Автори / Володимир Селіванов / ПЕРСОНАЛІЇ (уривок із книги «Універсум»)
Всевишній
ХТОСЬ СКАЗАВ, що крилас історії подертий, пропалений факелами вічності, і ніщо не зрушить спокою закономірностей Всесвітньої Суті, що Огром весь тримає на материзні початку.
Кожна відсутність в системі відповідає животворчому змісту: за Початок, Продовження і Кінець, і за вічний Початок; за підсистеми миттєвого, без яких вічність блідне й страждає: за щебет птахів, за здоров’я дітей, за цноту дівочу, за вітер кохання стрімкий, за незурочене слово і пензель, за науку стрімку, що планетам дає поводир в яснопуть.
Ми Його різноликим побачили. Різноликість – веселка безмежності смислу. Кожен вибира свою путь, але всі ми – діти єдиного озера. Чайки над нами – це ангели плоті. Хмари над нами – це плинність буттєва. І ніщо не змінить Адама і Єву, їм даровано гармонію ризику…
Тож молімося змістові Суті Всесвітньої! Кожна пташка збиває ранкову росу на здоров’я. День і ніч України ясніють вагомістю Смислу. Нас ніщо не поборе!
Пороги. Галерея – 2. Весняний берег. 09.05.2009. 18:46:57.
Cкіфський воїн
Камінне вирізьблення суті. В димах пожарищ істину заплутали в кайдани. Тебе на страту повели. Ми втратили історії ґенезу. Лиш скіфські баби й кам'яні хрести спосягнули на одвічне, ведуть вечерю сліз біля музею Яворницького… З сніданком щось не випогодилось знову.
Коли через ковилу років час стирає з обличчя воїна спомини – рідну матір із горщиком смислу, брата, що хмари зносить додому і у спеку зливає дощі, доню маленьку, що сіє крізь решето дні-незабудки - все відточується на кінчику леза списа. Потім пружна тятива видихує спис через кордони, народи, століття, і ніхто вже не знає, що через майбутні ліси донька пектораллю сіє жито із горщика на канадському березі пам’яті. А на кінчику обрію дівчата співають про зелене намисто.
…Галя слухать не хоче. Серденько мре.
06.05.2009. 22:22:53
Нестор-Літописець
Лики святих ніколи не в’януть. Соки інтелекту пливуть по вічному дереві слов`янської сутності.
Домовинне, як папіруси пам’яті, сиве. Човен палких намагань відчиняє браму до Саду.
Хто на Батий-горі спочиває сьогодні? Хто засіває полин у думках на майбутнє?
Слово літописне, крихке й пам’ятливе. Глина келії чарує універсамом вічності.
Коли в печері бродив, зупинився поруч закритої ніші. Свічі палали, як вовчі очі в степу. Погляд зомлів. Напис - “Нестор-Літописець”.
…Вуздечка для чергового коня між століттями, очі Майстра ковалів, що із мечів слово здіймають на сполох і лики нових літописців, як чайки над морем життєйським злітають…
04.05.2009.
Катерина II
У Петербурзі літні ночі коротші за людське життя. А новиє владєнія, ширші як османський світ… У малоросів будували цілі села, на відстані від шляху, де буде проїздити володарка земель так щоб, здавалося село, насправді ж нічого не було – малюнок мрій і вітер.
Отож серед звойованих степів зірочками стріхи зацвіли. Почесний йшов ескорт. Притомлена цариця до графа Потьомкіна:
- И долго ехать нам еще?
- Российский мир теперь широк...
- Да, да, поспать бы… Может в милой деревеньке, смотри какой пейзаж, жаль нет с нами талантливых рук живописца…
- Да нарисуем, нарисуем, а спать мы будем в любопытнейшей долине…
- Ты не хочешь в деревеньке?
