Автори / Олександр Стукало / Дороті
1.
Маленька Дороті боїться темряви. У лівій панчосі в неї живе домовик — це вона точно знає, бо лишені на ніч ромашки учора пропали, на підлозі лишилася одна пелюстка всього. Дороті сердиться на нього, колись навіть насварилася пальцем і привела знайомого патера Уінслі, щоб освятив кімнату.
Маленька Дороті сниться сама собі по парних числах місяця. У снах вона здебільшого лежить і плює в стелю або їсть козинаки. Ні того, ні іншого дівчинка в житті не любила, тому навіть у сні розуміла, що сама собі сниться.
Маленька Дороті їздить велосипедом до лісу. Але обережно, ні про що не думаючи. І ніколи не їде назад, її приносить на руках тоді сусідський чабан Мірко, кладе на ліжко і скрушно хитає головою: от шибениця, і знає ж, що так буде...Дороті не їхала назад, бо тоді вона в думках поверталася в дитинство, і коли, зупинивши велосипед біля дому, вона хриплим голосом скаже “Заібали вже...”, то її внутрішня дитина злякається і більш не повернеться.
Маленька Дороті грає на піаніно забуті п'єси і нашіптує невідомі слова.
Вечір.
2.
Одного разу маленькій Дороті захотілося, щоб усі думали, що вона померла.
Дороті довго вчилася не дихати, потім, коли вся розчервоніла від тих вправ сиділа на ліжку,- сказала "Я помру, але ненадовго, так, щоби мені стало сил затримати повітря".
Але як же зробити так, щоб усі були поряд ті три хвилини? Завжди так, коли не треба - двійка в щоденнику, або саме розпускається новий листочок на її дереві - то набіжать. А тепер де їх шукати? Всі поїхали.
Дороті довго думала, але додумалася лише до увімкненого радіо - нехай вони теж чують і говорять, ніби їх багато. Ще й пісню яку заграють...
Зранку вона нагодувала борсука, вдягла шорти, заляпані сиром, і майку в крові, що колись ішла їй з носа. Хай ті хто лишаться, не жалкуватимуть за речами.
Пообіді вона лягла на диван, увімкнула радіо і померла - тобто, затамувала дихання. Її вистачило рівно на три хвилини. Потім вона зрозуміла, як нудно вмирати самій
3.
Маленькій Дороті часто не вистачало часу. На уроки в школі, на полити квіти, на сварки з Теодорою - подружкою, на поцілунки з Анафілактом - знайомим. Вона тоді всюди поспішала, і навіть у трубку кричала "Я досварюся з тобою потім, коли вивчу алгебру". Вона вчила алгебру, і бажання сваритися пропадало, а до списку невиконаних обіцянок додавалася ще одна.
Дороті дуже ждала того дня, коли переводять годинники. Вона сиділа на дивані, сьорбала компот з великої голубої чашки і думала, що зробить, коли замість четвертої години ночі стане третя, і в добі буде 25 годин.
Може нарешті підстригти собі волосся?
Може поїхати вночі кататися на велосипеді?
Може наїстися кавуна?
Дороті думала аж поки не лягла спати. Рівно о четвертій ранку її будильник затріщав, дівчинка встала, вимкнула його і спокійно перевела стрілку на годину назад. Усі спали.
"Дивно, чого це люди постійно скаржаться, що нема часу,а в такий момент сплять? Вони ж могли зробити стільки всього хорошого..."
Для Дороті хороше було - цілувати маму, просити вибачення, смачно гризти червоні яблука, ходити лісом і показувати язика самій собі над калюжею.
Дощу не було, мама виїхала в Сочі на три роки, останнє яблуко вона вчора доїла на вечерю, а лісу дівчинка вночі боялася. Так завжди.
Тому вона сіла і намалювала зайця. "Це буде мій перший позачасовий заєць" - похвалилася вона сама собі й заснула.
4.
Дороті сиділа в піску і пересипала його між пальцями. Вона хотіла гратися, але довкола було пусто, так десь, як буває пусто в сірниковій коробці, звідки щойно вилетів спійманий хрущ. Ніхто не виходив надвір, а на небі збиралося на дощ, і прямо над головою хмарка нагадувала дракона.
Дороті думала щось зліпити, але пісок сухий і не хотів створювати нове щось.
