Учасники

Автори / Максим Січеславець / Телесики

1. Телесики та українці

Телесики знайомі з українцями дуже давно. Ще з тих часів, як стародавні українці прийшли до гір, населених телесиками, та запропонували їм дружбу та співробітництво. Від співробітництва телесики відмовились. Але от проти дружби вони нічого не мали.

- Дружба – це добре. Дружба – це краще, ніж самім у горах бути й не знати, що там за горами відбувається. Тим більш, ці українці, начебто приємні люди. Он чуба носять, як дід Ілько, та вуса, як наш Тимоха. Й мови наші начебто схожі. Один пращур. Будемо з ними дружити. А співпрацювати – зась! – Так розмірковували собі старійшини телесиків, обговорюючи пропозиції стародавніх українців. Так і повелося.

З того часу телесики почали вважати українців за братів. Братів, з якими добре посидіти, потеревенити, але в жодному випадку не треба мати спільних справ. Бо хто знає тих українців – якісь вони дивні. Чуба носять, як дід Ілько, в якого дві корови здохли, вуса мають, як у нашого Тимохи, котрий якось позичив у Івана молока й досі не віддав. Ну їх з їхніми справами!

Так живуть і понині українці та телесики. Разом до церкви ходять, але окремо колядують.

Ці народи живуть у паритеті один з іншим, намагаючись не втручатися у внутрішнє життя своїх братів. Як і домовлялись багато років тому.

5 фактів, що українці знають про телесиків:

1. Телесики живуть у горах

2. Телесики дуже близькі до природи, і тому вміють розмовляти із нею. А дехто, навіть, (бабка розповідала, вона сама із телесиків) вміє перетворюватись на тварину: лисицю, зайця чи що там ще водиться.

3. Телесики – поганці. Вони, хоч і ходять до церкви, але насправді вірять у своїх власних поганських богів, головний з яких – Перун, чи Велес. Здається, це не одне й теж саме.

4. Телесики ходять у вишиванках і грають на сурмах.

5. Президента телесиків звуть Івасик Телесик.

5 фактів, що телесики знають про українців

1. Українці живуть і в горах, і не в горах.

2. Українці далекі від природи, вони не вміють розмовляти з нею, не вміють перетворюватись на тварин: лисиць, зайців та інших, що у нас живуть. А дехто з українців (мені бабка розповідала, вона сама з українців) вміє залазити всередину залізних тварин і керувати ними, змушуючи тих йти туди, куди накаже українець.

3. Українці – начебто християни. Вони нібито ходять до церкви, але чомусь лише раз на рік. Таке враження, ніби вони весь інший час поклоняються іншим богам, головний із яких Перун, чи Велес. Це не одне й теж саме. Але хто цих українців знає.

4. Українці ходять у чому попало. А дещо, що вони вважають одягом, жоден телесик ніколи б на себе не надяг. Хіба що зовсім дурний. А їх музика... Ох, краще про неї, взагалі, не говорити. У свято лаятися не можна.

5. Наш Іван Телесик був колись Президентом України.

Як бачимо, українці знають про телесиків не більше, ніж телесики знають про українців.

І хоч для усього іншого світу це один народ, спілкування поміж українцями і телесиками рідко коли виходить за межи привітань при зустрічі. Хоча інколи буває, що дівчина з телесиків так, привітавшись, закохається у хлопця з українців, вийде за нього заміж і поїде назавжди за гори. А інколи навпаки. Але часом такі випадки забуваються. Люди не повертаються. А взаємопроникнення культур закінчується на тому, що в українській мови колись дуже давно з’явилося слово «телесик» та «телесуватися», а в мові телесиків колись давно з’явилося українське слово «козуля».

2. Іван Телесик

Постать Івана Телесика майорить яскравим полум'ям над сірістю телесиківської нації на тлі різнобарв'я історичного процесу.

Іван Телесик (справжнє прізвище – Норріс) – єдиний представник цього маленького народу, що активно втрутився в Історію, став її чинником і змусив світ дізнатися про існування телесиків як нації.

Івасик (під таким іменем він назавжди залишився у пам'яті свого народу) став для своєї маленької Вітчизни наріжним каменем її існування, об'єднуючим фактором, справжньою національною ідеєю. Його ім'я – це перше, що дітям кажуть у школі та останнє, що вимовляли герої-телесики (були й такі), які йшли в бій за свободу своєї чи чужої Батьківщини.

Під час недовгого функціонування чинного уряду Народної Республіки Телесиків у бурхливі часи Першої Світової суворе, але справедливе обличчя національного героя дивилось на кожного телесика з паперових грошей-івасиків.

У кожній телесиківській хаті є два парадних кутка – червоний, де висить зображення Бога та Богородиці, та чорний, звідки на своїх «підлеглих» дивиться Івасик.

Тобто тепер ви хоча б приблизно уявляєте, яке значення має Іван Телесик у житті своїх співгромадян.

Подейкують, що він і понині живе самотньо та самодостатньо десь на верхівці найбільшої гори у цьому краї та з року в рік щоденно споглядає за своїм маленьким народцем.

***

Життя Івасика від самого народження овіяно легендами. А про смерть його взагалі нічого не відомо. Але наша розповідь про телесиків була би не повною, якби ми не розказали про найяскравішого представника цього етносу.

Під час цього дослідження ми користувалися лише перевіреними джерелами інформації, переважно друкованими, та Інтернетом. Тому дослідження претендує на високе звання документального.

***

Згадки про народження Івана Телесика ми знаходимо вже у творах Плінія Старшого, мемуарах Наполеона та піснях Володимира Івасюка. Ці поважні люди, яким ми просто не можемо не довіряти, в один голос (а це важливо!) згадують про рік жахливих катастроф, частих, як ніколи, знамень, собачого сказу та терористичних актів. Саме в цей рік, скоріш за все, і з’явився на світ Раб Божий Іван. На користь цієї версії говорить те, що немає жодних документів, які би заперечували її.

На деяких антителесиківських Інтернет-порталах анонімні злостивці пишуть, нібито насправді Івасик народився на три роки раніше, а розбіжність із офіційною версією зумовлена невірними підрахунками перших дослідників життя нашого достойника. Але все це – огидні провокації ворогів народу телесиків, які ми не можемо сприймати всерйоз, інакше доведеться переглянути усі аспекти житія Івасика. Тому…

Іван Телесик народився у рік жахливих катастроф, частих, як ніколи, знамень, собачого сказу та терористичних актів. Крапка!

Тим більш – в архіві згорілої кілька років тому районної бібліотеки зберігалася газетна стаття. Для повного поглиблення читача у вир історії ми наводимо її текст.

«У пологовому будинку

За останню добу у пологових будинках телесиківської районної ради народилося 10 немовлят, із яких 6 хлопчиків, та 4 дівчинки. На втіху батькам усі діти з’явилися на світ здоровими та дужими. Особливо виокремився на фоні своїх маленьких односельчан хлопчик Іван, вага якого при народженні сягнула 6 кг 250 г.»

Ця невеличка замітка – беззаперечний друкований документальний факт, яким нехай подавляться вже згадувані анонімні злостивці. Що? З’їли?!

***

Дитинство Івасика пройшло у забутому цивілізацією гірському краї Верхнього Тибету, де, проживши 10 років у домі бабусі з материнської сторони, хлопець навчився медитації, стриманості та чернецькій скромності. Там він знайшов свого найліпшого товариша на все подальше життя – нинішнього Далай Ламу, тоді ще нікому не відомого хлопця на ім’я Лхамо. Безтурботні хлопці тоді ще не знали, що для них обох Судьба підготувала особливі долі. Обидва стали видатними діячами. Можливо, це один з одним знайомство так уплинуло на підліткову свідомість. А, може, так вплинув на дітей загадковий учитель, який у той самий час, за переказами, прийшов у Тибет із далекої країни Алестін, де він до того працював столяром, поки не відчув у собі щось Велике, Боже. Після цього він вирушив шукати Істину, задля чого і опинився в Тибеті. Документи розкривають нам подальшу долю цього Вчителя, і, повірте, вона не з таких, яким заздрять.

