Автори / Світлана Поваляєва / Небо кухня мертвих (уривок)
Цікаво, коли починається сон? Я маю на увазі ту мить, коли ти засинаєш і з темряви виринають очі – лише зблискуює рогівка. Ти ж не говориш собі, мовляв, ось – почався сон (ніби це фільм) або так: «з цієї миті почнемо дивитися сон»… А ти взагалі спиш, Небо? Ти спиш і я тобі снюся, ми всі тобі снимося.
Вдень ми граємо на пляжі у бридж. Очі, що виринали з темряви тепер мружаться від сигаретного диму, зиркаючи в карти, а сонце дерев’яною ложкою перемішує в цих очах гречаний мед з акацієвим…
Вони всі тобі сняться.
Віра підняла Ская зі мінусів мало не до нуля – мінус двісті тридцять стануло до мінус сорока, і Скай злиться, хоча знає, що Віра програє все одно, як би довго не висіла між сорока і соткою. Можна півгодини стояти на колінах зі спущеними штаньми і вилизувати вірині пелюстки і нірки, можна цілувати Віру в дупцю, але програти в карти – ні, це жахливе приниження чоловічої гідності. Які все-таки люди кумедні! Віра програє.
Віра лежить долілиць, тулиться щокою до шерхлого від піщинок спальника. Спальник – спина ската. Білий пляж – неосяжний, мов свіжа недосліджена планета, засіяна сріблистим піском. Вірин погляд ліниво струмує паралельно планетовій шкірі і для нього кожен піщаний горбик – видноколо, за яким, наче равликова мушля, закручується спина планети. Саме через це пляж і здається Вірі неозорим, безкраїм. Вірине обличчя стоплюється під сонячним пресом, наче смалець, розтікається восковим циферблатом у мінливих розпружених гримасах. Віра стоплюється і розтікається. Тиха планета крутиться так стрімко, що Віра якоїсь миті судомно вчеплюється крізь спальник у пісок – хапається за шкіру планети крізь шкіру ската – аби її не зірвало з поверхні й не знесло у відкритий космос. Неосяжна для паралельного зору, планета насправді мала, як один мегаполіс. На планеті передгроза і Віра на ній – одна однісінька, мов Маленький Принц на малюнках Екзюпері.
Вітер припліскує Віру, пестить і приштрикує до піщаної шкіри, ніби колекційну комаху до пінопласту. У хлороформі перших крапель зливи. Краплі – шпильки, кожна прошиває, пронизує наскрізь, з кожною блискавицею, з кожним все повільнішим обертом планети посилюється тяжіння – космос віддаляється. Віра відпускає спальник, піщані теплі горбики схожі на жіночі груди першого розміру. Грудки.
Віра може бути чим завгодно, будь якої миті.
Щойно вона стала дрібною злодюжкою. Точніше, спільницею злодія. Віра і Скай, вони як Бонні і Клайд, хоча усього лише вкрали пиво. Віра – веселка і слиз, Скай – горіх і сіль, нестерпно чоловічний, таких зараз не роблять, це ґанж серед карамельок, безапеляційно викинутий з орбіти соціального тяжіння.
Віра і Скай – кожен сам по собі – живуть на планеті Пляж. Я думаю, навіть тоді, коли перетворюються на десантників – партизанів у Великому Місті.
З неба важко падаються вишні, наче пташина кров. Вишні – капсули з вином і лікером, криваві кульки для пейнт-болу ін ріал. Коти, їжаки і ворони – ось справжні мешканці планети, титульна біосіль, хазяї простору спеки, веселок і злив, риби і вишень, равликів і лайна, павуків і сексу.
Фффак! Ну гаразд, почну спочатку. Розказувати історію за схемою нормальної оповіді, що нагадує навіть не вуглецеві ланки з бензольними кільцями, а молекулу спирту – в графічних символах. Пташиний слід на піску. Басову партію на квадрат, бочка і робочий (барабани я маю на увазі). Це не таяк вхитує від блакитного туману похованої під горіхом плаценти, і це не від серця – від інтелекту. Кубики, пазли. Утрамбоване в стільники сміття. Ви – те, що ви їсте, люди, ви – сміття. Історії – це також їжа, слова – білок і фруктоза, мова – простір кухні. Зараз я зготую з цих заморожених напівфабрикатів історію. Слухай.
Віра збирається до інтернет-клубу – перевірити електронну пошту. Насправді їй треба на Солом’янський цвинтар. Так, що хоч небом об землю. Так, що готова, принаймні, доки сонце не сіло, піти сама. І тут телефонує Скай. Вірина матка вибухає свіжою вулканічною лавою, вишні осипаються у зливі, вірина матка – це сомнамбулічна кульова блискавка зі своєю непохитною траєкторією.
- Привіт, людино! Давай зустрінемось. Чи ти, як завжди, зайнята?
- Привіт! Класно, що ти подзвонив! Давай, звісно, давай зустрінемось, я не зайнята.
- Ого! Та ти шо! Коли і де?
