Автори / Ольга Волинська / НЕЗНАЙОМЕЦЬ
Я залишала це місто. Мабуть назавжди. Втрачаючи його – я змінювалась, зменшувалась, карликовіла. Чи випадково, це трапилось у ту саму мить, коли осінь мокрим віником вигнала зі свого дому бабусю у павутинні - бабине літо.
До відправлення потяга лишалось кілька годин і я вирішила востаннє поглянути на рідні родимки на тілі міста, до яких звикла настільки, що уже й не помічала. Кортіло востаннє послухати легковажну балачку вулиці, торкнутись хитро сплетених пальців провулків, позазирати в очі ліхтарів.
Я вийшла з будинку. На подвір’ї круглому, неначе п’ятак, диригував мітлою дід Панас. Піднятий комір старого подертого кожуха майже повністю закривав його обличчя. Але я напевно знала, що у цю мить його сухі, побиті вітром, губи бурмочуть: «Від царя Гороха було люду трохи. Від царя Хмеля стало люду жменя. П’ятдесят хоробрих. І ще менше – добрих». Це його звичка – різні приповідки і скоромовки із листям перемішувати. Він знав їх тисячу, а може й більше. Складав і сам, щоб потім веселити малечу.
- Доброго дня, - привіталась я.
- Здоровенька була Золотоволоска!
Ще з дитинства він так мене називав. І справді моє волосся виблискувало на сонці, неначе спина Золотої рибки. Не хотілось говорити діду про від’їзд. Не хотілось з ним прощатись. Нехай думає, що і завтра я вийду кормити голубів. Як завжди. Я підняла очі на умите туманом вікно. Воно було голим і у його порожніх очах завмерло здивування. Час було вирушати.
Не поспішаючи, йду вздовж центральної вулиці. Крізь вітрини на мене глипають байдужі очі манекенів і людей, які вибирають непотрібні їм речі. На шиях ліхтарів висять квіти. По проспекту у грубих черевиках гуляє вітер, безсоромно роздягаючи перехожих.
На мене насуває військо втомлених облич, які втікають від задухи робочих кабінетів у задуху кухонь та спалень. Хтось, як і я, не поспіхом крокує чистою бруківкою, намагаючись упіймати за руку вечірнє місто.
Ось і університет, в якому я ніколи не вчилась. Біля нього – Тарас Григорович. Якщо уважно прослідкувати за його поглядом – то видно, що він переходить на другий бік вулиці і упирається у жінку, яка палить на зеленій лавчині. У великій балоновій куртці вона схожа на синього Вінні - Пуха із рожевим волоссям. Жінка, наче шпагою, проколює поглядом усе навкруги. З дірок повільно капає густе невдоволення.
Раптом до мене долинає різкий скрегіт коліс і чийсь відчайдушний крик. Великий чорний джип, наче поранений шуліка, швидко втікає від своєї жертви. Посередині вулиці, немов відкрита рана, лежить без свідомості маленький хлопчик. Збігаються люди. Голосно плаче мама. Хлопчика беруть на руки і кудись несуть.
Я звертаю у перший ліпший провулок, аби щупальця метушні і чиєсь роздавлене щастя не так душили за горло. Я знаю, що винний обов’язково поплатиться. Відтепер у нього в пам’яті завжди, як привид, стоятиме цей дитячий зойк. Десь зовсім близько, неначе голодна вовчиця, завиває сирена. Може швидка, а може – міліція. Шкірою відчуваю холод осіннього асфальту і голосіння нещасної матері.
Я на вокзалі. Поруч – засмучені друзі: Наталка, Лора, Вітя та Антон. Потрібні у цю мить слова, як неприв’язані собаки, порозбігались в різні сторони, і ми стоїмо безпомічні, не уміючи попрощатись.
- Ти ж приїжджатимеш до нас, правда? – несміливо починає Антон, моє перше кохання. Пригадую його несміливе зізнання у запльованому темнотою і недопалками під’їзді, перший незграбний поцілунок.
- Авжеж, приїжджатиму.
Наше кохання від нестачі кисню померло ще кілька років тому, але Антон так цього і не помітив. Його запобігливість, тиха розгубленість та постійні вагання стали смертельним капканом, у який потрапило примхливе почуття.
Несподівано – мене ледь не збив з ніг чоловік, як з великою швидкістю мчав до вокзальних кас. «Обережніше!» - обурено закричали йому в слід друзі. Мені здалось, раніше я вже бачила це обличчя. Красиві, правильні риси. Стильна зачіска, зі смаком підібраний дорогий одяг. Як я не намагалась, все ж ніяк не могла пригадати, чи зустрічались ми раніше.
Великий незграбний годинник над дверима вокзалу обіцяв нам ще 7 хвилин прощання. Друзі заметушились. Найближча подруга Наталка витягла з сумки маленькі пиріжки з сиром, Вітя, мій одногрупник, подарував напам’ять диск «Океану Ельзи», Лора крізь сльози нагадувала про дзвінки та листи – рятувальні кола дружби на відстані.
Я обіцяла скоро приїхати в гості. Я не могла плакати, усередині трапилась катастрофа: так само як на проспекті плакала жінка і лежало без свідомості дитя. А ззовні мене, неначе тартілловим ключем, замкнули у незворушність та обляпали глиною байдужості.
По перону прогулювався голуб, збираючи крихти чиєїсь доброти. Осінні дерева, неначе, збираючись піти в монастир, роздавались перехожим своє останнє золото.
