Учасники

Автори / Елеонора Сіндєєва / №4453

Ярослава подивилася на годинник на моніторі комп'ютера і полегшено зітхнула – до офіційного кінця робочого дня залишалося трохи більше години, однак вона вже практично дописала свою статтю і могла раніше піти додому. Треба було ще зайти в супермаркет і купити сиру, кукурудзи, хліба і печива до чаю, на вечерю вона планувала приготувати спрощений варіант різотто з власним вдосконаленням. Ярослава набрала ще кілька рядків, полистала свій нотатник і знайшовши там потрібне ім'я, перейшла до останнього абзацу. Аж ось в нижньому правому куточку екрану виплило повідомлення аськи – «Контакт Оксана з'явився в мережі». Ярослава з цікавістю відкрила віконце розмови, від подруги не було жодної звістки вже тижня зо два:

- привіт. і де ти зникла? ;)

Надовго заблимав значок клавіатури – Оксана писала відповідь.

- привіт?. було багато справ різних. чи просто не було настрою. А ти як?

Ярослава подивилася на годинника, свій текст, і написала:

- ти можеш трішки почекати? мені треба кілька хвилин аби дописати свою статтю і потім ми зможемо вільно поспілкуватися. гаразд?

- ок.

Ярослава знову взялася за текст. В неї була якась ідея щодо завершення, однак згадати її не вдавалося, до того ж думки весь час відволікала згадка про Оксану «на зв'язку». Вона дещо скучила за нею, їй не вистачало їх звичного легкого, іноді іронічного, а іноді по-дитячому дурного спілкування. Тому вона скористалася давньою журналістською істиною – «не знаєш, що сказати – завершуй текст» і поставила крапку та своє ім'я. Швиденько перечитала написане, виправила кілька помилок, підкорегувала деякі речення аби вони цікавіше звучали і скинула по внутрішній мережі копію статті літредактору.

Потім Ярослава знову відкрила віконце розмови і почала вже писати речення, як з розчаруванням помітила, що квіточка горить червоним – Оксана була не в мережі. Вона відкрила основне вікно програми аби ще раз перевірити – таки червона. Однак перш ніж Ярослава встигла закрити віконце, знову мигнуло повідомлення – «Контакт Оксана з'явився в мережі».

- привіт, ти тут?

- так, - відповіла Оксана, - відійшла на кілька хвилин. ти вже звільнилась?

- так :) так чим ти займалася весь цей час? слухала бумбокс, пила пиво і іноді вчилася? ;)

- частково.

Щось було не так і Ярослава це відчула. Зазвичай вони з Оксаною наперебій сипала жартами і новинами, а зараз в кіберпросторі іскри не проскакувало. За хвилину Оксана написала:

- ми можемо завтра ввечері зустрітись? мені треба з тобою поговорити.

Це лише посилило зростаюче занепокоєння Ярослави, тому вона без коливань відповіла:

- звичайно ж, я із задоволенням :), - потім подумала і додала – з тобою все гаразд?

- так. просто скучила за тобою :) тато скоро повертається, я маю ще приготувати вечерю. поговоримо завтра, добре?

- так, авжеж. щасти.

- бувай :)

Цей коротенький чат Ярослава згадувала весь вечір і особливо протягом наступного дня. З Оксаною вони познайомилися відносно нещодавно – місяців з сім тому на одному концерті в «Рок-кафе». Ярослава разом зі своїм хлопцем – Тарасом випадково опинилися за одним столиком з двома малолітками – Оксаною та її подругою Машою. Зазвичай Ярослава мало спілкувалася з дівчатами, які були молодші неї, бо їх коло інтересів було певним чином обмеженим, натомість так і пер юнацький максималізм і тупість. Проте Оксана, хоч і була на п'ять років молодша, ще при першій зустрічі здалася іншою. Вона вигідно виділялася на фоні своїх одноліток, які перетинали лиш другий десяток і особливо Маші – як зовнішністю, так і розмовами. Дівчинка мала середньої довжини фарбоване руде волосся, фіолетові кеди, штани мілітарі, кілька сережок в одному вусі і загалом справляла досить приємне естетичне враження, хоча красунею однозначно не була. Розмовляла українською, що вже по собі було досягненням в наскрізь російськомовному місті-мільйоннику, була досить дотепною і непогано зналася на сучасній українській музиці. Ярославі вона відразу сподобалася, вони розмовляли майже годину, а коли розпочався виступ, стрибали всі вчотирьох біля сцени. По завершенні ж концерту обмінялися номерами асьок. Вже наступного дня Оксана написала і з тих пір Ярослава спілкувалася з нею по кілька разів на тиждень, а іноді і на день, переважно по Інтернету, але іноді і по смс.

