Увійти · Зареєструватися
 

Учасники

Потік Афіші Галереї Товари Статті Інформація

Автори / Євген Положій / Нове оповідання "Шум і ярість"

 

До вашої уваги нове оповідання Євгена Положія "Шум і ярість".


А також чекайте на автора із презентацією книги  "Юрій Юрійович, улюбленець жінок" 12 квітня у Дніпропетровську:

11:00 - 1 корпус ДНУ, 910 ауд.
19:00 - Культурний центр АртВертеп, вул. Червона, 11.

*****

Як тільки він сів у автобус, одразу все змінилося.

Сіре шосе магічно закрутило невидимі колеса - і почався безшумний рух назустріч куполу біло-блакитного неба, диску рожевого сонця, які він побачив, наче в океанарії, здивований і осліплений величчю ранка, крізь велике лобове скло. Ось, що виявилося йому потрібним, щоб місяць самотності й нерухомості на маяку розтанув, розчинися в безмежній ясності повітря, і з неба спустилася мотузкова драбина:

дорога;

дорога;

рух!

Ось, що потрібно додати у блюдо під назвою «самотність», щоб він відчув, як хтось нагорі відкриває люк і надсилає йому повітряний поцілунок, який, ледь торкнувшись його чола, перетворив для нього світ із темного тунелю на прекрасне місце.

Все це диво коштувало недорого, всього три зім’яті гривні до залізничного вокзалу, які, не обертаючись, прийняв похмурий апатичний водій, проте, як і всі місцеві водії маршрутних таксі та автобусів.

Він поставив наплічник на сидіння поруч і завмер, намагаючись прийняти у себе якомога більше того дивного світла, що випромінював новий, такий незнайомий і такий несподіваний ранок.

Автобус зупинився, почали заходити люди, яких, не зважаючи на ранній час, виявилося чимало. Переважно жінки похилого віку, з яскраво нафарбованим волоссям і обличчям, вони голосно обговорювали прохолодну погоду, яка встановилася останніми червневими днями на півострові й загалом приходили до невтішного прогнозу на найближчий тиждень. Проте, прогноз його мало схвилював – ліворуч через прохід сиділа зовсім юна, років шістнадцяти дівчина, і свіжість її засмаглої шкіри сп’янила його. Він відчував її запах за кілька метрів, і йому хотілося встати і поцілувати її прямо в туге стегно. І це несподіване відверте еротичне відчуття лише додало веселості; він був цілком впевнений: щоб він сьогодні не затіяв, щоб не забажав, все йому підкориться, бо бувають даровані Богом і обставинами у житті кожної людини такі дні, коли він є обраним.

На порожньому вокзалі він зустрів лише собаку з великим розтягнутим рожевим животом годувальниці, яка розляглася прямо на виході на перон.

Не зважаючи на сьому ранку і прогноз, сонце вже починало припікати, і він вибрав лавочку, яка зручно ховалося під листя дерева.

Через десять хвилин виявилося, що через С-кий вокзал навіть у такий ранній час ходять красиві жінки, уже в перші десять хвилин очікування потягу він нарахував їх три. Дівчина середнього зросту, в тілі, з дуже засмаглою шкірою і довгим темним волоссям, шикарно декольтована, курила на ходу, елегантно струшуючи довгими червоними нігтями попіл сигарети; поцокуючи підборами пройшла, пронісши в ідеально обтягнутих джинсах бажання і сум. Можливо, йшла на роботу, можливо, з роботи, не розібрати; вона чомусь нагадувала вигнанницю. З протилежного боку назустріч їй з’явився тендітний силует: струнка талія, благородна осанка, рівні, не зігнуті провінцією плечі, на які спадало, наче шаль, темне довге і густе волосся; обличчя здалеку не розібрати, але очевидно, - це йшла східна принцеса; не доходячи до перону і кіосків, звернула ліворуч, залишивши у спадок таємницю. Через колії, обертаючись, перебігла дівчина з кошиком великої чорної черешні: у в’єтнамках, простій коротенькій сукні, засмаглими стрункими ногами, русява, на обличчі ні грама косметики, років дев’ятнадцять-двадцять; стрімкі рухи і радість життя в подарунок.

