Учасники

Автори / Світлана Ко / Блиск очей її чудових

новела

DURBELYK – ST’OPA

S.K

НАЙКРАЩІЙ ЛЮДИНІ,

ЩО Я ЗНАЮ ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ

ТОБІ, ТОБІ,

МОЖЕШ НЕ СУМНІВАТИСЯ

Durbelyk – St’opa

Чоловік повинен бути,

як носовичок від Kleenex –

м'який і приємний на дотик,

міцний і завжди під рукою!

З х/ф «Уліка»

?

Блиск очей її чудових…

«Креативна доріжка щастя», - подумав її хлопець, дивлячись у нікуди, але згодом зрозумівши, що то була зовсім не креативна доріжка, а просто сфокусована проекція від похилих голених ніг її чудових…

Ніч…Нежить і спрага…А портвейн, про це мовлю? … Креатив, то вічне слово про все, що може бути цінним. Чи не вигадати науку? «Про що?», - спитала дівчина з голеними ногами. Не можу чути слово «про», а у поєднанні з «що»…. Фе! Гидота, це ще м'яко кажучи.

Я не навиджу її за такі слова і інколи неголені ноги. Ця тема скупа, її потрібно захотіти, потрібно вичерпати…

Чи потрібна вона мені..? А може я просто можу поїхати у нікуди-туди і зробитися меседжем для віруючих атеїстів? А чому зимою холодно; чи є піранья рибиною (рибулькою); може я – зігзаг? А про що я? Про скупу тему чи про дівчину з неголеними ногами і знанням вірного написання ненаголошених голосних???????????????????????????????????????????????? Дивно….Я Є РаЦіОнАлЬнИй! А кацапи сказали б «брєд»! Гидота, гидота, гидота-гидота!

Я інколи задаю сам собі питання надто риторичного характеру, а потім замислююсь про значення слова «риторичний», дивлюся у словник для дибілів, що нічого не розуміють у музиці прострацій, і у кінці кінців забуваю чого хотів…

Я дуже люблю «многоточье» … Люблю ставити три-чотири крапки у кінці думок… … … … … … … а інколи я боюся сам себе і думаю чи не збожеволів часом? Сам себе питаюсь і дивуюсь, що нема відповіді…

Насправді дивно! А?

Іронія це не моє… Я просто хитрожопий… Я маю власне я, котре стало таким коли мені було дванадцять років (по котячому літочисленню), бо саме у цьому дивовижно ніжному віці формується психічне ставлення до світу та до себе… Мене батьки не любили, а інколи й били… Секс – то була потаємна тема з несамовито дикими цілями, але без бажань, без жодних бажань. Я ніколи не говорив про це, а робити нормально на будівництві в мене не виходило…

Сонце сідає… Прогарчав голос Слави Вакарчука з динаміків старого комп’ютера з «Макінтошем» замість «Віндоуса». Чи то треба спати іти чи гуляти? Хай Бог допоможе зрозуміти. Але Бог мовчав - його не було. Вона говорила, що його не існує. Я погоджувався, бо вважав себе третиною раціонального атеїста. Але інколи, коли піт заливав чоло надто сильно, щоб щось розуміти, я тихо молився, згадуючи молитви, яких нас навчила у третьому класі набожна вчителька, що мене ненавиділа, за зелені очі…

Я згадую свою бабцю, коли мені десь о півночі ніяк не вдається заснути. Вона так любила борщ з кількою, і суші з французькими булочками. Вона мене годувала…(гарне слово - «годувала», але мені чогось не смішно!!!!!)…

Не кожен розуміє, що сонце є світилом. А я розумію – я люблю поспати.

Hello, amigos! У мене є питання. Чому я розмовляю, мов психічно недорозвинутий, з книжкою, чи то краще сказати, з листами паперу білого? Я - божевільний?! Ні!!! Я – хитрожопий! Ха-Ха (а оце вже смішно, гарне слово «хитрожопий», але мій комп’ютерний редактор якогось біса підкреслює це чудове слово двома червоними хвильками).

Раз я вже почав розмовляти з папером, то треба, мабуть, представитися до панів читачів. ОК. Так і зробимо. Мене звати Август….. але друзі називають мене просто Стьоп чи Степан (то дивлячись у якому селі я є, якщо у китайському (Китай город), то – Стьоп, чи Стоп, а, якщо у нас на преріях Уганди (у Дніпропетровську), то Степан (Микита)). Мені двадцять п'ять років. Живу я у місті якому? Здогадалися? Нє? Тю!!! Все занадто просто – у місті, у дивовижнішому за забрудненням і по кількості мостиків місті, у рідному Дніпропетровську! Овації! Овації! Овації! Овації! Овації! Овації! Овації! Овації! Овації! Звучить пісенька гурту Queen – We are the champions!

У нас гарна квартира на п'ятому поверсі у гарному районі міста - у найзабруднішому, біля ГРЕСа.