І ось вони «не чулися» вже майже два тижні. Ярослава відчувала невеличкі докори сумління. Вона б мала насторожитися раніше і написати. Так, Оксана іноді поринала у своє навчання і не з'являлася в мережі, але ж не настільки довго. Хоча, можливо Ярослава все занадто ускладнювала, іноді подрузі просто ставало сумно, врешті-решт дівчині було лише двадцять, а в ці роки важкість світу стає особливо відчутною на тендітних юнацьких плечах. З іншого боку, саме в такі дні смутку Ярослава більш за все і була потрібна Оксані, вона підбадьорювала її з висоти своїх прожитих майже двадцяти шести років, або ж просто підколювала чи смішила. Це завжди допомагало.

Весь день Ярослава була неуважна, їй все не йшла з голови розмова з Оксаною. Хоч вона й не бачила її очей, а лише бездушні рядки на моніторі, однак відчула, що щось однозначно сталося і те, що подруга не могла говорити про це в онлайні свідчило, що справа була непроста і ймовірніше за все дуже особиста. Схоже, Оксана чимось всерйоз переймалася. Ніяких цікавих заходів не було, тож Ярослава з чистою совістю нашкрябала якийсь текстик по пустій прес-конференції одного дрібного чиновника і почала блукати Мережою, з нетерпінням зиркаючи на годинника. Нарешті офіційний робочий день добіг кінця і можна було зайнятися чимось значно приємнішим, наприклад, поговорити з подругою, яку давно не бачила. Саме це Ярослава і зробила. Вона списалися з Оксаною і домовилась про час та місце зустрічі. Вони були стандартними – 18:00, кафе швидкого харчування в центрі, яке задовольняло чотири базові потреби: поїсти недорого, поїсти смачно, можна випити пива, можна покурити. Дві останні були принциповими лише для Оксани, однак Ярослава їх прийняла.

Подруга як завжди спізнювалася, тож Ярослава зайняла столик в зоні для курців (її завжди дивувало, що межа із зоною не схильних до саморуйнації громадян була повністю відсутня) і почала гортати меню. Нарешті на порозі з'явилася дівчинка з рудим волоссям і у смішних фіолетових кедах.

- Привіт, малолєтка, - традиційно привіталась Ярослава.

- Привіт, тьотінька, - відповіла Оксана зі стриманою посмішкою.

- Так, бачу пиво треба замовляти відразу.

- Однозначно.

Вони взяли собі по келиху і повели якусь формальну розмову, повністю усвідомлюючи, що обох цікавить зовсім інше, однак ніяк не могли розпочати. Не витримуючи більше такого сумного погляду зазвичай сяючих карих очей, Ярослава нарешті вимовила:

- Що там у тебе трапилося?

Оксана мовчки крутила в руках келих.

- Щось сталося з кимсь із близьких?

Оксана заперечливо похитала головою.

Ярославу прострілила страшна думка:

- Залетіла?

- Гірше.

«Гірше, - подумала Ярослава, - гірше ніж залетіти в двадцять років від значно старшого, і не будемо приховувати, страшнючого партнера з ідіотським ім'ям, який зловживає алкоголем та наркотиками і до того ж живе в іншій країні?». Несподівано вона почала здогадуватись.

- Щось підчепила? – спитала тихо.

Мовчання тривало здається цілу вічність. Нарешті дуже тихо Оксана проказала:

- Тиждень тому Льоня сказав мені, що він ВІЛ-позитивний.

Ярослава аж підскочила від обурення.

- А він не міг сказати тобі це раніше, наприклад, до того як ви півроку трахалися по п'яні!?

Оксана продовжувала говорити тихо, поклавши голову на стіл:

- Він кохає мене, просто не хотів мене лякати.

- Не хотів ляк!?.. - Ярославі аж перехопило подих.

- Так, до того ж ми завжди були обережні і користувалися презервативами. Він сказав, що йому залишилося чотири роки.

- Це як розуміти? Він ніколи не чув про лікування, усілякі там АРВ-терапії і таке інше?

- Він не хоче, сказав, що хоче жити нормально, що зі мною йому було добре як ні з ким.

- Та невже? – Ярослава не могла себе стримати, її переповнювала справжня лють. – А він знає, що існує кримінальна відповідальність за подібні речі!? Він тебе кохає!? Тоді чому ж наплював на твоє здоров'я і життя!?

Оксана вткнулася обличчям у схрещені на столі руки. Ярослава замовчала і перевела подих.

- Чому ти залишаєшся з ним? – спитала вона вже тихо.

Оксана підняла голову, її очі були сухі.

- Я не можу кинути його зараз. Тепер не можу.

- Я не розумію.

- Я не можу кинути людину, яка мене кохає і така хвора, тепер я почуваюся відповідальною…

Ярослава була вражена до глибини душі. Вона більше не хотіла кричати, однак ніяк не могла підібрати слів, які б виразили усю ступінь ідіотизму поведінки подруги.

- Послухай, - нарешті розпочала вона, взявши Оксану за лікоть. – Він не повинен був так з тобою вчиняти, навіть з суто моральних міркувань. Ти мала сама вирішувати як тобі бути далі і чи ризикувати своїм життям. Тому що розумієш, це вже не ігри. Це величезна відповідальність і він мав сам її нести, так не можна вчиняти з тими кого ніби то кохаєш.

