Автори / Ольга Волинська / РОЗПЛАТА
Похмурий кабінет. Посеред кімнати упала на коліна велика тінь з картини на стіні: старої сільської хати під соломиною стріхою. На стіл, хаотично завалений якимись документами, схилив голову чоловік. Видно, як на його скроні нервово пульсує жилка. У його волоссі, яке колись було чорніше воронячого крила, хтось загубив срібні колоски. Загубив, а, може – навмисне кинув?
Чоловік підняв очі. Повні морської туги і короткого запитання. Як? Як вийти з трясовини бідності та напруженої боротьби із самим собою? Голова розколювалась від випитого учора і ранкової сварки з жінкою.
На стіні свій німий суд вершив годинник із байдужим серцем. Сорокалітній чоловік відчував себе годинниковою стрілкою, намертво прив’язаним до обставин і приреченим рухатись за одним, заздалегідь складеним маршрутом.
Над стелею хтось відверто знущався з фортепіано, гамселячи по клавішах своїми незграбними пальцями. Вздовж коридору проплив фагот, потягнувши за собою якусь знайому мелодію. Ще кілька голосів, неначе тонучи, намертво вхопились за якусь народну пісню.
Ще недавно ця країна звуків, режисером якої був саме він, директор дитячої музичної школи, дивувала та захоплювала. Тепер все було інакше. Звуки дратували. Він відчував, що заплутався у липкій павутині. Вона повисла на вухах і міцно обплутала серце.
Раптом двері з шумом розчинились і у кімнату увірвалась висока, повновида та усміхнена чоловіча постать. За милю від неї віяло безпечністю та міцним здоров’ям. У розщебнутій курточці не по сезону, у збитій набакир кепці і молодіжно-кумедних штанях цей чоловік був схожий на художника, музиканта або іноземця.
- Віталік Чумак, невже це ти –скрикнув, підводячись з-за столу господар кабінету. Невже ревнива прихильниця Італія тебе відпустила додому?
- Ні, шеф, я сам утік. Від натовпу дорогих магазинів, від усієї цієї дзвінкої суєти, що разом з італійською піццею зажовувала й мою душу. Ну а ти, чому такий кислий?
- Отруївся.
- Кепська справа. А чим, дозволь спитати? Підробленою горілкою, ха, чи, може, зіпсованим сиром, знаєш, тепер такі роблять...
- Життям...
За вікном на одній нозі накульгували сутінки, то відкриваючи, то закриваючи своєю шевелюрою осіннє небо.
- Послухай, друг, перестань хандрити, ми ж не бачились майже двадцять років. З часу закінчення консерваторії. Тоді ти був найкращим студентом і рівного тобі скрипаля не було. Так що ж , до біса, трапилось тепер?
- Хтось дуже смілий вколов мені занадто велику дозу опіуму життя і тепер мені хочеться просто забутись.
- - Ну я тебе просто не впізнаю і , відчуваю, що без міцного тут не обійтись. Та й за нашу зустрів варто підняти тост.
З-за столу підвівся замучений погляд і одразу ж безсило опустився долу під вагою бегемота депресії.
- Поглянь, шеф, і годинник твій уже давно кричить про закінчення робочого дня.
- Він не кричить.
- А що ж тоді робить?
- Він – суддя і мовчки виганяє нас із залу суду.
* * *
Під ногами у передсмертних конвульсіях стогнало листя. По-дитячому жорстоко над ним насміхався вітер. Супутники вийшли за браму музичної школи.
- А тут майже нічого не змінилось, - тарахкотів невтомний товариш студентських років. Хіба-що вивіску змінили і паркан пофарбували у синій, а був по моєму...
- Скажи краще, як твої особисті справи?
- Пречудово! Знаєш, є у мене в Італії є троє дуреп, які думають ось-ось вийти за мене заміж, і ще троє, яким це зовсім не потрібно.
- А ти взагалі не змінився!
Дощ, наче невидимий барабанщик, доповнював їхній дует.
- Ну й потворна погода, - пробурмотів Віталік, пригинаючись у дверях кав’ярні.