Перон потихеньку почав наповнюватись людьми: вони виходили з приміщення на вулицю цілими родинами, тягли важкі валізи, але сука, що лежала на виході, навіть і не думала міняти місце відпочинку, лише ліниво ворушила хвостом. По вокзалу зробили об’яву, але дуже нерозбірливо. З усього сказаного у старенький мікрофон він розібрав лише «…на перший перон прибуває» і «…сантехнік Макаров», після чого по першому перону, вправно оминаючи людей, настільки впевнено проїхав суворий мужик на мопеді, що склалося враження, що тільки-но оголосили, що на перший перон на мопеді прибуває ім’ярек сантехнік Макаров.

Старенька бабця у білому спортивному костюмі з червоним надписом «Росія» піднімає газетному кіоску металеві віки. Напрочуд непристосована для продажу преси конструкція.

Поруч на лавочку під саме дерево в тінь сідає старенька бабця в акуратній білій хустці з невеличкою торбинкою, очевидно, їхати їй десь недалеко; зовсім не схожа на гамірливих і амбітних жінок із автобусу; в Криму такий типаж не часто зустрінеш.

На сусідню лавочку вмощується чолов’яга: років п’ятдесят п’ять-шістдесят, грубе засмагле обличчя, м’язисті, міцні ще руки, очевидно, що багато і тяжко працював на землі все життя, і зараз працює, сиве коротке волосся з високими залисинами на лобі. Уважно дивиться на наплічник і мандрівника, хоче щось запитати, але його випереджає якийсь тип на іржавому велосипеді з мішком на багажнику, набитим всіляким мотлохом. Тип вдягнутий погано, від нього тхне харчовими відходами, але він веселий і посміхається:

-          Куди їдеш? – питає він.

-          Туди! – махає ліворуч мандрівник.

-          Агов, а я думав, ти у подорож зібрався! – і рушає собі далі.

-          Пальма! Пальма! – заговорив до собаки чолов’яга з сусідньої лавочки. – От же бідолашна тваринка!

-          Важко з вами тут сидіти! – не витримала бабця у білій хустині й підвелася. – Піду я.

«Як дивно і точно вона сказала!» - здивувався мандрівник.

-          Пальма! Пальма! – знову покликав собаку чолов’яга, але ряба сука й не ворухнулася. – Її минулого літа, коли вона цуценят носила, машина збила, - почав пояснювати він. – Думали, не виживе, або як виживе, то ніколи більше не народить. Так її тут усі годували, навіть таксисти. Але цього літа принесла трьох, так двох уже розібрали, ще один лишився. – Пальма! – чолов’яга незграбно кинув шматок пиріжка, але собака, вигріваючись на сонці, продовжувала лежати нерухомо.

Мимо пройшла прибиральниця в грубому синьому халаті з совком і щипцями для збору сміття.

-          Чому в халаті, Валю? Жарко ж! – жартівливо звернувся до неї чолов’яга.

-          А ти хочеш побачити, що під ним? – грайливо парирує жінка. Виглядає вона років на сімдесят.

Поруч у напрямок рейок пробіг здоровенний чорний пес.

-          Жук! Жук! – покликав пса чолов’яга, але пес проігнорував звернення і потрусив до Пальми.

-          Думаю, батько – він, - зауважив чолов’яга. – Бо цуценяти вийшли з чорними лапами. Або він – Рудий! Рудий! – покликав він рудого пса, що тільки-но висунув із дверей вокзалу пласку несимпатичну морду. – Рудий!

Але Рудий навіть вухом не повів, пошкутильгавши до собачої королеви. За ним вибігло смішне пухнасте, зовсім не схожий на рябу подерту з облізлою шерстю матір, руде цуценя з чорними лапами.