Оксана знову слухала, схиливши голову, потім щось нерозбірливо прошепотіла і Ярослава перепитала.

- Останні днів п'ять у мене тримається температура вище тридцяти семи, - повторила Оксана, дивлячись подрузі в очі.

- Це ще нічого не означає, - дуже швидко мовила Ярослава, - це просто нервове, що й не дивно. Ти ж перевірилась?

В зелених очах Оксана загорівся дивний вогник і вона промовила тихо, чітко розділяючи, ніби викарбовуючи, слова:

- Ні, я не хочу знати.

- !!!!???!!!????!!! ппппцц.

- Я знаю, що ти цього не зрозумієш, але я так вирішила, так буде краще.

- Ні, так не буде краще, - відповіла Ярослава теж натискаючи на слова, - Я розумію, що тобі страшно, однак ти повинна перевіритись, може ти боїшся даремно. Слухай, в мене є ідея: я піду з тобою, мені теж давно треба було пройти тест. Я зовсім нещодавно була на прес-конференції по СНІДу і в мене десь повинні були залишитись номери головного лікаря міського СНІД-центру, я подзвоню і все розпитаю. Не переживай, тест анонімний. Підемо на цьому ж тижні!

Оксана здивовано подивилася на подругу і вперше на її вустах з'явилася слабка посмішка:

- В тебе аж очі загорілися!

- Ага, це жага дій. Не парся, дєточка, все буде добре!

Вони цокнулися келихами і з вигуком «Кампай!» допили залишки пива, а потім закурили і замовили ще по маленькому келишку. Тема була закрита і кінець вечора пройшов якщо не в радісній, то в досить розкутій атмосфері.

Наступного дня Ярослава, ледь прийшовши зранку в редакцію, дістала свою чарівну чорну книжечку з телефонними номерами і почала шукати щось на кшталт «Міського центру профілактики та боротьби з ВІЛ-СНІД». Хвилин за десять, після серйозних пошукових робіт і практично сформованого непереборного бажання висловити ставлення до ситуації за допомогою нецензурної лексики (що аж ніяк не личило б високому статусу представника молодого покоління міської інтелігенції) номер нарешті знайшовся. Розігріта боротьбою з нотатником і сповнена рішучості, Ярослава відразу ж набрала номер «приймальні головного у СНІД-центрі». Відповів приємний жіночий голос:

- Приемная, слушаю вас.

- Доброго дня. А ви випадково не можете мені підказати яким чином у вас можна здати аналізи?

- Пройти тест на ВИЧ?

- Так.

- Конечно, лаборатория работает каждый день с восьми до четырнадцати часов. Возьмите с собой обязательно шприц и перчатки.

- Дуже дякую.

«Бувають же приємні секретарки», - подумала Ярослава і відразу ж набрала номер Оксани та поділилася з нею здобутою інформацією. Після короткого обговорення вони домовилися, що підуть в центр вже завтра, о десятій ранку.

Голос Оксани був значно веселіший ніж учора, тож Ярослава дещо заспокоїлась і протягом дня невтішні думки її не турбували. Та, власне, сенсу в цьому й не було, адже спочатку потрібно було отримати відповідь на принципове питання, а вже потім діяти виходячи з обставин. Адже Ярослава була певна, що незалежно від результатів тесту підтримуватиме подругу і єдине, що їй не давало спокою, так це існування безвідповідальних виблядків, які ризикували життям інших. Будь її воля…

Вночі пішов холодний дощ, який продовжився і зранку. Прокинувшись, Ярослава якось незвично довго збиралася, до того ж ніби осліпла і помилилася маршруткою, тому довелося частину шляху долати пішки і врешті-решт вона прибігла на місце зустрічі на двадцять хвилин пізніше. Найдивовижнішим було те, що Оксана, здається вперше за час їх знайомства прийшла вчасно, і вже давно чекала на неї на трамвайній зупинці, розташованій неподалік від СНІД-центру. Вибачившись за спізнення, Ярослава звернула увагу на те, що подруга дуже бліда, проте розпитувати нічого не стала і вони мовчки пішли до величезного лікарняного комплексу в якому і мав бути центр. Він виявився небесно-блакитного кольору і розташовувався у найдальшому закутку – поруч з інфекційним корпусом. Всередині невеличкого приміщення було сухо, тепло і тихо. В коридорі було декілька відвідувачів, однак вони переважно мовчали. Біля входу стояв журнальний столик на якому було розкладено безліч брошурок з інформацією про ВІЛ-СНІД і наркоманію. «А чому нема про гомосексуалізм», - промайнуло в Ярослави. Вона зловила якусь тітоньку в білому халаті і спитала де можна здати аналіз.

- Вы на учете? – запитала та, зиркаючи на них з Оксаною.

- Ні, я просто хочу пройти тест, - відповіла Ярослава спокійно і впевнено.

- Вам нужно сначала зайти в третий кабинет к старшей медсестре, а уже потом в лабораторию.

- Дякую.

Оксана весь цей час мовчки стояла в стороні, обережно роззираючись навкруги.

