Учасники

Автори / Світлана Поваляєва / СВІНҐ (Маринчина історія)

Та ти шо! Невже я не розказувала тобі, як Маринка опівночі зрубала сто гривень з якогось п’яного бика?! Як справжнісінька патентована лярва, заробила собі за 5 хвилин 100 грн. Щоправда, це несподівано було. Для неї. Но але це не виправдання. Вона була сильно п’яна. Це теж не виправдання. Вона була самотня і агресивна, як всі, хто раптом осягнув космічні простори своєї самотности, й раптом угледів на зоряній мапі серед розсіяної крупи Путівця пупковий завиток, з якого сочиться молоко Безконечності. У такому стані на мить прозрілий може порішити себе, або закатрупити кожну живу істоту, що знагла втрапить до зачарованого кола вібруючо-лункої самоти. Крижаний дзвін. Відтрахати ворону. Розбити кісточками пальців чиєсь сонне авто, повиривати вії, трахеї і серце випадковому гопнікові. Навзнак бехнутись у калюжу, напасти, мов якийсь бушмен — зі списом на літак, — одним стрибком на сигаретний кіоск й опинитися на протилежній півкулі планети — посеред океану… в акулячій пащі.

… і той Марлі, якого ми тоді на долівці темної кухні — з крижиною Місяця за вікном — слухали з казанка, ми вкинули навушники плеєра до казанка, мовби збиралися зварити з остогидлої розлізлої музики юшку (насправді ж ми шукали резонатор, аби розлізла й остогидла музика зварила вкруту наші мозки — о тільки не яйця! — але хуйовий виявився з казанка резонатор), тож заюшило натомість з нас обох і добре, що за таких інфернальних обставин, то була не кров! Я не знаю, що це скрапувало з підвіконня і переповзало, наче морський котик — вогко й хлюпотливо — з кухонної мушлі, але я подумала, буде смішно, якщо я розкажу тобі, як Маринка заробила того вечора свої вуличні сто гривень. Краще би той бик навіть не потикався заводити з нею, п’яно-агресивною і спрутеніло-самотньою істотою, свій базар, краще би він не виявляв так наївно і щиро своєї хоті, най би вже мовчав про пиво і секс, а надто про самотність!

«Все почалося з того…» зазвичай кажуть вони, так, вони завжди починають або зі слова "я", або з якоїсь такої зашмуляної штуки, що ніби є точкою відліку у просторі, ненав’язливим таким початком оповіді. І вперто йти впоперек і навспак — справа настільки марна і невдячна, що будь-яка істота адекватна з породи гомів (homo в сенсі) апріорі від неї відмовиться. Обравши собі зазвичай якусь божевільну точку відліку у своєму офіційно та історично виправданому піар-просторі: «було це» або «коли мені», чи «коли я», або «я був» і нарешті «вони жили», правда, іноді персоніфікуються авто чи хата, але це то саме… Простір перехнябився звично і Маринка впритул побачила деревну кору. Сосна, відчула вона, це сосна, закрижанілий наприкінці календарної осені мед, гіркий мед недобурштину — свіжої смоли, котру переводять на каніфоль істоти, що до них і вона, Маринка, також належить. Кора зашкарубла, сонце запаморозилося, Маринка — істота людської статі, мозочок на морозі — вирішила цієї миті зіткнення мертвого золота з живим сріблом послуговуватися у сприйнятті методом від зворотного. Усвідомивши й відкинувши вмить знання, що це гординя її заволала, мов конаючий вікінг, вона обрала інтелектуально-емоційну аскезу: сприймати, вбирати у себе, досліджувати і вивчати все осоружне, те, що завжди не подобалося, все, що викликало спротив. Перший крок найпростіший, як і наступних із сотню: "ненавиджу зиму, холод, рух у важкому хутряно-шкіряно-джинсово-поліуританово-вовняному одязі, лахи-панцири, крижане пиво примерзає до рук, поцілунки — мов під новокаїном, крига там, де влітку можна впасти на голі сідниці або чиюсь камуфляжку, довго сушиться волосся, довго їде маршрутка, в метро — холодний проносний бруд під ногами, хруські газети, загублені рукавички, коханий відморозився бо… коханий? «коханий».

Простір звично вирівнявся, мов круглясті брижі стопленого срібла розпогодилися, і Маєр отямився з медитації, — теплий, звичний і лоскотливий. Той, Хто отямився, одразу ж вчепився скрадливими котячими пазурями у вовняно-картату якісну тканину реальності, спрощеної до найскладнішої гедоністичної істини: «це мені подобається. Хочу на повсякчас мати все, де мені добре і погідно», а надто — де насолода перехняблює мозочковий струмінь орієнтації у системі координат. За шлунково-пельменною битвою цих примітивних протилежностей спостерігає з підвіконня мало не всохлий і цілковито залежний від пере-дорослих чоловіка і жінки алое. На щастя, він власної навіть думки не має, а тільки сформоване зі Всесвіту — конкретно-образне знання того, що йому — пиздець. Маринка — з летаргійною сосною, Маєр — з індифірентною ковдрою. Котяче, як і вода на кухні, куйогозна скільки світлових цих… ну, з їхньої спільної термінології. Єдине у них є спільного, що відчуває алое, — це термінологія.