У Тибеті Івасик навчився головному правилу, яким керувався усе життя. 2+2=4, а все інше – теревені йолопів. Це мудрий вислів, який традиція приписує ламі Такцеру Рінпочхе, зараз є девізом народу телесиків, хоча не всі з них розуміють деякі його частини.

***

Ішли роки, й Івасик із маленького синьоокого кудрявого хлопчика, яким він вперше ступив на святу землю Тибету, став освіченим кремезним парубком. Настав час покидати землю лам та люблячої бабусі. Й от у день повноліття він отримав нунчакі з рук сенсея, що символізувало перехід у лави чоловіків-воїнів та відсутність залізообробної промисловості в Тибеті. Після цього Івасик востаннє зустрівся з вірним другом – Лхамо, міцно потиснув йому руку й пішов. Більше вони ніколи не бачились. Щоправда, через півтора десятка років вони мимохідь зіткнулись обличчя до обличчя в метро міста Парижа, але не впізнали один одного. А Івасик навіть послав подалі свого колишнього товариша, коли той ненавмисно у товчії наступив Телесику на ногу.

***

Достовірно невідомо, чим Іван займався в наступні після полишення Тибету кілька років. Точну картину його мандрів світом не можуть відтворити вже кілька поколінь біографів цієї видатної людини. Але за деякими розрізненими залишками таємничих першоджерел можна знайти сліди перебування нашого героя при дворі цариці Клеопатри. Легенди кажуть, що Івасик був єдиним чоловіком, який вижив після інтимної ночі з цією царською особою. Навіть після двох ночей і одного ранку.

Також нещодавно в архівах Ватикану були знайдені документи, що підтверджують давні припущення багатьох дослідників, нібито це з Івасика Мікеланджело малював Адама для своєї фрески «Створення людини». Виявляється, таки він.

До речі, Йуду на «Таємній вечері» Леонардо також малював з Телесика, але не з Івана, а з його молодшого брата – Павла.

Інші джерела кажуть здивованим, але гордим дослідникам, що Івасик за кілька бурхливих років встиг побути одним із провідних членів штабу Жанни Д’Арк, співавтором Декларації Незалежності США, духовним вчителем уже загиблої секти феміністок, що поклонялися Великому Сонечку, та здійснили колективне самогубство прямо у Ватикані, коли дізналися, що на Сонці зникли всі плями.

Це майже перевірені дані.

За апокрифами ж Іван, окрім усього вищезгаданого, увійшов в історію як перший повітроплавець, винахідних кінематографу та паровозу й перший космонавт, який за два десятиліття до Нейла Армстронга у своєму космічному апараті сів на Луну, але не наважився війти на її поверхню, бо забув на Землі жувальну гумку й боявся не встановити контакт із місцевим населенням через запах перегару, яким тхнуло з рота.

***

У тридцятитрьохрічному віці Івасик повернувся у рідні гори вже визнаним національним героєм, котрим пишалися всі без виключення телесики.

Він провідав могилки батьків, проплакав, як це заведено у телесиків, над ними три дні й вирішив залишитися на кілька днів у рідному краї, щоб трохи перепочити та подихати рідним повітрям. Телесики не могли повірити цій щасливій новині й виділили для земляка найбагатший будинок серед усіх, що пустували після того, як телесики порубали всіх панів та їхніх припанків.

***

Через три роки, після того, як Івасик встиг трохи побути заступником губернатора області та не пройшов за списками однієї з партій до Верховної Ради, телесики м’яко натякнули хоч і з недавніх пір гладкому, але ж герою, що пора би й дотримуватися обіцянок і знову залишити гори у пошуках пригод і слави. Опинившись на попелищі, Телесику нічого не залишалось, як швидко покинути полонини й узагалі Україну.

Національний герой дванадцяти існуючих та неіснуючих країн виявився непотрібним олігархічним колам та органам правопорядку Батьківщини й відбув у примусову еміграцію, прихопивши з собою добра на кілька мільйонів золотих монет. Не залишати ж його місцевим бандитам!

Кажуть, саме ці гроші стали основою скарбу, який через багато років знайшов Граф де Монтекристо, що перед тим познайомився у в’язниці з помираючим Телесиком. Але все це – легенди.

Документи ж і спогади очевидців, що залишили багаті мемуари, малюють нам справжню картину останніх днів Івасика.

***

Полишивши Край Телесиків, Іван Іванович довго мандрував світом. За цей час він тричі врятував світ, вбив п’ятьох драконів, двоє з яких навіть виявилися справжніми. Він викликав на дуель графа Дракулу, але той відмовився, пояснюючи своє рішення моральними переконаннями.

Щодо смерті Івасика є три версії, кожна з яких заперечує іншу. Але ж у цьому і є парадокс славетного сина народу телесиків. Івасик – це мрія кожного телесика про те, яким повинне бути справжнє життя. Мрія, яка живе десь глибоко у середині кожного з них, і якій не дає вийти на поверхню та заволодіти людиною національний характер цього гірського народу.

Так от…

Перша версія смерті Івасика розповідає нам дуже сумну історію про велике кохання Телесика та принцеси князівства Монако. Не будемо довго переповідати вам ці нісенітниці, а скажемо коротко – Івана підступно вбили пострілом у п’яту найняті жорстоким князем асасіни. Княжна після смерті коханого кинулася з кручі у море. І морська стихія поглинула її молоде дівоче тіло. Князь же з’їхав з глузду й урешті-решт отримав премію Дарвіна, померши через несправну комп’ютерну мишку.

Друга версія більш прозаїчна, але також і більш вірогідна. Телесик, відчувши близький кінець, відправився в Індію й помер у колі друзів та учнів під тим самим фіговим деревом, під яким Готама осягнув Пробудження. Різниця у тому, що Сіддхаттха під цією рослиною пробудився, а Івасик заснув навіки. Звичайні та шарові блискавки унесли на небо душу Великого Телесика й кілька душ тих, хто опинився поруч із тілом свого гуру.

Третю версію ми вже озвучували на самому початку нашої розповіді про Івасика Телесика. Він й досі живий. От тільки переховується.

3. Як телесики винайшли колесо

Телесики завжди славилися своєю винахідливістю.

Буває, прийдуть якісь іноземні окупанти до телесиків, а телесики миттю у гори. Прийшли окупанти, подивились – а телесиків немає. І йдуть собі сумні. А телесики сидять у горах і регочуть з тупих окупантів. І тільки дим від палаючих будинків заважає їм реготати в усю горлянку.

Проходить час. І знову окупанти приходять до телесиків, сподіваючись, що хоч цього разу знайдуть їх. Але ні! Знову наші браві телесики швидко перебазовуються (а не тікають) у гори та дивляться звідти, що ж ті дурні окупанти будуть робити. Окупанти знов стиснуть плечима і йдуть, залишаючи після себе палаючі будинки та регочучих телесиків.

Минає ще якийсь час.

І знову, вже злі, окупанти приходять у гості до телесиків. Але цього разу чи то якось тихо вони приходили, чи то вартові всю ніч пиячили та із дівками в карти грали на роздягання, але телесики чомусь були вдома. Ще й вартові усі, немов навмисно, голі.

І тоді винахідливі телесики радісно відчиняли двері злим окупантам, годували їх хлібом та перцем (стародавній телесиківський обряд) і питалися: чого прийшли, окупантики любі наші?

Окупанти, що не сподівались на такий прийом, розгублювались й миттю добрішали. Але потім згадували, для чого вони сюди прийшли, та суворо питали у телесиків: а де ж це ви – телесики – були минулі два рази, коли ми до вас у гості приходили?

– Ооооо! Так то ви приходили? А ми то думали, хто ж це ходить туди-сюди нашими горами, села наші спалює. Знали б що то ви, любі наші, ми б спускалися з гір, зустрічали би вас хлібом та перцем.

– А що ви у горах робили? Ховалися від нас? – знову суворо питали у винахідливих телесиків окупанти.

– Та ні! Що ви! Ми ж там сонечок ловили! – відповідали телесики.

– Кого ловили?

– Сонечок!

І йшли окупанти від телесиків, розуміючи, що нічого з ними зробити не можна – божі люди.