-          М-да, - сказав чолов’яга, - все, як у людей. – І уточнив: - У собак… У Одесі його б уже арештували давно за таке! А у нас… – він махнув у розпачі рукою на групу від’їжджаючих, серед яких стояв мужчина з величезним черевом, що стягнув із себе майку і лишився топлес. - Я на батьківські дні після Пасхи оце до Молдови їздив, тут далеко, через Одесу, довго. Так прикордонники такі хабарі беруть, агов! Один пасажир зі мною поруч телевізор кольоровий віз, так із нього шістсот гривень стягнули. А мені провідниця каже тихо так: «Грошей не давай! Грошей не давай!» Так я їм прямо сказав, що президенту напишу. Так і сказав: «Про все, що тут відбувається, дізнається президент!»

На перший перон прибула електричка до Євпаторії, певне та, яку оголошували перед мопедом.

-          А мінський на який перон подадуть?

-          На перший. Зараз електричка поїде. А ви хіба не відпочивати? – показав очима на наплічник.

-          Ні, я додому.

-          А я думав, ви в Євпаторію. Щось ви не засмагли зовсім.

-          Собаки ж, бачите, теж не засмагли.

Чолов’яга розсміявся:

-          Я листа президенту вже написав, може прочитаєте? Ви людина, я бачу, грамотна. Ну, і не знаю я, до якого президента оце звертатися: до молдовського, українського чи у Придністров’я? Може, порадите, хто порядок на кордоні швидше наведе? А коли повертався, так знову ходили перевіряти: всіх перевірили, речі, валізи, а мене не чіпали. І тоді одна жінка, одразу видно - зловредна така, в погонах - каже: «Он того небораку ще не перевіряли!», а прикордонник їй, той, із яким я сварився, коли в’їжджав, відповідає: «Та там все нормально!» Ти диви, ти диви, як він ходить кумедно!

Мимо пройшов хлопець у чорній футболці з якимось малюнком на пузі, широко і смішно, наче гусак, ставлячи стопи і широко відставляючи від тулуба руки, так, наче під пахвами у нього добряче натерто. Хлопець пройшов натовпом через весь перон і звернув біля кіоску «Укрпошти» праворуч. За кіоском він зупинився, взявся за край футболки, витягнув її перед собою, звівши очі до носа, роздивляючись; після чого, напрочуд задоволений побаченим, попрямував далі абсолютно нормальною ходою. Це була його хвилина слави.

 

Він не пропустив жодної деталі, жодного руху, жодної посмішки; репліки, слова, звуки, все, що блукало гарячим повітрям ранкового невеличкого кримського вокзалу – все знаходило відгук у його свідомості. Він бачив світ весь, цілком, без виключень та застережень, до самого дна, як акваріум із золотими рибками. Він дивувався, бо нічого особливого для цього не зробив; він просто працював місяць на маяку, майже не спускаючись на пісок, до моря; він цілий місяць знаходився майже на п’ятдесят метрів ближче до неба, але виявилося, це нічого не значить. І тільки коли він спустився вниз, вийшов на дорогу, сів у автобус і поїхав, все прийшло в рух. Запрацювало. Закрутилося:

колеса;

сонце;

стегна.

В купе сидів молодик, вдягнутий, певне, за останньою місцевою модою: великі окуляри-крапельки; синтетична сорочка у чорно-білу смужку, такі полюбляють носити у Києві вірмени; напрасовані різкими стрілками, об які, здавалося, можна і поголитися, знову ж таки синтетичні темні штани. Неголене широке обличчя, коротко стрижений, у руках борсетка і мобільник, по якому він час від часу повідомляв приятелеві, що вже поруч і питав, чи справді там все домовлено.

Мандрівник виклав на стіл пляшку з мінеральною водою, два спортивні журнали про український футбол, які він читав із погано прихованим жалем, але без співчуття, книгу Вільяма Фолкнера «Шум і шаленство». Він читав її цілий місяць, з першого дня, як потрапив на маяк; текст давався неймовірно важко, тож він закінчив лише позавчора вночі, а вчора весь день не міг думати ні про що інше, ніж про героїв Фолкнера: Бенджаміна, Квентіна і Квентіну, Ластера, Ті-Пі, Верша, стару чорну Діксі, матір, бабцю, Джейсона-старого і Джейсона-меншого і, звісно ж, Кедді, неймовірну, фантастичну дівчисько. Зрештою він зрозумів, що повинен прочитати роман знову, прямо зараз, не відкладаючи на потім, тому що потім все зітреться, змиється, припорошиться буденністю, і чари зникнуть.

