно сузір’я тоді поволі

майбутнє їм постелили в полі,

напившись повітря, як молока.

Найбільша провина Творця в людині –

це здатність кохання зрости з полину.

Так діти зростають з під серця – в пах…

А поки мужі пнуть Софійські бані, -

дівчата змивають гріхи в Йордані

і плачуть свекрухи на рушниках.

Теплої ночі в оній країні

в будиночку на вулиці класиків, тіні (тіні!)

заспокоїлись врешті, немов для сну…

Та подих у тишу ввійшов тонкостанну,

і тінь понад тінню схилялася, Анно,

щоб викрасти з раю тебе, одну.

2008

На смерть Юрія Покальчука

Дам кістку псам

Святого Юра, щоб довго вили!

Не встерегли руді... А сам –

розтратив силу.

Органний бас –

не скликав нас – читав Маріям!

На споді час – це смерть в анфас,

у профіль – змії.

Вдягнися віршем, мов плащем –

зі Стікса протяг.

До сорок?вин з Василем*

ускочив в потяг.

Ти скурвий син

і Божий дар – відходиш зухом.

«Приввіт, старрий!», – твоє з глибин

не чую вухом.

Як риби б’ються у відрі,

хоральні співи.

Не втопиш сучку у Дніпрі –

сузір’я Діви.

Пишу – де беріг в манівцях,

пора – проруха.

Во ім’я Сина і Отця,

Святого Духа.

10.09.2008

* 22 серпня 2008-го помер поет, письменник Василь Кожелянко

Миргород

(містерія)

Чорти літають, зорі гасить світ

в маленькім місті. Я мовчу і лічу

ту кожну душу – рідну і правічну,

як твої стегна Єви і Ліліт.

Я падав, Анно, як падуть мости,

безсилі знову когось поєднати.

Мабуть з кохання плутає хвости

трипільський вітер відьмі пелехатій.

Тремтіння, Анно... І дрижить земля.

Я кров’ю вріс у ці ліси й озера!

Твій милий біос, щем і ноосферу;

наосліп йшов, на подих звідтіля.

Чорти літають – поштарі за Збруч,

дають птахам свої листи пропащі…

Трипільський вітер носить межируч

цих янголят, що заблукали в хащі.

Душа пропала… Чом Господь не дасть,

щоб повернути, натягнувши віжжі.

Стирчать світи, як камені наріжні…

І жити – тісно, і померти зась.

2008

Хмари

З погоди, з негоди - химери природи,

немов серафими на Вічності сходи

ступають нечутно, ведуть хороводи,

злітають, як вії, з обличчя п’ють воду.

Летять над світанням, летять до морозу,

де осінь торкає струну верболозу,

що серце згубила і котяться сльози,

як зерна пшениці з небесного возу.

Летять понад лісом, де східні кордони,

як буселі в ночвах купають загони;

де юних матрон із обличчям ікони

в церквах розглядають дяки, як піжони.

Летять над містами, де мирно і чисто,

бароко й ампіру фронтони і виступ.

Минають у шані рунвіри прилисток,

де мавка втирає у шкіру любисток.

Летять понад тими, хто спить обійнявши

в курганах мечі, хто століттями павши

лежать під хрестами, очікують завше,

допоки сурма не під?йме їх маршем.

Летять понад гори, що курять тумани,

ховаючи тіні, лікуючи рани,

дощем впорядкують травневі лимани,

з нагоди весілля Дунаю і Дани.

Летять понад землю, де душі до згину

шукають у душах свою половину.

Летять над землею де іншу людину

продовжують в доні або у сині.

Летять до Різдва крізь вертеп заметілі,

щоб Ірод не бачив страхи породіллі.

І далі над беріг. Моря посивілі

закутують чайку в шторми скороспілі.

Летять понад часом і час понад ними,

вдягаючи грозам обручі ринви.

Ховають хвилини, як горе в хустину,

чорну, як губи, котрі не долинуть.

2008

На смерть Василя Кожелянка

Ще один від Різдва

недоліт до Покрови.

Ціпко змовкли слова,

пухом стелиться мова.

Не за князя відтак

відійшов за пороги.

Черемоша відьмак

переплутав дорогу.

Хто руки не подав,

най тепер перепросить.

З потойбічних отав -

не визбирують роси.

Чи збереш дифірамб,

чоловіче, світами.