До речі, про карти. Телесики дуже люблять грати у карти. Особливо не просто так, а, наприклад, на роздягання чи на гроші. Щоправда, грошей у них особливо немає. Та й що ті гроші, якщо там за горами нові гроші ледь не кожного дня. Ну, добре, не кожного дня, а кожного року. Ну, не року, а десятиліття. Все одне, телесики мислять ширшими за десятиліття категоріями. Гроші, як і влада у зовнішньому світі, телесиків не надто цікавлять. І тому гроші для них – скоріше кольорові папірці, а не щось таке, що має сакральне значення. На них грати можна, але їх у телесиків мало, і тому це не цікаво.

Карти – це найголовніший комунікативний засіб у світі телесиків. За картами старійшини телесиків приймають найважливіші рішення, на карти запрошують один іншого два телесики, що давно не бачились, нова колода карт – кращій подарунок як на день народження, так і на весілля, «на карти» – так каже хлопець дівчині, коли хоче запросити її ввечері додому, «в карти з подругами загралися» – так пояснює вранці дівчина батькам причину своєї відсутності вдома вночі, «на карти» – каже відвідувач, залишаючи чарівній шинкарівні трохи грошей.

Телесики дуже люблять грати у карти. І грають у них і вдень, і вночі.

Подейкують, що карти до телесиків приніс ніхто інший, як сам Сатана. Ще в стародавні часи Володар Темряви звернув свою увагу на маленький народ телесиків – єдиний народ, серед якого не було жодної людини, що продала б свою душу йому чи його посіпакам. І тоді Сатана вирішив додати до своєї колекції душ не одну чи дві телесиківські душі, а душі всього цього народу, щоб усім іншим народам неповадно було.

І тоді Сатана, прийнявши вигляд продавця старовини, прийшов у край телесиків.

Телесики радо прийняли гостя з-за гір, особливо той крам, який він привіз із собою.

Грошей у телесиків, як на те сподівався Сатана, не було. Але ж було багацько хоч телесиківських, гірських, проте душ. Саме це і потрібно було Володарю Темряви та маленького скарбу, що так сподобався телесикам.

Шляхом довгих негоціантських перемовин між телесиками та Сатаною, останньому вдалось умовити горян на хитрий обмін речей на душі. При чому, завдяки малозрозумілій схемі податків та відкатів, речі все рівно поверталися до гостя з Аду. Але ж телесики… що з них узяти – наївні діти, не відразу зрозуміли, у чому прокололись, а коли зрозуміли, було вже запізно, Сатана поїхав з краю телесиків далі. Запізно.

Запізно, але для всіх інших народів. Телесики ж не такі.

Коли Сатана покинув високогірні полонини, у Телесиків від нього залишилась лише колода незрозумілих малюнків з червоними та чорними значками. Дехто з телесиків, що були за горами, згадав назву цих малюнків – «карти» і навіть згадав, навіщо вони потрібні. П’ять хвилин вистачило винахідливим телесикам для того, аби розробити план повернення своїх душ і захоплення майна Сатани як компенсації за моральні збитки, завдані непроханим гостем.

Треба сказати, що Сатана сам був карточним гравцем – із тих, що поставить на кон останню сорочку чи то душу, аби мати змогу відіграти весь уже програний одяг та десятки загублених у запалі азартної гри душ. Тому коли він виїхав на черговий, один з багатьох, пригірок, побачив на ньому двох телесиків, що відчайдушно рубилися в карти, Сатана зупинився та почав пильно слідкувати за партією.

Телесики, змовившись, до останнього робили вигляд, що не помічають глядача. І лише тоді, коли Сатана вже майже стогнав від бажання долучитися до гри, вони з награним здивуванням окинули поглядом «незнайомця» та спитали, чи він, бува, не хоче стати третім, а то вдвох уже набридло, потрібна свіжа душа.

Від слова «душа» головний чорт ледь не підстрибнув.

– Так, так! Свіжа душа, свіжа душа! Я теж полюбляю свіжі душі! Давайте зіграємо, але ж просто так грати не цікаво. Давайте хоча б півкопійки за віст.

Авжеж, телесики згодились на пропозицію нового знайомого. За годину вони програли всю готівку, яку обачливо взяли з собою. Пополудні вони вийшли на нуль. Коли ж сутінки спустилися на гори, Сатана програв увесь свій скарб і всі душі, виторгувані ним вранці у довірливих телесиків.

Отямившись, Сатана все швидко зрозумів.

– Шахраї! – закричав він! – Нічого вам не віддам! Ви мене ошукали! Ви нечесно грали! – закінчив Сатана суворо, але із сльозами на очах.

– Не віддаси? – перепитали телесики.

– Ні! – відповів невдаха-гравець.

Сатана – це ж Сатана. Володар Темряви, Цар Аду, головний серед чортів та демонів. Але ж зараз він був один на двох дужих лісорубів-телесиків. Сила була на стороні добра. Крам та облігації на сотні телесиківських душ залишились у місцевих мешканців, а гість швидко-швидко покотився з гори вниз, навіки полишаючи цей світлий край.

– Диви, як котиться! – сказав один Телесик іншому.

– Ага, файно. Щось у цьому є, – відповів йому товариш, а через кілька годин, добре обдумавши, запропонував громадськості свій революційний винахід, який назвав «колесо».

Так цивілізація телесиків завдяки Сатані за один день зробила величезний технологічний прорив.

А Сатана не став мститися своїм кривдникам та напускати на них своє підземне військо. По-перше, хоч він і Сатана, але ж є у нього уявлення про честь. По-друге, ну, не хотів він розповідати підлеглим про те, як його обманули якісь там … телесики.

4. Телесики та Інтернет

Якщо вже мова пішла про технологічний поступ, то слід розповісти наступну історію.

Людські здобутки, хоч і в доволі опосередкованому вигляді та з великою затримкою, але ж доходили до телесиків. Так, не оминула їх світ, і велика комунікаційна революція. Але у телесиків вона, як і все інше, проходила не зовсім так, як у всьому іншому світі. Маленький народець сприймав дійсність, що приходила в їх маленький світ із світу великого, керуючись власною – телесиківською ментальністю. І, частіше за все, це телесиківське сприйняття зовнішніх явищ набувало досить дивних як для нас форм.

Так увесь світ поступово рік за роком звикав до наслідків інформаційної революції. Останнім часом наукова думка, а разом з нею і поступ засобів міжлюдських комунікацій просувався крізь людську лінь семимильним кроком. Але все це ніщо, в порівнянні із тим, як комунікативна революція ввірвалася в розміряний світ телесиків.

Справа в тому, що радіо, телебачення та Інтернет прийшли до телесиків одночасно, в один рік, місяць, день і, навіть, годину. Сталося це настільки несподівано, що телесики просто не встигли підготуватися. Та, навіть, якщо б їх і попередили, що такого-от числа о такій-от годині до телесиків прийдуть радіо, телебачення та Інтернет, це все одно б нічого не змінило. Ну що б могли зробити телесики, щоб протистояти цьому? Та, якщо б і було те, чим можна було зупинити невпинний поступ, то телесики б все одне і пальцем не поворухнули би: немає в них такої звички - ставати за заваді у поступу. Хіба що можна згадати, як багато (хто ж їх рахував) десятиліть тому телесики зламали руки місцевому самородку, який, змайструвавши з дерева крила, намагався злетіти в небо, акі сокіл. Нехай дуррю не мається - пояснили свої дії телесики самі собі. Й історія виправдала їх. Але телесики все рівно нічого не дізналися про Ціолковського, тому виправдання історією обійшло їх стороною. А майстер-самородок із зламаними руками пізніше став чемпіоном району з бігу. Щоправда, телесики і цього не оцінили. Виділятися - це проти їхнього менталітету. І тому загноблений «кулібін», спився. І тільки тоді телесики прийняли його в суспільство і, навіть, почали вітатися з ним при зустрічі. Але через раз.