Провідниця принесла постіль, мандрівник вмостився зручніше і відкрив книгу. Тепер, коли він ознайомився з передмовою і післямовою, з часовою таблицею, яка більш-менш орієнтувала у подіях роману і часі, в якому вони відбувалися – тепер, коли він уже прочитав роман один раз, йому стало значно легше. Він уже не дерся джунглями підсвідомостей і розмірковувань, прорубуючи мачете здогадок часові розриви і стрибки, а йшов знайомою дорогою, лише інколи зупиняючись на секунду, щоб привітатися з давніми знайомими. Так він і заснув:

колеса;

час;

гольф.

І тут із ним трапилось диво – йому приснився другий том «Шуму і шаленості». Спочатку він розсміявся уві сні, згадавши історію з рукописом другого тому «Мертвих душ» Миколи Гоголя, який той, за легендою, спалив. Але він нічого ніколи не чув і не читав про другий том «Шуму і шаленості» Фолкнера. Тим не менш, текст йому снився, приходив до нього у сон із відкритого у ранковому небі божественною рукою люка, повітряним поцілунком у чоло, запахом засмаглою юної шкіри, прозорим сонячним променем. Продовження роману починалося з епізоду, коли Квентіна туфлею на високому підборі акуратно вибиває шибку у вікні кімнати свого ненависного дядька Джейсона і витаскує з нички три тисячі доларів, які він у неї вкрав; а потім вони їдуть на автомобілі – Квентіна, так схожа на матір, і актор бродячого цирку, з яким вона втекла з дому - і у актора на вітру тріпотить червона краватка. І вони мчать безкрайніми дорогами американського Півдня назустріч невідомому і прекрасному новому життю.

Певне, немає сенсу переказувати тут весь роман, який йому наснився. Книги потрібно читати, коли вони написані й надруковані. А якщо вони існують лише в уяві, то потрібно дочекатися, поки їх хтось напише. Тобто, як казав Френк Заппа, розповідати про музику все одно, що танцювати про архітектуру. Саме той випадок.

Він прокинувся, вражений літературним сном. Купе було прохолодним і порожнім, певне, кримський модник вийшов на якійсь невеличкій станції. Журнали про український футбол зникли. Він взяв роман Фолкнера, невеличку легеньку, дешево видану книжку, і ще раз уважно перечитав передмову і післямову – ані слова про другий том, навіть жодного натяку. Більш того, всі вислови Фолкнера з приводу свого  улюбленого роману свідчили про те, що письменник вважав роботу цілком завершеною.

Вагон їхав майже порожній: три-чотири пасажири і дві провідниці. Чим більше мандрівник перебував без їжі, тим менше хотілося їсти. Він знав, що так і повинно бути. На станціях продавали готові обіди – картоплю з куркою, огірок, загорнуті в целофан, - але він застерігався купувати щось на руках, тож їв тільки морозиво. Лише у Харкові, коли довго стояли, він купив булочку з маком, черству і не солодку, навіть із чаєм він не зміг подолати й половини. Від легкого відчуття голоду ставало приємно і затишно, і ніщо не заважало до пізнього вечора, поки потяг не притяг його в рідне місто, згадувати мандрівникові свій дивний сон: главу за главою, сюжет за сюжетом, але, чим більше він намагався відтворити роман, тим більше той від нього вислизав, як будь-який сон, як марево, як ріка, яку він хотів спіймати сіткою – текст існував, він був тут, але нікому не належав, бо перебував у постійному русі, лише інколи доторкаючись своїм магічним потоком до обраних.

