Автори / Жанна Куява / «Гербарій коханців»: хтось береже його у книжках, хтось у спогадах...
Як на мене, у нашій сучасній літературі є імена письменників, які засвідчують про якість своїх творів ще до їх прочитання. Чомусь завше відносила до таких Наталку Сняданко, львів’янку, чиї твори активно видають, перекладають і, певна річ, читають. І передусім – завдяки мовній вишуканості, доброякісності, принадному, ба навіть здержаному викладові тих чи тих подій (коли сюжет не жене у потилицю, аби швидше дістатися кінця, а певною мірою стримує, пропонує уважно вчитатися у детальні описи, а відтак заспокійливо, неквапливо насолодитися процесом читання)… Її новий роман «Гербарій коханців» із не вельми оригінальними сюжетними лініями, зате навдивовижу цікавими і неповторними героями у видавництві «Клуб сімейного дозвілля», де зокрема вийшов, назвали безпрецедентним явищем в українській літературі. Мовляв, Сняданко продовжує гру з культурними, сексуальними, віковими стереотипами. І, зізнаюся, щиро здивувалася, що цю книжку видали саме у «КСД», позаяк вважаю: цей роман не належить до масової літератури, якою здебільшого цікавляться учасники, чи то пак учасниці «Клубу…» У романі немає захопливого, швидкоплинного розвитку подій, карколомних вчинків, небезпечних пригод, сльозливих історій. Тут – скурпульозне дослідження і висвітлення людських прожитків, що беруть початок у дитинстві, характерів, що становилися внаслідок батьківських настанов, власних спостережень, стосунків з іншими та багатьох інших зовнішніх чинників та впливів. Письменниця на манюсінькі детальки розкладає кожного персонажа і, наче пазли, складає їх докупи завдяки слову. І що з того вийшло? Реальні образи, які впізнаєш у собі, у своїй товаришці і її кавалерові, у своїй мамі чи в сусідській бабусі. А коли ти ще зможеш подивитися на себе ось так, збоку? І найприємніше те, що зваживши усі нюанси героїв, ти можеш передбачити і своє життя. Це, як із квіткою, яка лишень проростає із грунту, а врешті перетворюється на гербарій. Ми знаємо цей її шлях. То чом не «пофантазувати» над своїм?
Юрко Іздрик зауважує у передмові, що «кожен персонаж (у цьому романі) може бути і основним, і другорядним», однак для мене головною тут є саме Ірина, чиєю історією роман починається і завершується. Така собі дівчинка-бунтарка, яка в дитинстві «відмовляється від шкільних обідів», «відшпилює дурнуваті банти з голови», «старанно креслить поля у зошитах, але відступає від краю не чотири клітинки, як вимагає вчителька з математики, а три або п’ять» і «не дуже розуміє, чому для неї так принципово порушити хоча би котресь із здебільшого безглуздих шкільних правил», та вже тоді наміриться «не дати перетворити себе на зручну в користуванні дівчинку». Так і станеться. Уже доросла Ірина не зможе поєднати свою долю з єдиним чоловіком, тож «коханців у неї не бракуватиме навіть після того, як їй виповниться шістдесят». Мало того, для цієї жінки, попри закоренілі у нашому суспільстві стереотипи,«самотність назавжди залишиться бажаним і нормальним станом речей» У це важко повірити, але... у цьому й особливість письменниці Наталки Сняданко… А Ірина, можливо, тому так чинить, що виховувалася у бабусі, до якої часто приходила сусідка, тож змалку наслухалася історій, «в яких відчувалася позбавлена дна самотність кожної з жінок»…
Напевне, сама авторка головною героїнею свого роману вважає колоритну й непередбачувану тету Амалію, жінку, що зуміла на Галичині зорганізувати безпрецедентний …чоловічий гарем! І гарем не простий, а з мужчин із фізичними вадами! Себто Наталія Сняданко певним чином розкриває нам внутрішній світ і навіть сексуальність неповносправних людей. Зізнаюся, саме цю невеличку частину роману, що повідувала долю такої незалежної, волелюбної і самодостатньої, попри власну фізичну ваду, Амалії, було читати найцікавіше. Шкода, що їй виділено лишень один розділ роману. Бо якщо решта героїв і не мають зовнішніх дефектів, але вони, як і всі ми, «пошкоджені» всілякими психологічними та душевними потрясіннями, хоробливостями, комплексами та страхами. Один персонаж, будучи іконописцем і священиком, помирає від алкоголізму, другий так волів «голосно заявити про себе», що закинув усе, крім прояву і доведення своєї талановитості, тож зажив у суцільному бруді й небажанні прилаштовуватися до тих, хто поруч. Третя, аби здолати ще юнацькі комплекси, уже через рік після одруження завела коханців…
Кожен майструє своє життя по-своєму. І найбільшим коректором при цьому є кохання. Чи радше – коханці, яких або заводимо, або стаємо ними самі. Тож маємо що залишити у пам’яті чи то у формі гербаріїв, чи простих спогадів…
Насамкінець невеличке попередження: тим, хто не любить читати протяжних, детальних, іноді нуднуватих описів, роман може не сподобатися.
Занотовані цитати:
1.У житті більшості людей поза межами роботи взагалі мало що відбувається.
2. Щоб повірити в утопію, завжди потрібна компанія.
3. Чоловіки не здольні знести жіночої сили.
4. Відомо, що довгоногість завжди справляє дуже глибокодумне враження.
5. Один із невидимих і майже невідчутних кордонів поміж дитинством та дорослістю полягає саме через зміну ставлення до принижень.
6. Приємність не обов’язково слід вважати втечею від повинності, і ця приємність не повинна викликати докори сумління.
7. Звичка і збайдужіння приглушують біль і розчарування.
8. Досягнути гармонії неможливо насилу.
Додав Жанна Куява 31 жовтня 2011
Про автора
Жанна Куява, родом із Волині, працюю і проживаю у Києві
