Учасники

Персональный сайт: http://suhomozskiy.ru/

 Наш дорогий не Леонід Ілліч

Чи не перетворюється «ЛУ» на персональне кишенькове видання?

 

У кінці 80-х минулого століття у Туркменістані, де я працював, стався гучний скандал. З роботи потурили першого секретаря Ташаузького обкому КПТ. За що? А за те, що в одному номері обласної партійної газети було видрукувано шість його знімків.

До чого це я?

А до того, що збігла радянщина, стала незалежною Україна, а «перші секретарі» і «дорогі Леоніди Іллічі», легко адаптувавшись до нових реалій, схоже, продовжують тиражувати власні «портрети».

 

Перечитав «ЛУ» за 1 серпня поточного року і буквально отетерів! Таке засилля – куди там першому секретареві! – однієї творчої персони та її близького оточення. У два етапи – перелічу.

Етап перший(компліментарний):

Стор. 1 – стаття Михайла Слабошпицького «Про українську книгу – не без політики»;

Стор. 3 – повідомлення про присудження премії ім. Б. Нечерди. В тексті – «заснувала Ліга українських меценатів та редакційна колегія журналу «Київ» і підпис«Прес-служба Ліги українських меценатів» (хто не знає: Михайло Федотович – її виконавчий директор);

Стор. 4 – закінчення статті «Про українську книгу – не без політики» та оголошення «У видавництві «Ярославів Вал» готують…» (кому невідомо: Слабошпицький – його співзасновник);

Стор. 13 – програма радіоканалу «Культура»: «Субота, 3 серпня. 16.35. «Нобелівські лауреати. Авторська програма Михайла Слабошпицького».

Стор. 16 – «Редакційна колегія: … Михайло Слабошпицький…».

Зовсім не хирлявий вистороп секретаря НСПУ! З чим його, плодючого письменника і талановитого адміністратора, можна лише привітати та многая літа побажати. Та й поставити крапку.

Якби не далі…

Бо далі, як на мій розсуд, повний Ташауз!

Етап другий(не компліментарний):

Стор. 5 – Ірина Фаріон: «Львів’яни …могли спілкуватися і набиратися інтелектуально духовної сили від таких знакових особистостей, як …Михайло Слабошпицький»;

Стор. 6 – Михайло Ватуляк: «Якийсь вал ще є, але таких резонансних видань, як …«Що записано в книгу життя» Михайла Слабошпицького… - не густо»;

Стор. 6 – там же: «Обігових коштів у видавництвах мало, і вони не можуть дозволити собі планувати великий список книжок за власні кошти. Виняток становлять хіба що …«Ярославів Вал»…»;

Стор. 9 – Сергій Грабар: «Я продюсую одну із серій, що виходить у видавництві «Ярославів Вал»;

Стор. 11 – Олександр Клименко: «Я завжди спираюсь на думку людей, чиїй громадянській позиції довіряю повністю. Серед них - …М. Слабошпицький»;

Стор. 11 – Микола Берник: «І дуже добре, що зростає кількість українських видавництв, які, долаючи труднощі… Пальма першості …тут цілком справедливо належить видавництву «Ярославів Вал»;

Стор. 11 – там же: «Окремий напрям діяльності «Ярославового Валу» - повернення із забуття…»;

Стор. 12 – Олена О’Лір: «Не випадково Михайло Слабошпицький назвав його (Хведосія Чичку – М.С.) найбагатограннішоютворчою особистістю»;

Стор. 15 – Юрій Буряк: «Крім залучення коштів, можна було б запустити механізм …книгозбуту… Те, до чого докладає титанічних зусиль Михайло Слабошпицький у видавництві «Ярославів Вал»;

Стор. 16 – рубрика «Щойно з друку» - Леся Гончар, Руслан Найда, Козацька кухня (200 рецептів). – К.; «Ярославів Вал».

