Автори / Сергій Рожко / Дещо зі збірки «транс_форматорний блюз»

Під небом Кіото

завмерти каменем у саду Рьоан-дзі,

п`ятнадцятим! зникаючи від зору,

і навіть подихом не турбувати

Тишу…

а що ж тобі, Акіна-сан,

залишу,

крім тіні, що по колу на Землі

ховається від Сонця день у день?

нічого, крім…

нічого, крім…

нічого

метеликом летіти на Вогонь,

не дивлячись донизу чи угору,

при цьому розуміти, що –

востаннє...

Акіна-сан, не породи

зітхання

із горла мовчазного, там, де слід

нічий не має бути, крім Пісень!

нічий, окрім…

нічий, окрім…

нічий

не випускати із долонь Танто,

змиваючи ганьбу в ранкову пору

на білий шовк, що вже міняє

колір.

Акіна-сан, забудь усе

поволі,

ніхто не вічний, Пелюсток політ,

у пам’яті зостанеться лишень…

ніхто, окрім…

ніхто, окрім…

ніхто

***

Коли зойкнула тиша

і птахом упала до ніг,

височінь просльозилась

дощем на отави і плечі,

краплі, наче хвилини,

поволі зривались зі стріх.

«Добрий день, ну а може...

а може, уже – Добрий вечір».

Та різниці нема.

Крізь відлуння старих молитов

Шепотіли дерева

про всю тимчасовість земного,

хоч від серця по тілу

іще розливається кров,

і за обрій веде

ще не займана слідом дорога,

ще тобі не сказав я

того, що у серці зберіг,

і небесних зірок

не віддав тобі досі, до речі,

але вийду з отав

і, ступивши лише на поріг,

«Добрий день, – прошепчу, –

а може, уже – Добрий вечір...»

Плавильня

Тонкостінна ілюзія віри,

і наче крізь отвір,

що лишився від кулі,

пінцетом витягують душу,

від знеболення – бáйдуже,

день заповзає у мушлю,

і у сутінках місто, немовби

збезлюділий острів.

Сходи, збиті ногами,

мовчать у терпінні. А що їм?

Хто - угору, хто – вниз,

ну а хто зупинився спочити.

На асфальті – розìп’яті тіні,

їх не полічити,

і кінґстони у днищі Ковчега

прорубані Ноєм...

Хтось казав: наша плоть –

то вода, ну і кальцію частка,

ми – лише механізми

постійно-хімічних реакцій,

почуття та емоції –

бланки знецінених акцій,

для останніх романтиків

ледь припорошена пастка...

Забинтовано поспіхом рану

ілюзії віри,

у плавильнях – іржаві пінцети

і вийняті кулі.

Хоч поволі приходять до тями

нейрони поснулі,

та збезлюділий острів

уже набридає без міри.

Амазонка

Коралі твої - із голів зацілованих мачо.
Кумедно. Сміюсь аж до сліз у твоє декольте.
Не треба казати, що знову роблю щось не те –
твоє «обережно!» для мене нічого не значить.

Бо ж я – не такий, і ґламуру в мені – ні на цент,
і череп мій вартий не більше, ніж півпоцілунку,
триденна неголеність, джинси сумного ґатунку,
заляпані брудом, який називають «цемент».
Халтурка... За вірші ніхто-бо не дасть ні коп'я ,

сховай ятаган і візьми цю бордову троянду,

нехай пломеніє у вазі посеред веранди,

а може причепиш до гриви гнідого коня.

Ах, як романтично… Давай запалю я свічу,

А може, відразу із галасом – скирту соломи?
І будемо людство до ранку лякати без втоми,
не бійся, всі штрафи за збитки сповна заплачУ.

Коралі твої - із голів зацілованих мачо.
Кумедно. Кидаєш убік. Ах, яке декольте…
Мій череп – на місці. Напевно, роблю саме «те»,
а може, бордова троянда для тебе щось значить...

Еміґрантська симфонія

... Для скрипки з оркестром –

«Симфонія ґрацій»,

обірвано струни

завмерлої втоми.

Птахи – передвісники

дальніх міґрацій –

у небі зникають,

немов гематоми

За обрій, за обрій,

ні ноти, ні звуку,

і тиша вальсує

із власною тінню.

На крилах – у спогади,

крилами – руки,

і дійсність поволі

тече в сновидіннях.

На звалищі хламу

старе піаніно

давно вже забуло

мільйони овацій.

Стара партитура

впаде на коліна...

... Для скрипки з оркестром –

«Симфонія ґрацій».

Я і тінь – прямокуття,

завмерле у колі подій,

тане час на руці, ну а може, то тільки здається,

світанкова печаль симбіозом у росах озветься,

і застигнуть краплини

на кінчиках зігнутих вій.

Відшукаю для Тебе

холодний уламок зорі,

у долоні зігрієш частинку розбитого неба;

перехрестя доріг подолавши, уперше для себе,

зійдемо ми удвох

на веселки зігнýтий поріг.

Десь на Альфа Центавра,

напевно, якийсь Архімед

геометрію душ закодує у циферні клони;

тане час на руці посекундно, не знаючи втоми,

ідемо ми в нікуди,

хоча і здається – вперед.

***

Скло витече крізь очі субмарин,

логін-пароль - забута наслідковість,

тіла на берег викине натомість,

неначе рами вкрадених картин.

У спазмах море, подзвони «нуль три»,

мо’, ще врятують штильовим прогнозом,

нейронний смерч затихне під наркозом,

плоть охолоне, в пам’яті зітри.

Кити – у плач, але навіщо це?

Хоча на дні покоїться «Титанік»,

човни на хвилях намалюють грані,

і час гвинтом зануриться в лице.

Буває – серед моря ти один

й уламок щогли... Маринічна повість,

логін-пароль - забута наслідковість,

і скло тече крізь очі субмарин.

***

Некваплячись танули сни

у краплях розчинної кави,

і тіні сплітали з агави

тернову туніку весни.

Тривиміром бавився час,

на стінах малюючи кола,

і мовчки земля напівгола

йому позувала анфас.

Вуста забували псалми,

гріха не вчуваючи в тому,

і ранок вертався додому

в останні години зими.

Додав Sh.Ocean 21 жовтня 2011

Про автора

Під псевдонімом СеРж Ко у 2007 році вперше опублікував власні поетичні твори на львівському сайті, де, у цьому ж році, посів 1-е місце на основному конкурсі. 2011 року видав першу збірку поезій "Транс_форматорний блюз".