- Давай о п’ятій на Майдані.
- О п’ятій на Майдані?
- О п’ятій. На Майдані.
- На Майдані. О п’ятій.
За двадцять хвилин, коли Віра вже біля метро Шулявська, знову телефонує Скай.
- Коли і де ми зустрічаємося?
- О п’ятій на Майдані.
- Давай на Шулявці!
- Не хочу я на Шулявці, вона мені остогидла!
- Ну давай на Шулявці.
- Ні, я далеко. Не поїду.
- Ти шо, до п’ятої не доїдеш?
- Ні, не доїду. Ще маю справи.
- Ти ж говорила, що не зайнята.
- Після п’ятої – так.
- Вломняк їхати в центр.
- Не їдь.
- Ти приїжджай.
- Нє.
- Лаааадно, то де і коли?
- Блям, Скай, ти шо – п’яний?
- Є трохи.
- О п’ятій на Майдані.
- Добазарились.
Щойно в метро з’являється мережа, як утретє лунає дзвоник Ская. Розмова – точна калька попередньої. З чого Віра робить висновок, що алкоголю у Скаї є не «трохи», а «в порядє».
Цілком ідентична четверта розмова зі Скаєм відбувається, коли Віра силкується зосередитись на змісті електронних листів. Уп’яте – за квадранс п’ята. Скай повідомляє Віру, що на п’яту на Майдан він у жоден спосіб не встигає. Віра скаженіє і тихо матюкається, а тоді каже:
- Шоста. На Майдані під Головпоштою. І я вимикаю мобільний, бо ти мене заїбав, не даєш зосередитись! Запиши собі де-небудь на сигаретах: «Шоста. Майдан. Головпошта»
Віра скидає виклик. Кар-кар-кар. Тричі «Каррррррр!».
За п’ять шоста. Віра сидить на бордюрі навпроти Головпошти, сьорбає пиво і гойдає ногами повітря літа.
Скай сидить просто на східцях головпошти, цмулить пиво і втикає.
Обидвоє курять, чекають і не бачать одне одного.
Віра йде відлити до платного туалету в підземному переході. «Який гарний мачо, на Ская схожий,» - думає Віра, кутовим зором зауваживши похмуро-звабливий чоловічий силует на кам’яних східцях, - але це не Скай, Скай так не одягається».
Коли Віра повертається, знадлива постать у повен зріст виявляється таки Скаєм.
Скай Віру цілує, так, ніби вони коханці. Регулярні, я маю на увазі. Те, що називається «пара», ті, що пов’язані «стосунками». Настрій у Віри – геть сучий, вона сьогодні – хвойда. При чому, малолітня хвойда, з тих ледве пост-німфеток, трохи молодших за Ская, які мають невгамовну сверблячку поміж стегенець і в пипках, з тих маленьких самичок, яскравих і квіткових, доки гаряче і нашвидкуруч не поперетворюються на матусь-куріпок, грубезних, апатичних міщучок.
- Куди підемо?
- На ВЖ пиво пити.
- На ВЖ?
- А шо таке?
- Я тебе хочу.
- Аааа… це… класно.
- Поїхали на Шулявку.
- Ну ти допік уже! Така погода, я не можу сидіти в чотирьох стінах, мені треба погуляти!
- Добре, ходімо на ВЖ. Паходу відберемо в когось гітару… типу спецом знову по кущах трахатись.
- Чого це? Можна на могилах.
- Ти коли-небудь трахалася на могилах?
- Та да. Але мені дуже-дуже треба на Солом’янський цвинтар, а самій стрьомно.
- То чого ми тоді тулимо на ВЖ? Поїхали на Солому.
І гм… Віра зі Скаєм неспішно ідуть на ВЖ – на дерев’яні сходи простонеба – пити пиво.
Віра зсередини розкривається, наче роздмухана ватра – вогнена квітка у плетиві хмілю, дикого винограду і вишень, у невпинних струменях нічної музики: сюрчкових менуетів і сарабанд, апокаліптичних віолончелей спрутенілих жаб, форкання сексуально стурбованих їжаків, котячих саксофонів й поодинокого згавкування псів.
Пси…
Дідько з ними.
Тіло Ская – горіх і мед, очі – перестиглі вишні, увесь він – чорний бурштин у мембранах річкового запаху, запаху денної спеки і нічних росяних трав, смородинових кущів, пронизаних білим димом з ватри, витканих запахом риби і равликів – запахом Віри. З усих цих запахів і звуків: сплесків, шурхоту і потріскування, зітхання в прибої стогонів, перешіптування, видихів, улазливого «сі» комарів контрапунктом, - створено секс. Секс, від якого зносить башту, спиняється серце, стоплюється тіло, зриває дах. Не секс навіть, не трах, не кохання, не пристрасть – Любов, ось що це таке. Любов, яка не належиться людям. Любов, у якій відсутні «стосунки».
