Учасники

Автори / Ольга Волинська / ЧУДОВА РОБОТА

За вікном пошарпаної електрички наздоганяє вітер захекана Волинь у чорному комбінезоні ночі з кошиком, повним зірок. Замість кошика у мене – нова спортивна сумка, наповнена тінями страху перед великим містом. Його суворим, завжди заклопотаним обличчям з чорною піратською пов’язкою байдужості. Його скрипками, які грають тільки те, за що заплачено. Але, це – тільки перший погляд на Київ. Придивившись уважніше, розумієш – то була лише маска неперевершеного актора.

Навпроти мене – складена утроє бабуся, яка виглядає років на сто. Але у її очах світиться душа – вродлива чорнявка, як вогонь – весела, наче весняна злива – молода та не передбачувана. Стрімка ріка чорного волосся з роками перетворилась на сиве гніздо, у якому тепер дрімає підстаркувата забудькуватість. Я відчуваю, що ця бабуся казкарка. Її видає вразлива теплота обличчя, біля якої гріється, мабуть, не одне внуча.

Біля бабусі, наче наелектризований сидить білявий юнак. Мені відомий його діагноз: майже невиліковна залежність від успіху. Мабуть, хлопчину покликала столична Муза. Біляве волосся амбіційним їжачком доповнює невдоволений вираз обличчя.

До вагону, наче до великої шпаківні, увійшли контролери. Одразу кілька сполоханих шпаків злетіли зі своїх нагрітих місць. Я встромила свій погляд у плетений кошик Волині. Цього разу у мене був квиток.

* * *

Жінка чистила моркву. Через відчинене вікно до кухні залетів наляканий воронами вечір і присів їй на плече. Русява немолода вже хазяйка готувала улюблений салат свого сина: моркву по-корейськи. Гола, без абажура, лампочка дико соромилась незнайомого чоловіка -вечора. І раптом – вона померла. Квартира захлинулась темрявою.

- Віталію! – вилетів з кухні привид жіночого голосу, - поглянь що трапилось. Схоже, знову дітвора жартує.

- Добре, мамо. Зараз я вправлю мізки цим бешкетникам! Скільки ж можна отак веселитись?! – полоснув тишу різкий голос.

Двері за Віталієм непристойно лайнулись. Може, вони передчували щось недобре? Пронизливий крик сусідки, неначе пробку, виштовхнув із сірого бутля квартири налякану матір. Біля лічильника у дуже незручній позі лежав її син. Русявій жінці здалося, що вона починає сивіти. Невже – мертвий? Проте, ледь помітне коливання грудей, виштовхнуло за двері серця запінену потвору відчаю.

- 340 Вольт, - промовив лікар, який жив поверхом вище і у якого світло не пропадало. – Хлопець міг загинути. Але він житиме, хоча, мабуть, без правиці та обох ніг.

Матір не вірила своїм вухам та очам. Вона відчувала, як хтось невидимими ножицями, неначе аплікацію, вирізає її серце.

На підлозі старої кухні доїдали залишки моркви задоволені таргани.

* * *

Наша електричка гордо в’їзджала у маленьке місто залізничників – Ковель. Тут має бути пересадка на швидкий потяг до Києва. Бабуся згорнула газетний клунок з крихтами білого домашнього хліба у стареньку сумку. Юнак рвучко підвівся та залишив під дерев’яною лавчиною зім’яту упаковку з-під цигарок.

Біля дверей вагону розсипалася жменя згорблених бабусь із шматяними бебехами. А поруч - повногруді громоголосі жінки відчайдушно тягнуть за собою великі смугасті сумки, доверху наповнені солодкими паличками та туалетними папером. Вони – торговки із освітою вчителів, лікарів, музикантів. Рабині своїх сумок, королеви базарних прилавків.

Без сумніву, на дні смугастих тягайлиськ тремтять від страху, приховані цигарки та пляшки з оковитою. Жінки винувато просять пасажирів узяти у них по одній упаковці “Camel», бо лише така кількість є дозволеною для перевезення через кордон. Вони обв’язують навколо пояса неліцензовану “Столичну”, яка трясеться при кожному наближенні міліціонера. А незабаром – вже кожен покупець починає скидатись на переодягнутого сторожа порядку. На обличчі цих жіночих доль різко виступають чоловічі риси.