- Я піду перша, гаразд?

- Так, - здавлено відповіла Оксана.

Ярослава хотіла сказати щось заспокійливе, однак двері потрібного їм кабінету відчинилася, звідти вийшла навдивовижу худа дівчинка і гучний голос зсередини сповістив класичне:

- Сле-е-е-дующий!

Старшою медсестрою виявилася огрядна жіночка з типовою чиновницько-лікарсько-бухгалтерською короткою зачіскою і фарбованим у рудо-фіолетовий колір волоссям. Проте загалом вона справляла досить приємне враження.

- Слушаю вас.

- Я б хотіла здати тест на ВІЛ.

- Зачем?

Це питання чомусь дуже здивувало Ярославу. Вона не могла відповісти: «За компанію з подругою», бо це було якось не солідно, тому довелося швидко щось вигадувати. На щастя, відвідування численних тематичних прес-конференцій їй допомогло:

- Бо я вважаю, що кожна людина має це зробити. До того ж, скоро всесвітній день боротьби зі СНІДом, так що це дуже символічно. І врешті-решт, можливо я просто хочу подарувати своєму партнеру довідку.

Доки тривав цей монолог медсестра не зводила дуже уважного погляду. Ярослава не могла переконливо брехати, і вона це чудово знала, тому в неї виникла підозра, що жіночка все зрозуміла. Однак та більше нічого не питала, записала щось у своєму зошиті і сказала:

- Вы принесли перчатки и шприц?

- Так.

- Хорошо, тогда можете идти в лабораторию.

Ярослава швиденько вийшла і пропустила в кабінет Оксану, а сама пішла займати чергу в лабораторію. Біля неї сиділо подружжя, судячи з усього, з недалеким і тривалим наркоманським минулим, а можливо і сьогоденням. Обоє були худющими, змарнілими, з типово-рухливими суглобами і неповторним «відсутнім» виразом очей. Чоловік відразу ж почав розповідати Ярославі про те, що їй доведеться довго сидіти, адже в його дружини практично немає вен, що минулого разу процедура зайняла ледь не півгодини і знадобилася допомога трьох медсестер, що в них постійно виникають проблеми з крапельницями і т.д. і т.п. За кілька хвилин, коли традиційно скромний запас ранкової ввічливості Ярослави вичерпався, вона багатозначно замовчала, почала дивитися в сторону і всіляко «падати на мороз». Подружжя не реагувало, тож їй довелося пересунутися на протилежну сторону лавки і зробити вигляд, що вона дуже уважно читає брошурки, розкидані на столі. Деякі з них були справді цікаві і Ярослава відібрала кілька для себе та Оксани. Подруга, між іншим, знаходилася в кабінеті головної медсестри непристойно довго і Ярослава вже почала турбуватися.

Нарешті подружжя зайшло до лабораторії, а за кілька хвилин підійшла і Оксана.

- Чому так довго, щось сталося? – відразу ж запитала Ярослава.

- Ні, все нормально, просто вона виходила, я чекала її в кабінеті. Вона в тебе питала навіщо ти здаєш тест?

- Ага.

- І що ти відповіла.

Ярослава посміхнулася:

- Що це повинен бути обов’язковий крок кожного свідомого громадянина.

- І я щось подібне.

Вони ще трішки посміялися, потім полистали деякі брошурки. Хвилин за десять вийшла «жіночка без вен» із задоволеним і усміхненим чоловіком і настала черга Ярослави. Лабораторія виявилася дуже маленькою – з єдиним вікном стандартного радянського розміру, біля однієї стіни стояла шафа з паперами і жорстке лікарське ліжко для прийомів, а біля протилежної - стіл, який використовували як для паперової роботи, так і для взяття крові.

Маленька і сухенька бабця років п’ятдесяти п’яти з товстезними окулярами посадила Ярославу на стілець біля стола і почала щось записувати у свій журнал.

- Фамилия?

Ярослава здивовано закліпала очима..

- А це обов'язково, хіба не можна пройти тест анонімно? – нарешті вимовила вона.

- Можно, - мовила бабця, піднявши голову і уважно придивляючись, - но вы должны обязательно назвать район города, в котором проживаете.

- Гаразд, Ленінський.

Коли формальності владналися, бабця швиденько наклала джгут і дуже вправно знайшовши вену, практично безболісно взяла зразок крові.

- А як я можу дізнатися результат, - запитала Ярослава по завершенні процедури, притискаючи до руки спиртову ватку.

Бабця щось написала на папірці для записів і протягнула його.

- Завтра после двух можете звонить на этот номер.

Ярослава взяла папірець, там був начерканий семизначний номер телефону, а також ще один номер – 4453. Вона подякувала і вийшла в коридор. Зайшла Оксана, вона пробула в кабінеті недовго і коли звідти вийшла, виглядала втомленою, однак спокійною.