Ледь не загубив:

Стор. 9 – публікація президента Ліги українських меценатів Володимира Загорія.

Стор. 14 – бесіда - початок у попередньому числі,а продовження анонсоване на наступне - Світлани Короненко з лікарем Володимиром Берсенєвим (його «Інститут проблем болю» - сусіда «Ярославового Валу», а сам медик – лауреат премії Ліги українських меценатів).

Себто, на 16 шпальтах п. Михайло – безпосередньо чи опосередковано – присутній 17 разів (такі безлімітні піар-бенефіси на сторінках «ЛУ» - мало не щономера)! Віднімемо вищезгаданих 5 компліментарних і отримаємо символічну цифру 12. Зазначу: хоч і не остапбендерських стільців, але відвертих випадків моральної еквілібристики на надтонкій межі, яка відділяє прямолінійну об’єктивність від замаскованого підлабузництва одних і нестримного бажання вивищитися - іншого.

Тільки у цьому місці не здіймайте галасу: мовляв, кожен сам по собі і має право, ніхто ні з ким попередньо не домовлявся! Бо хіба за Радянського Союзу Брежнєв телефонував щоранку від Москви до самих до околиць? Навіщо? Тисячі видань і без цього рясніли фразою «Наш дорогий Леонід Ілліч».

Просто люд ми такий – гнучко-камертонний по відношенню до начальства: кирпу тримаємо за вітром. Що за тоталітаризму, що за демократії…

Упевнений, до цього ще не дійшло (і ніколи не дійде!), але складається враження: згадування Слабошпицького у матеріалах газети – якась закулісна умова на кшталт вірша про Леніна на початку поетичної збірки донедавна. Як на мене, Михайло Федотович мав би журналістам, котрі не знають ні міри, ні впину, бодай натякнути: згадувати не більше ніж, наприклад, шість разів. Тому що частіше – то вже цинізм вищого ґатунку. Та й виглядає збоку (хоча це, звісно, не так!), мов безсоромне використання службового становища з творчо-корисливою метою.

Додам: вихваляння у такій кількості – це вже й за межею елементарного глузду! «Цо задуже, то не здрове», - говорять поляки, то ж задля здоров’я варто хоч зрідка, як радив Козьма Прутков, перепочивати й «фонтану»!

На жаль, це ще не всі зауваги.

«Літературна Україна» регулярно зі своїх шпальт благає про надання їй фінансової допомоги. Навіть списки тих, хто дещицю зронив, оприлюднює. І, що дивує, майже з такою ж регулярністю, як просить, газета друкує матеріали про видавництво «Ярославів Вал» і лікаря Володимира Берсенєва.

Однак зачекайте!

Перше – товариство з обмеженою відповідальністю.

Другий – фактично власник не зовсім державного «Інституту проблем болю».

Тобто, ми маємо справу з бізнес-структурами! Які мусять за кожне (принаймні – за частину) з’явлення на шпальтах спілчанської преси платити за комерційними розцінками. Може тоді і без простягнутої руки б обійшлося. А ні, то хоч меншого розміру шапку довелося б видлубувати з бабусиної скрині!

«Та, - скажуть ті, кому написане не припаде до вподоби, - лікар Берсенєв – член НСПУ і тому, як і кожен з нас…»

Так-то воно так…

Але, по-перше, чи теж не занадто вже «фонтанно»?

По-друге, рівень того, що публікує колега…

З вашого дозволу зацитую: «Від харчування залежить багато. Наприклад, маса тіла» (ціла Америка! – М.С.).

«Щоб вирішити проблему стенозу хребта, потрібен цілий комплекс лікувальних заходів».

«Коли людина щось з’їсть, вона має перетравити це в шлунку».

«Збираючись у дорогу, особливо з дітьми, з собою треба брати хліб» (Колумб відпочиває – М.С.).

Панове, вас не пересмикує? Від такої зухвалої наруги над ЛІТЕРАТУРНОЮ газетою.