Також не можна стверджувати, що, наприклад, телебачення було для них чимось дивним. Старі люди пам'ятали, що якось давно (хто ж їх рахує - ці десятиліття) до телесиків час від часу приїжджали якісь люди із українців і показували їм рухомі картинки під назвою «кіно». А на здивовані питання тубільців, гості пояснили їм, як могли, саму сутність кінематографу: одні мудаки пишуть всіляку хуйню, інші знімають її, а треті знімаються, а в цілому виходить ось таке мало схоже на дійсність лайно, яке великий Ленін назвав «вєлічайшим із іскуств», товариші! Що за фільми показували телесикам гості, ті вже не пам'ятали, але слова ці, що так просто та зрозуміло розкривали сутність кінематографу, телесики запам'ятали назавжди. Тому поява телебачення на просторах телесиківського світу не стала для них чимось наднадзвичайним. Хіба що усе побачене на телеекрані, будь то кінофільми чи випуски новин, телесики сприймали через призму почутих багато років тому слів: «одні мудаки пишуть всіляку хуйню, інші знімають її, а треті знімаються, а в цілому виходить ось таке мало схоже на дійсність лайно». Особливо телесикам подобалися теленовини, що сприймалися ними як безкінечний комедійний серіал. Хіба що актори були, на їх погляд, не дуже вдало підібрані. Хоча, все рівно, все було дуже кумедно та непересічне.

Не можна сказати, що і радіо було чимось небаченим, чи, вибачте, нечуваним серед телесиків. З давніх-давен телесики опанували науку передачі звуку на великі відстані. Причому, не одно-, а двосторонньої, випередивши науку Попова та Марконі на багато (хто ж їх рахував) років. Ви скажете: ну так Белл також вигадав засіб двосторонньої комунікації, куди ті телесики лізуть. Белл - геній, але на захист телесиків треба, відкинувши упередженість, сказати, що засіб аудіокмунікації на відстані, вигаданий телесиками, передбачав одночасне спілкування не двох-трьох, а необмеженої кількості людей. Ви спитаєте: як же телесики змогли таке вигадати та здійснити на практиці в горах та без наукової допомоги з зовнішнього світу? Дуже просто!

У якості засобів спілкування між собою на далеких відстанях вони використовували ... свист. І використовували доволі вдало. Ніяких тобі мобільних телефонів. Навіщо платити комусь гроші за зв'язок та самі апарати, якщо апарат, причому абсолютно безкоштовний, постійно з тобою із самого народження? Ти ж сам і є цим апаратом. І не потрібно ніяких радіо та телефонів – світ телесиків невеличкий, коли умілець свистить, то його чує кожен телесик. І кожен може відповісти. Тому свист у телесиків – це універсальний засіб масової комунікації, що охоплює сто відсотків населення краю телесиків. А ті, хто поза цим краєм, телесиків не вельми цікавлять.

Якщо б науковці почали вивчати мову свисту телесиків, то вони б із здивуванням на весь науковий світ дізналися б, що мова ця налічує 50 тисяч слів, не враховуючі ще імена та власні назви. Не в кожній вербальній мові така розвинута лексика. Але науковці все рівно ніколи не дізнаються про цей феномен. Сторонні люди сприймають пересвистування телесиків як етнічну самодіяльність. Хтось з туристів навіть записав цей свист на диктофон, семплював, і на довгий час музикальна композиція, що була створена із використанням свисту телесиків, стала гітом танцмайданчиків всього світу. І тільки телесики розуміли що до чого та посміхалися. Вони то знали, що цей турист записав сварку зятя із тещею. Знали, але мовчали, нащо їм потрібні ті науковці та інші потвори з-за гір. Історія навчила телесиків бути обережними.

А все це до чого?

До того, що поява радіо телесиків ніяк не здивувала. Навіть, вкотре переконали телесиків у власній повноцінності та недолугості всіх інших народів, наукової думки яких вистачило лише на те, щоб передавати на відстань звичайні слова у той час, коли телесики розробили такий складний, але досконалий засіб спілкування на відстані.

Але це – вже філософське осмислювання наслідків комунікаційної революції. Тому настав час трохи розповісти про неї саму.

Як вже було зазначено вище, радіо, телебачення та Інтернет з'явились в житті телесиків в один і той же день. У день, коли телесик на ім'я Мефодій, який і до цього слив дивакуватим через свою любов до зовнішнього світу, повернувся з-за гір із дивною круглою білою штуковиною, яку встановив на даху свого будинку. Громадськість довго розмірковувала, до чого все це та що з усім цим робити. Врешті-решт нічого не вигадавши, всі плюнули та списали все на проблеми з розумом у телесика Мефодія. На цьому й зупинились. І, зупинившись, так і не зрозуміли, що за бомба вповільненої дії з'явилась в їхньому розміреному житті разом із супутниковою антеною на даху Мефодієвого будинку.

Першою неладне відчула баба Неля, яка, проходячи повз подвір'я Мефодія, побачила через двометровий паркан у вікно, як власник будинку сидить перед якимсь дивним пристроєм, на якому зображена гола жінка. Здивуванню баби Нелі не було меж. Особливо воно посилилось тоді, коли те зображення голої жінки, здається, білявки із четвертим розміром грудей (принаймні, так переповідала побачене очевидець, заздрісно показуючи на собі), змінилося на зображення того, як молодий файний хлопець, певне, лісоруб, бо лісоруби всі такі кремезні, витворяє із цією білявкою таке, чого в баби Нелі не було вже років з сорок. Та й тоді все таке було не так, не туди, і тільки у ліжку... ну, іноді в лісі. Та й не с таким красенем. Пощастило то як цій білявій потаскусі! - Так розповідала баба Неля слухачам.

Чутки по дивний пристрій поширилися терра телесик швидше, ніж порно поширюється Інтернетом.

Лише за день до Мефодія у гості з різних причин прийшло кілька десятків чоловіків та жінок. І кожен хоча б одним оком старався подивитись, що ж там за білявка така, що лісорубів поважає. Але нічого такого їм побачити, навіть одним оком, не вдалося. При чому, всі, хто був у ті дні в гостях у Мефодія, розповідають про побачене по-різному. Точніше, славнозвісний чарівний пристрій усі описують однаково – дві білих коробки: одна повністю біла, в іншої з боку віконце. А от про те, що саме було у тому віконці, свідоцтва різних телесиків розходяться. Одні кажуть, що там був якийсь текст на білому фоні, інші опонують їм і стверджують, що текст не на білому, а на кольоровому фоні (при чому, кольори в різних свідченнях розрізняються), треті бачили якість рухомі малюнки, двоє щасливців бачили оголену жінку, але один каже, що то була не білявка, а темненька, а другий, що таки білявка, але не з одним лісорубом, а відразу з двома. Останньому факту ніхто з телесиків не повірив, а свідок отримав по морді, щоб не брехав. Ще ж одна група свідків Мефодія, взагалі, розповідала нісенітниці, нібито пристрій показував чорне без зірок нічне небо.

Ці свідчення змусили ще більше сколихнутися світ телесиків. Чутки про чарівну скриньку Мефодія дійшли навіть до лісорубів, що живуть високо у горах і роками не спускаються звідти. Лісоруби в повному складі завітали до полонини, щоб подивитись на свого удачливого колегу, а те й, якщо не брешуть, двох, які мали щастя дружити із білявкою. Серед жінок-телесиків білявок не було.

Лісоруби, навіть, не навістивши своїх чорнявих жінок, пішли відразу до Мефодія. Там їх зустріли всі інші телесики та чемно попросили стати у чергу.

За кілька хвилин до приходу гостей зверху Мефодій вийшов до людей, щоб спитати, що шановному паньству потрібно від нього. Невже, знов погром?

Паньство пояснило йому про причини свого візиту наскільки вистачало слів, уяви та жестів, які показували наочно те, що диктувала уява, та не могли описати слова.

Мефодій довго думав, що телесики мають на увазі, і, зрозумівши, запросив усіх бажаючих дізнатися що до чого до себе.

- А оскільки будинок невеличкий, то прошу заходити до мене партіями, скільки влізе. Інші ж – у чергу!

Той тиждень, який тривав сеанс ознайомлення телесиків із сучасною технікою був чи не найкращім часом в житті кожного члена тодішньої телесиківської громади. Нечуваний доті світ, нечувані можливості. Ось, чим марили телесики, що вже побували на лекції в Мефодія. Про це ж мріяли й ті, хто ще там не був, але вже чув розповіді про дивні речі під назвою «комп’ютер» та «Інтернет».