Але краще розпочинати знайомство (про себе найгарнішого я закінчу рядків за тридцять-тридцять п'ять) з вождя нашого квартирного села, поселення, околиць, абонементів. Якщо ви змогли заслужити прихильність вождя, т.е. хазяїна, то ви – супер-пупер girl чи boy, а також вам буде відкрита дорога до кухні чи до серця Будии. Але ж то не так просто, як на перший погляд здається: угандський вождь – поняття дуже й дуже складне (особливо, якщо він мініатюрний нащадок мозку старого екс-вождя – діда Аввакума). У нас в Уганді, чи то на Уганді, є такі вожді, що позакінчували коледжі, університети, академію чи іншу споріднену гидоту, а є і селянські проводири-жмикрути, що не вміють розписуватися у папірусах. Ще у нашій хаті живе пані-мадама Катерина (насправді її звати Еля, але під впливом серіалу про Пушкарьову Катерину батьковну, вона і себе почала так називати). Вона архерозумна (та щось з тою Пушкарьовою зовсім отупіла). Я завше її обминаю сорок другою дорогою, бо хто зна, про що у цей раз вона з колегами розмовляла на роботі. Вона працює в управлінні Федеральної служби України по контролю за оборотом наркотиків по місту Павлоград, коротше у УФУКНП. Сьогодні вона була зла, бо у гороскопі не було написано, що вона стріне свою лизбійську судьбу, хоч і не була вона бісексуалкою, але так сильно хотіла стріти ту судьбу, що аж УХ! Це вже два члена нашого клану диких. Ще є дитя – йому шістнадцять. Мрій, мрій про мене мрій, хочеш бути мій, мрій про мене мрій, як хочеш…..Тю! Так от, він гарний добрий та милий хлопець, але нічого в нього не виходить у житті, мене на жаль інколи пробиває з цього приводу. Ну, і я, такий нормальний, з ними живу, такий хороший, що аж піздец. Мене звати Август….. але друзі називають мене просто Стьоп чи Степан (то дивлячись у якому селі я є, якщо у китайському (Китай город), то – Стьоп, чи Стоп, а, якщо у нас на преріях Уганди (у Дніпропетровську), то Степан (Микита)). Але хто я? Задайте собі таке питання в голові. «А може він – «Іван Петрович Крузенштерн, чєловєк і пароход»»,- подумає хтось. А я скажу: «НЄ!!!!!!!!!» Я навіть не пікінез.

Я-…

Я-…

Я-…

Я-…

Я-…

Я-…

Я-…

Я-…

Я-…

Я-…

Я-…

Я-…

Я-…

Я-…

Я-…

Я – кіт.

Так, я – кіт. Руденький такий, з зеленими очима, за які мене зненавиділа вчителька у школі, коли в третьому класі мене малий Жека, приносив послухати срані молитви. Так, мені двадцять п'ять років, нє, не котячих, просто мені це число подобається. Питання є? Ще питання є?

Життя в мене хрінове: ніхто мене не любить, не цінує і рідко кормлять. А ще серти спокійно на дивані не дають, волають, як свині оті, їй Богу.

«Багатство 12-го сторіччя дуже явно було виражене в мистецтві, особливо красиво воно було відображене в архітектурі. Чудовим символом Середньовічної архітектури може послужити кафедральний собор. Прекрасні церковні будівлі зводилися в славу Бога і для благословення місцевих жителів. Ті міста, які збудують на своїй території найвищий і красивіший собор можуть у повному складі потрапити після прожитого життя на небеса, говорили служителі церкві. Собори були одними з найдорожчих міських будов, тому церква намагалася знайти кошти на їх споруду будь-якими способами.

Основним матеріалом для зведення соборів залишався звичний камінь, який виключав можливість знищення будівлі вогнем. У той час, сталь виплавлялася в дуже невеликих кількостях, а залізо було дуже м'яким, щоб витримати будівлю такого розміру.

Архітектори упроваджували в споруду вже сталі рішення старих проблем, вони вибудовували арки і колонади, для того, щоб правильно розмістити вагу будівлі. Нові будівельні технології дозволяли вибудовувати в соборах величезні аркообразні вікна (найчастіше що виготовляються з скла і мозаїки), і високі шпилі, що підіймалися до неба. Французи першими стали зводити кафедральні собори. Паризький Нотр Пані був початий в 1120 році і повністю побудований лише 72 роки опісля. Собор в Чартрес був початий в 1120 році і повністю завершений в 1224 році, після того, як він двічі встиг згоріти під час зведення.

Кафедральні собори були прекрасними джерелами цивільного престижу і краси. Пілігрими і нові відвідувачі церкви приносили величезні суми в скарбницю собору.», - оце написано на газетці, на котрій мені хазяїн дозволив дожити свій вік.

Я ГЕНІЙ! Яке у мене гарне ім'я; я – сама досконалість; Я просто приголомшлива істота; таких добрих істот, як я, ще ви не зустрічали; ви всі любите мене; увесь всесвіт захоплюється мною; я декорую життя кожного; Я-СУПЕРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРР!!!

- Діду, ти вже задрав зі своїм котом йобнутим, у тебе знов гімарой загострився?

- Іди в сраку, малий Мамай! Ти мені весь прікол спугнув, йоли-пали!

- Ти що знов паперові про себе гарного рожевого кота розповідав?

- Рудого! Fuck!

- Що мамі на роботу дзенькнути, докласти?

- Нє, Павлушинька Морозов, не треба. Я тихенько посиджу.

- От, малий педік, вже затрахав мене…

- Що?

- Нічого, піди поїж, говорю.

Коротше сімейка в нас ще та. Для повного розуміння повторюсь про її склад. Нас четверо: мама Еля, тато, я і мій молодший брат Жека. Я – Стьопа. Мене звати Август….. але друзі називають мене просто Стьоп чи Степан (то дивлячись у якому селі я є, якщо у китайському (Китай город), то – Стьоп, чи Стоп, а, якщо у нас на преріях Уганди (у Дніпропетровську), то Степан (Микита)). Мені двадцять п'ять років. Тепер простіше стало.

