Учасники

Автори / Елеонора Сіндєєва / Шалена! Дика. Люба?

- Ти шалена, ти знаєш це! – з нестримним роздратуванням в голосі загорлала на Олександру Олена, намагаючись схопити подругу за руку.

- Так, знаю, - спокійно відповіла та і погойдуючись у пошуках рівноваги, продовжила свою прогулянку по високому кованому паркану, який мав би рятувати Дніпро від тіл горе-самогубців, нетверезих мандрівників, любителів гострих відчуттів і таких специфічних дівчаток, як Олександра.

- Ти божевільна, чесно! Навіжена! Дикунка! Мене це вже дістало, - продовжувала Олена, вже не намагаючись вгамувати подругу. – Саня, я тебе прошу, злізь, будь ласка, - додала вона вже тихим, майже благальним голосом.

Дійшовши до краю секції, Олександра, яку практично всі називали просто «Саня», підстрибнула в повітрі і розвернулася на сто вісімдесят градусів. На жаль, ефектно виконати цей акробатичний трюк не вдалося - чи то через мікс випитих протягом дня алкогольних напоїв, чи від втоми, чи від браку практичних навичок вправ на колоді, чи через недосконалий вестибулярний апарат, а ймовірніше за все, через присутність вдячної публіки, однак Саня дуже сильно завалилась на правий бік, і, широко махаючи руками, лиш в останню мить утрималась на паркані. Олені перехопило подих, однак вона змовчала, Саня ж, з особливою – майже юродивою посмішкою на вустах, яка з'являлася в неї кожного разу, коли вона ніби переміщалась в «іншу» реальність, подолала весь шлях назад і спокійно зістрибнула на землю, продовжуючи щось тихенько наспівувати англійською мовою. Взагалі то, мало хто зі знайомих Сані міг похвалитися тим, що бачив її в мить, коли вона щось не наспівувала. Музика була органічним продовженням її тіла, її душі, її сутності, її нутрощами і шкірою. Вона була як кров, як дихання, без неї означало НЕ жити. Тому Саня наспівувала (тихіше чи голосніше) завжди: коли відпочивала чи працювала, коли їла чи ходила в туалет, коли говорила чи мовчала. І навіть в ті рідкісні хвилини, коли з її вуст не злітали звуки, всі були певні, що в ній все одно звучить музика, що навіть в мить найпристраснішого акту кохання, на самому вершечку оргазму в ній розливалася саме музика.

Саня була білявкою середнього зросту, середньої статури, середньої довжини волосся, мала приємне обличчя «російського типу» - з пухкенькими щічками, які різко виділялися, коли вона посміхалася і прямим носом. Чорні очі різко контрастували з її волоссям і світлою шкірою та привертали увагу, загалом Саня не була красунею, скоріше досить милою. Однак аж ніяк не зовнішність притягувала до неї людей, не тіло зводило з розуму хлопчиків і дівчаток, ні, Саня володіла одним із найпотужніших афродизіаків – талантом. Талант… Здавалося б, що може бути ефемернішим? Але насправді це такий надпотужний згусток енергії, що зносить дах найцинічнішим людям навіть непомітно для них самих. Це вибух наднової, на який звідусіль у напівтрансі злітаються люди-метелики, зазвичай виду «Mediocritas».

У зв'язку з такою популярністю і постійною наявністю глядачів, Саня розбалувалася - вона звикла поводитись так, як їй заманеться, практично з усіма. Звичайно ж, вона могла бути різною: чарівною і доброю (наприклад, могла порадувати своє оточення ефектним і дуже красивим жестом у найнесподіваніші моменти – букетом квітів, якимось оригінальним подарунком чи присвятою пісні), стриманою і обережною у висловлюваннях, веселою і безтурботною, заглибленою в себе і депресивною, а могла бути і усім цим одночасно. Однак переважну більшість свого «соціального» життя Саня була нестримною, скаженою, непередбачуваною, божевільною, імпульсивною, поривчастою, запальною. Вона відгукувалася на найменший поштовх всередині себе, тому й була подібна до природної стихії: руйнуючою, нестримною, фатальною, невідворотною – цунамі, грозою, зливою, наводненням, торнадо, землетрусом. Вона була вулканом, час виверження якого ніхто не міг передбачити, астероїдом, місце падіння якого ніхто не міг прорахувати. Не можна сказати, що Сані було абсолютно байдуже хто саме знаходився поруч з нею. В неї були свої способи відбору – такі маленькі, майже непомітні але надзвичайно гострі гачечки зі слів і дій, які вона закидала під час знайомства. Якщо переважна більшість з них чіпляла співбесідника, то він отримував можливість бути допущеним в зону потенційного враження. Що з ними надалі траплялося і як вони сприймали те, що діється було, по великому рахунку, не важливо. Саня була переконана, що це їх проблема. Однак у справжньому епіцентрі подій були лише обрані, думка, а особливо реакція яких були для Сані надзвичайно важливими. Однією з когорти «рафінованих» і була Олена.