Дощ нарешті припинився і вийшовши за межі лікарні, Оксана і Ярослава купили в магазині неподалік кави з булочками, покурили і трішки поговорили. В обох настрій був значно кращий, ніж годину тому і вони навіть почали сміятись з себе. Ярославі час було на роботу, Оксана провела її на зупинку і там вони розпрощалися, свято пообіцявши одна одній, що завтра о другій вони розкажуть про результат тесту.

Ярослава сіла у трамвай і подивилася на годинник – 11:30, час був, вона встигала. Вчора ввечері, коли розписувався графік матеріалів на наступний день, їй, як неофіційному «фахівцю» в галузі культури, дісталася фотовиставка, щоправда, специфічна - пов'язана з дитячою онкологією.

- Вихід рівно о 12-й, - сказала їй головний редактор, - неподалік, це буде в театрі Горького, з тобою про піде Віталік, хоча вони обіцяли найкращі фото надіслати поштою. Спробуй окрім організаторів поговорити з дітьми, якщо вони там будуть чи батьками, або хоча б волонтерами, можливо вони розкажуть щось цікаве.

- Гаразд, я так і планувала, - відповіла Ярослава. - На котру годину потрібен матеріал?

- Бажано до четвертої вже здати.

- Окей, без проблем.

До таких заходів Ярослава за три роки своєї роботи звикла, тож складнощів у написанні статті не повинно було виникнути. Окрім однієї, яку їй ніяк не вдавалося подолати – грудки в горлі і сліз, які підступно набігали на очі при вигляді вбогих та нещасних, особливо дітей. Однак цей матеріал в усякому разі був значно цікавіший, ніж планове засідання заступника губернатора по економічній кризі, тому відмовлятися Ярослава не збиралася.

Експозиція розмістилася в маленькому боковому залі театру. Запрошених було багато, до того ж телеоператори зі своїм обладнанням займали чимало місця і Ярославі довелося буквально проштовхуватись, аби хоч якось дотягти руку з диктофоном до куратора виставки Наталі, в якої всі брали інтерв’ю перед початком. Потім вдалося поговорити з мамою хворого хлопчика, яка в силу обставин стала волонтером, та самим хлопчиком – Денисом, якому в п’ятнадцятирічному віці поставили діагноз «рак печінки». Стенди з фотографіями розміщувалися вздовж двох стін і до початку заходу вони були закриті білою тканиною. Усюди знаходилися дитячі іграшки, а на екрані демонструвався фільм, в якому онкохворі діти розповідали про свої мрії і плани на майбутнє. Перед присутніми, кількість яких збільшувалася з кожною хвилиною, виступали представники волонтерських організацій, лікарі, батьки та начальник обласного управління охорони здоров'я. Остання розповіла, що в області щороку фіксується близько шістдесяти п'яти нових випадків онкологічних захворювань серед неповнолітніх, а близько двадцяти дітей помирає. Ярослава знову подивилася на екран, там один за одним виступали діти, яких важко було розрізнити, адже вони були приблизно одного віку і не мали волосся на голови. Один хлопчик сказав: «Я верю в Бога и верю, что я вылечусь». Окрім звичної грудки в горлі, Ярослава відчула, як їй перехоплює подих від обурення і вона зі злістю подумала: «Це йому вбив в голову один зі «священників», які люблять обтиратися біля подібних установ. Чому ж цей чудовий та милосердний божок подарував цій дитині не життя, а лише спалах, та й той сповнений фізичної муки і самотності?! А чи не став він одним із двадцяти, які пішли з життя протягом минулого року? До чорта бога, до чорта смирення! Але ж… Що їм ще залишається?». Сльози вже застеляли погляд і Ярослава швидко відвернулася від екрану і пройшла в протилежний кінець, поближче до виходу та свіжого повітря.

Виступи закінчилися, на екрані запустили якийсь кліп і волонтери, на вигляд школярі старших класів, почали відкривати стенди. На них були світлини з хворими дітьми, які зробили фотографи-початківці. Останнє нерідко відчувалося, однак майстерність практично завжди компенсувалася бажанням, а головне об'єктом зображення. Тут усюди була присутня лікарня – так чи інакше, іноді діти були з батьками, лікарями чи волонтерами, але переважно – самі чи з такими ж безволосими прозорими привидами. Одна особливо припала Ярославі до душі – двоє хлопчиків, один у звичайній лікарняній масці, а інший у костюмі такого милого козлика. Не менше привертали увагу та передавали відчай і кадри з пустими ліжками та темними коридорами, в кінці яких хтось був в інвалідному візку. Ярослава багато чула про ці хвороби, дивилася різноманітні медичні серіали, в тому числі і «Лікаря Хауса», але це було інше – це було значно ближче, майже поряд. Саме в ці хвилини в душі Ярослави почало розповзатися занепокоєння, страх вироку, який вона навряд чи витримала б. В неї не вистачило б сил для боротьби, її дух був атрофований проживанням в тепличних умовах, які їй колись створили батьки, а потім вона сама. Ярослава почала глибоко дихати, відчайдушно намагаючись повернути собі самовладання. Поруч була знайома журналістка з провідного місцевого телеканалу і вона підійшла до неї, аби перемовитися і відволіктися.