Хотілось ще розповісти декілька слів про батька свого, ну, котрий тато. Його звати Григорій-Костянтин. Він родом з Індії (Мумбаї). Але чомусь шкіра в нього біленька така, як у Жеки, коли той тільки-но народився. В мене закралися в голові підозри, що не індіанець він ніякий… А, бля, а хто тоді? Ладно, хрін з ним, мені чогось пофіг. Але я люблю його, як батька, ви нічого дурного не думайте…

??

Спекотно… А на вулиці за вікном дощ іде… Ні хрєна не пойму! А! То ні дощ, то – сніг! Бля, ще гірше! Що є то за хєрня прекрасно біла? А!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! ТОПОЛИНИЙ пух. Отак зі мною кожного ранку: нічого не розумію – весназима, жаркоморозно, вклвикм; одне розумію – мені на роботу на нічну зміну сьогодні, якщо буденний день, а якщо вихідний – теж на роботу.

Я працюю пастухом. ГИ-ГИ-ГИ!!! Пастухом «тьолочок» на Донецькому шосе. «Путана, путана, путана, распутна………», - як там далі співати треба ніяк не запам'ятаю. «Малолєтніє шалави…..три дєшових шоколадки…», - теж далі не пам'ятаю.

Шкарпетки, шкарпетки – то така проблема – одружуватися треба – буду знати де шкарпетки мої.

- Жека!

- Я глухий…

- Ну, якщо відзиваєшся, то не глухий. Миттю сюди, мала комп’ютерна казявка!

- Слухаюсь і … біжу вже біжу.

- Шкарпетки, краватку та ліжко застели. Та не своє – моє! Баран комп'ютерний!

- На тобі шкарпетки, а краватку ти не носиш, на жаль.

- А де були мої чудові пахучі шкарпетки?

- У батьків під ліжком…. Ти вчора з Мариночкою…хм….. лєго складав там. Мабуть, жарко стало і ти зняв нап'яточну одежу.

- Яку?

- Шкарпетки!

І щоб його тепер пожерти?! Стоп! Я ж на роботу у нічну, а зараз тільки-но початок першого, куди я біжу?

- Жека!

- Я тупий…

- Куди я ходжу зранку у вівторок, зазвичай?

- Посерти?!

- Ща в'єбу!!!!!!!!!!!!!!

- До тьолочки, з котрою у понеділок ввечері грав у шахи-шашки чи лєго складав.

- Як її інтересно звати? Треба записувати, кожний раз собі говорю, і не записую. Малого припахати треба.

- Малий! Ти тепер будеш записувати імена чи погонялочки тьолочок, що були, є чи будуть в мене на прийомі!

- А я і так записую. Вже два рулона факсового паперу до архіву доправив. Вчора в тебе була пані Парестезія. . .

Ага точно так і є.

- Вона, що думає, що німа?

- А я звідки знаю – я ж з ними не сплю, а то б все випитав.

- Ну, да…

- А де во..

- Сусідка наша – під'їзд другий зліва від початку будинку. Квартира сімдесят вісім. Поверх, вибачай, не знаю. А! Пароль на двері у під'їзд – дев'ять тисяч п'ятсот двадцять один. Я б на твоєму місці подзвонив їй заздалегідь. Номер в тебе унизу живота записаний оранжевим фломиком. Все йди – ти пообіцяв бути о першій у неї.

Мені дуже й дуже було цікаво звідки це все він знає. Але не уходячи далеко в себе для задоволення цікавості, я набрав її номер. Вона сказала, щоб захватив шампанського Артьомовського і приходив – вона не одна, з нею чотири подруги…

«Ельдорадо - країна рясності, країна чудес. Чудово!», - подумав я і пішов у кінець будинку. «Зараз будемо займатися ексцентричною емансипацією дівчачого нігілізму. Відкриємо Новий Світ, і я деблокую усі їхні потаємні sights. Потім вип'ю пива оболонь Преміум, відновлю статус-КВО і піду на роботу. І мені буде похуй, що у них там повна стагнація ситуації і знов становлення Старого світу.»

«Міркування, що встановлює яку-небудь властивість називається доказом. Доказувана властивість називається теоремою. При доведенні геометричної теореми ми спираємося на раніше встановлені властивості. Деякі з них в свою чергу є теоремами; деякі ж вважаються в геометрії основними і приймаються без доказу. Властивості, що приймаються без доказу, називаються аксіомами.

Аксіоми виникли з досвіду, і досвід же перевіряє істинність аксіом в їх сукупності. Перевірка полягає в тому, що всі теореми геометрії виявляються згодні з досвідом; цього не трапилося б, якби система аксіом була помилковою.

Жодна геометрична властивість, узята окремо, не є аксіомою, оскільки її завжди можна довести на підставі інших властивостей.»,- пригадав єдине, що вивчив у школі з геометрії і сміливо тикнув пальці у кнопки дев'ять, п'ять, два, один…

????

?

?

?

?

DURBELYK – ST’OPA

?????

- Степане Григоровичу, ще кави?

- Так, Афонасье, будьте ласкаві, ще дві філіжаночки: для мене з кардамоном і корицею, а для пана Сан Санича Четвертного – без кофеїну і без цукру. – Так, шановний Сан Саничу?

- Щось ще: кексики чи слоїки?

- Два кексики, ні чотири: для мене з корицею і з кардамоном, а для шановного панича з «ізюмчиком». По три на кожного. Хм... Тоді шість виходить. Шість кексиків, будь ласкава, любонько.

- То, може, пане директоре, почнемо нараду?

- Авжеж, любчику, не люблю я гарненьких Сан Саничів затримувати.