Боксерським рухом ударив у ніздрі цигарковий дим. Було людно. Чоловіки обрали останній столик біля вікна. З- поміж злегка оп’янілих та
нахабних відвідувачів, неначе метелики у білих тенісках і шортах, кружляли офіціантки. Коброю огорнув усіх присутніх терпкий голос саксофона.
Замовлення зробив новоіталієць. Справився з цим легко, невимушено і трішки визиваюче. Зі сторони здавалось, що це був давно завчений жест успішного чоловіка і господаря будь-якої ситуації.
Якийсь час мовчки пили вино, долаючи прірву часу і відстані, що їх розділила.
Мовчанку розбив італійський акцент Чумака ( це було справжнє прізвище Віталіка):
- Ми ще досі із захопленням згадуємо твій приїзд у Мадрид із квартетом. Воістину чудовий колектив, і ти – перша скрипка.
Похвали друга великими зеленими купюрами лягали на стіл біля Миколи, який почувався незручно від таких слів.
- Вам же пропонували залишитись, - гордо продовжував Віталік, це були б зовсім не ті гроші, якими підгодовує вас рідна Батьківщина – великі заробітки, пристойне життя...
- Ми відмовились, бо у кожного тут лишились сім ї.
- А-а, ну так воно то так, - байдуже розчинилось в цигарковому тумані. Здавалось, саксофон усе міцніше закручується краваткою на горлі.
- Мене завжди дивувало, - вів за коси розмову Чумак, - чому ти обрав це маленьке провінційне містечко , коли після блискучого закінчення вузу, міг залишитись закордоном. Невже така престижна твоя теперішня посада?
- Ні.
Розмова ставала карикатурною. Відстані не скорочувались, погляди не теплішали. Друзі, які були раніше нерозлучними тепер стояли на двох різних берегах. А кричати не хотілось. Гірськими потоками шуміли слова за сусідніми столиками.
А після п’ятого келиха краватка диму і саксофону стала потихеньку розв’язуватись.
- Так що ж у тебе все-таки трапилось, - майже співчутливо спитав Чумак.
- Дружина збирається піти від мене і дітей хоче з собою забрати.
- Не біда, повір мені. Поглянь, скільки навколо вродливих баб і усі не проти побігти за тобою. Он та, у червоному, уже посміхається. Розслабся. Забудь про проблеми. Життя - лише спалах в об’єктиві фотоапарата. Що будеш пригадувати потім, як скінчиться плівка?
Від цих слів закрутились стіни, стеля, чиїсь нафарбовані губи... Вино уже нагадувало непристойний анекдот у чоловічому товаристві.
Друзі знову стали друзями. Пружина недовірливості, старої образи і заздрощів з тріском лопнула, не зачепивши справжніх почуттів. З кав’ярні вийшли під руки.
Дощу вже не було.
- Ну що, шефе зрозумів? Сьогодні я твоє отруєння вилікував, чи не так?
- Авжеж, друже. Тепер я не боюсь казати правду, адже немає вини у тому, що я музикант. Та й розслабитись час від часу від проблем – який це гріх, яке це п’янство?
Дерева емоційно піддакували кронами і аплодували листям. А, може, це вітер грубо штовхав їх у потилиці і лоскотав під пахвами.
- Прощай, Чумаче! Привіт Італії!
- Чекаю в гості, шеф!
* * *
Замок довго не піддавався ключеві. Нарешті запах рідного дому причинив двері за втомленим господарем. Щось було не так. Він відчув це, не вмикаючи світла. Не роззуваючись, охоплений недобрим передчуттям, зайшов у спальню.
Це була не його кімната. Кімнати не було. Білі плями, де ще зранку стояли шафа, фортепіано, канапа світились, наче очі чорних кішок. Якесь непотрібне шмаття, наповнені книгами сумки, що, напевне, не помістились у багажі втікачів, хаотично валялись на підлозі. Він присів на якусь коробку, запалив цигарку і озирнувся навколо усього свого життя. Тепер з’явилось ще одне запитання. Чому? Чому це трапилось зі мною? Раптом він побачив Біблію. Відкрив навмання:
«... Тогда вспомните о злых путях ваших и недобрых делах ваших и почувствуете отвращение к самим себе…»
Додав ольга Волинська 08 вересня 2009
Про автора
У 2003р.