Останніми з будинку Мефодія вийшли лісоруби. Той із них, що вийшов останнім, зачинив за собою двері, і закрив їх на замок з вулиці. Інші ж у цей час стягували звідусюди дрова та солому...

5. Телесики та Анжеліна Джолі

Непрості були стосунки невеличкого гірського народу телесиків із великою голлівудською зіркою з пухкими губами.

Дізнались телесики про існування Анжеліни несподівано. Точніше, не можна сказати, що вони дізнались про існування саме Анжеліни Джолі. Просто якось Івасько, повернувшись із-за гір, привіз із собою багацько дивовижних речей. Ці речі, чесно кажучи, вкотре вельми здивували телесиків. Так завжди буває, коли хтось привозить із-за гір щось дивовижне. Але телесики вкотре зробили вигляд, нібито все це їх абсолютно не цікавить. Так завжди буває, коли хтось привозить із-за гір щось дивовижне.

Всі воротять носом перед чужими новинками, а за тиждень привозять собі від українців такі ж самі дєвайси та лєвайси. Таким чином у телесиків відбувається поступ.

І, хоча телесики й цього разу хотіли було вдати, нібито їм немає жодної справи до того іванчиного «мотлоху» (що-що там за мотлох?), вони не могли не відмітити вголос портрет надзвичайної кралі з пухкими, наче яблука у вересні, губами.

Таке з телесиками відбувається не часто. Авжеж, бувало таке, що хтось із громади, не втримає своєї байдужості до новинок і скаже, не подумавши: «Ого!» чи «Йо!» Але такого, щоб усі разом при хозяєві портрета, а потім ще й кожен окремо, притому, не тільки в родині, коли ніхто зайвий не чує, але й на вулиці всією громадою обговорювали якусь там курву – такого в історії телесиків ще не було.

Якщо б майбутні демографи простежили змінення показників народжуваності в телесиків під час описуваних подій та через дев'ять місяців після них, то вони би помітили різке зменшення появи немовлят. Чоловіки після знайомства з «нашою кобітою» (так вони прозвали Джолі) ще кілька місяців не могли дивитися на своїх жінок, проводячи вечори в горах наодинці з думками та фантазіями. Багато, дуже багато файних телесиків не побачили світ через далеку заокеанську зірку блокбастерів.

Користь від ситуації, що склалася в тихому гірському краї першим отримав місцевий маляр Тихон, відомий насамперед тим, що бігав сусіднім селом голяка та кусав перехожих. Інших художніх досягнень за ним помічено не було.

Тихон швидко зорієнтувався в кон'юнктурі ринку та, провівши наодинці півгодини перед світлиною коханки всього телесиянства, робив не те, що б на його місці зробив будь-який чоловік-телесик, а перемалював портрет. Звичайно ж, зробив він це, наскільки вистачало майстерності.

Копії з копії були ще менш схожі на оригінал. Сьома копія, взагалі, була дуже правдоподібним портретом кривої Марти, що жила за горою та вже років з десять не мала особистих стосунків із чоловіками.

Але ці умовності в зображенні дівчини-мрії не завадили Тихону продати кількадесят своїх малюнків.

Він продав би їх ще більше. Але про нечуваний інтерес телесиків до Джолі дізнались українці та завалили сусідів великою кількістю друкованої продукції видів Анжеліни. Авжеж, не безкоштовно.

Тихон же, втративши через конкуренцію клієнтів, вирішив покінчити в житті з художніми експериментами та став першим серед телесиків матадором. Тільки і в цій справі йому не пощастило. Корова, яку він вбив на тренуванні, була єдиною коровою в селі. В сусідніх же селах його не підпустили до тварин і близько. Ще не загоїлися у тамтешніх мешканців тілесні та душевні травми від тихонових зубів та тіла.

Зараз Тихон працює в міліції. Серед телесиків це поширено – всі, хто не знаходив себе в нормальному житті, йдуть на держслужбу. Щоб не наносити шкоду.

Тим часом Анжеліна Джолі (завдяки українцям вже стало відоме її ім'я) остаточно завоювала серця чоловічої, а, інколи навіть, і жіночої частини суспільства телесиків. Жінки, ревниві й заздрісні від природи, не могли ігнорувати достоїнств опонентки й не дуже лаяли чоловіків, розуміючи їхні почуття. А реальна оцінка своїх чоловіків не давала їм приводів для ревнощів.

Та й самі чоловіки-телесики врешті-решт змірилися з недосяжністю свої мрії з пухкими губами та знову звернули увагу на своїх дружин. В першу чергу, це сталося через чутки, які невідомо яким чином долетіли до телесиків. Чутки говорили, що Анжеліна – ця кізонька з карими очима – вже одружена на якомусь безталанному акторі-невдасі. Цього їй телесики не змогли вибачити.

Якби майбутні демографи простежили б змінення показників народжуваності через дев'ять та через десять місяців після знайомства телесиків із Анжеліною Джолі, вони б побачили різкий стрибок появи немовлят на світ у другій контрольній точці. Так, завдяки пробудженому Анжеліною лібідо, світ побачили багато файних телесиків, одному з яких, навіть, судилося отримати Нобелевську Премію. Не будемо говорити, в якій саме дисципліні. Тим більш, що він сам не розповів іншим телесикам про цю високу нагороду – не хотів ставати ізгоєм.

Єдиним, хто не відрікся під впливом часу та жінок від Анжеліни, був перший анжелініанець – Івасько. Той самий, що привіз світлину дружини Бреда Піта у край телесиків. На шляху до мрії його не могли зупинити якісь там умовності на кшталт наявності чоловіка у Анжеліни та відсутності грошей у нього самого.

Івасько твердо вирішив, що завоює цю жінку, й вирушив назустріч долі та Джолі, покинувши гори, де жили телесики. Повернутися він поклявся тільки з американською пухкогубою дружиною.

Далі його сліди губляться в купі паперу та кордонів.

Але серед телесиків поширена легенда, що, нібито, за два роки після початку мандрівки Івасько опинився в Америці. Зустрівся чи ні він зі своєю мрією, телесики можуть лише догадуватися. Але майже всі впевнені, що це Іваськові вдалося. Всі ж бачили в телевізорі, як Анжеліна під час вручення їй якоїсь із нагород, заговорила по-телесиківськи. Так і сказала: "Yo, people!"

6. Про те, як телесики театральну виставу ставили

Телесики, не дивлячись на генетичну схожість із греками, жили поза межами культурного впливу Давньої Еллади. А тому вони не мали жодного уявлення про давньогрецькі театральні традиції. Та й імена Софокл й Аристофан віддавна були для телесиків лише поширеними прізвиськами їх собак.

Нічого не знали телесики і про театральні пошуки імператора Нерона. Хоча в їхній мові можна було знайти значну кількість латинізмів.

Комедія дель арте та класична опера також пройшли повз життя цього маленького народу.

А щодо Станіславського та Немировича-Данченка, так телесики їх узагалі вважали трьома людьми (були в них на це певні підстави), до того ж іще й геями (і на це також). А тому не хотіли мати нічого спільного з цими збоченцями.

Але нові часи диктують нові соціокультурні засоби самореалізації. Телесиків ця сентенція також стосується.

Уранці на Великдень ті телесики, що якимось дивом могли пересуватися вулицями, побачили низку оголошень, які були розвішані чи то не на кожному стовпі.

Оголошення інформували, що незабаром слід очікувати прем'єру першої у світі телесиків театральної вистави. А поки що її організатори запрошують до співробітництва акторів і драматургів майбутнього спектаклю.

У вказані час і місце на співбесіду прийшло не так багато людей, як на те очікували організатори.

Серед тих, хто прийшов, були двоє дівчаток підліткового віку, що мріяли стати такими, як Анжеліна, хлопець, який також мріяв стати таким, як Анжеліна, лісоруб, що багато років тому був у місті, потрапив на виставу тамтешнього театру й мріяв, щоб такі розваги були й у телесиків. Ще двадцять суворих чоловіків і жінок прийшли подивитися, що то за йолопи підбурюють народ на антисоціальщину. Побачивши винних, вони розійшлися по своїх справах...

Переглянувши кандидатів на посади акторів, організатори тяжко зітхнули та прийняли вольове рішення.