- Привіт, Олено, як справи?

- О, привет, Ярослава! Ничего, нормально, а ты как? Не сокращают у вас журналистов?

- Поки що ні, але в перспективі можливо. Один фотограф сам пішов на «вільний хліб», а так всі на місці.

- Это хорошо. Как тебе выставка? Уже купила себе что-нибудь?

- Поки що ні, - відповіла Ярослава, - але планувала в будь-якому разі зробити пожертву. Щоправда, в мене з соболю лише сорок гривень, але хоч щось.

- Ничего, и это хорошо, может, насобирают денег на инфузоматы. У меня вообще только десятка, но выставка будет еще два дня, поэтому я обязательно вернусь, я присмотрела себе одну картину с корабликом.

- Так, справді гарна, мені вона теж сподобалась. Ну добре, піду щось і собі виберу, бувай.

- Пока, до встречи.

Ярослава відразу ж пішла до стенду, на якому розміщувалися вироби, виготовлені дітьми. Переважно там були малюнки, графіка, аплікація і кілька картин з гречки, манки та інших круп. Її увагу відразу ж привернула одна невеличка аплікація. На оранжевому картоні був наклеєний синій кольоровий папір, на ньому доріжка з білих шпалер, на якій стояла непропорційно велика і дещо незграбна, але мила, собака. Ярослава придивилася, в лівому верхньому куточку висіло жовте коло з шовку. «Ага, це мабуть місяць, а білі плямки – зірочки, значить це вовк, а не собака. Так, на вовка більше схоже».

- Скажіть, будь ласка, - звернулася Ярослава до дівчинки – волонтера, яка пробігала поруч, - а цю роботу можна придбати?

- Да, конечно, - відповіла дівчина, - маленькие работы у нас от тридцати гривен.

- Мене влаштовує.

- Очень хорошо, вам ее прямо сейчас снять?

- Так.

Волонтерка подала дитячий шедевр і Ярослава пішла до коробочки для пожертв, вкинула сорок гривень і обережно поклала аплікацію до сумки. На душі стало трішки легше. Навряд чи її, по всім показникам скромна, пожертва врятує комусь життя, але можливо хоч якимось чином допоможе.

Матеріалу було більш ніж достатньо. Тож Ярослава пошукала поглядом фотографа, показала жестом, що вона вже пішла і потихеньку вийшла із залу. Знову припустився дрібний дощик, однак Ярослава не звертала на нього увагу і навіть не захотіла розкривати парасольку, вона повільно йшла в напрямку редакції, повністю занурившись у свої думки.

«Як рідко ми про це замислюємось, а поміж тим хвороба, старість і смерть тут, поруч, на відстані витягнутої руки. І ось ці всі діти теж поруч, однак я ніколи про них не думала, не зробила нічого аби їм якось допомогти. У цих дітей мужності вдесятеро більше, ніж в мене! Вони такі маленькі і такі сильні. Ну чого ж мені не вистачає аби бути щасливою? В мене ж є все – руки-ноги, непогане здоров'я, батьки, які мене все ще підтримують, коханий хлопець, перевірені часом друзі, робота, яка мені подобається. То чому ж я так сильно переймаюся усілякими дрібницями? Чому не радію кожній прожитій хвилині, кожному заходу сонця, кожній краплині цього холодного дощу? Все дуже просто – ми занадто швидко забуваємо. Або ж занадто дурні, аби цінувати те, що маємо. Нам завжди мало, завжди хочеться більше – більшу зарплатню, квартиру, машину, більше сексу і любові, більше комфорту, більше чудових людей навколо, нижчих цін, вихованих перехожих та водіїв маршруток, шикарного одягу, дорогих ресторанів і гламурних тусовок і тому подібних речей, без яких життя здається нам неповноцінним. А той хлопчик хоче лише одужати і повернутися додому, до батьків і свого комп'ютера. Він не мріє стати президентом, а лише стоматологом. Хоча, не виключено, що коли він одужає, то теж з часом забуде і стане таким як усі. Суєта…».

За цим роздумами Ярослава і не помітила, як дісталася редакції. Там на неї вже чекали, тож вона відразу взялася за написання матеріалу, однак як би вона не зосереджувалася, банальні істини філософа-початківця ніяк її не полишали, вони витали навколо і коли-не-коли проривали захист її уваги. До миті, коли вона могла почути результат аналізу, залишалася майже доба, однак нетерпіння і водночас бажання відтягти момент зростали з кожною хвилиною. Ярослава злилася на себе за таку дурість, адже вона була впевнена майже на сто відсотків, що в неї нічого немає і що значно гірше зараз має бути Оксані, однак нічого не могла з собою вдіяти. До того ж попри те, що картинка з вовком лежала в її сумці, вона її відчувала і ніяк не могла забути.

