Автори / Марта Адамович / Поезія Марти Адамович
Чекати
Чекати, вірити…і знов вагатись.
Кохати, мов живеш останній день,
Наполягати , а потім знов не перейматись -
І не любити вже ані себе, ані людей…
І не кохати, не чекати і не вірить,
Тільки знов вагатись – кругообіг, ех!
І всіх по своїй мірці мірять –
Та цькувати вбогість на людей.
Чекати, вірити і намагатись -
Мріяти, бажати, хай йому грець!
Та щораз від безсилля зупинятись,
І не пручатись вже, не дихать, яко мрець.
Ходити, заглядати, ревнувати….
І злитись, злитись, Боже, ні за що!
І вже нічим й ніким не перейматись,
І не чекати вже нічого, і кохати аби що…
І так життя прожити-не прожити – перейти!
І вмерти так, вагаючись, чи жив узагалі…
А наостанку б зачекати, бодай мить,
І покохати, ех, як кохати б! Та чи вмів?
Вуаль
Вуаль…тримай її, тримай…
Лише прозрінням очі не розплющиш…
Лише зітханням серце не проймеш,
Тримай свою вуаль і слухай:
Коли твій простір вже не знайде меж,
Коли на твоїм небі твоїм хмарам вже не буде ліку,
Коли на твоїм світі не залишиться чудес –
Може лиш тоді ти під вікном посієш квіти?
Ти віриш в те, на що у тебе є причини,
Ти борешся за те, що вже давно програв,
І так наївно, без відчуття ані найменшої провини,
Тримаєш кігтями свою вуаль.
А з нею легше – можна не помітить тіні,
Можна не почути скрегіт зламаних коліс,
А ще так легко і самому геть в собі зітліти,
Не стати сонцем, не створити жодного з чудес.
Лише прозрінням очі не розплющиш…
Лише зітханням серце не проймеш,
Хто ти був – нехай розкажуть діти,
Хто ти є – на те у тебе є лице…
Але вуаль…
Ніч для сліпих
Пітьма вже засукала рукави,
Сліпі несуть на п’єдестал оману,
Ця ніч коротка, але до ранку всі хрести
Перенесуть нам в душу, вириють в ній яму.
Пітьма вже потирає руки,
Сліпі радіють: дали лопати їм замість пера.
«Хто винен? Винен хто?! За що всі наші муки?...»
Покричали…озирнулись –мови рідної нема.
Одні копають, інші лементують,
А сліпі б’ють розбрату низький уклін.
Прокиньтесь ті, які ще наніч матерів цілують!
Які ще пам’ятають правду з дідових колін!
Пітьма вже вкотре точить зуби,
Хрести, як месники сліпої ночі, височать.
Один одному не рийте ями, добрі люди!
Їх риють ті, в яких нема нічого, крім лопат.
Я нарву тобі світанків
Я нарву тобі світанків,
Заплету їх в пам’яті вінок,
Ще заплющу очі наостанку
І піду в край вицвілих казок,
Де немає ані пензля, ані ноти,
Лишень запліснявілий мох,
Де поміж «треба» і «не проти»
Немає місця на любов.
А вже як той вінок зів’яне,
Розтане в мареві подій,
Я навіть спогадом не стану,
Не буду навіть комою між слів.
І хай весь світ собі скрегоче
У кіптяві багна й кадила –
Я не дарма плела віночок,
Я щиро, віддано любила.
Не я забрала фарби у життя,
Не я вчинила всі твої поразки,
Я лиш малесенька строка
В твоїй історії без казки.
Прозорі тіні
Хай змовкнуть ті, хто знає мови,
Хай догорять усі, в чиїх серцях вогонь,
Нехай нікому непотрібним буде слово –
Тоді лише помолимось либонь…
Тоді лише, як ті опудала на скопаній землі,
Здригнемося від образу лайна-людини.
Колись, можливо, ми були кимось у юрбі,
Тепер лиш згусток без’язикої липкої глини.
Де були ми, коли нас вчили розмовляти?
Кого трималися, коли робили перший крок?
Чому згодилися, покірні, язика душі відтяти,
За сухар зі свого хліба і струхлявілий покров?
Де були ми, коли був час сказати слово?
Де був, хто, зламаний, ще міг по-людському ходити?
Хто пам’ятав старе і знав, з чого творити нове?
Ду були ви??? Мовчали. Не смійте ж говорити!
Ви чиясь марна ностальгія, сірі тіні,
Ви пройдете, як все минає зазвичай…
Зостануться нехай шматочки обгорілі
Ще декількох із нас, які не згасли у серцях.
Місто
Мелодія міста звучала,
Як муха на кухні, яку не прогнати.
Палітра втопила себе у пейзажах
Не моря, не лісу - порожньої хати.
Мільйони людей були і є –
ми проживаєм у чергах життя,
ділим між нами собі не своє,
зношуєм ношене кимось взуття.
Мелодія міста звучала,
Як чайник, який пора виключати.
і хата собі серед міста стояла,
На площі, де люди, кава і мати.
Ходили-ходили марно довкола,
Товкли один одному свіже взуття.
Ніхто не зламав у собі огорожу,
Ніхто не пробрався у хату, а жаль…
Там вікна і двері щільно закриті,
Там міста не чутно, там грає скрипаль,
Там сльози просіяні, руки відмиті,
І босому можна топтати печаль.
Хата собі серед міста стояла,
Як прозора, занедбана тілом душа,
Мелодія міста звучала,
І люди ходили, дарма що не їхнє взуття.
Я повітря
Зустрілись погляди, нарешті…
Душа зробила паузу, і подих
Забув,
що він трива
Всього лиш декілька секунд.
Дозволь мені пожити у повітрі?
Вдихни мене у себе -
І замри…
Я хочу бігти
Вниз і вгору кров’ю у тобі.
Замри, коханий, ще не видихай,
Я ще жива!
Я хочу вмерти
там, щоб залишитись,
Навіки залишитись у тобі…
Зимою пахнуть сни
Зимою пахнуть сни,
І спокій на пів роздітої печалі
Пронизує думки. Шепоче: спи,
Я малюватиму твої казки надалі.
Зимою пахне тиша,
І аромат задуманого слова
Застиг в повітрі, наче я
І голос мій тут зовсім випадково.
Зимою пахне чай.
Мандаринові сади в кімнаті…
І що рік, то все справжніший Миколай
Несе вночі дитинство в маминім халаті.
Зимою пахне радість,
І зачароване сніжинками вікно
Нагадує про недопиту чашку чаю
З кимось, хто дарував своє тепло.
Зимою пахне диво…
Танцювала словами
Танцювала словами танок, аж лилося,
Малювала руками в повітрі тебе.
Думками співала і серце неслося
Над небом, де сонце живе золоте.
Хотіла набрати в долоні тепла,
Хотіла серденько своє запалити,
Й тобі донести в своїх вірних руках
Сонця шматочок, щоб трошки зігріти.
Малюю, як мрію, в повітрі тебе,
Долоню зімкнула в кулак – не відняти
Тепло мого серця, що ніжно пече,
І готове тебе, мій єдиний, чекати.
Додав nady 29 липня 2013
Про автора
Народилася у 1987 році. Випускниця Київського національного авіаційного університету. Прозаїк, поет. Автор кількох романів. Поки що один опублікований. Живеі працює у Києві-Львові.