Дівчата, хоч і не мали жодних шансів стати зірками американського кінематографу, але запросто могли досягти певних висот у кінематографі німецькому. Хлопець, хоч і був шульгою, але мав помітну комедійну харизму. Лісоруб же був вище всяких похвал - знав Шекспіра напам'ять і непогано декларував вірші Антонича. Взяли до трупи всіх.

Із драматургом справи були куди гірші.

Єдиний, хто претендував на цю посаду, погано висловлював думки й узагалі не вмів писати.

Отож вакансія драматурга залишилась відкритою до кращих часів.

Та й набраних акторів не вистачало на повноцінний спектакль. Хіба що на зйомки німецького фільму. Але його ніхто знімати не збирався.

Вранці на Троїцю ті телесики, що вже прокинулись і встигли сходити в магазин, побачили вже знайомі оголошення, які висіли майже на кожному стовпі. Оголошення повідомляли, що все ще йде набір в театральну трупу першої телесиківської театральної вистави. Це стосується й драматурга, який іще досі потрібен.

Цього разу прослуховування відвідала незліченна кількість людей. Щоправда, всі вони прийшли подивитись, чи, бува, нічого не наплутали ті телесики, що приходили минулого разу. Переконавшись, що організатори вистави саме такі, якими їх описали бувалі відвідувачі кастингів, натовп розійшовся.

Залишився лише хлопець хворого виду, який гордо заявив, що хоче бути драматургом. Під час подальшої розмови з ним організатори дізналися, що хлопець знає алфавіт і писав шкільні твори лише на «відмінно». Це не могло не радувати їх. От тільки хворий вигляд, червоні очі та якась хронічна знервованість майбутнього драматурга трохи непокоїли організаторів процесу. Для самозаспокоєння вони вирішили об'єднати двох кандидатів на головну креативну посаду, сподіваючись, що вони порозуміються.

Спробувати себе на акторському поприщі ніхто більше не зважився.

Тому всі вирішили, що чотирьох акторів і двох драматургів цілком вистачає для повноцінної вистави. Принаймні, першої. А після успіху народ іще підтягнеться.

Так розпочалась робота над спектаклем.

Для початку активної роботи всіх ланок єдиного організму потрібні були сценарій, приміщення та режисер. Останні два пункти взяли на себе організатори, перший, звичайно ж, – драматурги.

Дедлайн призначили на Йвана Купалу.

Друзі-драматурги завзято взялися за роботу. Один вигадував сюжет, героїв та їх характери і записував усе це, інший ходив до магазину по каву, сосиски та «Бєломор».

Уже через тиждень після Трійці вони запропонували театральній громадськості перший варіант п'єси під пафосною назвою «Кривавий Метаболізм».

Ознайомившись із текстом, усі були дуже зворушені його змістом і дали дружню пораду авторам пити менше кави та не вживати більше сильнодіючих наркотичних речовин.

Драматурги мужньо прийняли критику та з не меншою завзятістю, ніж у перший раз, узялися за креатив.

За два тижні принесли новий перепрацьований та доповнений варіант п'єси «Кривавий Метаболізм». Оновлений твір називався «Помста аргусу».

Цього разу організатори та члени театральної групи не були такими чемними, як два тижні тому.

Якщо опустити інвективи та постійні згадки батьків і родичів обох хлопців, то авторам п'єси був даний такий наказ:

– Любі друзі! Ви дещо збентежили нас таким вільним трактуванням класичної історії Ромео і Джульєтти. Уся наша трупа була би дуже рада, якби ви, любі наші автори, до дня Івана Купали принесли на наш розгляд щось просте, без цих модних постмодерних штучок і вже зовсім не модного сюрреалізму. Якщо принесете, то честь вам і слава, якщо ні, то ми вам яйця відкрутимо, уйобкі недоношені!

На цьому й розійшлися кожен по своїх справах.

Автори засмутилися.

Усі цікаві ідеї, прийоми та форми, що були в їх творчому арсеналі, не сподобались прискіпливим театралам. Що робити далі – незрозуміло. Але працювати в тому режимі, в якому вони працювали до цього моменту, було неможливо.

Та вони знайшли вихід із цієї скрутної ситуації.

Вони вирішили розділити труд, щоб було від кожного за здібностями. Тепер хлопець, який до цього вигадував та записував, тепер просто нотував думки свого неписемного колеги, додаючи до них свої думки та втілюючи окремі фрази і слова в літературний текст. Тобто кожен зайнявся тим, що вмів.

На Купала актори й організатори стоячи аплодували новому творінню місцевих геніїв під назвою «Бидих» (наголос на другу літеру «и»).

Авжеж, усіх здивувала несподівана кінцівка, в якій вівця, страждаючи від нерозділених почуттів до чабана, вночі, поки той спав, з'їла коханого. Та й деякі музичні вставки чимось нагадували за змістом і прийомами зонги з п'єс Брехта та пісні з «Наталки-Полтавки» Котляревського... Але в цілому, особливо порівняно із «Кривавим метаболізмом» і «Помстою аргусу», «Бидих» був хоча й дещо експериментальним, але майже геніальним твором. Особливо, якщо знати, що за йолопи його створили.

Але це була не єдина приємна новина того дня. Організатори також виконали ті місії, що були покладені на них.

Спочатку вони відвели всіх, хто був задіяний у підготовці спектаклю, до старого сараю, який у перспективі повинен був стати приміщенням постійно діючого Театру телесиківської драми та комедії.

Там усе це панство вже чекав наступний сюрприз від продюсерів.

У сараї, тобто театрі, вже не терпів познайомитися з трупою режисер спектаклю. Його організатори запросили з-за гір. Хоч хтось повинен був бути професіоналом у цій шляхетній справі. А в українців як раз відомий у певних театральних колах режисер пішов зі свого колишнього театру. Хоча, подейкують, що це не він пішов, а його попросили піти. При чому, водночас і дирекція, і трупа театру, де він працював. Рідкісний випадок.

Режисер оглянув трупу, скривився, двічі плюнув собі під ноги та промовив: «Ладно! Пойдет! Начинаем работать!»

Прем'єру «Бидиха» призначили на 24 серпня.

Здавалося, ніби тепер, коли були й актори, і сценарій, і режисер, і приміщення, всі інші телесики, віддаючи належне організаторам вистави, зголосилися принаймні закрити очі на те, що діється у них під носом.

Але не все так сталося, як гадалося.

Дійсно, репетиції за наполяганням режисера відбувалися кожен день: і в будні, й у вихідні. Але за той нетривалий час, який передував прем'єрі, маленьку трупу сколихнули три великих скандали.

Першими двома були Люба та Стася.

Режисер, незважаючи на свої не зовсім чоловічі зовнішність і поведінку, встигав не тільки проводити багатогодинні репетиції, але й розважатися. Причому робив він це, як умів, не звертаючи увагу на зміну соціального та культурного оточення.

Те, за що в місті ти б опинився на першій сторінці таблоїда, у світі телесиків могло стати причиною зникнення кількох передніх зубів, а то й більш важливих для подальшого повноцінного існування органів.

Пізніше, пояснюючи свої дії, режисер із награним подивом просив продюсерів та інших членів трупи пояснити, в чому він провинив перед місцевим суспільством, що воно його так відметелило лише за двох сімнадцятирічних дівчаток. Тим більше, що він їх «почти не бил батогами».

Два дні після випадку з Любою та Стасею репетицій не було. Можливо, режисер себе дійсно погано почував. А може, він просто боявся з’явитися на людях.

Третій скандал звалився на плечі творчого колективу зовсім несподівано, коли всім здавалося, що керівник уже засвоїв урок і ніколи не припуститься подібних до Люби та Стасі помилок. І тут на тобі – Павло.

Хоча, чесно кажучи, судячи з зовнішнього вигляду та поведінки режисера, Павло був доречнішим, ніж Люба та Стася.

Після цього інциденту репетиції не відбувалися цілий тиждень. А коли відновились, то збиралася трупа лише ночами. З режисером перестали вітатися за руку навіть сценаристи.

Але, не зважаючи на всі ці негаразди, за тиждень до прем’єри вистава була майже закінчена. Залишилися лише деякі подряпини на досконалому тілі спектаклю, які треба було відполірувати, і можна було запрошувати глядачів. Тиждень часу вистачало з головою.