Мені тридцять п'ять рочків вже. Я директор ЗАО «Паштетно». Мене звати Степан Григорович. Люблю своє місто, бо воно гарне і модифікується. То є факт, беззаперечний і особливо задеркуватий. Я людина черства і без почуття гумору; іронія, то не моє, я сприймаю її м'яко, але без задоволення. Люблю деякі фразочки і слівця японською (буду писати по-нашому, бо ієрогліфів не знаю): «ватакусі на вакарімасен», що нашою значить «я не розумію» чи «ватакусі ва химодзій десу» - «я хочу їсти». Німецька мова теж гарна (буду писати по-нашому, бо німецьких ієрогліфів не знаю також): «іхь ферштее ніхто» - «я не розумію» і «іхь бін хунгріхь», що значить «я хочу їсти».

Ще одна цікавинка. Сунерізми. Спунерізми.

Іноді, обмовившись, ми плутаємо в своїй промові слова. А інший раз між собою переплутуються частини слів. Такими плутанинами прославився преподобний У. А. Спунер, екс глава Нового коледжу в Оксфордському університеті. Ось деякі гібридні вирази, які, як передбачається, зобов'язані своїм походженням мові Спуне-ра, що легко заплутувалася, - чому їх і назвали спунерізмамі: half-warmed fish, тобто «наполовину підігріта риба», замість half-formed wish «напівоформлене бажання»; sin twister, тобто «свіватель гріхів», замість twin sister «сестра-близнюк». Розказують, що одного разу Спунер сказав одній пані в церкві замість: «May I show you to а seat?» («Дозвольте мені проводити вас на місце») - таку фразу: «May I sew you to а sheet?», що значить «Дозволите мені пришити вас до простирадла».

Ймовірно, Спунер не говорив всіх тих речей, які ем приписують, але багато дюді лумают, що говорив. Тобто багато людей думають так. Зрозуміло, вже такого Спунер не говорив: rowdy followed by clain замість cloudy followed by rain («хмарно, з дощем» - фраза з прогнозу погоди; слово rowdy значить «галасливий, буйний»); wen and mimmen замість men and women («чоловіки і жінки»). Можливо, дійсно хто-небудь коли-небудь так обмовився, а швидше за все. це просто вигадали жартома.

Можна придумувати спунерізми і по-російськи. Наприклад заплетик язикається замість мова заплітає; nocemиmeлей не будять замість переможців не судять. А ось дуже-дуже стара плутанина: Імператріна Екатеріца уклала перетуріє з маленькими світами Або відомі всім строчки про розсіяного з вулиці Бассей-ной:

Вельмишановний

Вагоноуважатий!

Вагоноуважаємий

Глубокоуважатий!

У що б те ні стало

Мені треба виходити.

Чи не можна у трамвала

Вокзай зупинити?

А ви знаєте, що спунерізми з'являються ненавмисно або їх придумують так, щоб можна було повірити, що їх сказали ненавмисно? Коли люди навмисне грають із звучанням або значенням слів. це називається гра слів. Часто вся сіль якого-небудь Жарту - в Грі слів. Ось, наприклад, такий випадок. Одній жінці ні з ким було залишити дітей, і вона усюди водила їх з собою.

«Що це ви, хлопчики, до мами як пришиті?» - запитали у них. «Не завжди пришиті, - відповів один з хлопчиків, - буваємо і відпорені».

Є розповідь про хлопчика, якому сказали: «Щоб ноги твоєї тут більше не було!» Тоді він встав на руки і вийшов з кімнати на руках.

Або така загадка, теж заснована на грі слів: А і б сиділи на трубі; А впало, Бе пропало - що залишилося на трубі? Ну, відповідь ти і сам знаєш.

Або ще:

ПИТАННЯ: Яке слово завжди пишеться неправильно?

ВІДПОВІДЬ: Неправильно.

Чи давні-давні питання-пастки:

ПИТАННЯ: Коли вартовий буває квіткою?

ВІДПОВІДЬ: Коли він стає не за будкою.

ПИТАННЯ: Коли вартовий буває незабудкою?

ВІДПОВІДЬ: Коли він в будці.

Є ігри, пов'язані з хитрим розташуванням слів. Звичайно, ти знаєш кросворди - вони друкуються в багатьох газетах і журналах. А ось яка адреса написала один американський жартівник на листі своєму приятелю:

WOOD JOHN

AND MASS

Листоноша зрозумів, що це значить:

JOHN UNDERWOOD ANDOVER, MASS

і відправив лист Джону Андервуду в місто Ендовер, штат Массачусетс. Адже по-англійськи «під» буде under, а над» - over.

Та, на жаль, то все є повнодеаметральною фігнею. Просто я є метрофіл. Та про то трішечки пізніше.

Мене дуже й дуже бісе ставлення до мене моїх начебто друзів: вони мене так люблять, так люблять. І мені з ними гарно, та все ж вони срані егоїсти-матеріалісти. Розумієте, просто, коли я можу їм дати те, що їм потрібно (і у моральному, і у матеріальному сенсі), вони готові лизати мені сраку поки язик не відпаде, а коли я починаю натякати, що в мене свої наміри щодо того діла, чи, що не буду то робити, чую відразливі слова, необґрунтовану злість з периферійними, але стійкими наїздами. То мене виводить навіть надто, щоб бути нормальною людиною. Так я став тим метрофілом. Хоч з вищеописаними подіями метрофілізм не має ніякого зв'язку…

«Що таке метрофілізм?»,- спитає мене кожний тринадцятий, якщо захоче. Відповідь не така риторична, як питання. «Я встаю під душ і вмикаю воду. Спочатку я миюсь гідроактивними очищуючим гелем, потім вівсяно-мінеральним скрабом, а лице мию дивним розчином. Пахучий шампунь краще за все підходить для видалення «лушпиння» шкіри, жиру, солей, шкідливих речовин, які мають місце у гидотному повітрі, вони бруднять волосся і склеюють його, що робить мене старшим». Коротше говорячи, я люблю і хлопчиків, і дівчат. Але це важливо, бо більш за все я люблю себе! Я не метрофіл! Я пошуткував! Просто хотів, щоб ви більше знали про такий тип чоловіків, і, стикаючись з ними, не боялись їх. Як, говориться у фільмі «Назад у майбутнє – 3» - «А тепер подивись на це, знаючи, що є четвертий вимір»!