За вікном спіткнулась Волинь: плетений кошик перевернувся і зорі з гуркотом покотились по землі неба. Такі стиглі та спокусливі. Щоб повністю відчути себе Євою, мені бракувало лиш Адама.

Електричка, неначе кінь, відфоркувалась невдоволенням втомлених людей. Кучер натягнув віжки. Я ніколи не поспішала виходити з вагону першою. Ця хаотична колотнеча нагадувала надувного м’ячика, підв’язаного на кольоровій резинці, яким грається невидимий бешкетник.

Велика спортивна сумка тягнула донизу моє праве плече. Я вийшла з вагону, пропустивши останнього пасажира. На очі наступив незграбною п’ятою оранжевий ліхтар. Я заплющилась. Клоноване людьми сонце відступило. Біля нього на вологій лавчині лежав чоловік, неначе хлопчик, зігнувши коліна і підклавши під голову руки. Навколо розгубленого ангела його сну виконувало ритуальний танець п’яне чортеня.

Мене мучило питання: хто ж вони – чоловіки вразливих істот, яких потягнули у бік білоруських базарів їхні торби? Такі ж як цей, що спить під абажуром ліхтаря чи ще гірші? Чи вони такі що їх взагалі не існує? Повипадали через дірки у жіночих серцях. Стали жертвами космічних протягів ображених душ.

За мною слідували по п’ятах суворі жандарми спогадів. До болю в голосі було шкода маленьких дітей знедолених жінок, які, неначе лелеченята у високому гнізді, чекають на повернення з полювання мами. Жандарми підняли із землі розбиту скрипку і заграли на останній високій струні якусь дуже сумну мелодію.

У просторому та світлому залі очікувань не було жодного вільного місця. Ніч непомітно підглядала за людьми, які згорбившись стояли вздовж пофарбованих стін. Вони чекали, поки зупиниться карусель одних безсонь, звільняться місця і розпочнеться нове коло. Раптом – я побачила вільного “коня”. Осідлавши його, помітила поріч – неймовірно! - ще одну істоту, яка спіткнулась на рейках безвиході. Це було написано у її блакитно-благальному погляді.

* * *

Русява жінка – матір вийняла зі свого тайничка останні гроші. Це було на “чорний день”. І ось він настав у всій своїй потворній чорноті. Віталій третій день лежав без свідомості і, схоже, грав з долею на життя. Посередниками у цій грі-боротьбі були лікарі, які не вважали свою участь дешевою. Мати була готовою сама кинутись у великий пилосос під назвою “лікування”: віддати свої нирки, легені, серце... Але – цього було замало. Для спасіння сина були потрібні гроші. Великі гроші. Найближчі люди – рідня, ніби змовившись, стали схожими на бездушних сфінксів. Неначе за порухом неймовірно злостивої палички, усі одночасно збанкрутіли, і зійшов грим корисливої доброзичливості. А заможні незнайомці, як від бездомної собаки, утікали від чужої

біди.

Білий пухнастий Васько нерозуміюче дивився на хазяйку. Раніше вона ніколи не забувала погодувати свого кота. Але русява жінка сама голодувала. Після потужного електричного розряду, що перерізав вени її флегматично-спокійному життю, думки про їжу здавалися непристойними. Але ж треба жити. Заради сина. І мати безсило попленталась на кухню.

Лампочка без абажура вже нікого не соромилась , а понуро розглядала потрісканий лінолеум. Віталій якраз збирався днями його замінити. У очах матері, неначе голодні горобці, застрибали сльози. Ну що ж, - нарешті зважилась жінка, - якщо немає іншого виходу - піду з простягнутою рукою. Я ж не жебрачка, я – матір.