Дельфіни, рисі, птахи, коти, навіть вони, мабуть, не знають такого злиття безтямної ніжності і безтямної сили, таких ігор, пестощів, жаги і задоволення. А знають вони більше за людей, Кама Сутра поруч з їхнім знанням – секс для чайників.
Ніч в гамаку біля ватри – мов лише одна година – стрілою пролітає, пронизує мочку вуха ледве рожевого сонця, і сонце весь день живе і рухається зі стрілою в собі, у розпеченій своїй плоті, що кровоточить на спадень – вишневий сік поволі, пасмами, змішується з річковою водою. Віра, Скай, вони прослизають одне крізь одне, пронизують, Віра вислизає повз Ская, Скай вислизає попри Віру, Віра – така маленька засмагла, холодна і гаряча, фригідна німфоманка, розпещена тваринка – розчиняється в небі, такий спижево-хижий, скажено ніжний Скай, довгоногий, стрункий, з медвяно-горіховим шовковистим торсом і губами індійського ідола – розчиняється в небі, Віра і Скай, обоє вони – сіль і ніжність, троянди й виноград – красиві, до щему терпкі й солодкі лише тому, що жодної користі з них цьому світові нема, вони – Л-інфіковані, носії Любови.
Словом, на ВЖ Віра і Скай валяються на сходах, п’ють пиво, цілуються, лижуться, мняцкаються, трощать вітражі липневих схилів у своїх очах, пісяють по кущах, тусуються з лушпайками нефорів, час від часу відбирають у когось гітару, стрибають в небо, як в річку, доки атмосфера не здувається до геть безмазової.
Лише затемна Віра і Скай потрапляють на Солому. З наміром хоч раз спокійно потрахатися у віриній хаті. Але біля цвинтаря, на зупинці, Віра витягає Ская з маршрутки.
- Ти ж мені обіцяв сходити на цвинтар, алкоголік!
- Вірко, ну шо за гоніво! Давай завтра по-світлому.
Віра впирається, мов коза, її клинить, планка падає.
- Нє! Мені треба зараз!
- Блін, та шо за нафіг! Ну шо ти дурогониш, мася! Не наламуй!
- Дивись: бачиш, он там паркан просів, цегла пішла в землю, там перелізти – раз плюнути! Ну давааай, ммм?
- Ладно, пішли, - похмуро цідить Скай.
- Ходімо, ми швиденько, туди й назад! – Тішиться Віра. І вже не впертою шкляноокою, а грайливою гірською кізкою перестрибує у своїх стукалках через стіну.
Скай увесь підібгався, напружився, очі зблискують мрячно, мовби вночі відбитки спадистих леонідів на поверхні лісового озера. Не «на районі» Скай так поводиться завжди (кримінальні заморочки), а тут взагалі повна лажа: ніч, закинутий цвинтар, Віра з голими засмаглими ногами у джинсових шортиках, котрі цілком справедливо можна було би назвати трусами, а майка на Скаї – світла, в темряві – то саме, що біла, до всього, п’янючі обоє, та взагалі стрімак. Але Скаєві нічого більше не залишається, як слідувати за своєю скаженою подружкою.
Віра хвацько, ніби якось виклично, йде моторошно затисненою могилами і непролазним чагарником стежкою, ледве освітленою сусідніми – за цвинтарною стіною – ліхтарями і будинками.
Зупиняється біля чорного провалля в кущах, довкруж – похилені хрести, занедбані поіржавілі ґратчасті огорожки. Це чорне – перпендикулярна стежка углиб цвинтаря. Тиша і спокій довкруж якісь надмірні, мовби несправжні. Віра відчуває, як чорна воронка засмоктує її – густий, мов нафта, водокрут безшелесної темряви. Віра поволі переступає ногами, наче сновида, сомнамбула, очима увіп’явшись углиб цвинтаря.
Скай хапає Віру за руку і рвучко розвертає до себе лицем. В його очах – ніби віддзеркалення – така сама лискуча глуха бездонна темінь.
- Ні. – Тихо і твердо вимовляє Скай, - ти туди не підеш. Ми підемо назад.
Віра впирається, але Скаєві опиратися, принаймні фізично, - мертва справа – це не кожному атлету вдалося б.
- Шо ти келешуєш, Віро, шо ти там хочеш?
- Мені треба знайти одну могилу, це дуже важливо! Я відчуваю, вона там, по цій стежці, прямо на розі!
- Завтра. Все завтра.
- Ти шо, злякався?
- Не жени біса, Віро, ходімо звідси.
- Гаразд. Ходімо. – раптом легко погоджується Віра, але за пару кроків знову ступориться і, насупившись, уперто смикається у скаєвих обіймах. Скай опускається прямо на траву, спирається спиною об чавунну огорожку і тягне Віру на себе. Віра опускається верхи й вони починають скажено лизатися. Темрява у віриній голові вибухає, наче спрут.
- Ходімо звідси. – Тихо і твердо повторює Скай. – Чи ти хочеш, щоби я виїбав тебе прямо тут? Чи он там, де нема хреста?