Як завжди, коли подія викликала справжній емоційний відгук, Ярославі було надзвичайно важко писати текст, тому він і вийшов якимсь дуже сухим та відстороненим. Однак редактор статтю прийняла і цього було достатньо. До кінця робочого дня Ярослава намагалася якось завантажити себе роботою і практично не вилазила з мережі, шукаючи той чи інший матеріал. Ввечері вони зустрілися з Тарасом і перш ніж іти додому та попри холодну і сиру погоду, довго гуляли центральним парком. Ярослава нічого не розповіла своєму хлопцю, просто вона не була ще готова, їй потрібно було остаточно в усьому переконатися, а вже потім вести серйозні розмови. Так, вона ще не була готова…

Тарас дещо дивувався «відсутньому вигляду» Ярослави, однак по-справжньому був збентежений, коли вона вночі вперше за роки їх спільного проживання, відмовила йому у близькості.

- Сонечко, що з тобою коїться, у тебе щось сталося? - запитав він співчутливо.

- Ні, все гаразд, просто сьогодні я дуже втомилася. Спи, коханий.

Більше вони не розмовляли, хвилин за двадцять Тарас заснув, а Ярослава довго крутилася в ліжку і злилася на стару подушку, яку вже давно потрібно було викинути через її зношеність. І навіть коли вона нарешті забулася сном, звільнення не отримала, адже всю ніч від когось тікала, когось намагалася знайти, чомусь запобігти і зранку прокинулася з таким відчуттям втоми, ніби взагалі не лягала.

Заплановану на одинадцяту прес-конференцію з приводу акту вандалізму у центральному сквері міста Ярослава тихенько відсиділа на останніх рядах, повністю поклавшись на свій диктофон. У неї просто не було сил слухати цю балаканину штибу: «ой подивіться до чого дожила наша молодь, а який у нас низький загальний рівень культури» і т.ін. Загалом Ярослава була згодна зі спікерами, однак знала, що їх виступи – зайва можливість попіаритись, а саме зараз у неї не було настрою це терпіти. Тому вона сиділа тихенько і малювала у своєму блокноті неоковирних кошеняток, рибок і мишенят.

Прийшовши в редакцію, вона лиш «краєм вуха» прослухала запис і швиденько написала статтю, яку на професійному сленгу можна було б охарактеризуватися як «відмазка». Редактор це помітила, вона покликала Ярославу і довго її мучила розпитуваннями про прес-конференцію. Врешті-решт повіривши, що там не прозвучало нічого вартого уяви, внесла кілька правок і прийняла статтю. Ярослава полегшено зітхнула і пішла на своє робоче місце, єдине чого їй зараз безмежно хотілося, так це щоб усі залишили її у спокої. Вона була «не в дусі» і не мала сил цього приховувати, тому ні з ким не розмовляла і просто вткнулася в монітор. Негативом було те, що перед очима постійно був годинник і циферки на ньому змінювалися так повільно, що аж нудило. В сотий раз роздратувавшись на саму себе за те, що так часто зиркає на годинник, Ярослава відкинулася на спинку сидіння, тричі глибоко вдихнула і спробувала зібрати думки до купи. «В чому річ? Що зі мною?». І раптом вона все зрозуміла, все було настільки просто – вона боялася! Так, вона просто страшенно боялася того, що може сьогодні почути. Але з якого дива, адже коли вона здавала тест, то була певна, що робить це просто так, за компанію з подругою, адже щодо себе в неї ніколи не виникали сумніви. Чи все таки виникали?

«А що ми, власне, знаємо про своїх партнерів? Лише те, що вони хочуть аби ми про них знали. І мова не лише про «чоловіків на одну ніч», а навіть про тих з ким ми живемо роками. З іншого боку, ми зазвичай і самі не хочемо знати подробиць. З різних причин, наприклад, тому, що «це було до мене, а тому не має значення», бо «це його особиста справа», через ревнощі до «колишніх», через потяг до «щасливого незнання».

Ярослава ніколи не розпитувала Тараса про його походеньки й особливо не поширювалася про свої скромні захоплення.

«В такому разі, звідки така певність, що він «чистий»? Чи взагалі може бути така певність по відношенню до інших? А якщо Тарас зраджував мені? Я не хотіла про це думати і тим більше знати, бо мені залишалося лише «довіряти», але як я можу бути певна на 200%, що в нього під час багаточисленних відряджень нікого не було, ну хоча б разок, хоча б «по п'яні», хоча з цікавості чи тимчасового потьмарення? Та ми мало знаємо навіть про себе, то що вже казати про інших! Між іншим, як щодо моїх власних партнерів?»

В першого – однокласника Андрія Ярослава була, другою (якщо вірити його словам). У студентського кохання – Віктора взагалі невідомо якою по рахунку, він був дуже «товариський». Так, звісно ж, вони застерігалися, але хто зна? Наприклад, того ранку після Дня студента на другому курсі, коли вона прокинулася з Віктором в чужій кімнаті, не зовсім добре пам'ятаючи події минулого вечора. Здається, презерватив був, в усякому разі Віктор в цьому божився, а от сама Ярослава до цих пір не певна і дуже добре пам'ятає як вона кілька наступних місяців жила в очікуванні «зальоту», кінця навчання і відчаю батьків, що «не вберегли квіточку».