????? ?

Одним словом мене все бісить, я дуже різкий часом, нервовий і роздратований – це мене не красить, але я злий і бунтівний. Не можу й дня прожити без лайки, вираження гніву чи без повчань. Так, я є злий.

Хотілось би зараз додати, що, насправді, я такий злий, бо сумую за коханою людиною, але, на жаль, її я не маю. Так раніше була в мене дівчина гарніша за зорю у літній ранок, добріша за діда Мазая, розумніша за лоуриатів премії Нобеля – одним словом найкраща. Вона була моєю любов'ю та громадянською дружиною. Я жив з нею, не мало не багато, два з третиною роки. Але у тій треті вона стала дуже дивно себе поводити – ходила кожного вечора на вулицю виносити сміття та довго розмовляла з подругою по телефону, сидячи у ванній кімнаті (відразу в голові став епізод з передачі «Запрєтная зона», де чоловік теж сміття виносив і про сперму там щось було, але це недоречно – я відхилив в голові цей епізод з передачі) . Мене дуже занепокоїв перший факт. Може того вона така дивна. Я перестав пускати її на вулицю зі сміттям, я був ладен його з'їсти (і їв, рази зо два), тільки щоб вона стала колишньою. Але всі мої зусилля в поїданні сміття не допомогли – я вже не міг їсти сміття, а вона ще більше дуріла. Я волів довідатись про причину перемін в її поведінці. Я взяв її за плечі і сказав про своє бажання - довідатись про причину перемін в її поведінці. Вона спочатку ходила околяса – робила з себе латентного німого, але у кінці усіх кінців розкололася.

- Причиною є мої розмови з подругою, коли я у ванній кімнаті.

- Бля, от…. Треба було б ще телефон з'їсти, ванну і подругу. От, хай біс його вхопить.

- Та, ні. Тебе від сміття здувало, а то, прикинь, ще й телефон, ванна….

- Пєтросян сраний, що з тобою, чого ти така дивна? Я тебе не впізнаю. Мене твоя поведінка бентежить.

- Гаразд, я скажу, але перед тим пообіцяй, що виповниш моє останнє бажання. Останнє, бо після того, як я скажу тобі правду, ми вже не зможемо бути разом.

- І тобі «гаразд». Я згоден виповнити твоє, як ти говориш «останнє бажання». Що там за бажання?

- Моє бажання дуже просте і лаконічне - це те, що ти вмієш робити найкраще.

- Дурниці?

- Дітей. Я хочу завагітніти від тебе. Ти зрозумів? З А В А Г І Т Н І Т И.

- Та зрозумів. Але ж ти раніше не хотіла дітей. Звідки таке бажання?

- Коли я тобі розкажу оту причину, ти все зрозумієш сам. Давай, мабуть, до діла приступимо?

Я був такий принижений її секретністю. Що ж там таке, що вона подумала, що я з нею спати не буду, як взнаю? Я, звичайно, як піонер, завжди готовий, та зараз вона здавалася мені такою огидною, я не хотів її. Але ж пообіцяв. Я вставив по самі мої яйця, думав, що через рота в неї він вийде; потєлєпав ним туди-сюди; стряхнув і в штани поклав.

- Зробив. Давай розповідай.

- Ну, ти – чемпіон, - сказала вона трішки одихавшись.

- Розказуй! Я то не з бажання робив, а тому, що пообіцяв.

- Гаразд. Я - …. Ти готовий?

- Блять!

- Я – лизбіянка.

- ………., - оторопів я, підіймаючи нижню щелепу з паласу.

- І тепер – після акту запліднення, дякуючи тобі, я з коханою будемо мати дитинку. Ха!

- Фу, щоб я ще раз хоч доторкнувся тебе! Боже! А можна питання – ти мене хоч кохала?

- Так – на початку нашого спільного існування.

- А що сталося, що ти мене розлюбила і почала любити жінок? Що? Ти розкажу, щоб, не дай Бог, я у такий спосіб не обернувся на гея! Вона – лизбіянка! Розуму не збагненно!

- Не повіриш! Я прочитала «Коротку історію світового вандалізму» і почала хотіти жінок.

- Не вірю!

- Я ж говорила, Ви – чоловіки – ніщо та ще й тупі.

На оцьому діалозі закінчилося наше спілкування назавжди. Більше ніколи я її не бачив. Ходили чутки, що вона зі своєю Оксанкою поїхала у Німеччину – народжувати мою дитину. Але мені пофіг і край!

От така історія. Та повернемося до сьогодення. Зараз я любові не знаю. Живу й досі на преріях Уганди, але у іншому їх кінці. Живу з кициком Гівном (він найкраще, що в мене є) і з жінкою, що для мене є дружиною за розрахунком. Вона мені - фірму, я їй – те, що попросить.. Ось так і живемо вже зо два року. Чесно кажучи, боюся тої рокової третини.