- Я хочу знайти одну могилу! – Товче своє Віра.
- Знайдемо завтра. – Ставить крапку Скай, легко схоплюється на рівні, бере Віру на руки і несе її до паркану. Вірі у Ская на руках так добре і млосно, що вона попускається від спроб випручатися і через паркан перелазить сама.
Але щойно обоє опиняються на вулиці, як той чорний водокрут, що розплився масною нафтою Вірі по жилах і задрімав, блискавично вистрілює навсібіч свої моцаки, викидає чорнило, голки і леза – клаць-клаць-клаць. Віра таки виривається і сичить Скаєві в лице:
- Ти злякався! Я тебе взяла з собою, щоб ти мене захистив, а ти – злякався!
Клямка у Ская бдзиннь – він хапає Віру за горло. Але ту вже понесло, й від насильства вона лише впадає у шал, люто гамселячи Ская всліпу – руками, ногами, дивно, як вірині стукалки утримуються на стопах, не розлітаються по тролейбусній зупинці. Скай намагається Віру вгамувати, але та його відштовхує з криком:
- Ненавиджу тебе! Ти підняв руку на мене! Ааааа, уррод!
Й біжить геть, заскакує у маршрутку, яка вчасно пригальмувала перед навіженою дівкою. До Віри ще долинає голос Ская:
- Віііііро! Віііррооо, стіій! Віро!
Вдома Віра, навіть не вмикаючи світло, пробирається п’яними кривулями до свого лігвиська на долівці (постіль на кариматах і спальниках) й завалюється туди прямо в одязі – лише поруч скидає шкари і кидає торбу.
Ооооой-як-же-він-у-неї-висадивсь тоді в гамаку (ну-всьо-ти-по-па-ла-ма-лень-ка-так-ще-кайф-я-ки-й-тууууффффф), ці поштовхи – наче морська хвиля б’ється у скелі, заповнюючи ґроти, ці поштовхи не забудеш, не скараскатися відчуття цих стегон між своїми стегнами, цієї шиї і рамен під своїми спраглими долонями, які п’ють, ніби рот, відчувають, незгірше за язик цю шовковисту шкіру й розпечені м’язи під нею, як ти викинеш з голови цього коліноукляклоко перед низьким, провислим під вагою твого тіла, гамаком, чоловіка, гамела, бога сексу, ці спогади не блякнуть, скільки би в голові не крутилися, заяложуючись, - щоразу – голками у кожен сантиметр тіла, ззовні й усередині, навіть у мозку – в очах гойдаються зорі.
Або день, коли Віра – наскрізно просвічений сонцем маленький мокрий сердолік, і Скай обіймає її ззаду, пробігають мурашки хребтом, кобчик, сідниці відчувають, як у Ская встає, напинаючи плавки, лопатки тріпочуть, мов крильця, на видих торкаючись скаєвих грудей (якщо зіп’ястися навшпиньки, по стрижню міжполовинками ковзнувши, потертися, дістанешся) волосків довкола пласких затвердлих пиптиків.
А як він цілується, цей Скай, чорт би його забрав, він цілує невпинно, весь час, доки має Віру лицем до себе, вилизує піднебіння аж до горла – так ніжно, що можна схибнутися й ніколи більше не повернутися у свій ґлузд! Так само нескінченно вилизує й виціловує обидві вірині дірочки, Скай, стояк у нього всю ніч – залізний, і прутень якоїсь такої конфігурації, що ніби спеціально під Віру заточений!
О Небо, якби тиждень з ліжка не вилізати –
Каламутить і штрикає Віру крізь сон, доки раптом волає Вірина мобілка. Волає пронизливо, настирливо, довго, настільки довго, що Віра встигає виринути зі своїх водокрутів, розпорпати сумку, знайти у каші своїх речей триклятий телефон й відповісти.
- Віро, ти де?
Це Скай. Офігіти.
- Вдома. – сипло відповідає Віра, - я сплю.
- Я тебе хочу.
- Приїжджай.
- Скажи адресу.
-
Денна історія зі стрілою на Майдані повторюється – просто дежав’ючить. На четвертому дзвоникові Віра знов дуріє:
- Блін, та в тебе хвороба Альцґеймера! Тобі всі мозки бухлом роз’їло! – І вимикає мобільний.
Ранок, звісно ж, не мед, але Віра стоїчно терпить сушняк і ґвинтокрили, щоби переспати, вилежати міґрень. Розтрощена вірина голова рефлексує за рукою, що тягнеться до мобілки – розплющується одне око (от би навчитися набирати пін-код всліпу!) втикає у таймер й заплющується, так і не ідентифікувавши час.
Не минає і п’яти хвилин, як телефон дзвонить.
- Мгм?
- Доброго ранку! Спиш?
- Та да. Гадаю, бодун у тебе не менший за мій, то чого тобі не спиться?
