Автори / Євка Романова / Подих раз. Маршрут Франція-Україна-Любов

Україна. Саме в цій країні я зустрів її. Якщо не помиляюся (це було дуже давно) на дворі стояло літо. До України я потрапив вперше. В нашій фірмі до цієї країни відносилися доволі непогано. Хоча й бос боявся туди їхати (чорнобиль, нестабільна економіка, низький рівень розвитку) але більшість наших працівників проводили там канікули та відпустки.
    Мене відправляли на екскурсію за рахунок фірми. Взагалі-то пропонували три зовсім різні країни: Індію, Австралію та Україну. В жодній з них я не був, але перевагу надав Україні лише після слів старшого брата (який там неодноразово був), він сказав: «Стів, там от такі дівчата!». На той момент я був незаміжній, але намірів найти жінку саме в Україні не було. Ну… так історично склалося (як казала моя мати) що я потрапив туди.
    За тих часів ця держава була вже незалежною. Як тільки я переступив поріг аеропорту, я зрозумів, що Україна доб’ється висот ще зовсім не скоро… Хоча, це мене зовсім не зачіпало.
    Але, напевно, про деталі моєї подорожі вам зовсім не цікаво слухати.
   
Її звали Дарцею. Я й досі не можу вимовити це ім’я «Дагціа». Вона посміхалася, коли я її так називав. В мене гарно виходило називати її «Дашєю», але їй подобалося лише «Дагціа».
    Тоді мені було всього тридцять, а їй двадцять п'ять.
    Дуже дивним було наше знайомство. Я стояв біля (як вони кажуть «кграмніцйа») магазину, коли Дарця під'їхала на своєму автомобілі.
-    Ви читали Андруховича? – запитала вона мене.
Я не зрозумів жодного слова. Вірніше, зрозумів, що вона щось питає. Зрозумів, що вона не привіталася, бо, слово «привіт» я знав. Я пояснив їй англійською, що української я не знаю, що я з франції, і, ту ж саму англійську, знаю погано. З її вуст пролилася щира французька! І, навіть, вона розмовляла з парижським акцентом. Я був вражений!
    Ті тижні, що ми провели разом, були для мене раєм, а потім – пеклом. Пекло почалося в останні дні. Бо то були дні, коли ми мали розлучитися. Я запрошував її до себе у Францію, але вона не погоджувалась. І я був здивований! Що такій чудовій жінці робити тут? На той час я доволі непогано заробляв, у передмісті Парижу в мене був невеличкий будинок. Мої батьки померли доволі давно, родичів у мене було мало… Але вона не погодилась.
- J`amie mon pays – сказала вона.
Що в перекладі означає: «Я люблю свою країну». Я довго не міг зрозуміти, що ж вона любить в цій країні? Тоді були дев’яності роки двадцятого сторіччя. Розпад Радянського союзу, революції, зміна влади, нестабільність, невпевненість в завтрашньому дні… Складні часи тоді були. Але їхати вона не захотіла…
    Останній мій вечір я присвятив лише їй. Я знав, що більше не приїду…і, напевно, вона це знала. Ми щиро обманювали один одного, що скоро ми зустрінемось… А так хотілося вірити в ту брехню!
    Вранці я прокинувся, але її поруч не було. Я спустився на «рецепшн», і працівник готелю мені сказав, що моя дама покинула готель хвилин десять тому. Я не встиг! О, Господи! Десять хвилин! Якби ж я раніше прокинувся…
Мій літак вилітав о другій годині дня. Зовсім не було сенсу її шукати. Я знав, що Дарця зникнула, зникнула назавжди… Вона не захотіла переживати розлуку. За її словами то банально стояти біля літака, і плакати, знаючи, що більше зустрічі не буде.

Я стояв у аеропорту, і шукав в кишені квиток. Але замість квитка я знайшов лист. Лист був написаний українською… Тому я вирішив, що перекладу його вже у Франції. Я відчував! Відчував, що там написане щось таке, що стосується нас… Я відчував, що цей лист щось змінить. Я летів у літаку…а в моїй душі крапав дощ. Бо я знав, що вона єдина, знав, що все скінчено, знав, що, напевно, ми зовсім і не пара… А я так мало про неї знав! Можливо, в нас могли б бути чудові діти, і сумісна старість… Можливо, я прожив би з нею все своє життя. Я не витримав, і розревівся в літаку. Потім дістав листа. Українською я не володів зовсім, але вирішив пробігтися очима по листу.
«Милий, ми більше ніколи не зустрінемось. Якщо ти колись ще будеш в Україні, прошу, не шукай мене. Бо, мабуть, мене вже не буде в живих. Я хвора на рак. Цього листа я написала українською, бо ти мусиш його прочитати, коли вже будеш у Франції. Я не хочу аби ти страждав.
Я ніколи б не подумала, що я закохаюся перед смертю. В той день коли ми познайомилися, я була у лікаря, і дізналася, що жити мені залишилося півтора місяці. Я не приймала жодних пігулок аби не викликати в тебе підозру. Так, це печально і трагічно. Ось чому я не хотіла їхати, бо не хотіла аби ти побачив мою смерть. Я кохаю тебе… і кохатиму вічно. Я помру разом з цим коханням. Звичайно ж, мені дуже хочеться аби твоє кохання зберігалося в тобі довгий час. Я пишу цього листа в готелі, поки ти ще спиш. Зараз я піду…піду навіки. Я бажаю тобі щастя в твоєму житті. Щастя ж мого життя – ти. Хоч життя моє скоро й закінчиться, але його щастя буде ще жити. Я кохаю тебе, і зрозуміла це з першого твого погляду. Тоді, я спитала чи не читав ти Андруховича лише задля того аби заговорити з тобою. А коли виявилося, що ти з Франції…а я ж знаю французьку… Це були найкращі дні всього мого життя – дні з тобою. Дякую, що подарував мені кохання. дякую за те, що ти є.
    Твоя Дарця»

Я довго думав коли летів. Думав про все. В моїй голові виникали думки, що зараз я вийду з літака, а на пероні буде стояти Дарця… Думав, як би ми з нею разом жили… Яке було б наше весілля…

На пероні нікого не було. Нікого не було й в аеропорту. А листа я викинув до смітника. Я не хотів нічого більше про неї знати. Я подумав, як би вона мене кохала, то зараз була б поруч…

І все життя я шукаю таку як вона. Коли мені приходять листи, я мрію знайти серед них її листа, з поясненням, чому все ж вона мене покинула. В мене успішний бізнес, троє дітей, і не кохана жінка. Все в житті наче склалося, а насправді після тієї подорожі все пішло шкереберть. І все своє життя я жалкую, що я не втримав її, і, що викинув листа…

Додав Nusya 20 квітня 2009

Про автора

шо я можу про себе сказати: я людина з творчою душею та творчим розумом. є представником сучасної української неформальної молоді. не люблю не щирих людей, сама ж намагаюся завжди казати те, що думаю.