- Там нет удобств, царице оазис нужен…
- А что за мальчик среди дороги, а рыжий, прямо солнце… Не из-под немцев? Засеем мы их, да побольше. Порядок будет, чистота…
- В хохлов и рыжие бывают. Ветром заносится, ветром…
- Куда идешь судьба моя? (Катерина до хлопчика.)
- На Січ…
- Куда, куда?
- На Січ, до батька.
- А что, есть Сич еще? (До Потьомкіна.)
- Да овцы там, сударыня, пасут на островах…
Вот видишь, у памяти мы овцы, просто овцы… - Такая то история-злодейка…
- Конечно, конечно, вам подвластны все, иначе что ж - трава да пыль, и полное забвенье…
- Ну, знаешь, милый, не драматизируй. Тут руководит Господь, мы – слуги…
… У Петербурзі літні ночі коротші за людське життя. А в малоросів право кріпосне зійшло, як сонце. Тепер спекотно буде все життя, і каяття за все не допоможе… Така-то національна майбутня пектораль…
16.05.2009. 21:31:26.
Тарас Шевченко
Це таки так, що людська доля - як перекотиполе. Ще додається ковильності (від трави), бо отисячнення відтінків кидає долю на тини епох, а по українському степу - як жебрачку. Або як макітру, так ні, бо очі повибивали й плакати нічим. Сльоза пішла в сіль. Сіль у землю, а земля-одиначка й досі оторопіло по всесвіту літає, все свою долю доганяє та ніяк на наздожене. (А Ярема, страшно глянуть, по три, по чотири так і кладе…)
Чи доля як здичавіле серце вигнанця, що в косаральських степах виковує думу розкуту? Може й це ні. Мойсеєве співзвуччя мислі, що сипле сріблом віщування і чигиринським зраненим вітром із людських пожарищ.
Історія ніколи не мовчить. Хоч і через тисячу років припре до брами каяття й спитає, по чому сьогодні сіль, що колись вкрав.
Як ти стояв над світом, жупан прогрівся як боки печі, що біль людський палила між зірками. Попалюють десь раз в століття…
Від болю – дві тополі. Сердечко сонечка на хусточці надії і вилочка застраханого з постмодерну смутку. Співзвуччя часу всі розставить імена у кошик інтелекту. Твоє все ж возсідатиме найвище..
Зимовий берег. 15.02.2007. 13.57:37.
Микола Гоголь
У Гоголя такий обшир небес - без срамоти. У “Мертвих душах” пратонкий універсум, що всі чорти на вітряках розвішали жупани і по-сільському гомонять. Он там у діжці втопився вчорашній день. Воно й не треба вже. Все вчорашнє на підході, а в майбутньому скуштують комунізм. Там буде благоденствіє стернальне. Це всім укол під хвіст. Й давай підряд всіх молотити… Та людям це ж не можна говорити… Запрет на всё у историческом аспекте...
Над Диканькою – антисолов'ї. Нічна сльоза зґвалтована з роси. Прислінчик із білої лози. Всі миють ноги на гірке причастя. А вночі хлопці і дівчата планують українські родоводи. Лиш що це за антисолов'ї? Химери неприкритого життя. Блукають у мішках із вовни. Вареники літають сторч головою до Вакули. І то неповні.
Отож талант дивитися в колодязь і бачити, як з нього виступає сіль земна, все ж трохи грішна й водночас печальна. Ніхто так не напише слів буття. Як він. Спочатку збирає сік берези, потім намостить сідало в душі. Там всі у нього, від скіфа і до Катерини, й давай серед століть минулих світських жаб душити і шити черевики дівкам з сусіднього села. А нашим мати не дала на призьбі літ присісти. Одне лиш - череду ганять та лапоть старий їсти… Й одне лиш нам дано – старших братів шукать.
Диканька як дівка молода. Десь під Парижем солі з'їла трохи. Тепер пора повітом заправлять…
Земля однакова для всіх – хто пише, верби гне, латає. Людський потік під побутом забавно милий. Хто здумав все це описать, то став за геніальність довіку винним.