Амфібрахій і ямб –

соляними стовпами!

Хай живі за мертвих

дійдуть вашу дорогу.

Мертві най за живих

все повідають Богу.

Чи в саду Він не знав,

що немає безгрішних;

як туман понад став, -

хтось скрадався у ніші.

Там зустріне юрма

побратимів під небом.

Чарка. Місяць. Корчма.

Поминальний молебень.

І схилилась лоза

білим станом в хустину…

Жінка. Очі. Сльоза.

І слова в домовину.

2008

ANIMAL’S PARTY

парочка втомлена від стосунків

вона суфражистка він Іхтіандр

людиноподібна амфібія з фонтану

на центральній площі Буенос-Айреса

що їх поєднує

життя кав?ярняної мурахи

що повзає по столу задрипаної забігайлівки

із назвою “Ель Чокло”

і чиє життя обірветься раніше

аніж закінчиться осінній день

а може їх поєднує музика стін і молоко туманів

якогось там Лондона

карнавалів Ріо романтики Чикаго

із усім минулим історією рівністю

любов’ю і демократією (втім демократія – це коли

на танку в?їжджаєш до чужої столиці

і її жінки віддаються переможцеві)

демократія – це любов із котрою помирали

і з котрої народжувались

герої

жевріє десь між Фройдом і Псалтирем

це ніби коктейль замішаний Богом

для шаленої вечірки цього століття

аnimal’s party для дурнів або святих

(чи батьків що сіятимуть собою землю

з котрої виростуть нові покоління

пригноблених українців

або вільних зарізяк)

втім

усе те чим ми закінчимось і з чого ми почались

тільки шум прибою

різні береги теплого синього моря

на одному маленька дівчинка приміряє сукню

а на іншому хлопчик із упійманих равликів

формує полки і будує З?мок

2004

Купальська

Як повінь зійшлася з грозою,

зійшлись самота з самотою.

З життя, з перевесел годин

між ними був попіл і Рим.

І в ніч на Івана Купала,

безумна сорочку здоймала.

Так довго гуляла тоді,

що зорі погасли в воді.

Так роси збирають у миску.

І трави гойдали колиску.

І дідух стеріг від воріт

як роки проходили брід.

2007

Пісенька

Горщик розбито, кашу пролито.

Вітром розмови надуло полови.

Щастя, мов мито, забрав ворожбита.

Був наречений; пішов на Покрови.

Нічка не просить, розчісує коси

тіні простертій в земній круговерті...

За ним би (не просить), студена і боса,-

по росах, до краю, до тихої смерті.

В тепле горнятко, суть чайного статку,

крапелька солі щокою поволі...

Небо спочатку виплете латку

у долі, де спали спокійні і голі.

Зігрій веретенце; в душі, як в озерці

форелі у зграї, все замерзає.

Горе на серці – глибоке відерце.

Свічка згорає – ранок вітає.

2004

НА РІЗДВО

Довкіл с?ла замела зима. Оберіг -

поруч ліс, наче лис-чорнобурка,

краєм поля пробіг, за гору, на поріг

до русинки і гуцула-тюрка.

За горою Космач. Місяць - вовчий калач

і в очах ворожба безсловесна…

Знак любові відзнач, іншу стежку не бач,

щоби доля туди не занесла.

Що це, чуєш, за скрип? Наче снігом рип, рип…

Хтось в господу гука біля брами.

Це нічної пори, бачиш, снігом пройшли

три царі до малого з дарами.

Раптом світло з каплиць (де той шал чарівниць?):

все стихає... Зростає надія

і на мудрість столиць, - бо в наперстках криниць

стільки хмелю, що рушиш на Змія.

Всюди люди святкують. Вістує зима.

Мак здоймають, гриби із полиці.

Що уповнить життя від Різдва до Різдва?

Спить майбутнє в церковній дзвінниці.

І не чутно їм зла… Теплий подих вола

зігріває того, хто малий ще…

Коли ж буде війна, то розбудить луна

і жону й упиря на горищі!..

2004, с. Жураки,

Івано-Франківська обл.

Додав Олег Короташ 23 вересня 2008

Про автора

Олег Короташ. Народився 1976 р. в м. Івано-Франківську. Проживає в Києві. Член Краківського братства поетів та Національної спілки письменників України з 1997 року. Поет, перекладач, журналіст. Перша книга – «Світ блукаючих висновків» (1997 р.