Учасники

Автори / Ольга Волинська / ГОРЕ-ЗАРОБІТЧАНИ

ГОРЕ-ЗАРОБІТЧАНИ

Це було справою не для нервових. Тобто - не для таких як ми. Але хтось підрізав нашому вибору крила і він, зігнувшись удвоє, гірко скиглив в опльованому кутку безвиході.

Ми були на кордоні між Україною та Білоруссю.

- Квиточки та документи показуємо! - прасував задуху автобуса металевий голос контролера. Велика тінь його постаті віддзеркалювалась на обличчях пасажирів гримасами занепокоєння і, навіть, - страху. Маленькі діти у такі хвилини переставали сміятись та ставали схожими на спійманих наляканих метеликів. Більша частина пасажирів автобусу – жінки, вимушені торговки, які б ніколи не стали за прилавок, якби не сувора диктатура безгрошів’я. Прикро, що їхні чоловіки у цей час ходили у звитяжні походи від обдертого дивану до пивного кіоску і назад.

Пасажирки показували справжні та майстерно підроблені документи. При цьому, аби відволікти увагу ревізора, уміло з ним загравали. А найбільш нервові – витягували з кишень, приготовані завчасу “зелені”.

Прилизана євростандартом вітчизняна митниця з підозрою косилася у бік своєї білоруської сусідки, від якої несло прогавленим українським обманом.

Тим часом “прогавлений обман” перебігав погано контрольовану лісосмугу, налякано озираючись на всі боки. Це була я. Одна. Без документів (інакше цей ризикований рейд був би непотрібним). Паспорта у мене ще не було, а мамин документ був старого радянського зразка. Замінити його - українським вимагало часу та чималої суми у красивому конверті. Тому, порадившись з мамою, ми вирішили, що 15-річному дівчиську простіше відвертітись від неприємності, ніж підозріло-самотній жінці з простроченими документами. Я була озброєна необхідним запасом фраз самозахисту, коли, не дай Боже, натраплю на міліціонера.

Сонце сховалося за пазуху високих ясенів, у яких від приємної лоскотки тремтіло листя. По землі тягнулися кущі незнайомої мені ягоди. Кілька плодів чиєюсь необережною ходою були перетворені на маленькі червоні клякси. Раптом - мені здалося, що я сама – ягода на наковальні, яку кожну мить може розплющити реальність. У цю ж секунду позаду щось голосно зашаруділо. Обернувшись, я оніміла: на мене наступала велика міліцейська вівчарка. “Ось і кінець!”- блискавично паралізувало думки. У тому, що мене спіймають вже не було ніякого сумніву. Але хвостатий мент поводився дуже дивно: повільно підходив до мене, і , наче зважував щось у своїй собачій голові. Ткнувши вологим носом у моє праве коліно, пес милостиво повернувся до порушниці задом і побіг невідомо куди.

Врятована! Неймовірно! Навіть ясени перестали дихати, спостерігаючи за нами. Коли затихли собачі кроки, вони полегшено зітхнули та знову зайнялися своїми справами.

Ще повністю не оговтавшись, я вийшла з лісу і побачила свій автобус. Це була вже не перша втеча від закону на українсько-білоруському кордоні. І водії з розумінням ставились до «перебіжчиць».

* * *

Немигаючим поглядом я пронизувала, заляпане брудом і трупами комах, вікно. Білоруські села тягнули за собою великі торби засіяного поля. Вологе шосе та приплюснута нескошена трава в один голос кричали про нещодавню зливу. На півнеба простяглися дві переплетені райдуги, наче арки, що відкривають дорогу в інший світ.

“Понтовий” рейд на кордоні, як завжди, не закінчився мирно. Затримали жінку, у якої не виявилось необхідної медичної довідки на товар. Насправді такі “папірці” мали одиниці. Більшість купували довідки за цінами, встановленими розкутою совістю митників. У цієї жінки через те, що вона їхала на заробітки вперше, не виявилось зайвих грошенят. Її висадили з автобуса з усіма п’ятьма відрами вишень та повною душею образи. Пасажири співчутливо визирали з вікон, проте жоден з них не запропонував допомоги. Вже через хвилину нікого не хвилювала її подальша доля. Вишні мовчали. Мовчала дорога. Жінка залишилася один на один зі своїм найбільшим ворогом і другом – собою.

У салоні бешкетувала тиша. Усі готувались до наступного бою – Брестського базару.

Поруч тихо посапувала моя провідниця Олена – мамина подруга, жінка з базарним минулим. Та це не заважало їй бути до біса непрактичною, неуважною в грошових операціях та легковірною – тобто, з повним протипоказом до торгівлі. Проте і її вибір - був маленьким бездомним собакою, що поневірявся у пошуку свого хазяїна.