В сухому підсумку, коли запищали і засвистіли гальма, і він через брудне скло прочитав назву міста на будівлі вокзалу, чотири синіх неонових літери, від роману залишилося тільки відчуття:

небо;

дорога;

сум.

Він не міг би зв’язати тепер і двох слів про долі героїв, про те, чим все закінчилося і чи закінчилося взагалі, тому що книжки – це не життя, книжки ніколи не закінчуються, тим вони й цікаві. Тепер мандрівник знову нічого не знав про продовження роману, і в той же час знав все. Тож вдома, сповнений радісною думкою, що він - єдина на світі людина, яка читала продовження найкращого роману Фолкнера, крім, звісно, самого Фолкнера, постеливши плед, мандрівник вмостився на підлогу, вкриту пилом у палець завтовшки, і провалився у сон.  

Нічого не наснилося.

Зранку він нарешті знайшов розгадку і дав раціональне тлумачення вчорашнім подіям: так, звісно, ніякого продовження роману «Шум і шаленість» не існувало в природі, такий текст ніколи не був не тільки надрукований, а навіть - відтворений у рукопису. Але Фолкнер його створив, таємно від всіх і вся, це напрочуд у його дусі – і тримав у голові, не бажаючи відпускати з найрізноманітніших, можливо, глибоко особистих причин, у світ. Мандрівник подумав, що вчинив би на місті письменника точно так. У цей момент йому захотілося написати оповідання; перше і, напевне, останнє у житті; йому шкода було розлучатися з магічним відчуттям, магічним світом Вільяма Фолкнера, втрачати той свій день, в якому він почувався обраним - і символом, вінцем якого став незвичайний сон, який допоміг проникнути у найтаємничу таємницю великого письменника, таємницю, крім Фолкнера, нікому до цих пір не відому. Звісно, він хотів залишити те оповідання лише собі – і не волів нікому показувати.

Він працював ночами, до четвертої-п’ятої ранку, набирав на комп’ютері слова, намагався згадати сюжет і героїв, але, крім автомобіля і червоної краватки коханця Квентіни, більш-менш природно описати нічого не міг. Але навіть у цьому невеликому шматку тексту виявлялося забагато літер та слів, які, на жаль, не відтворювали відчуття дива; як він не намагався, але не зміг повернутися знов у магію сну. І що найгірше, як тільки він закривав очі й згадував Кедді, головну героїню роману, так знов на нього накочувалася фолкнерова хвиля і він відчував легкий дотик у чоло небесного поцілунку, але ж писати з заплющеними очима він не міг, і справа далі вперто не йшла.

Зрештою, після трьох місяців безплідних спроб він викинув у корзину файл із назвою «Вільям Фолкнер. «Шум і ярість», том 2».

Ранком, щасливий і вільний, він вийшов у двір, де зустрів свого сусіда дядька Миколу, невисокого кремезного мужика, великого любителя голубів. Вони частенько розмовляли про футбол і погоду, дядько був людиною відкритою, тож коли у когось із сусідів траплялися якісь побутові складнощі і виникала потреба щось відремонтувати, то ніхто не кликав сантехніків – дядько Микола все лагодив сам і безкоштовно. Мандрівник, наче спіймавши попутний вітер, хотів проскочити мимо, лише привітавшись, але дядько Микола гаряче схопив його за руку: «Маєш трохи часу, – навіть не спитав, а ствердив. – Зайдемо до мене, покажу тобі щось!» У кухні сиділа тітка Галя, дружина дядька Миколи, і розливала по чашкам узвар. Дядько Миколо дістав із шафи два товстих зошити і сказав:

-          Не повіриш, це все вірші!

Мандрівник здригнувся від несподіванки: за сусідом графоманських звичок раніше ніколи не спостерігалося, дядько Микола мав репутацію людини земної, як то кажуть, твердо стояв на ногах, за виключенням нечисленних епізодів, коли вживав алкоголь. І перспектива стати першим слухачем, очевидно, нудних і нескладних віршів мандрівника аж ніяк не приваблювала, при всій повазі.

