Автори / Марія Дружко / Маринелли

М А Р И Н Е Л ЛИ


Віршована сюїта

МОРЕ

А море марить знов про зорі,
До неба руки простяга,
Але схиляється в покорі
Прихована його снага.

Я знаю, найдивнішу мрію
Воно приховує, мов сум:
Небес торкнутись, що синіють,
І силу ту беруть на глум,

Планет материки далекі
Зігріти подихом бажань.
Та небо — мрій шалених Мекка —
Знов горизонту креслить грань.

Злітають чайки, мов комети,
І, наче пристрасні зірки,
Що запалили їх поети,
у морі сяють маяки.


ХВИЛЯ

Гей, мене візьми до танцю,
Диво-хвиля кучерява!
Кобза хай бринить лукава
У вітрів шалених пальцях.
Хай жаскі сміються очі,
І сирени, і русалки
Хай мене цілують палко
У сітях рибалки-ночі.
Покажи мені скарбниці
Островів твоїх численних,
Із очей нап’юся темних
Запашної таємниці.
І душа, немов вітрило,
Розіпнеться на просторі,
Де пісні полощуть зорі,
Де гуляє хвиля мила.


С П Е К А

Розморене море пахне п’янким розмарином,
Розпечені хвилі на плечі склада берегам,
А сонце схиляється вогнечубатим джином,
Розлитого літа підпалює бронзовий храм.

Роз’яснене небо дзвонить, неначе на сполох,
Овва, ультрамарин пожежі тії не заллє.
У спеку гатить сонце, наче в бубони волох…
Замарене в літньому мареві море жиє.


ВІТРИЛО І ВЕСЛО
М.Р. та І.К..

Вітри не раз мене в пітьму жбурляли,
Стискалось море гнівно у кулак…
Тоді мене вітрило рятувало,
Міцне весло помічником ставало, —
І ми долали чорний переляк.

Немов Сіндбада, хвилі нас носили,
Лякаючи пащекою глибин,
Моє весло не шкодувало сили,
Вітрило дужо напинало крила,
І ми усі боролись як один.

Хай шаленіють невгамовні бурі,
І чайчин відчай лопотить крильми,
Нехай прибій зітхає у зажурі -
Нам рифи й скелі не страшні понурі,
Аби гуртом лиш мандрували ми!


ПІСНЯ ЩОГЛИ

Схвильоване море мов кубок розхлюпаний неба.
Хто хвилі не спив, той істин гірких не пізнав.
Відтято канати… Прощань стоголосих не треба —
За бортом земля, і ліс мене марно гукав.

Коріння пущу я у палуби теплі долоні,
Співати зачну донині незнаний мотив.
Мені полюбивсь океан за зіниці бездонні,
За щастя простори, що пісні моїй відкрив.

Хай сіль закипа на вустах і негода лютує,
Сміливо приймаю із вітром запеклий бій,
Співатиму пісню свою, і хай небо почує —
Я щогла струнка у ніжній любові своїй!


ВТІХА
М.Я.

Всміхалося море, в обличчя дихало вогко,
Русалка задумлива гріла на сонці долоні,
десь за гривастими милями лунко затьохкав
Летючий голландець на сизо-блакитному фоні.

І серце у грудях схитнулось, як сонячні дзвони,
русалчині очі сміялись, мов сердоліки,
прорізавсь Летючий голландець крізь казки запону,
і море запахло ніжно-терпким базиліком.

А ми, безнадійно закохані в усміх русалки,
ми так необачно і так по-дитячому палко
вустами пошерхлими знов припадали в нестямі
до вічності чистих і дивно прозорих краплин,
Спинившись при моря відчиненій сонячній брамі,
Натхнення перлини черпаємо з казки глибин.

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Як Ви гадаєте, шановний читачу, проміжок часу у 21 рік — це багато чи мало? Мені вистачило для того, щоб, скінчивши загальноосвітню та музичну школи, вступити до Дніпропетровського національного університету на факультет української філол