Увійти · Зареєструватися
 

Учасники

Потік Афіші Товари Статті Інформація

Автори / Яна Дубинянська / Людина зупиняє свій час тоді, коли вона щаслива

 

Фото: vezha.vn.ua

У новому футурологічно-реалістичному романі «Свій час» авторка міркує про людей, що живуть у різних часових та просторових межах, які займаються письменством, музикою, вчаться в університеті. Для кожного з них час свій та унікальний: хтось із нього випадає, хтось зупиняє, а хтось пришвидшується настільки, що за ним не встигають близькі люди. Роман допоможе замислитися над власним часом, уважні читачі знайдуть у ньому яскравих представників богемного світу літератури, вгадають найбільшу книжкову подію в Україні, старе й містичне місто, котре охороняють камінні леви.

У тексті не сказано, де конкретно відбувається дія, та це місто в романі всі впізнають. Саме на Форумі видавців була задумана книжка. У цьому химерному просторі і часі завжди відбуваються складні й примхливі речі, пов’язані з хронотопом. Кажуть, що на Форумі одна людина може перебувати водночас у різних місцях: у деяких популярних письменників так навіть складені програми виступів, і їм це якось вдається. З іншого боку, у Львові, як усі ми знаємо, багато затишних кав’ярень, і досить часто трапляється, що гості та учасники культурних подій зустрічають старих друзів, заходять на каву і зупиняють свій час. Постфактум вони розуміють, що ніде не були, нічого не бачили, але їм було добре. Бо людина зупиняє свій час тоді, коли вона щаслива. І всі ці речі, безпосередньо пов’язані з часом, існують паралельно у кілька днів Львівського форуму, дуже щільно й химерно переплетені. На цьому тлі цікаво вишивати тканину тексту.

Я давно не була на Форумі видавців, бо в мене була велика видавнича пауза, безпосередньо пов’язана з тим, що відбувалося в країні, зокрема з моїм Кримом. Я не їздила до Львова і взагалі дуже фрагментарно брала участь в літературному житті. Повернулася на форум, коли цей роман був виданий — і помітила, що в Україні змінилося дуже багато, а в оцьому герметичному хронотопі — майже нічого. Літературне життя і досі влаштовано якось окремо від іншого світу. Той пласт у романі, який стосується літературного життя — цілком правдивий, я розкрила всі секрети (сміється).

Коли говориш і пишеш про час, то в певний момент не вистачає лексики

У романі є дві лінії — одна реалістична, інша — футурологічна. В футурологічній, фантастичній лінії, концепція свого часу буквалізована: кожна людина, окрім свого власного простору й помешкання, має і свій час. Людина може ним керувати: або пришвидшувати його, або, навпаки, сповільнювати, а може зупиняти зовсім. Це накладає відбиток на життя суспільства: коли люди не мають загального виміру часу, суспільство атомізується, індивідуалізується, людям потрібні сильні мотивації, щоб зустрічатися й спілкуватися, робочі або особисті. Є субкультура тусовщиків, які це роблять для фану, але більшості людей таке не потрібно. Тому певною мірою це суспільство самотніх людей. Власне, «свій час» крім усього іншого — це ще і метафора самотності.

Друга сюжетна лінія цього роману відбувається в наші часи — але і тут люди можуть чимало робити зі своїм часом. Наприклад, Арна, молода поетеса і музикантка, живе дуже швидко: усе встигає, може обернутися по всій країні за якісь лічені години, обганяючи астрономічний час. А поетеса Віра, немолода жінка, зустрічає своє останнє кохання і її час зупиняється, консервується. Але і той, і інший варіанти не можуть існувати в такому режимі весь час, вибачте за непевне слововживання — коли говориш і пишеш про час, в певний момент не вистачає лексики. Бо коли з часом відбуваються такі дивні речі — то вся граматика мови повстає проти цього, адже наша мова зав’язана на час. Головний герой роману, письменник Андрій Маркович, у певний момент випадає з часу взагалі. І тоді вже починають відбуватися зовсім химерні й дивні речі, для яких у мові просто не вистачає слів.