Олена суттєво вирізнялася в середовищі «шанувальників» Саші. По-перше, тому що сама мала неабиякий талант, щоправда, в іншій сфері. А по-друге… Власне, вже цього було достатньо. Ця дівчина сама по собі була цікавим об'єктом для спостереження, а коли вони були із Санею удвох, то взагалі ставали мрією дослідника широкого профілю (психолога, культуролога, соціолога, сексопатолога, психотерапевта?). З Санею Олена просто разюче змінювалася. Ніжне, тендітне створіння з великими і невинними карими очима, каштаново-рудо-русявим волоссям, невідомо коли і ким зранене, а відтак схильне до депресій, у присутності навіженої подруги відразу вдягало на свої по-дитячому кістляві плечики з десяток років і перетворювалося на строгу і навдивовижу турботливу тітку.

Якщо вони фізично не були поруч, то Олена десятками писала sms із заспокійливими словами та вмовляннями опанувати себе, яким навряд чи було під силу вгамувати пристрасті, які щохвилини спалахували в голові Сані. Останній подібний розклад чи то через брак материнської любові, чи то з якихось інших, але не менш глибоких психологічних причин, подобався і відверто «пер». Тому з Оленою Саня завжди могла піти в емоційний загул, перетворитися на дівчинку – кульбабку і хоч якось освіжити своє життя в цьому ненависному для її перфекціоністської натури затісному і задушливому провінційному місті.

Ось і цього вечора, коли вони зустрілися в кінці напруженого для обох робочого дня і гуляли містом, Саню нестримно несло, але лише зовні. Справа у тому, що за цією оболонкою, глибоко-преглибоко всередині, у найтемнішому закутку, яким закінчувався величезний лабіринт, Саня була малесеньким переляканим голим дитям. Індикатором рівня його сполоханості була струна, натягнута всередині, яка, власне, й продукувала музику. Вона була стрижнем і водночас найслабшим, найуразливішим місцем. В перетягнутому стані, а він був для Сані перманентним, вона починала «фонити», а це зривало талановиту білявку з будь-яких умовних гальм.

Можливо Олена про все це знала, можливо лише підозрювала, а можливо й ні. Та в будь-якому разі вона з дивовижною стійкістю зносила град провокативних витівок Сані. Так було вже понад рік, так було і цього весняного вечора. Прикрикнувши на подругу лише один раз – на набережній, весь подальший час Олена була втіленням буддійського спокою і непохитності. Вона мовчала, коли Саня о першій ночі чіпляла практично усіх перехожих (а це були у переважній своїй більшості чоловіки на підпитку чи просто «стрьомного» вигляду). Вона лише взяла шалену подругу за руку і відтягла з середини дороги, коли вантажівка під'їхала вже занадто близько. Вона лиш тихо попросила Саню бути обережнішою, коли та вирішила пройтися по високим поручням біля супермаркету. Вона до всього цього дрібно-хуліганського безумства звикла, хоча іноді це виснажувало її на очах, брутально вичавлювало усі переживання. Чому вона терпіла усе це? Чи вірила вона в те, що Саня не зійде з дороги самотужки? Чи в те, що вона здатна стрибнути в Дніпро? А чи вірила в усе це сама Саня? Всі її вибрики так чи інакше були пов'язані з ризиком для життя та чи хотіла вона насправді піти з нього? Наприклад, цього вечора, коли внутрішній неспокій і напругу вона намагалася перетворити на зовнішню показну веселість?

