Автори / Наталія Решетникова / Вірші
***
Я нап’юся росою з калини,
Гірке щастя зірву вустами.
Я – частинка народу країни,
Де співає земля солов’ями,
Де світанками сонце сходить
У небес чарівну блакить,
Де раптово любов приходить
У неждану солодку мить,
Де карпатські зелені схили
І могутні хвилі
Дніпра –
Неймовірна життєва сила,
Що у кожному серці гра.
Тут лунає народна пісня,
Рідне слово звучить усюди.
І живуть в цій країні, звісно,
Незалежні щасливі люди.
Тут цінують всі думку щиру,
Нагороджують тяжку працю.
Тут панує відчуття миру,
Тут життя непідвладне часу.
Я зриваю вустами калину,
А в очах застигає печаль…
Ну що, впізнаєш Україну?
Я теж не можу. На жаль!
Народ
український! Заможний, завзятий!
Багатий на
славу, на розум багатий,
Скидай свої
пута простих обіцянок!
Минули часи
небуття і омани.
В майбутнє
дивися. До купи збирайся,
Скидай свої
пута! Вставай, підіймайся!
Зневірившись,
важко повірити знову,
Що квіти
тримаєш в руках , не полову!
Народе,
народе! Яка ж в тебе сила!
Тебе не
злякала гігантська ця брила.
Стерпівши
поразку, святкуй перемогу,
Бо гірше не
буде, ніж було до того!
Ніхто не
завадить дійти до мети.
Майбутнє в
долонях тримаєш. Щасти!
***
Ти пробач
мені, що я така легковажна,
Що я стелю
ламаю, намагаючись дострибнути до неба.
Я не завжди
обачна, але завжди тобою бажана,
І крім
цього мені навряд чи щось інше треба.
А я прагну
просто бути для тебе ніжністю.
І щодня з
багатьох людей тебе обирати.
І хто б що
не казав, але знаю: це дивовижно так,
Коли
лагідна посмішка розчиняє сірість кімнати.
Ти кохай
мене, я прошу, таку легковажну!
Безпритульну
душу в своїх обіймах зігрій.
Я не завжди
обачна, та тобою за це пробачена,
Найзухваліша
з моїх найсвятіших мрій.
***
Шепочу
чужі слова,
Малюю чиїсь думки.
Коли ж моїх
мрій жнива
спокутують всі гріхи?
«А може життя-це глум
над родом усім людським?»
-Холодним душем із дум
вітає ранок митців.
А світ під Баха хропить,
Шукає
виходи з криз.
Не помічаючи, вмить,
Руйнує цінності скрізь...
Чи хтось щось вдіє колись?
***
Це просто зимова картина з інею,
Нова сторінка життя з малюнками.
Я заприсяглася, що буду сильною,
Я пообіцяла, що стану мудрою.
Я падала снігом в своєму відчаї,
Людям здавалося: я
– заметіль.
І так хотілося злитись з вічністю,
Щоб нікого поряд, від всіх втекти.
Лише відголоском чийогось обрію
Я буду, якщо залишусь з тобою.
А сніг за вікном набирає обертів,
Я стану зимою…
***
Ми з тобою – дві протилежності,
Що зустрілися на тлі днів.
Ми обоє прагнем безмежності
І почутості наших
слів.
Ми ідемо у різних напрямках:
Я – до сонця, ти – до зірок,
Щоб згубитись на мить у натовпі,
Коли буде між нами крок.
Але десь існує у всесвіті
Той перетин усіх шляхів,
Де пропасти можливо безвісті,
Щоб з’явитись разом в житті.
***
Я іду по дорозі з гордо піднятою головою,
А навколо мене потоки: люди, машини…
Зупинилась…замислилась: хто я тут, що я?
Бо мені ж не потрібні ці дорогі лімузини.
Та мені б тільки й бути, що вітром стрімким у полі,
А мені б свою пісню у лісі співати птахом.
Не змінити міським потокам моєї долі,
Не віддам я своєї волі красивим лахам!
Я блукала по місту й думала майже до ранку:
Та сучасні ж цінності в світі не завжди будуть,
І не завжди буде настільки все безталанно –
Ці гнівливі нечуйні потоки: машини, люди.
***
Це однозначний
прогрес.
Це вже нові
почуття.
На мільйон
мегагерц
Частіше
серцебиття.
Розум шукає
буття
Той
нерозкритий сенс.
Не нарікай
на життя,
Якщо ти
маєш все!
***
Хтось сіє вітер поміж нас,
А ми радіємо, як діти:
«Нарешті вже настав той час,
Коли ми будем добре жити.»
Хто виступає за своє,
За другу хто державну мову,
Лише невпинно серце б'є:
Облиште землю веселкову,
Облиште яблуневий сад,
Облиште зірку вечорову,
Бо буде не вернуть назад
Нам рідне українське слово.
Всі б'ються так один з одним,
Щоб виграти цю боротьбу.
Хіба ж не зрозуміло їм:
Приносять лиш біду й журбу.
Світ повен відчаїв німих
І зрозуміти уже час,
Що ролі головні у тих,
Хто сіє вітер поміж нас
***
Я грішна!
Бо я кохаю
тебе так ніжно.
Я грішна!
Бо я не
вмію без тебе жити.
Несамовито
Відлуння
кроків чекаю в тиші.
Так вийшло.
Холодний
вітер цілує шкіру.
Насилу
Тамую подих
і знов зітхаю.
Немає
В шаленім
вирі твого обличчя.
Незвично
Вдивлятись
в очі, не впізнавати.
Чекати
Я можу
довго, доки не стріну.
Зупинить
Мій погляд
в натовпі твою душу.
Я мушу!
Бо я з
долонь твоїх п’ю кохання
Перше й
останнє.
Додав Nusya 15 квітня 2009
Про автора
Наталія Решетникова народилася 6 травня 1989 року в м. Дніпропетровську. Зараз навчається в Національному гірничому університеті (факультет менеджменту). Відвідує літературну студію «Лілея».