Із вокзалу неспішно вийшов чоловік, який хвилину назад, ледь мене не перекинув. Схоже, він купив квиток і заспокоївся. Гримаса гострих переживань не лишила на обличчі жодного сліду. Натомість у погляді з’явився гострий меч людини, яка не вміє програвати. Чомусь мені страшенно закортіло їхати з ним в одному купе.
Прибув потяг. Здалеку він був схожий на лінивого, пофарбованого черв’яка. Коли він підліз ближче, в його очах ми побачили повного машиніста.
Я поцілувала кожного з друзів. З Антоном ми затримались трохи довше. Просто за звичкою. Мені були дуже дорогі ці люди і майбутнє без них здавалось порожньою пляшкою з-під пива, що валялась біля вокзального смітника. Я відчувала, що глибоко усередині в мені прокидається повінь, здатна змести усе на своєму шляху. Я ледь стримувалась, щоб не заридати.
Ми підійшли до сьомого вагону.
- Щасливе число, - підбадьорював Вітя, - тобі пощастить.
- Авжеж, моїм сусідом буде беззубий дідуган, який розповідатиме непристойні жарти і хропіти чотирма різними способами.
Усі розсміялись. Трішки посвітлішало.
- Пасажири, проходьте у вагон, - суворо наказала провідниця.
Ми востаннє міцно обнялися і нахилили один до одного скуйовджені вітром голови. Провідниця нервувала. Я зайшла у вагон. Черв’ячок легко смикнувся и рушив назустріч степу.
- Не забувай нас, - кричав Антон.
- Приїжджай, ми завжди чекаємо, - додала Наталка.
Я махала рукою, доки їх було видно. Повінь розпочалася.
* * *
У моєму купе сидів він. Прихилившись до стінки м’якого сидіння із заплющеними очима. Поруч лежало дороге шкіряне пальто. Купе було злегка занурено у сутінки. З химерно-плетеною доріжкою, великим дзеркалом і, навіть, живими квітами у вазі.
Я довго вовтузилась зі своїми речами, наче з неслухняними дітьми, аж поки всі вони опинились на своїх місцях. З полегшенням вмостилась на своєму сидінні. Незнайомець навпроти усміхався. Схоже, він уже давно спостерігав за моєю метушнею.
- Невже вам мало місця? - насмішливо звелися його тонкі брови, - ви заполонили собою більшу частину купе.
- А хіба вам шкода – відповіла я йому в тон, - хіба не знаєте, що хорошої людини завжди має бути багато?
Ми познайомились. Олег, так було звати незнайомця, мав дуже приємний тембр голосу. Я уявила, що це – човен, який послав мені Бог, щоб урятувати від стихії. Він робив компліменти поглядом, зважуючи кожне слово як дорогоцінну жемчужну. Цей чоловік не був схожий ні на Дон-Жуана, ні на Казанову, він був чудовим і розбещеним знавцем коштовностей.
Інтуїтивно я відчувала, що потрапляю у пастку, а точніше, що хтось ненав’язливо намагається влізти до мне в човен.
Я вийшла у коридор подихати свіжим повітрям. Поручні були холодними та слизькими. За вікном на шаленій швидкості мчалось за мною рідне місто, але з кожною секундою все більше обезсилювало та відставало. В осінньому лахмітті на мене винувато глипали його околиці, махаючи на прощання мокрим листям.
Не хотілося відпускати долоню Луцька. Великий шматок його древньої та сучасної краси не помістився у моєму серці, глибоко поранивши його.
На столі невідомо звідки з’явились два тонких кришталевих келиха із шампанським, цукерки, фрукти. Олег, як уперше, сидів, потонувши у кріслі із заплющеними очима.
Мій прихід, схоже, анітрохи його не схвилював. «Жива загадка», - подумалось мені.
Раптом – він відчинив надзвичайно глибокі сірі криниці і пильно поглянув на мене.
- Я не люблю, коли мене так розглядають, - одразу випалила я.
У відповідь – мовчання. Це вже починало дратувати. Тиша росла і, здавалось, своєю цупкою ковдрою задушить нас обох.
- Виходь за мене,- раптом сказав Олег.
Від несподіванки я не знайшла, що відповісти. Але він сам продовжив розмову. Розповів про своє перше невдале одруження, про зраду компаньйона, через яку дуже багато втратив і про те, що у нього сьогодні дуже нещасливий день. Я відчувала себе чимось на зразок корзини, у яку викидають використані спогади. Але Олег не зупинявся. Він розповів, що тепер хоче розпочати нове життя, зовсім відмінне від попереднього і у цьому йому потрібна я...
У келихах пінилось шампанське, у душі – суперечливі почуття. Мені, без сумніву, подобався Олег, але незрозуміле передчуття ворушилось десь у глибині душі. Підказувало, що у будь-яку мить у моєму човні може з’явитись дірка.
Олег взяв мене за руку:
- Я не вимагаю від тебе ніяких обіцянок, лише спробуй стати мені найближчою.
У його очах навколішках стояла мольба.
І я вирішила спробувати. Можливо, це було передчасно, а може-навпаки?
Несподівано на коридорі здійнявся якийсь галас і двері нашого купе різко відчинили – і на порозі з’явились двоє міліціянтів. Без жодних пояснень вони грубо скрутили руки Олега за спиною та виштовхнули його у коридор. Звідусіль на нас сипались зацікавлені погляди. Олега повели в інший вагон. Я нічого не розуміла. Раптом якийсь похилий чоловік у пом’ятому спортивному костюмі зі злістю сказав: «Через цю падлюку перетрусили весь вагон. Кажуть, що сьогодні цей лихач на джипі збив маленьку дитину і навіть не зупинився»...
Додав ольга Волинська 08 вересня 2009
Про автора
У 2003р.
