Автори / Світлана Поваляєва / Нове
сніг не встигає набути сенсу
закомашити шиби зволожити
тьмяні сліди ночі аби кричали
з рельєфним інтонаційним притиском
вкручували ґвинт у гайку
зужиті крила торішніх прокладок
твої зім’яті вчорашні скафандри
чекання блискіток і мармулядок
скачане пір’я спокою по шуфлядах
порожнеча єдиний сховок від слів
нори щурів
вигуки як фігура мови
балетні спини дерев
сніг на зубах язик посинів
сонце взяло висоту і не збило планку
йо
через дахи і вежі йо-схід-ґума-захід-йо-йо
ти засинаєш йопссс
ти весь час засинаєш
навіть не дочекавшись світанку
ФОРМУЛЮВАТИ Я ТИ ФОРМУЛА ВАТИ
ЦУКРОВОЇ З НЕБА ОСІНЬ
ЗА ФОРМУЛОЮ ВОДИ
КИНЬ У ШПАРУ В КОРІ ЗЕЛЕНИЙ ЖЕТОН
ЗАЙДИ У ДЕРЕВО СОНЦЕ
ОТРИМАЙ СВІЙ БОН
УС В АНУС
НОВЕ ОХОЛОДЖЕНЕ СЕРЦЕ
З ГАРАНТІЄЮ НА МІСЯЦЬ
ТЕРМІН ПРИДАТНОСТІ
МЕНЕ ТЕБЕ І ТЕБЕ ДО МЕНЕ
НЕСФОРМУЛЬОВАНИЙ
ПРОСТО GAME OVER
І КОЛОТА КРИГА У КЕЛИШКУ З ВІСКІ + H2O
антикварна анатомічка
стіл вмерзає в хребет
на дворі – там, на горі, - мжичка
проспиртований судмедексперт
навіть швів не сподівайся від нього
в тканині своїх похмільних душевних ран
хірургічні тампони
«I love you
I must you
Love you love you»
у товарних вагонах перетинають Ікстлан
ти – невловний
невловний
невловний
невгамовний веселий привид моєї краси
я вию на тебе мовби
на Місяць у Повні
роздираю зап’ястки на бісер і волосінь
дощ розведений з антибіотиком
очі розлучені пивом
очі утім заплющені перед шаленством ротів
завтра на мене прозекторські шви накладатиме злива
так і не витягши з серця
щипців і пінцетів
і пальців твоїх
і бинтів
що тобі залишається в цьому Небі?
лялечці у павутинні пір'ястих хмар
коли затемнення вже заштрикнуло тобі в черево свою павучу отруту
тепер беззахисний ти не можеш навіть поворухнутись
якби ж ти знав, що ти - obituary сонця і хмар
не опинився би тут
і міг би блукати і снитися наслухати кожен удар
серця в якому сплітав би кошмари і змотувався в клубок
а так
з усього Неба
довкола тебе
чад крематоріїв
сморід бензоколонок
і
смог
ти вранці не прокидаєшся
навіть якщо всю ніч відчуваєш поруч
від’єднане ковдрою від твого тіла світло
ніжність дерева у дощі
і все що лиш може вкладатись у плоть раптової недосяжності
не прокидаєшся вранці
навіть коли відчуваєш:
дощ перетворює світло
у кроні гнучкого дерева на веселку
people are strangers
чому ця газетяно-сіра істина
ранить так
що ти навіть не прокидаєшся
аби лиш не бачити
як разом із хмільною ніччю
світло від тебе йде
можливо назавжди
закоркуй мені голову міцно губами
рвучкими чужими вузькими
рвуться як в шові нитки
під які-небудь фуджіз або депресивну нірвана
знавіснілі м’язи жили кістки
вся ця моторошна моторика
всі ці ін’єкції вільного вибору заштрики ночі
ця оглухла від вибухів серця риторика
на початку розтину неподільна на хочу не хочу
вдаю сон аби ти не подумав чого бува
чую як зі зміїним шурхотом з ліжка крізь мене росте трава
як в жилах сторонньо курсують баржі заковтнутих криків
як ранок плюється крізь шиби воронами просто в пику
закоркуй мене тілом своїм
суглоби в морські вузли
що вгризаються в шкіру
постягуй
як пальці лози
виноградної
пластир
чи заштрик довіри
в аеропортах гніздяться птахи
літаки роз’їдає іржа
з вокзалу завжди виходиш сухим
бомж бундючно мавпує моржа
компостує бивнем тобі квиток
забирає в тебе за це сигарету
піші птахи не відстають ні на крок
доки пливеш мов паром до клозету
птахи-це судмедексперти
шибку перебинтовано небом
спадневі плями
крізь бинти
проступають иржею з вен
тікаєштікаєштікаєш
не відпускають навіть з квитком
ніби ти їхня іграшка манекен
з хідника підбираєш
пластмасові скалки розтрощеної себе
ховаєш в кишені квітня
тікаєш
нарешті лишаєшся на самоті
вивертаєш кишені
квиток
недокурок
десять копійок
камінчик
ґумка
харчок
скалка шкла
пісок
пересіявся
Знову – на сцені!
***
мене заасфальтовано
дощить
по жилах проїжджає місто
на моїх ребрах метушня століть
вібрують комашливі й нечисті
невпинні кроки
зчовгана хода
з пупка росте кульбаба-пуповина
асфальт між мною й небом і вода
стрімкого дня
холодна зла невпинна
яр протасів і коктебель
бабин фанк і мої монети
крізь фонтан не потраплять до скель
бо немає судин у цієї планети
але я любитиму і за те
що наразі дощі й сніги бувають
це картонне сліпе вар’єте
кахлі
нікель
не помираю
колами шепочу
облітаю
тихо відбиток
полум’я свічки
обведений крейдою
на піску
наче тіло янгола
котрий невдало ступив з хмарочоса
експреси метро тікають
з протилежних платформ
надгробок
наплічник
замащений крейдою
на піску
з розбитої клепсидри
яка з хмарочоса злетіла в небо
ти відважуєш форми кроків
тихо
малюю крейдою
коло крику
мій експрес до рядка
затримується
ніби чорний дракон
пляма янголячої крови
морок
білий соул метро
прибережний
порожній
хто ви?!
