Автори / Елеонора Сіндєєва / Янголятко
Була майже шоста година вечора і Олена Миколаївна Соколова – пухкенька тридцяти восьмирічна жіночка, дружина трьох чоловіків (не одночасно) і мати трьох дітей (відповідно до чоловіків) поверталася додому після напруженого робочого дня. Обидві її руки традиційно були зайняті важелезними сумками. В одній – відносно невеличкій синій дерматиновій щоденній «жіночій сумочці» вона несла свій скарб, а точніше практично усю місячну зарплатню у «натуральному» еквіваленті (за що її постійно помірно лаяв чоловік) – книжки. Справа у тому, що Олена Миколаївна працювала продавцем в єдиному в їхньому величезному районі книжковому магазині і вже так звикла після отримання товару відразу ж переносити його солідну частину до власної бібліотеки, що усі члени її сім'ї (заради яких вона все це, власне, і робила), вже навіть не сподівалися дожити до тих радісних часів, коли вона приноситиме додому гроші, а не «макулатуру». Однак мати родини була невблаганна, адже вірила, що таку чудову підписку Достоєвського чи Дюма в п'ятнадцяти томах вони більше ніколи не зможуть придбати. Та все ж компроміс з її боку був, його вона в прямому сенсі слова цього вечора, як майже і кожного, несла в слабшій – лівій руці, у великій коричневій торбинці з міцної тканини (колись в тяжкі часи власноруч пошитій) – дефіцитні товари. Лише людині, яка пізнала радянську дійсність періоду Перебудови відомо, що гроші в ті часи відігравали майже образну роль, адже навіть за їх наявності придбати щось було практично неможливо – прилавки магазинів були абсолютно порожні, по ним навіть таргани перестали бігати – вимерли від голоду. Тому за таких умов особливого значення набувало інше поняття – БЛАТ. Він був всесильним, всемогутнім і всюдисущим. По великому рахунку, було неважливо ким ти працюєш, а важливо кого ти знаєш. Все вирішувало знайомство, зв'язки, тому прибиральниця, скажімо, в райраді, мала доступ до тих товарів, які і не снилися інтелігенту з трьома вищими освітами.
На прилавки агонізуючого “єдиного могутнього” Радянського союзу товар не потрапляв, бо його розбирали ще на рівні складів. Наприклад, завідуюча галантерейним відділом центрального універмагу помірно провінційного центрально українського району N* раз на місяць отримувала велике поповнення товарів. Першими до нього скромно доривалися продавці, щоправда часу в них було небагато, адже завідуючою вже був кинутий клич у вищі інстанції – райадміністрацію, податкову, санстанцію і тому подібні установи, які так чи інакше могли б попсувати кров працівникам відділу. Потім наставала черга «друзів дому» - вчителів, працівників ощадкаси, колег з інших сфер торгівлі, інших дрібних різночинців, а також родичів продавців відділу усілякого ступеню спорідненості. За ними в залишках товару могли покопирсатися такі-сякі знайомі. Цікаво, що в такі дні селище на декілька годин завмирало, адже незалежно від пори дня половина установ закривалася «на обід». Після усього цього завідуюча відділом відкладала ще кілька гарних речей «про всяк випадок» і лише через день нарешті викидала на продаж (а точніше поталу «посердностям» без зв'язків) жалюгідні залишки товару, який, завдяки ідеально відпрацьованій системі оповіщення, зникав максимум за два дні. І так працювали усі відділи і усі магазини незалежно від того чим вони торгували, всюди панував його величність Блат. Його чари виявилися настільки сильними, що ніхто вже навіть не уявляв, що може бути інакше, хіба що за виключенням тих щасливих часів “при Льоні”, коли всі “пожили як люди”.