Навряд чи знайдеться людина, в голові якої б у певному стані не промайнула ідея про самогубство. В комусь вона спалахує і миттєво згасає. В інших досягає висоти «артеківського» вогнища. В декому набуває гігантських масштабів і випалює всю траву до лінії горизонту. Однак чимало і тих, у кого думка про втечу з життя стає нав'язливою. Складно було не помітити, що Саня гралася з ідеєю самогубства, гралася так довго, наполегливо і інтенсивно, що це набридло навіть їй самій. Однак вона продовжувала. А що їй ще залишалося? Власне, чому людина хоче піти з цього життя? Причин, насправді, не так вже й багато: нещасливе кохання (з пошматаним серцем жити не дуже весело); втома і відчуття загнаності від свого сірого і посереднього життя - суто суб'єктивний фактор, який насправді виникає незалежно від зовнішніх обставин (якщо ТАК буде і далі, то навіщо затягувати); каліцтво чи смертельна хвороба (так усім буде краще); інше (дурість, дія алкогольних чи наркотичних речовин, понти тощо). Щоправда є ще дещо суттєве – елемент провокації, шантажу, демонстративності. Цим грішать практично усі жінки, навіть 95% з тих, хто якимось дивом спромігся таки логічно завершити свої погрози.

Чи хотіла Саня по-справжньому вбити себе? Чи продумувала вона як саме це зробить? Адже як без цього? Це – показник, це одна зі стадій, яку самогубця має подолати, це перехід від абстракції до конкретики. На щастя, людське тіло настільки вразливе, що є де розгулятися найскромнішій фантазії. Наприклад, можна спалити себе в людному місці з якимось грін-пісовським гаслом на запечених вустах і таким чином хоч якось виправдати своє нікчемне існування. Негативний момент – народ зараз розбещений видовищами і може не зреагувати, до того ж виглядає неестетично. Можна влаштувати інший перформанс – fallen art - і просто зістрибнути з високої будівлі. Негатив той же – розплескане тіло, вирячені очі і розмазана по асфальту звивина виглядають не дуже привабливо. Ви думаєте самогубцям це байдуже? Аж ніяк! Вони переймаються долею і психічним здоров'ям інших людей. Можна, звісно ж, кинутися на хайвеї (якщо в нашій країні такі знайдуться) під вантажівку. Негатив – шкода водія, якому доведеться довго виколупувати з радіаторної решітки шматочки кісток і плоті. Ще варіант – шубовснути у річку, бажано глибоку і зі швидкою течією. Однак процес утоплення досить тривалий, а момент потрапляння води у легені надзвичайно неприємний. До того ж, тіло потім виглядатиме на десяток кілограмів більшим. Можна вдатися до банальщини і порізати собі вени, обов'язково вздовж. Позитив – процес виглядає дуже гарно, однак для нього потрібне певне усамітнення, гаряча вода і час, тому батьки чи рідні, які ломитимуться у ванну кімнату зі спареним туалетом можуть зіпсувати все задоволення. Широкою популярністю у вузьких колах користується і історизм – кинджал, отрута, мотузка з милом. Звичайно ж, ніхто не відкидає і типово «мололєтський» - медикаментозний спосіб прощання з ненависним життям. Найбільш поширені два способи прийому – пероральний (будь-яке заспокійливе, антидепресанти і т.п. але ні в якому разі не аспірин – ефективність надзвичайно низька, лише випалює слизову) та парентеральний (інсулін, епініфрин, а при певному дозуванні практично будь-що). Спосіб досить швидкий, але можна прорахуватися з дозою, бажаної смерті не настане, а от руйнація деяких органів забезпечена.

Чи вибрала Саня свій варіант? І взагалі, чи гралася вона з життям на самоті чи до цього своєю поблажливістю її стимулювала Олена? Чи справді вона вірила в те, що подруга – це її порятунок, що без неї вона б давно вже «пішла»?

Так і цього вечора, як майже і в усі попередні, Саня продовжувала відмочувати свої шалені витівки, тож коли нарешті в поле зору Олени потрапив її будинок, вона швидко взяла за руку подругу, яка горлала якусь пісню фрекен Гудмундсдоттір, і потягла її за собою.

- Сьогодні ти спиш у мене, - сказала вона коротко.