- А я не лягав. – У голосі Ская усміх, - я до п’ятої шукав твій будинок, розвів якихось малолєток на пиво, а потім на портвейн, тоді ми гуртом шукали твій будинок, ломилися у якийсь під’їзд, конс’єржка відморозилася, типу квартири сто вісім у тому під’їзді нема. А чо ти відімкнула мобілу?
- Не сто вісім, а сто сімдесят вісім. Відімкнула, бо ти мене замахав.
- Та я забуваю все, коли п’яний.
- Угу, я помітила.
- Будеш далі спати?
- Ага, знаєш у мене зараз які хотілки!
- Ну, та, знаю, з бодуна воно гостріше, столбняк – аж болить, я теж тебе хочу.
- Приїжджай.
- Давай ти до мене, нуйогона’г, я запарився шаройобитись, вдруге – не поїду. Приїдеш?
- Куди, на Шулявку?!
- Нє, я на Соломі, у баті – прямо біля Солом’янської площі.
- Оооооххххх… а ти сходиш зі мною на цвинтар?
- Так.
- Добре, тоді за годину на Солом’янській площі біля пам’ятника. Запиши це, бо якщо ти знову…
- Нє, я запам’ятаю!
- Чудесно! Па тоді.
- Давай.
Спека стоїть неймовірна, але Віра чомусь запакувалася у чорні штані й чорну майку. Вона сидить на лавочці біля пам’ятника матерям загиблих солдатів і потроху заливає у себе, як мікстуру, крижане пиво. Це дається важко. Скай обдирає на клумбі чорнобривці для Віри. Така похмільна романтика, йо.
Нарешті йдуть на цвинтар.
- То шо ти там хочеш, розкелешуй так, шоб я зрозумів, - знову запитує Скай.
- Хочу знайти одну дуже дивну могилу і… там написи на табличках – хочаб їх переписати. Я такого ніколи не бачила, на жодному цвинтарі: всю конструкцію, навіть хрест, зварено з рейок залізничних, постамент зацементовано, наче когось намагалися утримати в землі, бо міг і встати, ще і просто фарбою намальований хрест. Дві чавунні таблички і на них викарбувано… ну, загальний зміст такий, типу «кто потрєвожит сєй прах» - і це все з тими «ятями», знаєш, тому, мовляв, пиздець настане, повний апокаліпсис.
- Ну?
- Шо «ну»?
- Ну, і навіщо це тобі?
- Та просто цікаво. Хочу собі мати текст тих написів. По-хорошому, треба було б сфотографувати. Може, колись розрию в якихось архівах , кого там поховали.
- Ти так і не пояснила. Навіщо?
- Не знаю я! Треба і все!
- Навіщо?
- Ооооо! Ну шо ти домахався!
- Ти прикинь, цей цвинтар взагалі збиралися знести ще років сім - десять тому. Оголосили в кількох газетах, аби родичі похованих на ньому ексгумували своїх покійників. Не знаю я, здається, ніхто нікого ексґумувати не збирався, все виглядає на те, що могили років двадцять вже ніхто не доглядає. І тут… цвинтар все-таки закривають і прямо на ньому бодяжать будівництво багатоповерхівки, прикинь. Роками ця коробка недобудована тухла – ясно, кияни вважали, що це через таку наругу над пам’яттю мертвих. При чому, будинок від початку мав бути житловим.
- Та знайшлася б ліміта, що й там би жила, аби в столиці!
- Та да, але це тепер під офіс якась фірма викупила і вже майже добудувала, ти бачив. Свічку мало не за рік вигнали і зашили, довкруж заасфальтували майданчик для паркінґу, чи чого там. І прикинь тепер, як туди на роботу – на цвинтар!!! Щодня, на дев’яту мають ходити всі ці клерки, секретутки на шпильках, підари в костюмчиках і штиблетиках, й сидіти до шостої – прямо на цвинтарі! Думаєш, їм таке сподобається? Ясно – захочуть заасфальтувати весь цвинтар. А на тій могилі таке прокляття всім, хто прах зрушить, що лише і саме через одну цю могилу може такий піздєц настати, що вони всім офісом в асфальт так і полягають – на хрестах лежатимуть.
- Повір, зачепити може не лише причетних до будівництва.
- Нда… навіть не знаю, чого мені кортить більше: щоби цвинтар лишили в спокої, бо гарний, шкода… чи подивитися, як всім цим уродам піздєц настає. Цікаво ж, що буде.
- Ну, а навіщо могила тобі?
- Уй бляааа, німагу я, я тебе німагу, Скаю, ти буваєш просто як ґедзь! Ми прийшли.
Віра майже одразу знаходить могилу. Вони зі Скаєм довго сидять на постаменті, курять, роззираючись довкола. Сонце вимиває в густо-зелених заростях собі звивчасті шляхи до похилених іржавих хрестів, дотягується до могили, на якій перпендикулярно до хреста трухлявіє дерев’яна лавочка (хто б то додумався її поставити прямо на могильному горбику, «сидіти на покійнику»?). Промені віялом лягають на ту саму, углибині (але з боку Віри і Ская – з глибини) стежку, якою вчора вночі йшли, мабуть там Віра і загубила улюблену браслетку – срібний ланцюжок зі срібним кулоном у вигляді черепа. Углибині несподівано з’являється істота. Зосереджено проходить, точніше, проламується танком велетенська огрядна ґотеса в чорному прикиді. Чорні джинси аж лящать на її сідницях, чорна майка під кавунними грудями врізається у гарбузяний живіт, в зубах – сигарета, погляд безтямний. Зиркнувши на Віру і Ская, неформалка-гігант зникає десь у хащах.