Так от, завдяки тому, що Олена Миколаївна працювала у сфері торгівлі, вона потрапляла у першу трійку вибраних груп осіб, які мали доступ до обмежених системою матеріальних благ. До того ж книжковий магазин знаходився в самому центрі селища, тож нерідко вдавалося дістати товар завдяки швидкості і розторопності. Був у неї і ще один козир – широкі зв'язки з місцевою елітою - службовцями високого рангу, завідуючими відділеннями лікарень, директорами шкіл та профтехучилищ, а також дружинами банкірів, директорів заводів та заможних фермерів. Тобто усіх тих жіночок середнього віку, одноманітної солідної (тобто огрядної) статури та однакової короткої зачіски з хімією, яким для підтримання свого високого статусу личило “цікавитися” «прекрасним і вічним», тобто літературою. І не так вже було й важливо, що сторінки книжок так і залишалися нерозрізаними, головне, що привівши гостей додому, такі жінки могли продемонструвати полички на яких красувалися повне зібрання творів Булгакова, Гюго чи серія «Майстри радянського детективу», які вони ретельно збирали протягом багатьох років і змогли урвати лише завдяки Блату. Олена Миколаївна повністю задовольняла марнославні прагнення своїх високих знайомих, однак при цьому не забувала і про «простих людей», завдяки чому здобула собі репутацію «своєї» людини. До того ж вона вирізнялася вродою, веселим норовом та сердешною добротою, що все в сукупності приваблювало до неї людей, а відтак і відкривало безліч дверей. Тому родина Соколових ніколи не відчувала товарного голоду і тим більше борони боже, фізичного голоду, навіть тоді коли Олена Миколаївна, в дівоцтві Теренова, залишилася без чергового – другого чоловіка з двома малолітніми дітьми на руках та хворою мамою.
Цього ж дня Олена Миколаївна в своїй вірній коричневій торбинці несла подарунок, який повинен був дуже порадувати в першу чергу її маленьку донечку, «мізинчика» як любили називати її в родині, її гордість, її ясноокого янголятка Аллочку – п'ять баночок згущеного молока. Були в торбинці ще й три банки бичків в томаті і чотири сардин, однак це було швидше для інших членів родини, Аллочка ж бо любила більше солоденьке або м'ясо, в будь-якому вигляді. Олена Миколаївна вже передчувала як хвилин за десять, ледь вона переступить поріг своєї квартири, Аллочка відразу ж підбіжить і почне копирсатися в торбинках зі словами: “Що ти мені сьогодні принесла?”, як вона робить це кожного дня. Незадоволено відкине сумку з книжками, швиденько знайде згущонку і відразу ж побіжить на кухню, витягне консервний ніж, вправно проб'є ним дірку у банці і, почавши смоктати молоко, повернеться до матері аби вона її цьомкнула у біляву голову. “Аллочка вже мабуть мене виглядає”, - подумала Олена Миколаївна і пришвидшила ходу, докоряючи собі, що погодилася на пропозицію Нелі Іванівни. Річ у тім, що перш ніж піти додому по завершенні робочого дня, Олена Миколаївна забігла до дівчат з «молочного», аби забрати відкладений товар. Величезний магазин, який, як не дивно, складався з двох здавалося б несумісних відділів – молочного та рибного, знаходився якраз по дорозі додому, тому Олена Миколаївна і вирішила зайти туди не під час обідньої перерви, а вже ввечері. Це було помилкою, адже як виявилося, вона випадково потрапила на гучне святкування дня народження прибиральниці магазину – Нелі Іванівни Плюшевої. Це був той випадок, коли людина повністю відповідала своєму прізвищу. Неля Іванівна, яка в свої сорок шість років так і не змогла знайти свою «другу половину», була добрішої душі жіночкою та й зовні виглядала як величезне миле медвежатко (практично грізлі в реальний розмір) – абсолютно