- Я, - сказав мандрівник невпевнено, - …мені тут…

Але двері вже зачинили, і дядько Микола розгорнув сірий у клітинку зошит і набрав повні груди повітря:

тук;

тук;

тук.

Мандрівник нахилився і виглянув у вікно – у скло, не злізши з велосипеда, стукав якийсь білявий хлопчина, один із дядькових малих учнів-друзів, любитель поганяти голубів. Сусід вийшов, і мандрівник, користуючись моментом, хотів швидко встати і втекти, але був зупинений чашкою солодкого узвару і твердою жіночою рукою.

-          Попий, будь ласка, посидь трохи, - сказала тітка Галя, - смачний, покоштуй, тільки-но зварила. – І майже без переходу: - Він мене своїми віршами і піснями просто замордував, зовсім не висинаюсь. Він же раніше ніколи нічого не писав, і в родині ніхто… Дід, правда, на баяні грав, і на гармошці, так це давно було. Всі люди як люди... А оце останні кілька місяців, розказує, начебто якась сила піднімає його посеред ночі - і він записує, записує, записує. Та грець з ним, хай би собі записував, так він мене розбуде – і читає. А я так, знаєш, слухаю, начебто уважно, а спати хочеться, тож схилю голову на подушку, очі закрию, ну немов так мені зручніше слухати, а сама досипаю. Ото така у нас біда тепер із тими віршами…

-          А коли він просинається вночі? У котрій годині? – по спині мандрівника аж забігали мурахи від нетерпіння і здогадок.

-          Каже, кілька разів заставав - ще у вас світло горіло, але недовго; а так, думаю, зазвичай годині о четвертій-п’ятій. Зовсім старий здурів. Він до вечора може читати, он Юрко, син, навіть двері у свою кімнату тепер замикає, просто сил уже немає ніяких! – і тітка Галя хотіла було жбурнути чайну ложку в раковину, але тут повернувся веселий дядько Микола і запросив до голубів – послухати вірші, й ложка акуратно, без шуму й шаленості, вмостилася на столі.

Вони здерлися драбиною до голуб’ятні, всілися один напроти одного на старі тонконогі стільці й дядько Микола почав читати. Те, що почув мандрівник, його не здивувало. Але враження виявилося значне сильніше, ніж він розраховував. Звісно, те, що читав сусід, важко назвати віршами, якщо говорити про поезію. Точніше, якщо чесно, то дядько Микола, інколи користувався римою у своїх творах, але більшою мірою все ж таки лише витлумачував свої погляди на різноманітні події, свята, відносини між сусідами, сучасну політичну ситуацію; словом, це був набір нікуди не гідних зрідка віршованих рядків, які слабо корелювалися поміж собою. Але дивно: чим більше новоявлений поет читав свої витвори, тим більше мандрівник відчував, як його знову поглинає магічний світ другого тому роману Вільяма Фолкнера «Шум і шаленство». Безумовно, так воно і було: дядько Микола якимось дивовижним чином зміг відтворити у своїх недолугих віршах те магічне відчуття, що не зміг відтворити він у своєму оповіданні:

дорога;

дорога;

рух;

тук;

тук;

тук;

небо;

дорога;

сум;

колеса;

час;

колеса;

сонце;

стегна;

стегна;

стегна;

гольф, - хоча жодного з цих слів у сентиментальних поезіях дядька Миколи, звісно, і близько не існувало. Але у сильному голосі на тлі воркотіння голубів звучала і Кедді, і Бенджамін, і Квентін, і всі-всі-всі, й ось уже червона краватка циркового актора-коханця Квентіни, наче прапор свободи, затріпотіла на вітру втечі, й усе це нагромадження слів і звуків виявилося настільки справжнім і щирим, що мандрівник відчув, як Фолкнер посміхається, задоволений, десь там на небесах, бо навряд чи його загнали в пекло лише за відмову зустрітися з  президентом Сполучених Штатів й не бажання залишати свою ферму для вручення Нобелівської премії. А ще мандрівникові примарилася донька письменника, яка померла, коли їй не виповнилося і року.