Саня змовкла, хотіла щось заперечити, однак наштовхнулась на суворий погляд карих очей і сказала зі своєю блаженною посмішкою:

- Yes, mem!

Вони зайшли до третього під'їзду, сіли в ліфт і піднялися на восьмий поверх. Саня вже тихіше наспівувала щось з товариша Рамазанової. Олена дістала з кишені своєї сумочки ключі і почала відмикати залізні двері. Відкривши їх вона несподівано усвідомила, що голос подруги з кожним словом стає тихішим: «…отвези меня, пожалуйста, к мосту, ближе…ближе…здесь…я…». Зі ступору Олену вивів викрик:

- Супер, йди сюди, тут відчинено!

- Саня, ні, повернися! - скрикнула Олена, зрозумівши в чому річ. – Саня! Саня!

Відповіді не було. Олена роздратовано вирвала ключ зі шпарини і швидко піднялася сходами на останній поверх. Дверцята на дах, які за чотири роки її проживання тут жодного разу не були відчинені, зараз сяяли пусткою. Розкритий навісний замок лежав поруч. Коли вона виглянула назовні, то побачила як Саня з радістю чіхуахуа після траху носиться по даху. Нарешті вона спинилася біля тієї сторони будинку, яка виходила на дорожнє кільце і мала досить непоганий краєвид.

Очі Сані блищали, Оленині сочилися лише втомою.

- А чому ми раніше сюди не піднімалися? Ти вже тут була? Дивись як гарно, - словесний потік подруги Олена навіть не намагалася спинити, аж доки та не видала: - А давай посидимо на парапеті, звісивши ноги вниз, це буде прикольно!

Саня відразу почала перекидати одну ногу.

- Олександра, будь ласка, припини! Не роби цього! Саня!

- Та не переживай ти так, мамочка, все буде добре. Ти боїшся, що я впаду? – сказала Саня з посмішкою, «осідлавши» парапет і збираючись закинути другу ногу.

- Ні! – відповіла Олена з тремтінням в голосі, - Ні, не боюся! Мені байдуже, чуєш! Байдуже! Ти хвора!

Саня здивовано обернулася, її посмішка вмить зів'яла.

- Чому ти так мене ненавидиш? – сказала вона з нотками непідробного відчаю в голосі.

- Ти божевільна, чесно. Я не ненавиджу тебе. Я змерзла і… і я страшенно втомилася від усього цього…Я більше не можу…Роби, що хочеш, - свою промову Олена закінчила вже ледь чутно. Її всю трусило, ноги підгиналися, вона розвернулася і повільно пішла до дверей.

- Ну чого ти, перестань! – почула вона вдогін, однак не обернулася.

Саня дивилася услід подрузі, а коли та зникла, то нарешті перекинула і іншу ногу за край даху. Парапет був дуже холодний, до того ж тут суттєво відчувався вітер, пальці рук переставали слухатись. Вона ще раз обернулася, в коридорі на дев'ятому поверсі лампочки не було, тому дверцята з даху були лише чорним квадратом. Їй хотілося заспівати, однак вперше в житті вона не змогла пригадати рядків, що підходили б її настрою і ситуації в цілому. Тиша починала неприємно нависати. Саня ще трішки посиділа над краєм, а потім, піддавшись потужному бажанню, яке йшло з нутрощів, повільно підтягла ноги, поставила їх на парапет і встала на весь зріст. Відчуття було хвилююче, однак не те, на яке вона очікувала. Краєвид справді був гарним – ліхтарі на вулицях вже вимкнули, коли-не-коли проїжджав автомобіль, пройшло і декілька перехожих, однак загалом місто спало. Спати? Їй не хотілося спати. Саня повільно підняла руки і трішки розвела їх в сторону – так було стояти навіть зручніше. Вона подивилася вниз – під будинком стояло кілька автівок, найближча клумба освітлювалася одним з вікон нижніх поверхів, потім перед собою – в далечінь, там червоними ліхтариками означувала себе телевізійна вежа. Ставало так холодно. Саня не витримала тиші і мовила уголос, ледь протискаючи звуки через зціплені зуби: «Фак, ну і чьо я хочу?».

- Крок.

- Крок?

Місто спало, переважно…

Додав Elsin 04 червня 2009

Про автора

Жила, відчувала, думала, сподіваюсь, що зможу описати :)