Саме алое, цей замордований пупковим завитком Безконечності алое, перехиляється зараз через підвіконня — це скрапує його гіркий сік на гіркі наші м’язи, напружені сумним бажанням проникнення, подолання самих себе і свого зашкарублого страху простоти і любові, а самотня велетенська рослина з останніх сил тягне повз нас і над нами (бо ми лежимо і звиваємося на підлозі, затиснені між газовою плиткою і гуркотливим холодильником), тягне, кажу, свої цілющі занедбані мацаки до мушлі, до крану, провислого у темряві під вагою барабанних крапель.

Коротше, той бик (молодий, дужий, м’язистий — звичайний мудак у бейсболці) мало не почав ґвалтувати Маринку прямо там, на лавочці, на вулиці, правда, було вже пізно і темно, але ж, все-таки. — можна сказати, просто у Міста на долоні. Вона мало що пам’ятає до того. Лише свою звірячу жагу крови (не буквально, ні, її, мабуть, знудило би від його юшки), Маринці праглося зробити бику щось таке, аби він верещав з муки й розпачу, щоби його зсередини розривав такий самий біль, як і її, щоб він блював з болю, най і його теж вивертає від самотності. Тому, знаєш, (з цієї миті Маринка пам’ятає все дуже чітко, ніби й не пила, тільки я не знаю, котрий з двох фільмів з нею насправді відбувся, якщо припустити, що все це взагалі було насправді), слухай, прикинь, Маринка раптом сказала бику: окей, якщо ти вже маєш мене за якусь там блядь, то тоді заплати мені! якщо вже все це ось так ось відбувається, то ти мусиш розуміти, що я ж не піду з тобою в ту браму на шару, що ж ти, зовсім урод?! Він був такий тупий, молодий, п’яний і дужий, так хотів, що сприйняв її слова. Він сприйняв їх і цілком зрозумів. Але Маринці не вдалося розхукати шибу Вічности перед його писком й розчистити у ласицях чорну прозору латочку, крізь яку видно отой пупковий завиток нестерпної космічної самотности, аби цього бика знудило кров’ю від болю! І ось фільм номер один. «Курва не дала!»:

Бика штормить, як морську капусту на морському дні, він випорпує з внутрішньої кишені своєї спортивної куртки гаманця, а звідтам — папірець, і простягає Маринці, хилитаючись на всі боки, гикаючи і потираючи вільною рукою матню. Чому Маринка залишила його вживих? Мабуть, це просто її залишили сили і агресія, і біль, можливо навіть, це гірка цілюща сила бабла дотяглася своїми занехаянимим мацаками до Маринчиних посудомлених розпачем тельбухів, в кожному разі вона розвернулася і пішла геть, забувши одразу про все, і про п’яного бика, що заплатив їй за шматочок гіркої пизди, котрої так і не отримав, на лавочці, — дуже хотілося спати.

Вранці Маринка все згадала, та, ідучі до кухні вгамовувати сушняк, зазирнула до свого гаманця. Дивно, що вона вчора, зашпортуючись по дорозі домів, примудрилася сумлінно запхати цього зашмуляного папірця куди належить. До гаманця. Звучить як заклик. До зброї! Сотка не тягнула навіть на випрану ксерокопію, — не дивно, що той бик так легко її віддав. Жетон, десять копійок і папірець. Маринка підійшла до «кулька» — ятки, де продають фрукти, і купила кіло бананів. Стрьом був, а проблем — ні. Ахуєть-дайтє-двє, але їй дали і банани, і здачу. Маринку змело східним вітром у бік метро, мов пакетик з-під горішків. Впадляк було би, у разі чого, пояснювати, звідки у неї фальшива сотка.

Фільм номер два: «От курва! Дала!»

Вони опиняються у брамі, бик витягає свій хуй, Маринка повертається і впирається чолом у графіті на стіні, чує, як позаду неї вправно натягується презік. Бик, сопучи, в один рух здирає з Маринки джинси разом з трусами. Хвилину пупковий завиток Вічности хилитається, рвучкими поштовхами розгойдуючись перед її засклілі очі. Ну? — каже Маринка, застібаючись. Бика штормить, мов заступом від банки відбиту мідію, він звідкілясь із широкіх штанін випорпує гаманця, а з гаманця — папірець. Маринка відтягує край джинсів разом з трусами, дивлячись кудись вбік. Бик. Запихає їй купюру до трусів. Вона йде геть, вмить забуваючи навіть про космічний пупок — дуже хоче спати.

Зранку, копирсаючись у гаманці з єдиним жетоном на метро, Маринка знаходить ганчір’яного вигляду купюру. Сука, він заплатив мені фальшивими бабками за хвилину Моєї Вічности! — думає вона. З фальшивої купюри, як не дивно, в «кульку» Маринці дають здачу і довірливо простягують кілограм бананів. Вона чимдуж з’ябує геть.

Який фільм тобі смакує більше, любий? Коханий. В котрого з вас, кохані, я питаюся?

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Світлана Поваляєва народилася у 1974 році. Закінчила Інститут журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка (спеціалізація – телевізійник), працювала на телеканалах СТБ та «Новий», у журналі «ПІК» т