Цього разу ми везли на базар банки. Звичайні скляні 2-х та 3-х літрові посудини. Без кришок. На них не вистачило грошей. Скляний товар, заштовхнутий на останнє сидіння автобуса, голосно клацав зубами від страху за своє розбите життя. У кожну мить його тендітна душа могла відправитись у смітник. Друга половина товару знаходилась у багажному відділенні: серед мішків з огірками, перцем, цибулею, і довгою шеренгою відер зі спресованими ягодами. Кожен віз на ринок те, що мав, а хто не мав нічого – віз те, що міг перекупити за дешевшою ціною. Тепер наших “перекупок” не зневажали, а просто перекупляли у них товар задля більш вигідного продажу. Бо ніхто так не цінує чужого і не зневажає свого, як українці.

На небезпечне торохкотіння скла ніхто не звертав уваги. Ми добре розуміли, що найменша подряпина залишає банку непридатною для ринку, проте знайти інше місце для нашого товару було те ж саме, що змусити водія роздати всім пасажирам по безплатному морозиву. Ну й спека! Одяг неприємно прилипав до тіла та нестерпно хотілося виключити це остогидле сопіння!

* * *

“Я люблю-у-у тебя до сльо-о-з” – стогнало з маленького продуктового кіоску на всю площу Брестського автовокзалу. Ми з Оленою якраз завершили спорудження двох скляних веж з основою дешевих візків. Страшенно хотілося пити, але ми мусили за будь-що встигнути перед своїми ж “колегами по нещастю” зайняти вигідне місце на ринку.

Сонце припікало не гірше маститого садиста, а торговці холодними напоями робили з цього гроші. Різноманітні соки, морозиво, холодний квас були хітами базарного літа.

Нам усе ж таки вдалося знайти вільне місце, втиснувшись між худощавою жінкою, яка торгувала польськими солодощами та високим гучноголосим грузином з персиками. Цікаво, як потрапив чорноволосий фрутмен у цю частину базару, неофіційна назва якого – “хохлівські ряди”? Мабуть – по знайомству...

Ми розібрали скляні вежі та поскладали банки так, щоб при першій необхідності непомітно сховати їх під прилавок, а самим – перетворитись на звичайних покупців ( адже платити за місце на ринку ніхто не збирався).

Раптом – хтось грубо ляснув мене по плечу. Від несподіванки я навіть присіла. Позаду мене розмахував 5-ти доларовою купюрою здоровенний беззубий бовдур, який вийшов зі сріблястого BMV, та, очевидно, хотів придбати наші банки.

- Без здачі, - недбало кинув він Олені, яка запобігливо простягнула йому упаковку скляного товару.

- Дякую, - ледве не вклонилася шефиня.

Мене трохи не знудило. Підлабузництво до покупців, я вважала, насторожує їх до якості товару. Але це була ще одна характерна риса характеру Олени, яку годі було виправити.

* * *

Сонце понуро тягнуло із собою за горизонт порожні пляшки з-під Coca-Cola та пластикові стаканчики із залишками несмачного квасу. Ми не збиралися сьогодні повертатись додому, адже лишилися б прибутку.

Місце на ніч для торговців з України незмінне – автовокзал. На сторожі свого “дорогоцінного” товару. Для більш успішних – відчинений зал підвищеного комфорту, проте, українців у ньому, зазвичай, приймають не дуже приязно.

Брестський “міжнародний” базар поступово згортався у “лялечку”, щоб зранку прокинутись свіжим метеликом породистого шахрайства. У нього був шанс хоча б на коротку літню ніч скинути з душі великих червів докору сумління. Так розмірковувала я собі, поки Олена відвозила нерозпродані банки до камери схову.

Несподівано переді мною з’явився кремезний чолов’яга. Шкіряний гаманець на поясі та сильний загар, щедро покритого волоссям тіла, видавав у ньому бувалого та успішного торговця.

- 50 баксів! - вистрелив у мене його вицвіло-блакитний погляд.

- У нас немає стільки банок, - чомусь винувато відповіла я.

- Не банки, дурепо, я тебе купую, - прозорі зіниці ще більше видовжились, неначе у хижого звіра, який натрапив на слід жертви.

Якусь мить я приходила до тями, роздивляючись причавлену ягоду на наковальні.

- Я не продаюсь, - рішуче відрізала нахабі та повернулася обличчям до якоїсь жінки.

- Як хочеш... - розчаровано прозвучало позаду.

На наковальні лишився неприємний осад. Прибігла захекана Олена та, навантаживши візок останніми банками, знову помчала до вокзалу. Вона ніколи не ходила нормально. Я понуро попленталась слідом.

Додав ольга Волинська 07 вересня 2009

Про автора

У 2003р.