кругла з великим пухкими щічками і широчезною посмішкою. Нелю Іванівну всі любили і складно було б знайти в схильному до пліткарства селищі людину, яка б про неї могла сказати щось погане. Тому коли Неля Іванівна розкрила двері магазину і широченно, трішки п'янувато, але добродушно посміхнувшись, пропустила Олену Миколаївну всередину, та зрозуміла, що швидко їй звідси не вибратися. І справді, її відразу ж посадовили за стіл в підсобці, на якому все ще красувалися залишки розкошу - шматочки оселедцю з цибулькою, кілька відкритих банок сайри, чорний хліб і домашні консервовані огірочки. Троє знайомих продавщиць і одна подруга Нелі Іванівни вже були напідпитку і голосно сміялися. Іменинниця відразу ж організувала додаткову грановану склянку для новоприбулої і наполовину наповнила її «Пшеничною», те ж дозування, судячи з усього за попередньою домовленістю, дісталося і іншим учасникам банкету, а от собі прибиральниця налила стандартну порцію – «по поясок». Олена Миколаївна пила рідко і помірно, і горілку взагалі погано сприймала, однак тут відкараскатися можливості не було, тож вона підчепила тендітною алюмінієвою виделкою шматочок сайри, поклала його на хліб і виголосивши короткий тост за здоров'я іменинниці, перехилила чарку. Оговтавшись після пекучої рідини, вона витягла з синьої торбинки два томика Лермонтова у дуже гарній якості і подарувала іменинниці. Та на радощах аж просльозилася і смачно поцілувала «свого соколика» у щоку. Поки робили коротку перерву між «першою та другою», Олена Миколаївна змогла дізнатися найновіші і найпікантніші новини їх селища за останні дні, адже Неля Іванівна, без перебільшення, знала усіх, а тому і знала усе про всіх. Щоправда, її добродушність не давала їй скористатися здобутими звідусіль знаннями, тож на неї ніхто зла не тримав, хоч вона й безбожно пліткувала.
Нарешті після обов’язкового тосту за любов, Олена Миколаївна під приводом голодного хазяйства і дітей, забрала відкладений для неї товар і вкотре поцілувавши іменинницю, полишила рибно-молочний храм і побігла додому. До речі, в подальшому це приміщення спіткала цікава доля – після розпаду Радянського союзу і тотального перетворення войовничих атеїстів на глибоко віруючих, молочний магазин, який на той час вже остаточно збанкротів і спустів, був переданий місцевій громаді. Остання і вирішила перетворити його на церкву, в якій мешканці селища могли б відмолити свої численні гріхи. Після косметичного ремонту в ній почав правити службу тридцятирічний священик з рідкою рудою борідкою, який ніби то навчався в семінарії в найближчому місті. Він з ентузіазмом взявся до формування пастви і з найбільш відданих ново обернених жіночок відібрав півчих і самовіддано, до пізньої ночі проводив з ними репетиції. Як стало відомо трохи пізніше, молодий батюшка був добрий, однак трішки запальний і коли якась з півчих ніяк не могла правильно повести божественну мелодію, він з метою покаяння бив її лобом об стінку, яка ще не перетворилася на повноцінний іконостас. Однак ніхто на нього зла не тримав, навіть коли батюшка вже за кілька років зібрав достатньо благодійних коштів та придбав собі бордову «дев'ятку», адже вона допомагала йому розширювати паству а разом з цим і звести над церквою справжню баню з двома дзвонами. За кілька років мешканці містечка майже забули, що колись в стіни цього храму здавалося навічно в’ївся запах оселедця і благоговійно вдихали чистий ладан і лише дехто з вірян, як от наприклад Неля Іванівна, яка дуже швидко обернулася до Бога обличчям, ностальгічно згадували про приємні години, проведені в цьому приміщенні, особливо в підсобці.