За два дні до 24 серпня, коли оголошення про майбутній показ спектаклю вже висіло майже на кожному стовпі, до театралів завітали гості.

Гості назвалися громадою села та попросили дозвіл на те, щоби бути присутніми на генеральній репетиції «Бидиху». Актори, драматурги та продюсери переконали незгодного режисера, що це таки громадськість і пустити її треба. Демократія ж.

Режисер голосно розповів, де саме і при яких умовах він зустрічався з цією демократією та що їй сказав при зустрічі, але скорився конституційній більшості.

Генеральна репетиція відбулася пречудово. Актори грали в такому куражі, що навіть режисер, який до цього їх інакше як «идиотами» та «бездарями» не називав, плакав, коли у фіналі всі четверо героїв у відчаї поїдали один одного.

«Громадськість» же дуже спокійно сприйняла те, що відбувалося на сцені. Дехто навіть заснув. А дехто навіть аплодував наприкінці деяких сцен, вважаючи, що це кінець вистави.

Гості всім, окрім режисера, потисли руки, попрощалися та пішли з театру.

Ранком Дня Незалежності на місці відремонтованого за два місяці під театр колишнього сараю залишилось лише кілька почорнілих колод, що ледь диміли. Актори, драматурги, продюсери та режисер так і не показаної широкому загалу вистави мовчки стояли навколо згарища своїх надій.

За два дні вони у повному складі залишили край телесиків і перебралися до найближчого міста, де почали знімати кіно, розраховане на німецького глядача.

На місці ж колишнього театру фанат «Бидиху» (один із тих, хто приходив у складі громадськості на генеральну репетицію) відшукав кілька обгорілих аркушів із текстом п'єси. Щоправда, він не пам'ятав, щоб деякі моменти з того, що йому вдалось розібрати, були на передпрем'єрному показі. Скоріше за все, це були ті сцени, що були вирізані з трьохгодинної вистави чи взагалі залишилися від «Кривавого метаболізму» та «Помсти аргусу».

Фанат ретельно зберіг свою знахідку, і, завдяки цій героїчній людині, вона залишилася для історії.

«Кривавий метаболізм», «Помста аргусу», «Бидих» (уривки)

Тросм. Кру!

Кру. Метан, моро!

Тросм. Пропі. Тпр ин бікен.

Стип. Цяпт о гім щите вімит.

Тросм. Ніпіц моро кан.

Кру. Иииииииииг.

Перша дівчина (співає).

Чом ти не прийшов,

Як місяць зійшов?

Я ж тебе чекала…

Хлопець. Ти не повіриш! Тут таке діло! Їду я трасою, а тут із-за рогу – бидих! – вилітає зелений кроль. Ого! – Думаю, я. – Оце…

… Пимарі нотен ол! Ууууу! Зіми.

Кру. Ов-ва. Еик моро кан. Ніпиц. Панифунда о екат, екат дол хтиванчусіг.

Стип. Оййо.

Шевченко заходить із рушницею в українську хату. Він бачить у куті портрет Шевченка в рушниках, тричі хреститься і лише після цього звертає увагу на тих, хто сидить у кімнаті.

Там сидять Генерал Шухевич (у костюмі майора) та Жінка з косою (в костюмі жінки з косою) та п'ють горілку.

Шевченко. Бабко, курки, яйця, млеко! Швидко! Швидко! Партизанен не бачен?

Зрозумівши, що ніхто не панімаєт його української, Шевченко кусає жінку з косою у шию та п’є її кров. Шухевич відчуває, що треба тікати, й намагається втікти. Шевченко, не відриваючись від справ, стріляє з рушниці в генерала у костюмі майора.

Жінка з косою (хрипло). О Боже! Він вбив Шухевича!

Шухевич (помираючи). Сволота!

Хлопець (потягуюсь на нарах). Усе, я піду. Вже труби заводу Петровського загуділи. Ранок настав.

Жінка-полісмен. Ні, милий мій, залишись ще хоча б на півгодинки! То не завод Петровського, то лише завод Карла Лібкнехта. А він знаходиться на Лівому Березі, їхати до нього далеко, тому його труби гудуть на півгодини раніше, ніж Петровського.

Хлопець, одягаючись. Не обманюй мене та себе, жінко! Що ж я, по-твоєму, не відрізню Петровку від Карла Лібкнехта? Петровка гудить у ноті ля, а Карла Лібкнехта у ноті…

…блууп…

Кру. Амінь!

7. Телесики та дискурс

Дискурс відіграє одну з визначальних ролей у житті телесиків. От тільки вони не знають, що то таке.

З усіх телесиків один тільки Умберто зустрічав у книжках це дивне слово. Але, на його щастя, він уже пребагато років вештається по заробітках десь в Італії. Невдаха. От знає він про дискурс, і йому від цього краще?

Проте, якщо телесики не знають про існування такого поняття, то це не означає, що його не існує. І що його не існує в житті самих телесиків.

От, наприклад, пішов старий Ілько пасти овець на полонину, піднявся на саму гору, подивився звідти на долину телесиків, і на кілька долин, заселених українцями, почухав у себе за вухом, закурив люльку. Дискурс? Дискурс!

Або ще випадок. Молоденька Іванна в понеділок гуляла з Петром, у вівторок з Миколою, в середу та четвер з Нестором, у п'ятницю сама з собою, в суботу з трактористом, у неділю зі старим Ільком, а понеділок всі вони пішли до лікаря. Лікар дивиться на хворих і від несподіванки (він гуляв з Іванною минулої середи) нічого сказати не може. Тому що дискурс.

І в подружньому житті не обійшлося без нього. Чоловік повертається з роботи, а жінки немає вдома. І, взагалі, в хаті не прибрано, їжа не приготована, вода не нагріта, горілка кудись поділася. А на столі записка: «Прощавай! Не можу більше так жити. Повертаюся до мами. Оксана». Оце так дискурс!

Навіть у школі, й там без дискурсу ані кроку ступити не можна. Ліворуч підеш - там математика та дискурс, праворуч підеш - там фізкультура та дискурс, прямо рушиш - стіна. Злякаєшся дискурсу й побіжиш додому - двійка за поведінку (бігати на території школи заборонено) та батьків до школи (прогулювати також не можна). І ніяких більше самовільних дискурсів! Особливо на уроці співів!

В туалет без дискурсу не сходиш, дитину не народиш, слоника не вигуляєш, шибки не розіб'єш. Всюди він. І це добре, що телесики ще не знають про існування такого слова!

Принаймні, так було, поки Умберто не схотів на старість років з'їздити на Батьківщину, подивитись, як живуть його колишні земляки, посидіти востаннє попід рідними з дитинства пальмами.

Телесики не зразу впізнали у цій літній вже сивій людині свого. Вони звикли, що час від часу їхніми селами вештаються всілякі гармидері та просто жебраки. Тому, побачивши на вулиці якогось дивного вигляду бороданя, вони довгий час проводили того поглядами, ховаючись вдома за занавісками. «Милостиню не подаємо! На дворі злий собака» - Красувалося на паркані перед кожною другою хатою. На інших парканах було написано щось куди емоційніше стосовно гостей.

Телесики вважали себе дуже гостинним народом. Вони завжди були раді туристам й іншим зайдинцям, особливо таким, які оминають їхні села стороною.

От і на Умберто телесики дивились з підозрою. Дехто на всяк випадок навіть сокиру відкопав (давня телесиківська традиція: закопувати та відкопувати сокири). Проте напругу знала бабка Параска. Вона вибігла на вулицю, наздогнала здивованого відсутністю людей Умберто та плюнула йому прямо в обличчя. Нехай не думає, що вона забула!

Умберто посміхнувся та обняв стару. Багато років пройшло з того дня, як він через Параску змушений був втекти до Італії.

Народ висипав на вулиці. Всі, авжеж, знали цю історію. Дехто тоді навіть гнав тоді палицями молодого Умберто до границі села.