Хто ці люди?! що вони хочуть від мене?!
все що я можу віддати до щенту їм не потрібне
згадую знайомого принагідно поета
знічев’я приходить на спів слово «вуду»
популярна фішка нема питань
але щось мені муляє
шмуляє
як Меджибіж
в тому сеґменті людини
де схематично Янь
розтрощує твоє вічне Інь
навсібіч
він протверезіє
за
п
і
с
л
я
за
не
зрозуміє
що за крейза
бодун
спускатиме чорні вії
як воду в клозеті
в похмільний автопортрет
батька
чи
не
на
родженої сестри
знадвору
мов каверверсія
спуститься
п’яний судмедексперт
засвідчить
у жилах трупа
живих тхорів
сестру і брата
нікель
шмаль
світло
просто
знову печаль
космічна
шшшшшшах
розшибеться
об волнолами скроні
стуляю долоні
скнію у снах
вижовклий
на камінній дошці
шаховий слоник
***
мабуть я помру як Лоло Феррарі
мабуть та пластмасова квітка важча за совість
відомий поет це на часі аграрій
наразі відомий поет це плітка
ч. 1 - деструктивна :)
можу_але_не_хочу
кривуляти на роликах
можу_але_не_хочу
вести щоденник метросексуала
німфоманки
суки-поетки
аби конвертувати його
у своє фото на глянсових обкладинках
за курсом валют розмагнічених компасів
псів, яких розпинає
на ліхтарних стовпах
нестримне бажання щось написати
можу_але_не_хочу
перетрахати всіх досяжних жінок і чоловіків
а недосяжних -
досягти бо це ж Я
можу_але_не_хочу
здати на водійські права
іспит з молекулярної мінєтології
синкові російського нафтомагната
і розхуярити свою лялю
червону лискучу тачку
у кетаміновому тонелі
тріпу країнами свіжих соків і тайської кухні
можу_але_не_хочу
вимкнути струм перекрити кран задушити подушкою
дівчинку яка мріяла не бути ніким
яка і досі в мені - мріє НЕ БУТИ!
лузери це муедзини пташиного Завтра
співай, лузере мій зворушливий, далі співай своє
можу_але_не_хочу
можу_але_не_хочу
можу_але_не_хочу
цей кілок у хребті
ця хрестовина у спині
ці шкворні в руках
ця кавомолка у грудях
цей ризограф в очах
ця ПІАФ у голові
ці ратиці у п'ятах
цей бетон у венах
ця арматура в жилах
цей скрегіт у вухах
цей тиньк в роті
цей мороз
цей загальний наркоз
це виття думок і бажань
зі мною ніяк не пов'язаних
твій портрет
впізнаєш? :))))))))))))))))))))))
коххаааааннииий :))))))))))))))))))))
ч. 2 - лірична
слухай себе
слухай себе
слухай
слухай плюскіт неба і шурхотіння хмар
слухай крила птахів і комах
як пір'їни з них і луска
осипаються снігом і метеоритами
слухай розмірене дихання рухи
марень і сподівань
їхні в тумані юрмища
первісні танці молекул довкола вогнища
слухай!
слухай як вологим равликом дощ
лиже тобі піднебіння
слухай сонячні промені
які лижуть шерхло тебе на згинах
слухай як сам паперово шурхочеш
хочеш
лизати
зашмулюючись на згинах
обтріпуючись по краях
протираючись посередині
там де крізь єдине вухо
пе-ре_си_па_єть_ся
весь світовий пісок
коли заповзає разом з припливом до мушлі
і коли повертається до океану на видих
***
з кожного поцілунку виходжу немов з наркозу
наче з системи
ніби з запою
підшиваюся буднями
кодуюся текстами
ковтаю вітер
наче піґулки
скалки
вогонь
шпаги
кремові тістечка
стираю файли
***
я люблю свої шрами
перламутрові наче слід равлика
шрами не прикрашають когось
вони самодостатньо гарні
вони гусіні й скалопендри подій
личинки бабок у руслі часу
котрий просто собі тече
омиваючи статуї і надгробки
мої шрами то мармурові подряпини
ґранітові борозни
цукор на денці чаю
зеленого
відчаю
чорних дощів осені
норовистої проти часу як арабський скакун
заспиртоване плаває ніжне серце моє
у закоркованій пробірці поза твоїми ребрами
тихо
ліворуч
майже посеред коріння трахей
коханий ти шо
ти КУРИШ?!
Прокляни кожну зірку за те що вона не Сонце
кожен астероїд за те що він не Земля
горлом до крови кричи у чорний космос
я ...дь людина!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
пуголовок у всесвітньому формаліні
чорнобильське немовля!
білий гробак що будує великі міста
склеює слиною цеглу своїх одкровень
мрія твоя гробакова як Всесвіт проста:
висрати ніч переповзаючи в день
мрія моя - по-шахтарськи зануритись в ніч
бути одним з усіма кого хоче язик
сонце спить і холоне повільно мов піч
у переймах плазми народжується мій крик
Додав Art-Vertep 13 січня 2008
Про автора
Світлана Поваляєва народилася у 1974 році. Закінчила Інститут журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка (спеціалізація – телевізійник), працювала на телеканалах СТБ та «Новий», у журналі «ПІК» т