Однак все це було значно пізніше і Олена Іванівна не повірила б в цю розповідь, навіть якби почула. Зараз же, швидко йдучи додому, вона переймалася земними щоденними речами. Від випитої горілки в голові у неї трохи паморочилося, однак вона знала, що поки дійде додому повністю протверезішає, єдине, що її турбувало, так це те, що вдома на неї вже мали чекати доньки та мама, не кажучи вже про «хазяйство». І справді, останнє дало про себе знати щойно Олена Миколаївна звернула на свою бічну вуличку і вдалині побачила рідне подвір'я – маленькі курчатка гучно і організовано пищали. Заглянувши у їх клітку вже повністю твереза Олена Миколаївна побачила, що пусті не лише коритця, але й блюдця для води, а за цим мала слідкувати її старша донька – п'ятнадцятирічна Олеся. «Мабуть вже гайнула десь з дівчатами, я ось їй дам», - роздратовано подумала Олена Миколаївна і побігла через двір до квартири. Вже на півдорозі пищання голодних та підмерзлих курчат почало поступатися іншому звуку і лише увійшовши до їх двоповерхового будинку на вісім квартир Олена Миколаївна змогла нарешті ідентифікувати шум – розрізнені звуки склалися в добре відомі їй слова: «…вее-е-езли Га-а-а-лю тее-е-мними-и-и-и ліса-а-а ми, прив'яза-а-али Га-а-алю до-о-о со-о-осни ко-о-осами-и-и…» Олена Миколаївна похолола, бо з жахом впізнала голос своєї хворої шістдесятитрирічної матері, який аж надривався від зусилля. Вона з усієї сили сіпнула ручку дверей і з грюкотом їх розкрила, ця гучна поява матері сімейства перервала пісню на півслова.
- Мамо, та що ти робиш! – закричала Олена Миколаївна, ледь перевалившись через поріг квартири, - тебе чутно за кілометр, що ти мене позориш, що сусіди скажуть: «інвалід першої групи, а реве як корова», та як тобі не соромно! – свою тираду вона закінчила вже увійшовши до кімнати в якій лежала її мати. В цей час мимо прошмигнула Аллочка зі словами: «Чого так довго? Що ти мені принесла?».
- Доцю, та я не винна, - намагалося виправдатися тіло, що лежало на дивані біля стіни.
Власне, тілом ЦЕ можна було назвати лише умовно, це швидше була якась безформна маса, нарубане крупними шматами якимось п'яним м'ясником – дотепником і накидане як попало м'ясо, плоть, яка прийшлася не до смаку велетню – людоїду; обтягнутий шкірою скелет, мумія, що продовжувала зотлівати, жалюгідний обрубок; старе вузлувате дерево, більша частина гілок якого зламана бурею, велика зіпсована лялька, манекен, який потрапив під вантажівку, воскова фігура, виліплена абсолютно позбавленим таланту школярем; якась істота із найжахливіших – німецьких казок, Квазімодо, який не міг навіть бити у дзвони, овоч, який говорив, дихав, споживав таку-сяку їжу, перетравлював її і раз на день вивільняв; ЩОСЬ, що лише умовно можна було назвати Людиною. Але як не дивно, колись воно такою вважалося, колись ця плоть була Тереновою Тетяною Федорівною, вчителькою молодших класів у сільській школі, єдиною донькою своєї матері. Колись вона була людиною, яка народилася в розпалі голоду 1921-1922 років, пережила голодомор 1932-1933 років, Велику Вітчизняну війну і всі подальші суспільно-політичні катаклізми, які прокочувалися рідною її серцю Україною. Колись вона була жінкою, яка закохалася у фронтовика, що повертався додому, до своєї законної дружини, і попросила його «затриматися» на деякий час та «подарувати» їй дитину. Колись вона була надзвичайно турботливою та розуміючою матір'ю своєї єдиної доньки, зрощеної без батька. Колись вона відчувала, переживала, мріяла, сподівалася, розчаровувалася… Але все це було давно, до того як всього лише за кілька років поліартрит перекрутив, вивернув кожен суглоб її тіла і перетворив на безпорадного інваліда, який ось вже двадцять два роки не мав змоги ходити, а останні вісім років рухав лише однією частиною тіла, та й то обмежено – скривленою наче ключка, зморщеною, як у мумії, правою рукою. Від такого тривалого лежання та під дією років ця плоть ніби остаточно здалася силі земного тяжіння і розплескалася по дивану, так виглядають тіла після падіння з дев'ятого поверху. Однак цей людський обмилок міг все ще говорити і, схоже, трішки відчувати, про що свідчили сльози, які з'явилися у вицвілих від болю і зневіри, а колись карих, очах:
- Доця, я не винна, це Аллочка просила, щоб я не мямлила, а співала нормально. Ти ж знаєш, вона так любе, - додало тіло вже тихіше.