Тому і солов'ї, і анти. І глей Диканьки, і Вакула, розприщений після нічних бродінь. В митця талановитого пуанти точно малюють музики політ…
Марія Башкирцева
Серце жінки – маленький горішечок цноти. Цнота – хуртовинна, вона не виходить за межу двадцяти чотирьох літ, бо соняшникове поле пристрастей у туманах дощу ледь-ледь недолуге – маленьким прищиком зависає на творчих раменах і цідить у вічне помаранчеве тіло художниці.
Отут, біля дощу, парасольки кульбабками чешуть портрет молодої жінки, а осіння пустельність визбирує фарбу сумлінь. Що сказав твій вчитель Ж. Бастьєн-Ленаж про ”Осінь”? “Ти тікала від себе? Навіщо…”
В двадцять років щоденники дівчини теж пахнуть дощовими петардами. Все тихе, зманіжене, оповите чутливою юністю тіла, срібнодзвонно просте, соковите, недоторканно зріле. І немає такого туману, дощу, недолугого літа, щоб забрати у пензля художниці світ заколисаних губ, трепіт каскадерських зіниць, втому непережитого, щоб сказати в майбутнє і вічне: ”Завжди кохала й кохаю…”
Архип Куїнджі
Ніч над Дніпром зморено застилає півсвіту. Щось серцевинне, тривке тихо щебече у трепеті хвиль. Людина, коли увійде в ауру ночі, щільником вічності блудить над світами зеленими, над лиманами милими. Усі плани вперемішку чорні, аж світлі, линуть на берег до хат українських. Необ’ясниме в художника серце серед крадіжної ночі, коли історія пише змагання святих ятерів.
Що ми зловимо у нічній каламуті, ластівку щирості, а чи пацюка невподоби? Тихо сіє днями-колисками все, що мріялось, все, що висіялось. Свідомість художника не показує гостро все. Свідомість художника – мозаїка вічності. Загальмовано те, що над'яскраво несеться.
Ніч над Дніпром. У Маріуполі зовсім по-іншому. Греки сіють ранню городину. Куїнджі – це означає золотих рук майстер - точить ножі для погодження смислу. Далі, через багато років, у хлопця – столиця, і Петербург, і виставка однієї картини – “Ніч на Дніпрі”.
16.05.2009 16:58:43.
Едіт Піаф
З вікна кабаре “Джерінс” пташка-горобчик воду несе. І якось невмивана, і якось залюблена, і якось огрублено косу чеше.
Де ж ти, ранняя, де ж ти, невмивана, дзьобик дістала. Всіх чарувала, всіх дивувала, шаль золотую на серце вдівала, пісню маніжила, нації колос окрилила. Лиш серце німе.
Знав би добрий Лепле, господар кабаре, що завірюха мете, і як підкова тривоги із серця спада. То любові стріла, завжди юна й пружна, пісню знов розтина до небес.
Піаф. - Іве, ти знаєш, як плачуть небеса… Тобі лиш одному я заспіваю знову, бузковий вітер, срамота від недолюблених ночей… Давай на столику залишимо одну лише троянду…
Монтан. - Навіщо?
Піаф. - Щоб нас ніхто не ревнував до інших квітів…
Монтан. - Це ти про що?
Піаф. - Про душу пісні… Для мене пісня – розірвані легені, чуттєвий простір, який я хочу обійняти все життя й лишитися сльозою…
Монтан (трохи любляче іронічно). - На асфальті?
Піаф. - Давай тебе я поцілую… І потанцюємо.
Поцілунок. Танцюють.
9.05.2009. 12:01:21.
Ульянов-Ленін
Кайданові дерева. Брязкіт залізний. Лелеки не долітають до середини істини. Розрізають кулю земну. Інфаркт в окремих частинах і в окремому, взятому органі УНР… Круки наводять памороч на революційні ідеї сторіч. Бронепоїзд на площі перевезення душ не заспіває ніколи.