Псів ніде не видно.
- Я схожий на пса? – Зненацька запитує Скай.
- Ні, ащо? Ти на пірата схожий. На бандита.
- Я і є бандит. Але на пса я схожий? – Скай імітує благальний собачий погляд.
- Та все одно – ні, чого це ти?
- Я хочу тебе, Віро. Може, тепер ми нарешті підемо – у баті хата вільна до шостої.
- Ооойй ти мій хороший, - обіймає його Віра, - звісно, ходімо! Дякую тобі, що сходив сюди зі мною, правда, дякую!
- Угу.
Затоплену спекою Солом’янську площу Віра і Скай перетинають обійнявшись, ніби вони «пара» і типу у них «стосунки». Принаймні так ходять по вулицях закохані. Вірина потилиця, якщо трохи повернути голову, зручно лягає у заглибину між скаєвим плечем і грудним м’язом, можна сховатися під пахву в разі чого, муррр.
Перед маленьким музейно-радянським гастрономчиком Скай цмокає Віру у маківку
- Я люблю їбатися, Вірко, мені тижня забракне їбти тебе і їбти, маленька!
- Мммммррррр, - каже Віра, й вони заходять досередини. Це точно музей, але не радянської торгівлі і харчової промисловості, а зала ієзуїтських досягнень КДБ – модель газової камери в якому-небудь черговому гулагу.
Скай нагрібає з холодильника три літрових пластмасових балона світлого і пару скляних пляшок, й вони з Вірою стають у хвіст незворушної напівпритомної черги, нащастя і надиво обоє при грошах. Черга вже за мить вкумарює до сверблячки.
Скай раптом весело зиркає на Віру своїми дивовижними яскравими очима (тепер вони не чорні, а горіхові)
- Ти можеш зараз спокійно вийти з магазина, перейти через дорогу і почекати мене на зупинці?
Вірі стає легко і радісно, мовби дитячою рукою Небо розкрутило в ній маленьку кришталеву дзиґу.
- Льогко! – Хвацько відповідає Віра, розвертається і невимушено простує до виходу, ледве стримуючи сміх.
Спокійно перечікує на світлофорі червоне світло, навіть не озирнувшись, переходить на зелене через дорогу, сідає на тролейбусній зупинці на лавочку, дістає сигарети і закурює. Скачуть сонячні зайчики всередині Віри, відбиваючись від веселкової дзиґи, відскакують від строкатих внутрішніх стінок порожньої віриної оболонки – вільної і щасливої – котра ось-ось, наче порцеляновий манекен, лусне від сміху і розлетиться скалками калейдоскопа.
Віра бачить, як Скай виходить з гастронома, навантажений пляшками з пивом. Раз коротко озирається і м’якою своєю хижою ходою наближається до переходу-зебри. Ось він стоїть під світлофором (знову червоне) і дивиться на Віру. Його вогнений погляд простягується через вулицю струною з лави, волосінню вишневого клею, лоскоче і пестить вірині зіниці. Віра і Скай усміхаються одне одному, дивляться очі в очі, ніби не розділяє їх ці сто, чи скільки там, метрів, загорається зелене світло, Скай переходить дорогу і гепається поряд з Вірою на лавочку.
- За мною ніхто не йшов?
- Все чисто! – Сміється Віра, переконана, що інакше і бути не могло.
- Вони там всі такі закумарені, що ніхто нічого не помітив.
І Віра зі Скаєм ідуть. А за рогом будинка остаточно розслаблюються й вибухають реготом, присівши навпочіпки посеред хідника.
Ось, власне, і вся історія, Небо. Правда, в листах заведено описувати різні «художні деталі», тож можна додати і те, що нікому, окрім причетних, не цікаво:
Хата, куди Скай приводить Віру, скидається на затонулий радянський підводний човен, точніше, на баржу-сміттєвіз, якщо такі існують. Кухню захаращено попід стелю вуду-конструкціями з різноманітних коробок, наповнених яєчною шкаралупою, допотопної техніки (громіздкий магнітофон, залиплий гаривом, два телевізори, кухонний комбайн, старший за Віру років на десять), посуду і газет, попільничок, пляшок і бляшанок – кухонний вівтар трьох останніх десятиліть минулого століття, лише етикетки зраджують теперішнє. Кімнати так само напаковані радянськими меблями і технікою, напівмертвими алое, одягом (костюми на вішачках – плечиках, спортивні штані, сорочки, краватки) і сувенірами на кшталт рогу для вина або порцелянових козаків з бандурами. У передпокої можна протискатися лише боком. Все припадає урбаністичним пилом, під стелею на шафі порохнявіють подарункові коробки, целофанові і паперові згортки, одна шиба гола, інша – напівзапнута роздертою фіранкою. Наворочений комп нарешті вивергає Death – це Скай хотів потішити Віру. Взагалі під дез класно трахатись – качає.
