Автори / Ольга Волинська / ЖІНОЧА ДРУЖБА
Годинник підходив до двадцятої. На святковому столі стояло 20 страв.
Потонувши у жирафовій канапі, я обдумувала, кого запросити на моє Двадцяте День народження.
Їх було п’ятеро. Якби наша дружба була птахом, то без сумніву – папугою. Маша – непередбачений лейтмотив моря, який з’являється тоді, коли його найменше чекаєш. Приголомшуючий. Одного разу, схопивши тебе за серце, він довго не відпускає, розгойдуючись на ньому наче феєричний павук. Невисока симпатична блондинка, неначе запрограмована на удачу.
Наталка – польове здивування, квітка. Поетеса. Вона сама обрала гору, з якої найкраще видно сонце. І оселилась на ній.
Оля - велике червоне яблуко. Щоразу, наче дощем, обсипає вас з ніг до голови своїми свіжими емоціями.
Чути, як на кухні по-хлоп’ячому халамидно підсвистує чайник. Час уже б подорослішати – каже йому велика ложка. Він замовкає, бо не любить сперечатись з жінкою.
За міцним, паруючим чаєм я відтворюю у пам’яті портрети 2-х інших друзів. Юля- стиліст, оптиміст і перукар. Мистецтву майстерно втілювати у реальність свої химерні задуми вона якимось чином навчилась сама, наче підібрала з землі, упавший з неба талант. Навіть у сні їй являються образи нових зачісок. Вона красуня і з успіхом могла б зніматись у кіно, але їй заважає музика. Міцно ухопивши дівчину усіма струнами бандури, вона змушує її навчатись у музичному училищі.
Таня – піаністка. Дивно, але вона завжди вважала себе несимпатичною і не помічала довгої шеренги чоловічих поглядів, які тягнулися слідом. Вона дуже талановита і на держаному іспиті їй аплодували стоячи. І в консерваторію прийняли одразу на другий курс. Було приємно усвідомлювати, що у свої неповні двадцять, мені поталанило отримати повну п’ятірку у дружбі.
Було близько дев’ятої. Ось-ось мали з’явитись подруги. Мені закортіло набрати у повні легені цей вечір і крикнути на весь світ, що я є. Дівоча постать у модному джинсі винирнула з поміж смуг жирафової канапи, поправила скуйовджена зачіску і вийшла на балкон. Унизу, на вимитому ліхтарями асфальті валялись вищипані брови осені.
У прихожій було галасливо. Дзеркало знаходилось у розпачі, бо не могло вмістити всіх подруг одразу. Сміх, наче химерне павутиння, висів усюди.
- Давайте, перед тим, як зачарувати усіх найкращих хлопців у клубі, сфотографуємось на пам’ять, - запропонувала я.
Усі погодились. Ніким не завойовані чоловічі серця чекали нас і, нарешті ми залишили квартиру. Хруснув щелепами замок. Позаду лишився брудний під’їзд, і зазвучали нові ритми каблуків по кривому лобі землі. Зав’язалась жвава розмова на тему переваг і недоліків цигарок Елем.
Я не палю, і тому мовчки роздивлялась, загорнуту у чорне покривало вулицю. А точніше – осінні дерева. Одні, простягнувши руки до неба, читали вечірні молитви, у інших, ну точно, як у людей, руки були опущені, а треті - люб’язно зігнувшись, жестами запрошували перехожих рухатись далі.
Нам услід кричали таксі та зухвалі іномарки. Але ми майже прийшли.
Цей клуб по-молодіжному азартно називався Шайба. Він був дощенту забитий, як свиня - скарбничка.
У гамірному і метушливому вакуумі музики та цигаркового диму, нас наче ляльок підсадили до двох беззубих та п’яних чоловіків. Ми одразу втекли танцювати.
Здавалось, що руки божевільних прожекторів вихоплюють мене з натовпу, кружляють і потім ставлять на зовсім інше місце. Щось незрозуміло пропищав ді-джей.
Мене ухопив за руку якийсь довжелезний парубок.
Я зрозуміла – це повільний танець. Рухаючись, наче маятник старого годинника, Ваня зовсім не відчував ритму. Він був безформний, наче медуза, і через нього відтоді, я не люблю ту пісню.
Подруги, неначе повноводні ріки, причалили до чужих берегів. Лише я лишалась безбережною.
Ді-джей знову пискляво оголосив «білу війну». Дівчата одразу кинулись у бій. Мені дістався найвродливіший та найп’яніший. Він щось бубонів про завтра, щоразу називаючи мене іншим іменем. Музика скінчилась. Кавалер галантно подякував, і боляче наступив на ногу. В різнокольоровій масі зовсім не було видно моїх подруг. От тобі і моє День народження!
Повністю віддаюся музиці, відчуваючи її неначе живу істоту. Раптом, чийсь необережний рух – і я шкірою відчуваю підступне шипіння колготок. Коли я обернулась, мене охопив жах: ліву ногу проштрикнула не просто стріла, а ціла шеренга дірок. Схоже, це була жирна крапка, поставлена на моєму святі. Вдаючи, що нічого не трапилось я зайняла своє місце за столиком. Пришелепуватий сусід, став наполегливо пропонувати поїхати до нього додому. Подруги були далеко. Музика ставала все настирливішою, а настрій все більше продірявлювався.
Мої подруги нічого не помічали, чи вдавали, що не помічають. Їм, без сумніву, лестило бути у центрі чоловічої уваги.
Поруч стояв опорожній стакан з-під Коли. Ми так нічого і не встигли замовити. Дірка настрою дедалі більшала. Раптом – пискляве оголошення останнього танцю. Це якось глухо відізвалось у мені. Було байдуже.
– Дозвольте запросити вас – підняв мене з підлоги відчаю зацікавлений погляд.
– Ні, - рішуче відповіла я. (А що ж мені ще лишалось?)
– Ну, що ви, це ж останній танець? – прохав незнайомець.
– Ні! – У мене було таке відчуття, наче я поливала квіти смолою.
– Будь - ласка...
Пісня закінчилась. Всі п’ятеро моїх подруг розтали разом зі своїми кавалерами. Вони навіть забули попрощатись. Дірка безжалісно пекла ногу, а юнак наполегливо намагався дістатись дна моєї засмученості. Майже всі покинули зал. Я уперто мовчала. Незнайомий юнак так і тримав мою руку. Нарешті, збагнувши мою проблему, хлопець, неначе тореро, розправив свого плаща і заховав ним мою сьогоднішню поразку. Так ми і рушили додому.
Додав ольга Волинська 08 вересня 2009
Про автора
У 2003р.