…Ви дивились на череп Ульянова, не на двійника, що свіжий як дим? Підморгне в мавзолеї історії трепетно – хтось збожеволіє в революційних знаменах кадил.
Очі в пам’яті хиткі не лише повноліттям. Малеча розпочинає новий марксистський біг. Ленін і партія – союз завжди одвічний. Лише без перламутрових крил.
Підмітає історія закодовані рештки. Все ж лишаються болючі незітерті сліди… “Мамо, чому в історії порвані мешти”. “Тихше, донечко, тихше, далі йди…“
04.05.2009.
Сталін
Дроти на Воркуті засмажно білі. Серцеву вісь намотують болюче. Все тоді з легенями і серцем, з криком кісток проклятих і воєм циркулярок гуде в тайзі хвилястій…
Страшний континуум у вбивці… Млинців ще два присмажити на стегнах юнки, чи що, інакше день робочий закінчиться мляво…
Ніхто не знав, як на Луб’янці в’язні вночі плели червоні прапори і глобуси ладнали на Червону площу із написом: ''ТОВАРИЩ СТАЛИН, СПАСИБО ВАМ ЗА НАШЕ СЧАСТЛИВОЕ ДЕТСТВО!''
А з верхніх камер виводили на страту змордованих старих більшовиків.
Буває, що і в камері вагітніє земля, сади цвітуть, рожеві, білі, сірі, й одна пелюстка розповідає, яким увидиться нам світ у ріках щастя. Колись то буде комунізм, і “Краткая история ВКП(б)'' навіть не застогне.”
08.05.2009. 18:44:38.
Михайло Грушевський
Історія не плаче на колінах, коли обвуглені планети доль, коли рейхстагами ми платим за майбутнє, універсалами кладемо слабку тінь на наші визвольні змагання.
Історію ніколи не навчиш, вона омудрено колише світ новий, ніколи не заглянувши в минуле. Така-то новобранка пресвята. На приманку кличе гнані постаті з Парижу і точним скальпелем лишає очей світ… На Україні… Тоді й червоні зими заквашені стоять і невмолимі й гармати гасять ненароджені тіла, і мати молода, вже посивіла, дитяті ради дати не могла…
А у Луб’янці світ вершиться знову – як управлять й кому мозги вправлять, не повертати, щоб ніколи до гирл освячених річок.
Омудрений Хрещатик вкотре впав на мілизну. Верховна Рада щось благоволила, і по Дніпру пливли хрести.
Якби ж хтось знав, що буде постмодерн - сльозу би витер і молився Богу. А так чекаємо майбутніх гайдамаків…
Історія не плаче на колінах, якщо вперед гребти, щоб аж в очах зомліло і щоб горіли паруси наших бажань, а вже горілки не кортіло.
Світало. Ще треті півні не співали. Гудів інтернаціонал…
16.05.2009 13:04:55
Володимир Вернадський
Все дуже просто: ноосфера – в яскравій хустиночці цноти, бо у всесвітньому вимірі розум людський – маленький пагінчик пізнання, вишенька усміху всесвіту про те, що людина - червона повітряна крашанка, що немає кольору й дому, а її чуттєва гармонія – подих сестри біосфери…
Коли народжувалась Україна, в степу суслик свиснув у дудочку ночі, чумаки смолили колеса возів, щоб намотувать долі путь, скіфські баби тугіше перев’язали у всесвітні снопи досвід пращурів сивий і зітерли з облич розумне і вічне.
Ось чому в українськім степу пустка як біосубстанція дише, й біологія народження революцій ніколи не спить. Запорожці вкотре чайки на літо майструють крізь історію невпізнанно плить, щоб бува знов не розплакавсь Батурин…
Ноосфера в яскравій хустиночці цноти німа. Простір і час у живій й неживій природі відгортає папіруси тіл і далі колодязь копає пізнання. Україно, квіточка рання, ти прости, ти прости… Якщо й чуєш вітання, не про ті це симетрій мости, не про ті…
Хортиця. Весна. Галерея – 2. 16.05.2009. 13:49:22.