О Небо, який сенс описувати секс! Будьхто безсилий показати фарбою або словом природну стихію – лише описати картинку, відтворити власне враження, але безособова Сила – те, що за межами людського світу – залишиться сама собі вільна й незафіксована.
Баржа з піском посеред річки – приватний Пляж, сповитий парнотою, розсіяним у грозовій імлі сонцем. Бабка зависає над водою, дивиться на своє відображення. Канапа коливається на ледь вловних хвильках, довкола неї обертаються день і ніч, ранок і вечір, ватра і вірині ноги на скаєвих плечах, спека і вірині сідниці у скаєвих долонях – під водою, між ногами прослизають рибки. Верби полощуть в небі зелене волосся, горобець куйовдиться в піску. Скай поливає Віру водою з садової лійки – носик лійки перед віриним лицем – лагідно на обличчя струмінь – відкрий ротик, говорить Скай, сміється, вода огортає все вірине тіло теплим целофаном, стікає спиною і животом у міжніжжя… Віра лежить на пінопласті, широко розкинувши ноги, Скай її голить небезпечним лезом – Вірі не страшно, але трохи ніяково і цього досить, аби гоління інтимних кавальчиків плоті її не збуджувало, а смішило, смішила скаєва зосередженість… Віра помалювала голову і читає, через п’ять хвилин змивати фарбу, і тут з’являється Скай з альтом, опускається перед Вірою на коліна і починає грати – піздєц кольору, піздєц волоссю, але і це чомусь смішить… Віра і Скай лежать на паралельних топчанах, не зводячи очей одне з одного. Скаєм займається маленька кривонога кореянка з котячою мордочкою, Вірою орудує кремезний розтатуйований байкер: нарешті Віра зі Скаєм добралися до тату-салону і тепер піддаються омріяному одночасному татуюванню. «Я мало не спустив, поки на тебе дивився», - говорить Скай по виході з салону, присмоктуючись до Віри, «Мені легше», - сміється Віра, «Ти скінчила?! Ах ти ж хитрюга! Я тебе зґвалтую зараз прямо на вулиці!»… Вечір виносить на Пляж зорі, мов свіжий улов риби, довірливо простягає долоні, Скай випускає в річку наловлених за день раків, Віра і Скай – між ними навіть на відстані двадцяти метрів тріщать електричні розряди - грають у бадмінтон, заганяючи одне одного у воду, аж доки воланчик не губиться у стумі серед перших зірок, «Глянь, яка пішла німфетка! – шепоче Віра, - Ну да, стаття - рік за кілограм,» - цідить Скай… Джерґотливі зграї дроздів здзьобують з лиця землі вишні, мовби видзьобують небові очі, - ранок в тумані, день в імлі, вечірній серпанок… ніч заковтує баржу, вірині руки по лікоть волочаться у воді, з них у місячне сяйво тихо спливає кров, кров з неба, небо на дні, сонце заховалося у збудованому Скаєм і Вірою піщаному замку – десь у вогких ґротах… Ватра дотліла, Скай облив собою Віру всю – запах риби і равликів… Віра і Скай голіруч розпорпують мокрий пісок і нарешті з глибин зруйнованої фортеці спурхує сонце, кумарне грозове небо розмотує поволі свої сіруваті бинти, і сонце в них заплутується, «я люблю тебе, я тебе просто люблю».
Віра – пересічна жінка, зазвичай кінчає вона один раз, а зі Скаєм – двічі, а то і тричі за один раз, а тоді ще раз наприкінці, коли виснаженість перетворюється на таку гостру майже хворобливу ніжність, чутливість, якої годі було сподіватися від отупілого у кількагодинних пестощах, орґазмах і солодких ґвалтуваннях тіла.
Обличчя Ская розпружується, іконописно розгладжується, молодшає у мить передорґазму, поглинуте насолодою, стає одухотвореним, ніби крізь нього проступає мінлива небесна маска погідної смерти, ніби це вогонь зсередини спливає в лице Любови, - квінтесенція тієї космічної нелюдської краси, котра могла би, але ніколи не врятує людський світ. Скай у сексі – весь, затоплений по вінця, мов баржа, віддається до щенту, мозок відключений, серце вистукує «Nothing Else Matters». Хотіла би Віра побачити своє лице – таке ж не по-людському чисте, просвітлене, відчужене, бурштиново-прекрасне, ніжне, стоплене, - опійний сон, музика в екстазі виконавця, котрий балансує на межі світів, на лезі людського, сповитий сяєвом.