Олена Миколаївна обернулася до своєї молодшої доньки, та сиділа на колінах і засунувши по лікоть руки, низько нагнувши голову, вправно копирсалася в щойно принесених матір'ю сумках. Почувши останні слова баби Тані, а головне, нарешті знайшовши те, що її зацікавило – банку згущеного молока, вона розпросталася, обернулася, подивилася на маму і заперечливо похитала головою:
- Е-е, вона сама так голосно співала.
По висохлій шкірі обличчя тіла повільно потекли сльози і воно ледь-ледь чутно мовило:
- Вона забирала воду і заломлювала руки…
І перш ніж мати обернулася, Аллочка, пригортаючи до грудей банку згущонки, захлипала:
- Ні-і-і, це непр-а-авда, я не чіпа-а-ала…
Олена Миколаївна подивилася на доньку, потім на матір, потім знову на доньку. Остання вже схилила свою русяву, майже білу голову і шмаркала.
- Ти знову кривдила бабушку? – запитала Олена Миколаївно строго і підступила до доньки.
Аллочка підняла голову, в її дивовижно блакитних, зазвичай сяючих очах стояли сльози, а ще в них був такий особливий вираз болю і образи, і несправедливості, і відчаю, що Олена Миколаївна змовкла і нічого більше так і не змогла сказати. Вона як завжди танула в цій блакиті, цій неземній красі за яку від усього серця подякувала Богу, щойно вперше побачила своє немовля. А ще це коротеньке біле волоссячко, яке створювало навколо голови дитини подобу блискучого віночка і в мільйонний раз за останні шість років Олена Миколаївна подумала, що якщо й існують янголи, то вони мають виглядати ось так, як її люба Аллочка. Магічну мить перервав скрипучий і тихий голос:
- Оленко, мені вже треба, більше не можу терпіти.
Олена Миколаївна згадала як вже пізно і кинулася ставити матері судно, Аллочка ж побігла до кухні, вправно пробила дірку в банці консервним ножем і вишмигнула надвір гуляти.
Коли ж пізно ввечері вся родина за виключенням сина Івана, який навчався в місті в Приладобудівному технікумі та звісно ж, бабці, зібралася за столом, Олена Миколаївна нічого не розповіла про сьогоднішній інцидент. По-перше, тому що нинішній глава сімейства - Олександр Костянтинович дуже строго реагував на подібні дитячі витівки, але головно Олена Миколаївна мовчала через те, що після клопотів останніх годин, як то обслуговування хворої матері, висловлення догани старшій доньці Олесі, що в курчат не було води, порання по хазяйству та приготування вечері, ситуація здалася їй майже сміховинною і вона не мала жодного бажання з'ясовувати зараз усі обставини. Хоча мабуть мала б, Олені Миколаївні, доки вони мила посуд після вечері, все не йшло з голови, що її мати мабуть сказала правду, адже це не вперше Аллочку ловили на тому, що вона не дуже добре поводиться зі старенькою. Один випадок взагалі запам'ятався усій родині і згадуючи його, Олена Миколаївна не переставала здригатися тому, що могло статися.