Дмитро Яворницький
На острові Монастирському вночі сичі історію писали, від українського лишилась тільки кома, і тінь століть, і благоденствіє святе. Мо'в Петербург листа писати, як гине славно наша мати, про тишу рік, про випалені на спинах квіти, про запах тіла на вогнищах.
Кам`яні хрести могил козацьких і ті від ляку полотніли… Оце в історії засіли, хоч пить – не пить… А все одно багряна каламуть і небуття.
…Той, хто історію пише, від Кодака стріл не пускає, до степу промовляє:
- Не все згоріло забуттям, не виораний корнеслід, а лиш опалубок провис в склепінні нашім. Хоч нація ми ще незрячих, та серце виведе туди, де вовкулаки сторч горять. Й прощення їм не буде вже ніколи. Хоч матінка історія одразу заміта сліди і доброго й лихого.
Така вже планетарна швидкість каяття. Оговтатись би швидше, та й запрягати всіх волів в космічні шати. І наша мати новобранцям схилиться до ніг.
Пороги. Весняний берег. Галерея – 2. 10.05.2009. 20:50:22.
Наталка Ужвій
– Соняшникова паморозь смутку. Паморозь – від тиску років. Від шаленого оберту революційних яблук, що падають з усіх довженківських яблунь одночасно крізь теплі дощі, крізь очі тихих хат у степу…
Теза революційності ще остаточно не визначена, бо всі ми доторкнулися до неї як до спеки, що ніколи не вгамовується і мучить навіть через віки…
Ми знімали концерт для хліборобів. Наталя йшла полем до комбайну. Комбайнер пригальмував. Двох сходинок не вистачило, щоб у кадрі побачити небо Наталки Ужвій, золотисте, заплетене часом терпких розлук, стриножене пензликом совісті… Та я й справді не знаю, що таке небо великої актриси – розкоса бистрінь невгамовного трагічного часу, жіночисть, вистояна на молоці непрощення, щось таке, що не ховається, водночас не сміється і не гнівається, але боїться свого власного голосу на ранковому степовому обрії, що вирівнює свою сутність цвіркуновою лінією звуку… І це все банально і драматично…
07.02.2007.
Радянський письменник.
Город недоораний, із чорною смугою негодованої совісті.
Лелека на півтори ноги снився. Серп по обрію котився. Мене не бере. Тебе заведе у зими соковиті. Світом ми ласкою сповиті соціалістічєскіх ідей.
Еней не смикав реалізм у окантовочці проклятий. Дідона креслила щасливу даль на героїчнеє зачаття. А де воно візьметься, браття, як треба гузно підтирать, бо всі штанці вже перебито. І всю вечерю перешито, на кошик сліз упав кавун. В той самий світовий продув. А звідти - хати, нетрі, свині. Мені зосталося півдині заздрість напувать.
Несе й нестиме нас по всесвіт-хаті. Ми не ледачі, але навчились задки муштрувать. Тепер свободи нам би й дать, та ми вже смислом пелехаті…
Володимир Сосюра.
Червона зима не малює ягід прощання. Гуркіт теплушок у пам`яті м`якне, як дим. Маріє, Маріє, в снігах і світання лягає чорним намистом розстріляних літ.
Трудна і колюча епоха большевитской любові, ясна і жорстока трагедія зламаних крил.
Маріє, Маріє, насправді вкраїнськії зорі ніколи не в`януть біля святих українських могил.
Як тоді, на пероні, у куфайці легенькій, цілував твої скроні - дику паморозь снів.
Що сказали мені твої руки ніжні, маленькі, з втраченим нігтиком зґвалтованих днів?..
Так ніхто не кохав. Через тисячу літ лиш приходить подібне кохання…
Пес за бараками десь жорстоко брехав і зоря рождалася рання…
10.05.2009. 21:31:30.