«Так, це був жах… Обійшлося… Та чи на 100%?»

Дивно, однак Ярослава ніколи про це не замислювалася. Дотепер. А тепер на неї почав насувати просто таки панічний страх. Що буде з її життям, якщо вона «позитивна»? Ярослава знала, що питання не в тому як поставляться до неї оточуючі (бо вона, звісно ж, мовчатиме) і навіть не те як відреагує Тарас (вона наполягатиме на негайному розриві), а в тому, що вона просто НЕ ВИТРИМАЄ такого життя. Вона завжди захоплювалася людьми неймовірної сили волі, які могли жити без рук, ніг, сліпими, які боролися з раком, як ті дітки чи з іншими страшними хворобами, бо вона знала, що сама точно так не зможе. Так, вона б могла лікуватися, кажуть, що зараз ВІЛ-позитивні можуть дотягти практично до старості, але…

«Але ж що це за життя? Хіба можна жити з таким страхом всередині: страхом вчасно не ковтнути шість пігулок, страхом підхопити найменшу застуду, яка може стати фатальною, страхом будь-яких стосунків, страхом залишитися без потомства чи, не приведи господи, передати хворобу своїй дитині, страхом від постійного гнилого подиху смерті в потилицю?».

Ні, Ярослава так не змогла б, і в цьому вона була певна на сто відсотків.

«То може Оксана мала рацію – може й не треба знати?»

Ні, вона не була права і з однієї простої причини – Ярослава не могла наражати на небезпеку інших людей. І в цьому вона була певна на двісті відсотків. Тож вона вчинила правильно і взагалі повинна була це зробити давно.

Ярослава в мільйонний раз зиркнула на годинник на моніторі свого комп'ютера – 14:52. В ту ж мить задзеленчала приємна мелодія зі дзвониками – прийшло sms. Ярослава знала, що це від Оксани. І дійсно подруга виконала обіцянку: «В мене негативний!!!! А що в тебе?». Ярослава посміхалася, дивлячись на екран телефону: «Пронесло малолєтку…Може нарешті почне думати головою». Зробивши над собою неабияке зусилля, вона в якомусь дивному стані уповільненості нарешті відклала телефон в сторону, дістала з сумки гаманця і витягла звідти маленький фіолетовий папірець для записів, згорнутий вчетверо. До кімнати зайшла колега і сіла за свій стіл, який знаходився через один, однак Ярослава більше не могла відкладати дзвінок – вона повинна була дізнатися. Підтягла до себе телефон і набрала дев'ятку, аби вийти в місто. Сигналу не було, тому вона натиснула кнопку переривання і знову «9» - нарешті довгий гудок. Потім повільно і різко натиснула сім кнопок. Пішов виклик. Серце глухо билося об грудну клітину, горло стислося і Ярославі довелося прокашлятися. Здається через цілу прірву часу слухавку нарешті взяли.

- Альо-о.

- Це міський центр СНІДу? – Ярослава стрепенулася і подумала, що висловилась некоректно, адже точніше було б «профілактики та боротьби зі СНІДом», однак виправлятися не стала.

- Да, - коротко відповів неприємний гундосий голос, який, ймовірніше за все, належав якійсь літній тітоньці, яка жахливо втомилася від життя і недоумків, які її оточують.

Ярослава ще раз спробувала глитнути, однак не допомогло і її голос прозвучав якось дуже невпевнено і майже жалюгідно.

- Я б хотіла дізнатися результати аналізів.

- Фамилия?

- Фамілія? А, прізвище? – Ярослава розгубилася. – Я – номер, - нарешті відповіла вона з таким соромом, ніби розписувалася в своїй неналежності до чистої людської раси.

- Какой!? – тітонька не намагалася приховати, що терпець їй урвався.

Ярослава злякано зиркнула на фіолетовий папірець:

- Сорок чотири п'ятдесят три.

- Подождите.

В ту ж мить жіночка, навіть не намагаючись відхилити слухавку в сторону загорлала навдивовижу потужним голосом:

- Вера-а-а-а-а, посмотри сорок четы-ыре пятьдесят три-и.

Ярослава менше злякалася б якби в неї вистрілили. Ситуація здалася їй нестерпно безглуздою і це відчуття лише підсилило перепитування:

- Что-о-о-о-о-о?

Ярослава, яка оголеними нервами відчувала навіть колюче повітря, почула як жіночий голос вдалині, мабуть з сусідньої кімнати, прокричав свою відповідь знову і перш, ніж гундосий голос тітоньки її озвучив, Ярослава поклала слухавку.

Вона вже ЗНАЛА відповідь…

За декілька хвилин Ярослава написала Оксані обіцяне повідомлення.

З того дня вони більше не спілкувалися, щось непомітно зламалося між ними і обоє це відчували.

Зі своїм хлопцем Оксана залишилася…

Додав Elsin 09 липня 2009

Про автора

Жила, відчувала, думала, сподіваюсь, що зможу описати :)