Так понад три роки тому на сімейній нараді було вирішено, що коли Олена Миколаївна піде знову працювати, Аллочку не будуть здавати в дитсадок. По-перше, тому, що батьки турбувалися про здоров'я «мізинчика» і не хотіли аби вона нахапалася всіляких недуг – від вошей до кіру, краснухи, вітрянки, грипу і т.п. пошестей. А по-друге, тому що вдома була баба Таня, яка хоч і не могла рухатися, однак досить непогано справлятися з онучкою, розважаючи її не лише усілякими іграми, але і навчаючи багатьох корисних речей – від алфавіту до гадання на картах. До того ж, Олеся поверталася зі школи досить рано і могла доглянути за сестрою. На тому й порішили, і ось вже два роки Аллочка більшість часу проводила з бабусею, а восени мала вже піти до першого класу, досконало володіючи технікою читання та рахунку. Хоча, звісно ж, в ці роки не обійшлося без інцидентів. Так одного разу коли Олеся прийшла зі школи і як завжди почала прибирати речі, розкидані по всій квартирі Аллочкою, баба Таня тихенька сказала їй:
- Онучко, там Аллочка знадвору притягла залізний прут, забери тихенько поки вона собі не вибила око чи ще щось.
Олеся знайшла в куточку півметровий шматок арматури і виставила його за двері аби потім віднести до сараю. Коли ж Аллочка побачила, що забрали її улюблену цього дня іграшку, то вмить засмутилася, забігала по квартирі в пошуках, нарешті знайшла за дверима, різко схопила прут, занесла його над головою і зі словами «Я тебе вб'ю» побігла на бабу Таню. Олеся встигла перехопити руку сестри вже в останню мить і це їй вдалося лише завдяки тому, що вага арматури була завелика для п'ятирічної дівчинки. Після цього Олеся нашльопала сестру і намагалася поставити її в куток, однак та категорично відмовилася виконувати «виховні заходи», тож Олесі залишалося лише розповісти все батькам коли вони повернуться з роботи. Олена Миколаївна була в шоці і ніяк не могла повірити у розповідь старшої доньки, а Олександр Костянтинович по-справжньому розлютився, вирізав лозину і почав шмагати Аллочку та наказувати аби та попросила в бабусі пробачення. З блакитних очей «Мізинчика» котилися рясні сльози, однак жоден звук так і не злетів з її вуст. Першою не витримала сама баба Таня, яка почала благати зятя спинитися і пожаліти дитинку. На тому все і скінчилося.
Це трапилося давно, понад рік тому і Олена Миколаївна до цих пір не могла повірити, що могло насправді статися щось жахливе, просто Аллочка засмутилася, от і все. Може й не розуміла що робить, адже їй було лише п'ять рочків. Звісно ж, бабця неодноразово скаржилася на дії своєї онуки, однак завжди перша і виправдовувала її. Загалом же, вони ладнали досить непогано і багато гралися разом. Так приходячи додому, Олена Миколаївна заставала матір то в червоному пластмасовому шоломі на голові і мечем в руці, то в пілотці, то в безкозирці, то з намальованими вусами, то з погонами – все це були різні ігри. Аллочка була дуже добра і чутлива дівчинка і навіть коли затикала бабці рота брудним віхтем чи заломлювала їй руки, то робила це не з бажання зробити тій боляче, а лише тому, що вони гралися у партизанів і німців, просто у дівчинки була дуже багата фантазія і Олена Миколаївна підозрювала, що її донечка опанує якусь творчу професію, інакше і бути не могло. Тож домиваючи посуд вона остаточно переконала себе, що вчинила правильно, не розповівши чоловікові про сьогоднішній маленький випадок, врешті-решт, її янголятко не зробило нічого поганого, просто попросило бабцю співати голосніше, а стара могла і не погоджуватися, врешті-решт має ж вона власну голову на плечах.
Додав Elsin 12 січня 2010
Про автора
Жила, відчувала, думала, сподіваюсь, що зможу описати :)