Скай занурюється все глибше, жорсткішає, шаленіє, длубає прямо в матку, «Придуши мене, - просить Віра, - Що? – задихано перепитує Скай між поштовхами, піт ллється, бризкає, чвакає, - Придуши мене… ййаааааййй!» - Віра задихається, кінчає – розлітається на скалки від гарячого струменя, її затоплює спермою, Скай відпускає вірину шию і облизує її горло, яремну ямку, ключиці
- Мась, ти не боїшся, що я втрачу контроль і задушу тебе? У мене планка впала – я ж тебе майже ґвалтував, а колись так і задушу – ти ж не вирвешся! Не боїшся?
- Нє-а, не боюся, - блаженно всміхається Віра, спостерігаючи за жовтими і чорними плямами на споді своїх повік.
Скай ворушиться і його член вислизає з Віри. Скай умощує Віру на своєму боці, головою на плече, Віра знесилено закидає на скаїв живіт ногу, затискаючи під колінку вологий напівобм’яклий стрижень.
- А якщо задушу?
- Значить, так і буде. Не найгірша смерть, особливо якщо я кінчатиму.
- Я хочу мати сто членів, скінчити водночас тобі всюди, в рот, в попу, навіть в пупок – і вмерти.
- Круто було би.
- Уггуууум, - Скай заплющує очі й занурює у Віру два пальці, та зіслизає, бере губами прутень, вклавшись щокою і вухом на скаїв живіт, слухає тихі сплески, сковтує слину і сік, не розтискаючи рота. І так завмирає. Пальці їхніх ніг переплітаються, шукаючи порожнини поміж собою, Скай запускає руку у вірине волосся і злегка рухає її головою. В роті швидко бракне місця і дихати лише носом стає важко.
Скай ласує всією Вірою, вухом – ніби ґуту дме, Віра злизує з його вуст власний сік. На стільці під столом бурмоситься грубезний попелястий перс, по-котячому незворушно демонструючи свою зневагу до оргії.
- Зараз дядько мій прийде, а, може і батя, Вір, - говорить Скай. Обоє навіть не ворушаться. Нарешті Віра сповзає з канапи і одягається. Скай потягується всім своїм струнким голим тілом, хруськає кісточками пальців, закурює, відсьорбує пиво, лиховісно зиркає на Віру і тягне її на себе.
- Треба збиратися, - каже він і цілує Віру. Віра шубовсь у його очі.
- Угу, - Віра крізь тканину штанів сідницями відчуває, як, ворухнувшись, шарпнувшись, встає скаїв гуй. Бух – Віра навзнак на канапі, Скай стягає з неї майку… запаморочення… є вибір: скінчити і померти від інфаркту, або… ні, вибору немає – неможливо не скінчити…
Віра лежить на Скаї, як на лежаку чи спальнику, безсило звісивши голову і руку з сигаретою… тихо плаває по кімнаті годинниковий час – колами – щосили намагається дати цим двом все, що від нього залежить…
Скай дотягується до шафи – майже під стелею, навіть йому треба зіп’ястися навшпиньки – всі м’язи напружуються і вимальовуються – спина, сідниці, стегна, литки, шия, плечі, - так, що Віра знову тече. Скай намацує щось там, на горі і повертається до Віри. Простягує старовинний мушкет. Віра гладить люфу, туди-назад залізний ствол, Віру і Ская збуджує зброя, збуджує зокрема і ця антикварна штука, вони сидять рядком на канапі, торкаючись плечима і пестять залізні й дерев’яні різьблені члени мрячної поламаної іграшки – раритетний непотріб, але хто б таке продав?! Скай ліниво проштовхує довгий тонкий ствол між стулених віриних стегон, розсуває, розштовхує пелюстки, легко, мов дихання, трохи вводить у Віру, - кілька ніжних поштовхів – прокволо витягає й обсмоктує люфу, злизує сік
- Я беру більше, ніж даю тобі, - замислено шепоче Віра самими губами.
- Віро, як ти думаєш, вампіри існують?
- Вампіри – це ті, хто йде з ресторану, не розрахувавшись. Приблизно як ми з тобою сьогодні в гастрономі. Але… в разі чого попав би ти.
Насолода, запаморочення, секс, ніжність, пестощі, цілувати, смоктати, вилизувати, пристрасть – що ці слова?!Брязкальця!
І на брязкальцях можна зіграти мелодію, так, звісно, слова оживають у візерунку, якщо їх правильно з’єднують, ага – слиною, потом, соком, спермою, кров’ю, слізьми, слиною, слиною, слиною, слиною, “я тебе просто люблю», слова – мертві, потворні, все це – омана, дзень-дзень-дзень, бряк-бряк, бла-бла-бла. До берега теплою хвилькою поволеньки підбиває труп – плюх-плюх. Дзен-дзен-дзен.
Додав Art-Vertep 22 лютого 2003
Про автора
Світлана Поваляєва народилася у 1974 році. Закінчила Інститут журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка (спеціалізація – телевізійник), працювала на телеканалах СТБ та «Новий», у журналі «ПІК» т