Микола Хвильовий
Це ж треба, його знамените “Геть!” висіло на дроті картавого розтину… Розтин – помста. Розтин – кровава літературна змія. Виявляється, нам не прощають недотримання методу і погляд на Захід, який окриля.
Камера. Син-садист сполотнілий.
- Мамо, ви ще живі? Чорна, чорна вкраїнська земля… Ви підпишіть лиш папір, що не маєте сина, буде повік вам вдячна вона.
ГПУ як канхветка – розірване око. Крім садів у душі в пліснявій камері нікого нема. В літературі закон один надвсесвітній, якого не оминути ніколи – життя - це великої мислі тюрма…
Пахнуть чебчиком кораблі, дніпрогеси. В аудиторії снів проблем вже нема. На трьох всесвітніх китах сидять поетеси. Лиш майбутня Вкраїна німа…
11.05.2009. 12:09:23.
Іван Багряний
Яка історична дизайнливість тигрів. У палатці під снігом тигроловів немає. Сіль-хліб заробляє сибірська тюрма на шкурищах в’язнів.
Хто його знає. Чи запах погоні притлумлює зір, чи може вовки у наметах сховались. Сосни-велети наперекір думку свободи все ж прославляли.
Мамо, тату! Березовий сік! Буде, буде ще жити в віках Україна! Дощ любові на батьків поріг. В нас сім’я працелюбна, єдина.
Тигролови не плачуть, мовчки писками винюхують слід. Хуртовина в очах, а в серці світова колотнеча. Знов пірнули під лід. Знов далекий обхід, ох, далась їм в’язнів раптова утеча.
На скрижалях історії світло і тьма. Усе знову зводиться до Початку. Губ, розірваних дротом, в’язня нема. Тигролов вже на пенсії і з державним почьотом...
Правий берег. Весна. Сонце. 11.05.2009. 12:33:55.
Олександр Довженко
Із Зачарованої Десни ніс кавуна. Дорога пилюкою лягла у даль неконопату. Візьмеш лопату і погасимо всі вогні по Україні, бо “Україна у вогні”, а з долі до нас зіп’явсь лиш поскрібок лохатий. Про щастя й думати забудь.
Сучаснику! Твоя славетна путь - у клунях миші прославляти, коли хоч це дадуть.
Радянська путь була залізна, а серце квіти стерегло, та й упустило коромисло. Вода побігла, не п’янка, і аж в Десну полопотіла сорочки долі зашивать. Чорнобиля іще не знали… Штанці усі попротирали старшого брата прославлять. Воно хоть й дать мені усе. Так все одно на золоте яйце не вийде, бо поки сонце зійде, потоне наша млечна путь в дебатах... А потім ми розбредемось по хатах дітей майбутніх годувать. Як знать…
Михайло Шолохов
Насіння козацьке на Дону не вивітрило суті. Уперті ми, поламані, побиті, а йдемо до кодованих страждань.
У сиву далину Козацьку матір до скель на Хортицю вели. В орлів нічого не питали, хоч знали – як вирвеш серце, то посіє Доном конюшина, під ребра сива, а далі вся червона рать почне затятих круків собирать, щоб пам’яті не защеміло аж до Запорожжя.
Диви, отак знеславилось й лягло померлим цвітом таке вже виболіле - козацьке, таке вже світове, що всі тини історії тріщать. Мать перемать, буття замісим тісто знову.
Аксінья бродить по степах і з горя виє-завиває. Григорій защібку кує на світ новий. Мовчати, лиш мовчать, а в полі вітер, вітер і колива, як Колима ще не розп’та ожива.
І буде син, і буде мати, й Стокгольм не зовсім пелехатий, вже повний, повний лауреатів, й новий Поль Сартр почне вітать майбутню рать. Хоч ще ми зробим сито, як претендентів утверждать й яка концепція літератури на нове тисячоліття…
17.05.2009 20:42:23.
