Народні Свята

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками.

Але звичаї – це не відокремлене явище в житті народу, це – втілені в рухи і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми. А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духовну культуру даного етносу, що в свою чергу формує процес народної творчості. Саме тому остання нерозривно пов’язана з обрядами народу.

Звичаї народу – це ті прикмети, за якими розпізнається народ не тільки в сучасному, а й в історичному минулому.

Народні звичаї охоплюють всі ділянки громадського, родинного і суспільного життя. Звичаї – це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Звичаї, а також мова – це ті найміцніші елементи, що об’єднують окремих людей в один народ, в одну націю. Звичаї, як і мова, виробилися протягом усього довгого життя і розвитку кожного народу. В усіх народів світу існує повір’я, що той, хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він ходить по світу, як блудний син і ніде не може знайти собі притулку та пристановища, бо він загублений для свого народу.

В українців є повір’я, що від тих батьків, які не дотримуються рідних звичаїв, родяться діти, що стають вовкулаками.

Вовкулака – це завжди понурий, постійно чимось незадоволений чоловік; в день святого Юрія він перекидається вовком, бігає з іншими звірами по лісі і має лише опасок на своїй довгій кудлатій шиї; а в день осіннього Миколи він знову стає чоловіком. Вовкулака, перебуваючи в людській постаті, до церкви не ходить, з людьми не вітається і звичаїв людських не знає.

Ми, українці, нація дуже стара, і свою духовну культуру наші пращури почали творити далеко до християнського періоду в Україні. Разом із християнством Візантія принесла нам свою культуру, але саме свою культуру, а не культуру взагалі. У нас в Україні вже була національна культура, і Володимир Великий тільки додав християнську культуру до своєї рідної, батьківської культури.

Зустріч Візантії з Україною – це не була стріча бідного з багатим; вона стала якщо не рівною, то близькою потугою, але різних характером цивілізацій.

На час, у який ми тепер святкуємо Різдво Христове, колись, ще до християнства, на Україні припадало свято зимового повороту сонця. Це був час ворожіння на майбутній рік; а тому ми й тепер маємо в різдвяних звичаях цілу низку дохристиянських елементів, що мали своїм призначенням сприяти доброму урожаєві у наступному році, багатству й добробуту у домі господаря, щасливі лови для мисливця, весілля для дівчини та щасливу мандрівку для парубка – дружинника князя або й самого княжича. Всі стихійні сили природи умиротворяються та закликаються, щоб не діяли на шкоду людям і худобі.

Про все це співається в колядках, що були відомі далеко ще до початку християнських часів в Україні. Це виявляється і у звичаєвих обрядах, як ось: дванадцять полін, дванадцять святвечірніх страв, закликання на вечерю морозу, вовка, чорної бурі та злих вітрів, дідух на покутті, сіно на столі.

Всі ці дії, рухи та слова, що на перший погляд не мають ніякого значення в житті людини, віють на серце кожного з нас чаром рідної стихії і є для душі живущим бальзамом, який сповнює її могутньою силою.

Олекса Воропай.

Учасники

Тім, nady