У кожного власні, дуже особисті відносини з часом

У кожного в житті особисті стосунки з часом. Хтось для себе це рефлексує, хтось ні, але відносини з часом в усіх дуже непрості. Хтось не встигає нічого, хтось встигає дуже багато, хтось помічає, що за ним не встигають інші люди, інший, навпаки, бачить, що гальмує стосовно тих, хто поряд, і намагається щось із цим робити… Всі ці речі, можливо, не вимірюються фізичними параметрами, але на суб’єктивному рівні, ясна річ, існують.

Прототипи героїв — це окремий атракціон, зашитий у романі, але не треба сприймати його буквально. Це такий ігровий пласт. І я бачу, що в Києві впізнають одних прототипів героїв, у Львові — інших, у Москві — третіх. І це добре. У романі в Андрія Марковича запитують: «Чи берете ви прототипів ваших творів із життя?». Він пояснює, що це велика спокуса — взяти якийсь образ із життя і пересадити його на літературний грунт, але це не працює, і тому цікавіше вигадувати нових людей. А якщо їх потім упізнають — отже, я непогано вигадав.

Читачі й критики часто запитують, хто захований за тим чи іншим персонажем, але я тримаю інтригу, роблю загадкові очі (сміється). Нічого не спростовую, але і не підтверджую здогадки, бо їх може бути насправді багато.

Час — ресурс, який можна використати продуктивно, а можна спустити крізь пальці

Я намагаюсь розуміти час так само, як і Андрій Маркович. Певною мірою він списаний також і з мене, є ліричним героєм цього роману. Для нього час — це ресурс, який можна використовувати з великою продуктивністю, а можна і спустити крізь пальці. З іншого боку, він розуміє, що час сильніший за нього. У романі герої роблять з часом все, що завгодно, але є одне залізне правило: час немає зворотної ходи, тому він сильніший за героя, а його це не влаштовує. І герой хоче подивитися на час об’єктивно, ззовні — і випадає у безчасся. А вже тоді розуміє, що найголовніші цінності в його житті не можуть існувати поза часом: його сім’я, література. Тому він прагне повернутися.

Роман «Свій час» водночас побачив світ в Україні та Росії

Книжка одночасно вийшла в російському видавництві «Время» і у «Видавництві Старого Лева». Я для цього не докладала якихось окремих зусиль, ця синхронність виникла спонтанно. Бачу в цьому певний символізм, що книжка з’явилася в двох країнах із дуже складними стосунками, можливо, вона щось зробить для закінчення цієї війни.

Щодо перекладу. Текст складний, великий за обсягом, насичений авторськими неологізмами, літературними цитатами. Перекладачка Вікторія Стах каже, що їй було дуже цікаво працювати над ним. І для мене це теж був чималий шматок роботи. Бо російський редактор, прочитавши книжку, запропонувала на обсяг близько п’ятисот сторінок десь 10-15 правок. Я деякі з них прийняла, декілька ні. На цьому власне робота скінчилася, і я дуже ціную таке обережне ставлення редактора до тексту. Але коли йшлося про переклад — це був дуже великий шматок роботи, бо це по суті створення тексту заново. Перекладачка надсилала мені його невеликими фрагментами, я їх ретельно вичитувала, пропонувала свої варіанти окремих слів. Ми обговорювали це все в режимі реального часу, доходили згоди. Потім підключився ще редактор Віктор Мартинюк, нам дуже пощастило з ним, він добре відчув цей текст. І потім, коли це все було зібрано у верстку, і я, і перекладачка читали її наскрізь не один раз. Тому за цей переклад я як автор відповідаю і Вікторії Стах дуже вдячна.