А ось – теж показові цитати, щоправда, дещо іншого плану і плину:

«Наша клініка займається проблемою преморбідних станів… Ми починаємо лікувати остеохондроз, а в остеохондрозу, спондильозу і спондилоартрозу – вже зараз 187 синдромів. Це 187 індивідуальних технологій для кожного синдрому. І, як правило, у людини зі стенозом хребта – 5-7 синдромів. І кожен вимагає окремої технології вирішення проблеми».

«Є клінічні методики, як визначити парасимпатичні і симпатичні рефлекси».

«М’яз переходить у сухожилля, сухожилля точечно (?!!) кріпиться на надкісниці і мова йде про окостеніння саме кінця м’яза… Ця проблема, до речі, пов’язана з остеохондрозом і непогано лікується метамерними методиками».

Ну, як вам, шановні, високі зразки цього красного (чи красномовного?) письменства?!

Однак навіть це тьмяніє перед шнобелівським «відкриттям» Світлани Короненко. Лікар: «Ще одне запитання: а який найперший ОРГАН (виділено мною – М.С.) виникає?» І представниця інтелектуального цеху промовляє: «Душа?»

Як на мене, такі «метакамерні вправи» не поставив би й за гроші. Навіть великі!

Тож виникає слушне питання: керівництво «ЛУ» друкує Володимира Берсенєва з власної ініціативи чи, може, йому хтось настійливо це «рекомендує»?

Те ж саме – «Ярославів Вал». Десятки разів «ЛУ» характеризувала його як «потужне видавництво». Що справи не кепські, хвалився і сам Михайло Федотович. Ось невеличкий фрагмент з інтерв’ю Ірині Яковлевій:«До речі, його (Берсенєва – М.С.) книжки мають незмінний успіх у покупця. Беручись їх видавати, ми спочатку навіть не підозрювали, що це справді КОМЕРЦІЙНИЙ (виділено мною – М.С.) проект».

Так що маємо два бізнесово успішних підприємства, які, за великим (на жаль, не валютним) рахунком, занадто часто «на халяву» гостюють на шпальтах нужденної письменницької газети. Я – не податковий інспектор. Я – про мораль.

…«Літературна Україна» регулярно злим і не тихим словом згадує князьків можновладного Олімпу, олігархів, чиновників, котрі, використовуючи персональні зв’язки, влаштували у державі «безпредєл». І правильно робить! Бо не демократично і не шляхетно підмінити Конституцію принципом «Ти – мені, я - тобі».

Однак хіба деякі наші, спілчанські, «можновладці» на рівні своїх, набагато скромніших, можливостей не уподібнились тим, кого затято критикують?! Якщо так піде і далі газету доведеться перейменовувати в «Бульвар…» за аналогією з «Бульваром Гордона».

У зв’язку з цим пригадую бородатий анекдот. Підліток, углядівши ненароком, як батьки займаються сексом, щиро дивується:

• І ці люди забороняють мені колупатися пальцем у носі!

 

Микола СУХОМОЗСЬКИЙ,

дужий не байдужий.

P.S.Не з чуток знаючи, як в Україні, з подачі політиків, полюбляють, замість обговорювати проблему, вчиняти за принципом «Сам такий!», розбираючи на хрящики особу того, хто її озвучив, сам одразу у всьому зізнаюся. А саме: мій пра-пра-пра-пра…пращур по батьківській лінії уночі 1240 року відкрив Лядські порота Києва хану Батию; дід і бабця з материнської були відповідно джокером у рукаві сталінської шинелі і зв’язковою у Берії; одна з тіток - коханкою Пол Пота; двоюрідний брат – громадянин Північної Кореї, а троюрідна сестра з ідеологічних міркувань мешкає на Кубі. Понад те, сам я у минулому житті існував у іпостасі Леніна.

Тож, оскільки мене вже гидше не затавруєш, аналізуймо викладене!