????? ? ?

Хочу у гори – Прикарпаття чи на море…. Чи просто поїсти, як нормальна людина. Я мало, що вмію готувати, а якщо точніше, то - нічого. Я весь час їм у ресторанах, кафе чи McDonald’sax. А от зараз, перебуваючи у відпустці, не маю бажання кудись іти чи дзвонити кудись і щось замовляти. Хочу сам щось приготувати. Дружина моя вегетаріанка і мені вона нічого не готує. Ми ніби разом живемо, але не як чоловік та дружина – ми утворюємо гарний професійний симбіоз. Так от, я хочу Беф-строганов. Як я пам'ятаю, то назва цієї популярної страви походить від двух слів: французького «беф» і російського прізвища Строганов. Беф – по-французьки яловичина. А хто ж такий Строганов? Граф Григорій Олександрович Строганов належав до одного з найбагатших сімейств Росії, займав важливі дипломатичні пости. Великий гурман, він любив смачно поїсти і тримав завжди найкращих кухарів. Один з них придумав оригінальну страву зі скоблено м'яса, котре прийшло до смаку графу і стало згодом носити його ім'я. Та ні, якийсь чувак там щось любив. Ні, не буду готувати. Краще піцца.

Мобільний! Де мій мобільний? А, ось!

- Я слухаю.

- Шваґере, це ти?

- Який, на фіг «Шваґере»? (Подзвонили і першим ділом матюк відразу. Що за народ?)

- Сама пішла туди!!!!!

- Дядьку, да ви шо?

- Лесю, Лесюнечка, чи це ти? Вибач, рідненька!

- Дядьку, ну ви даєте!

- Сама почала «Шваґерами» обзиватися,

- У словник гляньте, дядьку Степане. Приїжджайте скоріше, я піццу приготувала, смачнюча!

- Ґречна пропозиція. Авжеж приїду.

- Чудово. Через годину чекаю.

- Ти вибач, мене довбойоба, що ото наїхав на тебе. Мала, не ображайся.

- Я не ображаюсь.

Ключі! Де мої ключі? Я нервувати починаю. «Заспокойся, Степане, у зрівняння з тим, як знівечили український правопис, твоя проблема пошуку ключів – це фігня!» Де ж моя секретарка, коли вона так потрібна?

????? ? ? ?

………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………….

……………………………………

………………….

………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………… …………………………………………………………………………………………………………………………………… ……………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………

//>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>

……………………………………………………………………….

……………………………………

………………….

Приход.. .

Темно…

Глаукома чи темрява?

Гемаролопия чи заворот повік, чи все ж таки темрява?

Нічого не розумію, Що? Що? «Дурень, то відлуння в твоїй голові».

Мені так важко думати.

Я не відчуваю де я. Я наче йду, але й не йду одночасно. Чому нема сонця? Треба зі всім розібратися. Треба подумки розділити всі мої думки на розповідні і питальні. Важко і довго, але треба. До того ж мені здається, що у мене багато часу. І так:

Розповідні: Питальні:

І. Мене звати Август….. але друзі називають мене просто Стьоп чи Степан (то дивлячись у якому селі я є, якщо у китайському (Китай город), то – Стьоп, чи Стоп, а, якщо у нас на преріях Уганди (у Дніпропетровську), то Степан (Микита)).

ІІ. Хочу у гори – Прикарпаття чи на море…. І. А я в цьому певен?

ІІ. А чи не там я?

Де я ? Таке буває?

М-м-м-м! Чи то не кайф?! Тихесенький вітерець сколихує воду, але десь там – біля горизонту. Бо до берега вже припливають дорослі могучі хвилі, що несуть з собою якийсь досвід і стаж. Але марно набиратися досвіду і стажу, так як тільки-но усвідомивши про свою досвідченість хвилі розбиваються і помирають, красиво і сентиментально, як людина помирає заради кохання. Померло життя, хоч і утрируване. У такі моменти в моїй макітрі фагот зі скрипкою грають дев’яту симфонію Людвіга Ван Бетховена, і цирульник знімає пеньюар з плечей свого клієнта.

Я бачу драгу… Чому вона зараз у морі?

Я чую жіночий голос. Голос моєї дружини. Вона тут? Вона, мабуть, теж збентежена, не розуміє де вона.

- Йди сюди! Чуєш? Це я – Степан! Дружино!

Чому вона не відповідає? Може образилась на мене. І до того ж в неї дивний голос, простудилася чи що.

// - Зрозумійте. Я просто хочу його

побачити.

- Не хочу вас лякати. Він… Коротше говорячи, йому потрібен спокій…

- Все так погано чи йому просто потрібен спокій?

- Вибачте, за декілька днів приходьте. Бувайте. //

Певно, я зараз на території якогось закладу, вона хоче мене побачити, а її не впускають.

- Впустіть її! Ви чуєте? Впустіть!

- ……

Чому тому чоловікові, напевно охоронцю, велено не впускати її, чому він не чує мене?

Степане, зберися. Ти все знаєш: ти біля моря відпочиваєш чи лікуєшся. Все нормально. Чим більше я знаю, тим менше розумію.

Я стомився… Треба відпочити…

Темрява… Знов темрява… де море?... Я ТАК БІЛЬШЕ НЕ МОЖУ!

????? ? ? ? ?

- Я ТАК БІЛЬШЕ НЕ МОЖУ! Я вже вчетверте ходжу до Степана Григоровича, а мене не впускають. Біднесенький, він, мабуть, вважає, що його всі кинули, залишили одного.