-          Ну як, - вирвав його дядько Микола з мандрів потойбічними світами, якими, якщо чесно, він тільки й блукав, якщо не рахувати чотирьох тижнів на маяку, - сподобалося?

-          Грандіозно! – відповів він. І не збрехав.

Мандрівник спустився драбиною на землю, і йому здалося, що він злазить з неба – по тій драбині, яку скинув йому невідомий і могутній Хтось, і, як приз, як бонус, надав щасливу можливість побачити те, чого ніхто ніколи не бачив і навряд чи побачить; більш того, ощасливив його випадком ще раз доторкнутися до фолкнерового дива через кумедні, але щирі поезії дядька Миколи. І він згадав те небо, яке він бачив передостаннім вечором на маяку, коли тільки-но дочитав і закрив роман великого американця.

Отже, спочатку вони побачили величезного дракона, замість єдиного ока у якого горіло сонце. Дракон складався з двох хмар – великої, світло-синьої, і меншої, дуже темної, як вода на дні загиблого колодязя. Дракон неспішно і впевнено плив, перетинаючи небо, і видавався не злим, але дуже могутнім і жорстоким господарем світу. Потім раптом виявилося, що темна, як дно загиблого колодязя, хмара – це також дракон. Він відокремився від господаря непомітно; малий дракон вищирив пащу, а з голови у нього войовничо стирчали два гострих роги. Дракони почали битися і затулили сонце; і в цей час лише ледь відчутне світло пробивалося до них двох, що, принишкнувши, сиділи на березі моря. Дракони повільно пересувалися на північний захід, аж поки раптом якось в один момент не перетворилися в білого усміхненого дельфіна і акулу з величезною пащею. Білий дельфін і акула продовжили битву, і якийсь час здавалося, що акула візьме гору: її зубата паща роззяплювалася все ширше і ширше, а посмішка поступово сповзала з морди дельфіна, і він уже не видавався таким добрим.

Та, як з’ясувалося, вони погано знали життя. Подув легкий вітерець, і дельфін підступно пробив акулі наскрізь живіт, перетворивши кровожерливого хижака в безформне желе хмар і хмаринок; проте й сам, змучений, зруйнований битвою буквально в одну мить зник із неба – і знову з’явився, на цей раз у личині білого хробака з головою мерзотного ящера; нелегко далася дельфінові перемога. Тут знову з’явилося сонце, що вперто клонилося на захід, до горбатої смужки горизонту, і наповнило світлом світ. І поки вони щурили очі й звикали до магічних променів, в небі відбулася нова метаморфоза: всі хмари і хмаринки – великий і маленький дракони, білий дельфін і темна акула, безформне желе і відразний хробак із головою ящера – об’єдналися і склали одного величезного дракона з широко розкритою пащею. Замість язика у нього там палало сонце – і він розмовляв ним із ними. Розмовляв – і продовжував повільно просуватися на північний захід. А потім дракон розгублено подивився на них і розчинився просто неба, тому що сонце якраз сіло за горизонт - і нічого вже не відбувалося, тільки рівне вечірнє світло лоскотало узбережжя.

 

Все це сталося за п’ять хвилин, не більше; ще ніколи їм не розповідали історію світу так лаконічно і переконливо.

- Ходімо, Ахілл, - сказав мандрівник псу, який разом із ним спостерігав дивовижний захід сонця, - нам пора. І пес підвівся і затрусив, накульгуючи на ліву задню лапу, до маяку, весело помахуючи куцим хвостом.

 

 
 

Додав Настічка 11 квітня 2012

Про автора

Народився 11 липня 1968 року у селі Терни Недригайлівського району Сумської області. Закінчив філологічний факультет СумДПІ ім. Макаренка (російська мова та література). Закінчив школи IREX U-Media: головних редакторів, газетних менеджерів, бізнес-трен

 
Коментувати
 
 
 

Гостиница Днепропетровск |  Светильники Днепропетровск |  Рекламное агентство |  Сауны Днепропетровска