Що може література, коли відбуваються війни

Роман «Свій час» написано до подій у Криму і на сході України. В одному з моїх попередніх романів «Н2О» йдеться про революцію, яка пішла силовим варіантом і зазнала поразки, і про її подальші наслідки в країні. В іншому, «Глобальне потепління», показано, як країни, схожі на Україну та Росію, доходять до війни. Все це я писала кілька років тому, і навіть попри те, що наша революція перемогла, дуже багато паралелей справдилися майже дослівно. Але я абсолютно тим не хвалюся, це радше викликає розпач — як же, я ж передбачила, а воно все одно відбулося. Бо що тоді може література, коли все одно трапляються війни, все одно все іде по колу, і не знаєш, як з нього вирватися? В романі «Свій час» теж є інтуїтивне передбачення, що часи, зображені в його реалістичній лінії, ось-ось зламаються. А поки що герої летять на сонячний півострів, подорожують шахтарським краєм… Для мене дуже важливо, що це довоєнний роман, де все інакше, де літаки зі Львова ще літають до Криму.

Від себе як письменника вимагаю тільки чесності

Я вважаю, що розголос, який мають літературні твори, залежить не стільки від письменника, скільки від ситуації в житті, в країні, та від чого завгодно — дуже багато складових мають зійтися у контрапункті, щоби книжка вибухнула і мала справжній розголос. В моєму випадку ці всі складові ще не зійшлися: може, вони ніколи не зійдуться, а може, це станеться завтра, хто його знає. Від себе як письменника я вимагаю тільки чесності. Коли почну писати з огляду на те, як це відгукнеться десь у суспільстві, чи я зачеплю певну больову точку, чи подражню гусей, чи сподобаюсь цільовій аудиторії, чи ні — це для літератури смерть. Коли пишу, то живу текстом. Мені цікаво те, що відбувається з людьми всередині нього, а не те, що відбуватиметься з книжкою, коли вона побачить світ.

Ніколи не знаєш, яким довгим буде шлях книжки до читача. Це неможливо спланувати. Наївні люди можуть вибудовувати стратегії успіху актуального твору-вибуху і вірять, що це обов’язково спрацює. В когось, може, і спрацьовує, але в маси людей, які пишуть, заздалегідь розраховуючи на успіх — ні. Ми просто про них і не чуємо, і не знаємо.

Україномовний читач — естет. Він не читатиме попсу

З фантастикою у нас досить дивна ситуація. Україномовний читач вважає себе естетом. Він хоче читати хорошу літературу, коли йому пропонують попсу і пишуть великими буквами — це попса, то він не візьме її до рук. Тому наклади детективів, любовних романів, тієї-таки фантастики у нас зазвичай навіть менші, ніж наклади серйозних книжок. Це викривлена, постколоніальна ситуація — масові ніші зайняті російською продукцією.

При цьому пояснити читачеві, що фантастика може бути хорошою серйозною літературою — дуже важко, в нього вже закладений оцей стереотип. Легше взагалі не вживати слова «фантастика», і зазвичай наші видавці так і роблять. Фантастичного в українській літературі, і класичній, і сучасній, дуже й дуже багато.

На рівні своєї родини намагаюсь вибудувати партнерські стосунки

Жінки упродовж століть не мали доступу до якісної освіти, соціальна роль жінки обмежувалася родиною. І не можна сказати, що це повністю у нас подолали. Бо коли жінка веде активний спосіб життя, коли вона творча або робить кар’єру, все одно вся хатня робота і сім’я за замовчуванням теж на ній. Суспільство не зрозуміє чоловіка, який візьме цю соціальну роль на себе. Жінка, яка присвячує себе видатному чоловіку, має певну соціальну згоду, її схвалюють. А чоловік, який присвятив себе видатній жінці, то вже істота, на яку дивляться зверхньо. Ми з чоловіком, попри всі стереотипи, які тяжіють над нами, намагаємося вибудувати партнерські стосунки, рівний голос у прийнятті рішень, рівний розподіл обов’язків — не скажу, що це легко, але сподіваюсь, нам вдається. Я не беру участь у соціальному феміністичному русі, але на рівні своєї родини намагаюсь цей перекіс між жінками і чоловіками, котрий спирається на багаторічну традицію, виправити і перевести до більш цивілізованих стосунків.

Яр Левчук, Друг Читача

 
 

Додав яр левчук (ярослав карпець) 18 лютого 2017

 
Коментувати
 
 
 

Гостиница Днепропетровск |  Светильники Днепропетровск |  Рекламное агентство |  Сауны Днепропетровска