- Люська, ти дивна. Людина у такому стані не може….

- Ні, не вірю! Все він чує і розуміє…

- Не плач тільки, рідненька.

- Не плачу… Я прорву «блокаду» лікаря, любими способами, хоч там що прорву!

- Нерозумно! Будь більш меркантильною!

- У мене нема грошей!

- Не в тому сенсі. Тобі треба розкинути мізками, про те, як добитися з лікарем консенсусу. Не треба поводити себе амбіціозно. Розумієш?

- І як же добитися консенсусу?

- Я ж говорю: порозкинути мізками. Думай, Люська, думай.

- Якщо я прикинуся його дружиною. Гарна ідея?

- Недуже. А як вона прийде.

- Це молоде стерво? Навряд. Степан Григорович її як людина не цікавить.

- ОК. Тоді дня через три зробиш свою п’яту спробу.

????? ? ? ? ? ?

Леонід Ілліч Брежнєв народився 19 грудня 1906 року в сім'ї робітника-металурга в селі Каменськоє (нині р. Дніпродзержинськ). Трудове життя почав з п'ятнадцяти років. Після закінчення в 1927 році Курського землевпоряджувально-меліоративного технікуму працював землевпорядником в Кохановськом районі Оршанського округу Білоруської СРСР. У комсомол вступив в 1923 році, в члени КПРС - в 1931. У 1935 році закінчує металургійний інститут в р. Дніпродзержинську, там же працював інженером на металургійному заводі.

На свій перший відповідальний пост в Дніпропетровському обкомі партії Брежнєв був висунутий в 1938 р., коли йому було близько 32 років. На ті часи кар'єра Брежнєва була не з найшвидших. Брежнєв не був кар'єристом, який пробивається вгору, розштовхуючи ліктями інших претендентів і зраджуючи своїх друзів. Він відрізнявся вже тоді спокоєм, лояльність до колег і начальства і не так пробивався вперед сам, скільки його просували вперед інші. На найпершому етапі Брежнєва просував вперед його друг по Дніпропетровському металургійному інституту Грушевої, який був першим секретарем Дніпродзержинського міськкому партії. Після війни Грушевої залишився на політичній роботі в армії. Він помер в 1982 р. в чині генерал-полковника. Брежнєв, присутній на цих похоронах, несподівано впав перед труною свого друга, вибухнувши риданнями. Цей епізод для багатьох залишився незрозумілим.

У роки війни у Брежнєва не було сильної протекції, і він просунувся мало. На початку війни йому було привласнене звання полковника, в кінці війни він був генерал-майором, просунувшись всього на один чин. Не балували його і по частині нагород. До кінця війни він мав два ордени Червоного Прапора, один Червоної Зірки, орден Бoгдaна Хмельницького і дві медалі. На ті часи для генерала це було мало. Під час Параду Перемоги на Червоній площі, де генерал-майор Брежнєв йшов разом з командувачем на чолі зведеної колони свого фронту, на його грудях були набагато менше нагороди, ніж у інших генералів.

Після війни Брежнєв був зобов'язаний своїм просуванням Хрущову, про що ретельно умовчує в своїх спогадах.

Після роботи в Запоріжжі Брежнєв, також по рекомендації Хрущова, був висунутий на пост першого секретаря, Дніпропетровського обкому партії, а в 1950 г.— на пост першого секретаря ЦК КП(6) Молдавії. На XIX з'їзді партії восени 1952 р. Брежнєв як керівник молдавських комуністів був вибраний до складу ЦК КПРС. На короткий час він ввійшов навіть до складу Президії (кандидатом) і Секретаріату ЦК, які були значно розширені за пропозицією Сталіна. Під час з'їзду Сталін вперше побачив Брежнєва. Старий і хворий диктатор звернув увагу на крупного і добре одягненого 46-річного Брежнєва. Сталіну сказали, що це партійний керівник Молдавської РСР. «Яка красива Молдавія», - вимовив Сталін. 7 листопаду 1952 р. Брежнєв вперше піднявся на трибуну Мавзолею. Аж до березня 1953 р. Брежнєв, як і інші члени Президії, знаходився в Москві і чекав коли їх зберуть на засідання і розподілять обов'язки. У Молдавії він був вже звільнений від роботи. Але Сталін так жодного разу і не зібрав їх.

Після смерті Сталіна склад Президії і Секретаріату ЦК КПРС був негайно скорочений. З складу був виведений і Брежнєв, але він не повернувся до Молдавії, а був призначений начальником Політуправління Військово-морського Флоту СРСР. Він одержав чин генерал-лейтенанта і повинен знову надіти військову форму. У ЦК Брежнєв незмінно підтримував Хрущова.

На початку 1954 р. Хрущов направив його до Казахстану керувати освоєнням цілини. Він повернувся до Москви тільки в 1956 р. і після XX з'їзду КПРС став знову одним з секретарів ЦК і кандидатом в члени Президії ЦК КПРС. Брежнєв повинен був контролювати розвиток важкої промисловості, пізніше оборонної частини, але всі головні питання вирішував особисто Хрущов, а Брежнєв виступав як спокійний і зраджений помічник. Після червневого Пленуму ЦК в 1957 р. Брежнєв став членом Президії. Хрущов цінував його лояльність, але не вважав достатньо сильним працівником.