* * *

Я була зворушена незвичайною історією своєї співрозмовниці. Спини людей, які сиділи попереду нас, здавалися бездушними скелями у порівнянні з цією тендітною, на перший погляд, жінкою. Ця душа у наручниках обставин здавалась майже святою.

Коли, змушена звернутись по допомогу до багатих рідних, ця жінка приїхала до них, то й сама не помітила, як опинилась за дверима: з порожніми руками, думками та серцем. Тоді вона побігла у поле з твердим наміром зав’язати на собі вузол – власними дешевими панчохами. Відчай уже з насолодою потирав свої спітнілі долоні, але...жінка спіткнулась, упала на коліна - і почала молитись. Можливо, це влаштував її засмучений ангел-охоронець, а, можливо, врятована почула скрипку, на якій з усіх сил грала надія. Вона підняла жінку з колін і поставила перед дверима співчутливого директора великої автозаправки. Він допоміг першим, а потім були благодійні фонди, чоловічі та жіночі монастирі. Не вистачало половини потрібної суми. Знову – благодійні організації, бізнесмени, і, нарешті – ворота Почаївської Лаври з бродягою на чатах, біля якого нещасна мати поставила і свою мисочку...

І тепер – яка дрібниця! - на операцію синові не вистачає якихось 200 гривень. Якраз стільки, аби сходити на екскурсію у Київські печери та на прем’єру в оперний театр.

-Тримайте, - рішуче простягаю гроші. –На Лавру позичу у подруги, а в театр піду іншим разом.

Русява жінка не відмовлялась. Великі краплини вдячності котились по її щоках. Руки тремтіли. Губи безсильно відкривались у марній спробі щось вимовити. Але постаріле за кілька місяців обличчя було промовистим за будь-які слова.

- Залиште свою адресу, - нарешті вимовила жінка.

- Навіщо? Мені не потрібна вдячність. Нехай буде здоровим син. І ще – я знаю, ви голодні – пригощайтесь пирогом. З яблуками. Мама пекла...

Кілька хвилин тому прибув мій потяг і потрібно було поспішати. Ми обмінялись прощальними фразами і я назавжди запам’ятала цю русяву жінку: таку мініатюрну і таку сильну.

Я пройшла усередину вагону і довго не могла знайти своє місце. Нарешті, вмостившись, прислухалась до церковної служби, яка йшла у мені! Ні словом, ні рухом, ні думкою не зруйнувати б цієї тиші! Які ікони! А я і не знала, що вони є!

Але ми чомусь все не рушали.

- Чому стоїмо? - спитала я у кондуктора.

- Якась несправність колій. Їх якраз ремонтують. Стоятимемо ще хвилин сорок.

- Сорок хвилин….

Раптом мені захотілось ще раз побачити чистий блакитний погляд щасливої матері і я рушила до вокзалу.

У залі очікувань жінки не було. Я вирішила зачекати. Минуло хвилин 15, але вона так і не з’явилась. Трішки засмучена я вийшла з вокзалу та попрямувала до шеренги блискучих кіосків купити на дорогу своїх улюблених солоних горішків. За столиком біля одного з кіосків гомоніла купка захмелілих бомжів. Вони, весело піднімаючи пластикові стаканчики з шампанським, голосно проголошували тости за якийсь свій успіх. А який може бути у них успіх? – скептично подумала я. Хіба-що знайшли золотий скарб, пограбували банк, чи знову обдурили чиюсь надмірну довірливість. Раптом – я почула знайомий ніжний голос, що дзюрчав поміж чоловічого словесного “гопака”. Розпатланий бомж, чимось схожий на здеградованого Кіркорова, затягнув: “Тілала-віва, віва-вікторія, сьогодня жебрачка, а завтра – ти глорія!” Його зухвалий погляд пестив русяву мученицю. “Чудова робота! - гиготнув інший гнилозубий бродяга. – За таку гру – і Оскара можна! Переможниця, досі не помічаючи своєї осміяної благодійниці, посміхнулася повним ротом. Крихти мого пирога з яблуками з гуркотом розбились об холодний асфальт.

2003р.

Додав ольга Волинська 07 вересня 2009

Про автора

У 2003р.