А тоді пішов дощ і лився струмками Дороті за комір футболки і лоскотав смішно їй між лопатками. Ніби смішний хом"як, що спішить десь у своїх справах.
Пісок намок, дівчинка зраділа і зліпила довгого крокодила, на якому верхи сиділа миша. Потім написала пальцем на піску слово "яблуко". "Це жива вода була щойно з неба", - подумалося їй. Як би я без неї зліпила хоч що-небудь?
Як погано, що всі люди не з піску. А то б вони так любили дощ...
А потім пішла злива, велика та висока, мокра й шумна, вона засліплювала і зрівнювала тих, хто плаче, і тих, хто ні. Бо у зливу плачуть усі.
Злива розвалила її крокодила. Назавжди. Від нього лишився шмат хвоста тільки.
Та дівчинка не сумувала - вона тільки подумала, що не завжди можна точно сказати, з якою водою ти маєш справу - живою чи мертвою. І те, що народжує пісочних крокодилів, запросто їх і зруйнує.
5.
У школі Дороті сказали написати твір про воду. Води довкола не було, тільки струмок і калюжі, а ще колодязь. То ув"язнена вода, подумала дівчинка. Я хочу писати про вільну воду, ту, яку не спиняють, ту, в якій багато всього чужого, і чуже перемішується із власним, і вже годі й розрізнити, що колись було там, де зараз лежить мовчазна чорно-сиза ріка, немов ящірка, хвости якої відрубують каналами й мостами, та вона одно живе і п"є дощову воду.
Дороті вдягла купальник і вибігла за поріг. На воду вказував сирий вітер, що шмагонув по щоці. Це звідти, вона там - Дороті знала.
І ось перед нею лежить вода. Сьогодні ти синя, завтра будеш сірою, позавтра рудою, бо якийсь шибеник вихлюпне в тебе невідь-що із фабрики неподалік, а за місяць можеш взагалі пропасти. Або стати чиєюсь. Для річки найгірше коли вона чиясь.
Дівчинка роззулася, стала босими ногами у холодне.
Я відчуваю тебе, Водо!
Я бачу, як за три милі звідси у тобі перуть сорочку, як за поворотом купаються молоді жінки, я чую крізь тебе, що десь далеко - холод, і невеличкі струмочки з того "далеко" б'ють мені в ноги. Може, я колись сама була водою?
Коли мала прийшла додому, вже сутеніло. Писати нічого не хотілося. На столі стояла підготована на завтра склянка з річковою водою і вирваний листок, де було написано "Ви самі все зрозумієте. Лиш відчуйте її".
6.
Вчора Дороті сказали в школі розказати про свою бабусю. Ну, просто був день Бабусь, і всі мали щось таке вийти і розказати, щоб усім іншим було цікаво, і зразу захотілося ту бабусю побачити і про щось поспитати. Цим заходом починався Тиждень толерантності до старих людей.
Дівчинка сиділа і посилено думала, ївши шоколадку. Річ у тому, що бабусь у неї не було. Точніше, не так - була, але дуже особлива.
Колись малій захотілося мати біля себе справжню бабусю, і вона намалювала неіснуючу стареньку жінку на листку паперу. І повісила в кімнаті. Тепер коли хотілося, вона могла говорити з намальованим обличчям і розказувати в ролях казки про те, що було давно, і чого нема зараз. Про кріпаків і панщину, про злого царя, наприклад. Дороті сама вирішувала, які події бабуся могла пам"ятати, а яких не могла, і якщо малюнок брехав, то мала просто кричала на нього й відривала кутик паперу десь ізбоку.
Було вирішено, що бабусі сто три роки, і вона дуже навіть непогано збереглася на свій вік. Ще б, - вона ж не їла шкідливих харчів нового часу, не хвилювалася багато, і часом навіть Дороті підмальовувала фломастером своїй бабусі брови, вмикала "Doors" і вважала, що відбувається дискотека, куди - на диво - старим вхід не заборонений.
Але що ж казати в школі....
7.
Позавчора Дороті вирішила погратися в міфи. Вона вийшла на вулицю, причинила хвіртку й побігла до річки. Восьма ранку, сусідський малий Герман бігав собі на паличці, яку щиро вважав конем, божевільна Селена стояла біля колодязя, ладнаючись туди спуститися, - він порожній, той колодязь, і звідти видно зірки, казав тато. А божевільній Селені з зірками спокійніше, і вона там знаходить себе (правда, неясно як). Але ж там можна побачити жабу. Чи щось страшніше навіть...А що може бути за неї страшніше? Те, від чого місяць тому кричав опівночі лисий Каленик: так його й не привезли звідти, куди забрали третього січня.