Після відходу на пенсію До. Е. Ворошилова Брежнєв став його наступником на посту Голови Президії Верховної Ради СРСР. У деяких західних біографіях це призначення оцінюється ледве не як поразка Брежнєва в боротьбі за владу. Але насправді Брежнєв не був активним учасником цієї боротьби і був дуже задоволений новим призначенням. Він і не домагався тоді поста глави партії або уряду. Він був цілком задоволений роллю «третьої» людини в керівництві. Ще в 1956—1957 рр. йому вдалося перевести до Москви деяких людей, з якими він працював в Молдавії і на Україні. Одними з перших були Трапезників і Черненко, які стали працювати в особистому секретаріаті Брежнєва. У Президії Верховної Ради саме Черненко став начальником канцелярії Брежнєва. У 1963 р., коли Ф. Козлов втратив не тільки прихильність Хрущова, але і був убитий інсультом, Хрущов довго коливався при виборі свого нового фаворита. Кінець кінцем вибір його ліг на Брежнєва, який і був вибраний секретарем ЦК КПРС. Хрущов мав дуже міцне здоров'я і розраховував ще довго залишатися при владі. Тим часом сам Брежнєв був незадоволений цим рішенням Хрущова, хоча переміщення в Секретаріат збільшувало його реальну владу і вплив. Він не жадав зануритися в украй важку і повну клопоту роботу секретаря ЦК. Не Брежнєв був організатором зсуву Хрущова, хоча він знав про підготовлювану акцію. Серед головних її організаторів не було згоди з багатьох питань. Щоб не заглиблювати розбіжностей, які могли зірвати всю справу, вони згодилися на обрання Брежнєва, припускаючи, що це буде тимчасовим рішенням. Леонід Ілліч дав свою згоду.

Я не бачу нічого, чую якісь нісенітниці: екмоновоциллін, норсульфазол, гептилрезольцин, піперазин і багато інших. Але… Але, я ще пам’ятаю щось…

????? ? ? ? ? ? ?

- Лікарю, це знов я.

- Не в пущу. До нього не можна.

- Я - …. Я – вбита горем дружина… Мені треба його побачити.

- Ні. Ви для нього зараз можете стати найстрашнішим чинником в одужанні. Ні і ще раз ні.

- Лікарю…

- Пишіть записку, лист. Коли прийде до тями передам. Більш ні чим допомогти не можу. Лист я повинен буду прочитати, бо як я вже раніше говорив, ви для нього зараз можете стати найстрашнішим чинником в одужанні.

- «Любий Степане!

Я дуже сумую за тобою. Бажаю тебе побачити, але лікар не дозволяє. Мрію про твоє одужання.

Ми з тобою зараз фізично не разом, але наші душі на небі танцюють вальс…

Безмежно кохаю.

Твоя дружина. Інга.»

- Я йому передам обов’язково. А як захоче продиктувати вам лист - неодмінно подзвоню, щоб прийшли прочитати.

- Буду вдячна. Бувайте.

//-добрий вечір, шановний Степане Григоровичу, я розумію, що ви мене не чуєте, але все ж таки прочитаю вам листа від дружини.

«Любий Степане!

Я дуже сумую за тобою. Бажаю тебе побачити, але лікар не дозволяє. Мрію про твоє одужання.

Ми з тобою зараз фізично не разом, але наші думки на небі танцюють вальс…

Безмежно кохаю.

Твоя дружина. Інга.»

Дуже вам повезло з дружиною – вона вас любить. Скоріш видужуйте.//

Як це я не чую. Я чую. Лікарю...

// - Колего. Ви бачите, яка велика в нього мозкова активність?

- Так. І що ви цим хочете сказати?

- Мені здається, що він нас чує.

- А ви бачили? Ви бачили?

- Що?

- Він очі тільки-но відкрив і закрив.

- Ось-ось, і зараз теж.

- А може проекспериментуємо: дамо йому ін’єкцію збудника, а може вийде з коми.

- Давайте спробуємо, гірше не буде.\

Кома?

Яка кома?

Я в комі?

Я в комі. Тоді все зрозуміло. Якщо вони дадуть мені збуджуюче, я прокинусь…

????? ? ? ????? ? ?

- Степане Григоровичу, ми дуже раді вас бачити знов на робочому місці. Нам вас дуже бракувало. Ми віримо, що після такого випадку ви будете обережніші за кермом.

- Ой, Люська, досить офіціозу. Ти краще послухай, яка в мене дружина. Вона приходила до мене, як я був в комі, допомагала і, навіть, лист любовний написала. Я дуже здивований був, бо Інга ніколи не була схильна до сентиментів, а тут таке… За таку відданість я прощу їй все. І не скажу, що знаю про листа, хай думає, що я просто люблю її…

- Так, у вас гарна дружина… Можна я піду…

- Ні, залишися, давай ти подзвониш їй на мобільний і скажеш, щоб приїхала у «Білий рояль» - це наше улюблене місце, я їй зроблю романтичну вечерю – хай подумає, що в мене почуття прокинулися, а я просто буду вдячний їй до кінця життя, бо вона… Вона вернула мене до життя… Гаразд? Я їй хочу запропонувати поїхати кудись – в Прикарпаття, наприклад. Якщо все буде гаразд залишимося там жити. І ще одне – на жаль, це ваше останнє доручення, як моєї секретарки, я звільняюсь – хочу бути з дружиною поближче.

P.S.

Степан Григорович звільнився. Разом з дружиною організував клінічний центр, що допомагає і адаптує людей в посткомовий період. Про лист так і не сказав – щиро вірить, що вона його любила.

Люська мучалася: серце нило і страждало. Ніколи їй не було так боляче, за то, що забракло хоробрості сказати правду…

Додав Komarik 23 листопада 2008

Про автора

Я вчусь ы syjls впадую в писанину