Зустріч вдалася на славу! Алкоголь та їжу оплачував гість. Масовку бенкету створили самі телесики. Це вони вміють. Старий ще не забув телесиківську мову, хоч і говорив нею з дивним акцентом. Це трохи насторожувало місцевих мешканців. Особливо, деякі незрозумілі слова, які він час від часу вживав у розмові. Наприклад, «структуралізм», «сінгулярність», «архетипи» та той же «дискурс». «Це, напевно, якісь італійські слова» - казали пошепки телесики один одному. А директор школи, з яким Умберто вчився в одному класі, запросив старого товариша наступного дня прийти та розповісти учням трохи про Італію та й взагалі.

Умберто без вагань зголосився на пропозицію, й на ранок був у школі. Його відвели в актову залу, де вже були зібрані всі-всі учні з першого по тринадцятий класи. Тисяча сто дванадцять школярів і школярок.

Умберто поправив краватку-метелик, струсив пилинки зі смокінгу, підійшов до кафедри, кхекнув у мікрофон та прочитав учням та викладачам двогодинну лекцію на тему «Італія в семіологічних концепціях сучасних поструктуралістів Флорентійської школи». Уявляєте собі? Усій тій тисячі з гаком чоловік.

Ніхто ані з учнів, ані з учениць, ані з вчителів не зрозумів ані слова у тій двогодинній лекції свого колишнього земляка. Закінчилося це тим, що Умберто, як і в старі добрі часи, гнали палицями до краю села.

«І не повертайся до нас більше, дискурс з бородою!» - Крикнув йому вчитель фізичного виховання в спину. Слово «дискурс» у лекції зустрічалося настільки часто, що навіть людина з такими обмеженими розумовими здібностями його запам'ятала.

Далі виявилося, що слово це сподобалось не тільки двометровій горилі в спортивному костюмі. Учні також іноді вслуховувалися в те, що їм казав той бородатий дядько з дивним акцентом, і вичленили з усього тільки «дискурс» та деякі сполучники й прийменники. Допоміжні частини мови вони знали й самі. А от дивне італійське слово виявилося саме таким, якого давно не вистачало для повноцінного існування телесиківської мови у школі. Особливо добре воно виглядало у поєднанні з тими ж прийменниками. Особливо, прийменниками «на» та «в». Особливо, в бранці.

Якби шановний італієць Умберто знав, що словом «дискурс» у гірській школі на його малій Батьківщини будуть не вихвалятися, а лаятися, він би сам себе забив палками.

А епідемія «дискурсу» все поширювалася та розросталася. Скоро це магічне слово-паразит вийшло за межі шкільного подвір’я на вулиці сел. То тут, то там можна було почути такі дивні фрази на кшталт: «А пішов ти в дискурс!» чи «Дискурс би тебе трафив, падло дискурсувате!» Школярі ж, взагалі, використовували його частіше, ніж усі інші слова. Дискурс на дискурсі дискурсом поганяє. Чи наш дискурс найдискурсійніший дискурс в усьому дискусійному світі дискусійних дискурсів. Горе якесь.

Тоді педагогічний колектив порадився та прийняв жорстоке рішення, аналогів якому не було з часів поширення у коридорах навчального закладу слова «гвинтівка». І вже наступного дня на кожному поверсі висіло по декілька оголошень такого змісту: «З такого-то часу на території школи заборонено вживати слово «дискурс» і похідні від нього слова та словосполучення. Порушникам загрожує двійка за поведінку в році, відрахування зі школи та служба в українській армії. Педрада». Останній аргумент так налякав учнів (учениці в переважній більшості були дівчатами вихованими і таких слів не вживали), що вже через тиждень ніхто навіть пошепки вдома під ковдрою не згадував це лихе слово.

Лишившись міцної підтримки з боку школи та її мешканців, й інші телесики потрохи перестали вживати це слово на літеру «д». Тим більше, що в телесиківській й українській мовах було ще багато цікавих незрозумілих слів, якими можна кидатися один в одного, наприклад «метросексуал», «йожеф сабо» чи «голодомор».

8. Телесики та Бог

Попри те, що тема існування телесиків як таких не дуже турбує світові наукові, громадські та науково-популярні спільноти, але ж один аспект існування цієї нації давно не дає спокійно спати кращим науковцям планети.

Релігійні переконання телесиків настільки розвинуті й одночасно незвичні для всього іншого цивілізованого та нецивілізованого світу, що не один десяток наукових співробітників різного рангу намагався написати наукові роботи на цю тему. Щоправда, жодна з цих робіт так і не була опублікована хоча б у якомусь виданні. Навіть у жовтих газетах країн Мексиканського заливу. І справа тут не в науковому невігластві дослідників чи упередженості або прискіпливості редакторів. Просто жоден із науковців, що хотіли розкрити науковій, громадській чи науково-популярній спільноті чарівний світ релігійності телесиків, не дожив не тільки до виходу друком, але й до закінчення власних польових або кабінетних досліджень.

Першим із європейських наукових авторитетів, хто зацікавився космогонією телесиків, був німець Отто фон Шульц, що навідався у гори в 13 столітті. Він кілька разів відвідав релігійні свята місцевих племен і був настільки приголомшений побаченим, що тричі плюнув на свій членський квиток клубу Тевтонських лицарів і хотів було відправитися додому нести світ телесиянства темним католикам. Він навіть узяв собі місцеве ім'я – Iwan (на честь Відомо-Кого). Але всім його планам завадило стихійне лихо, яке знесло кілька дахів з осель телесиків і самого Івана фон Шульца. Тіло його не знайшли. І не шукали.

Фон Шульц був першим, але далеко не останнім із тих іноземців, які, ознайомившись з вірою телесиків, готові були нести її у світ. Участь усіх цих людей була різною за формою, але однаковою за змістом. Смерть чекала на тих, хто мав намір винести за гори те, що було народжено в горах. Щоб не перераховувати чисельний список імен цих нездар, ми просто приведемо цікаву красномовну статистику.

З тих часів, коли перші іноземці з'явилися на телесиківських теренах, сімдесят одна людина з них загинула від удару блискавки, сорок три людини потонуло в мілесенькому гірському струмку, що тече долиною, п'ятьох з'їли вовки, трьох бродячі собаки та одного корова. Двоє гостей загинули із різницею в двісті чотирнадцять років від копирсання в носі. Перший – у власному в носі, другий – у чужому. Для порівняння треба сказати, що за цей же час блискавка вбила лише трьох телесиків.

Із гордим крокуванням Землею технічного поступу список смертей, якими гинули дослідники телесиківського Бога, значно розширився.

Голландський ентомолог Гуго ван Ніхтенбук загинув від удару струмом при спробі ввімкнути свій сачок для ловлі метеликів у розетку. Нащо він це робив, наразі невідомо. Але кажуть, що поліція знайшла на столі в кімнаті готелю, де все це відбулося, рукопис статті «Lepidoptera в священних книгах народу телесиків».

Росіянин професор Анатолій Фомєнков був знайдений із калькулятором в горлі. Учні науковця, що бачили його останніми, розповіли, що на калькуляторі він намагався вирахувати дату народження Ісуса в телесиківському селі.

Згадані вище факти смертей кращих наукових розумів планети – це не поодинокі випадковості. Десятки, а то й сотні науковців загинули, намагаючись розповісти світові правду.

Схоже на те, що якісь вищі сили (про це попереду) не хочуть, щоби світ дізнався про їх існування, та знищують кожного, хто збирається розповсюдити інформацію про них.

Погіршує ситуацію те, що кожен новий науковець, ставши володарем інформації про релігійні погляди телесиків, зтикається з тим, що не може ніде в літературі знайти посилання на цю тему. Переконавшись в унікальності знань, що потрапили їй у руки, людина в своїй науковій роботі намагається розкрити тему якомога ширше та глибше. Це й губить її. Жодна з таких праць не була закінчена. Смерті, смерті, смерті... – ось те, що супроводжує народ телесиків у часи всієї його кривавої історії.

Але не можна більше мовчати. Не можна терпіти. Настав час, аби розказати все про цих неписемних сектантів та їх ненажерливого бо..

Додав Максим Січеславець 19 червня 2009

Про автора

Друкувався у часописах "Четвер", "Нова Проза", "Мистецькі Грані". Один із співупорядників останніх чисел альманаху "СТЫХ".