До річки Дороті спустилася босоніж. Заритий у пісок, лежав камінь. Старший, ніж вона сама. Його часом використовували, щоб погратися у піжмурки - сховаєшся, сидиш за ним, а він землею пахне. І мурашки повзають. Колись вкусила одна за литку - боляче! - довелося закричати і програти. Все через них.
Дороті спробувала зрушити камінь з місця, але їй було ще замало років для такого міфу. Подумаєш, колись виросту й котитиму.
А поки...
Вона вирішила скупатися, забігла у воду, стала посередині й відчула свою спрагу. Стояла півгодини, потім течія принесла купу зеленої трави. Ні, тут не нап'єшся. І стояти нудно.
А вже й обід скоро.
На дворі лежав її улюблений кабан Марсій. Його вже обсмалили і потроху здирали шкіру.
Там гралися у свої міфи.
8.
Дороті знала, що це їй не сниться. Бо скільки можна вже снитися всьому: позавчора - клітка з слонопардом, вчора - яблука, що пахли двадцять четвертим днем народження (цього сну вона так і не зрозуміла, бо не знала, чого саме двадцять четвертим, чого в тому запаху так багато відтінку останніх секунд, і навіщо взагалі здалися такі дивні яблука)...А це - не сон. Це ж скрипка, нічого дивного там нема, а просто снів Дороті не визнавала й не любила.
Вже четвертий ранок згори хтось грав на скрипці одну мелодію. Спершу швидко, потім повільно, далі знову пришвидшення. Як шкільний крос за три хвилини. Річ у тому, що Мілена поїхала на острів, а крім неї там ніхто не жив. І тому Дороті було дивно. Не можуть же злодії просто заселитися, їсти і грати. Ну, хіба що то були бідні бездомні злодії, що колись вчилися в музичній школі. Про таких якось писали в газеті "Голос Із." Але тих забрали, а інші не могли так швидко приїхати.
Сьогодні вона вже не встигне, а от завтра обов"язково забіжить сходами нагору (минаючи сміттєпровід, в якому жив червоний кіт) зранку, о шостій, до того як іти в школу. "Побажаю злодіям доброго ранку, якщо то таки вони. Цікаво, яку каву п"ють теперішні злодії, і якого кольору в них ковдри".
А може то домовик? У Дороті домовик жив у шкарпетці, пив сік і мугикав інколи домовичі мелодії, за якими вона зразу дізнавалася, який у нього настрій, і чи варто лишати склянку з квітами на ніч (щоб на ранок з неї зникла вода і квіти засохли).
Але завтра прийшло, і вона знову проспала. А після школи, як зайшла в під"їзд, побачила Мілену.
- В тебе хтось жив оце коли тебе не було!
- Як - хтось жив? - Мілена почала бігти сходами нагору, лишивши сумку біля Дороті. Злякалась, певно.
Вже коло дверей Дороті наздогнала сусідку. - А на скрипці хто ж тоді грав?
Двері відчинилися, і Мілена зайшла до вітальні. Кава стояла там, де Дороті її востаннє бачила, а з ковдр посміхалися круглі риби. Або у злодіїв нічого свого не було, або не було і їх самих.
- О, Вук телефонував...і нащо я йому здалася в ці дні?...Дороті, не стій, роззувайся. Я тобі привезла омели з Острова.
- А скрипка?...
- Яка скрипка? То будильник був. Щоранку, шоста п"ятнадцять. Вимкнути забула, от він і...
Чайник закипів. А дівчинка думала про пам"ять, технічний прогрес і про те, що краще вже злодії, ніж отак забутий телефон, який щоранку змушує повірити в існування музикантів, які приїжджають грабувати зі своєю кавою.
Додав s2kalo 08 травня 2010
Про автора
Маю 21 рік, карі очі, слабкі нерви і надлишок слів у собі. Потребую багато, дають мало. Від того буваю злим. Мрію поїхати світ за очі, якщо вже не пощастило народитися в Америці. Пишу нестабільно. Вмію скручувати язика у трубочку.