Сергій Параджанов
У митця фокус бачення завжди - у філософії привидів. Привид – невідкрита плазма страждання, що виходить за категорію вічного і взувається лише вночі, коли пісню ведуть на розстріл…
Ніщо ніколи не знімаємо крупно без категорії серця. Тінь ніколи не переважає над світлом. Меч ніколи не сильніший за серце. Мури фортеці Сураму – найвища поетика епосу. Думка Шота Руставелі – найсильніший у світі птах...
Іван і Марічка біжать через поле квіткове, і час-чеберяйчик формує великі й малі національні пратексти. За ними гони всесвітні з неораним груддям, з байраками тіней.
Крупно: ґрати власної долі. Меч. Розставання з собою.
У митця завжди все дволике й трагічне. І мотузка-петля наготові для припинення болю…
Середній план: овечки серед квітів ведуть родовід одвічний. Палає-плаче трембіта. Гуцули до церкви ідуть.
11.05.2009. 12:08:51.
Ніна Матвієнко
Чепурилася ластівка. В сім крапельок частенько. На Вкраїну погляне, у городі зів’яне, не пий, траво, сік. Там тобі обід принесли. На мальві дві квасолинки. На бурячечку стрючок, на голосочку рачок, щоб у серці щеміло, щоб Вкраїні боліло, як лунає твій спів.
Тихо, тихо, Ніна воду несе. Іван совість пасе. Нам - ягідка, вам - васильок, буде долі сюрчок та й на перелужок, та й на батіжок дитя спати клалося, з долею не цуралося. Спи, Ніно, спи, ще довго нас тобі вести. Там за перегоном, в шелюгах і долом, три вовки, три вовки…
Олесь Гончар
Ломівка (передмістя Дніпропетровська) узимку пахне каменем щастя. Камінь щастя – недоорана субстанція самого себе на витрішках перестріляних літ, де снарядів обліт чеше точно у ціль… Шура, сестра, у нашвидкуруч відбудованому флігельку (в хату влучив снаряд) запалює карбідку.
- Пиши, Олесю, пиши. На ранок випишеться дивень, із дивня – сонце, а за сонцем – підуть корови по діброві, а там і весь народ. Ти ж знаєш, він у нас не ведучий (той, що водить), погоничів часто губимо… пиши…
НЕ КЛЕПАЙТЕ “Прапороносці” на наковальні. Вони виболіли своїм часом. Розстріляних не судять.
Ніч-колупанка. Миші – філософи тиші - перегукуються з томів чергових енциклопедій вічності. Треба розібратись, яке поняття з’їсти, що застаріло… Старіє все, душа письменника – ніколи… А завтра через крижаний Дніпро Олесеві пішки у науку йти...
05.02.2007.
Павло Загребельний
Равлики, завбільшки в совість, повзуть по ірпінськім асфальті. Чорнобильська екологія притупляє палкий інтелект. Я в колодязь заглянув “Дива” і побачив Київську Русь, Вал Ярославів і коло чудес.
Мені говорили, що сплав духовності у митця не потребує радіоактивних знищень. Він надвсесвітній. Оси. Джмелі. Пароплави. Малята. Любисток – все тече променем глибини споглядання. Все осмислює, плавить, і творить спочатку, бо що ж то за творчість, якщо не з’являються ріки, якщо океани чуттів не збираються в глеки пізнань…
Палаюча рань. Переділяли територію слів. Французьке вино тоді було найдорожче. Чеченське за смаком не гірш, та мода не та…
…Палять листя в суботу. На березі пусто. Баркас сповиває заклопотані дні. Кабан докору зберігся в українськім намисті, а письменницькі проблеми все ж ті…
05.05.2009 13:49:59
Микола Вінграновський
Стрілець-етнолог. То ж не нишпорок в українській ночі. То конопатий метелик в’яже насінину творчості, щоби вухо художньо учувало вітри роздоріж.
Найважче на колінах саду (“де на колінах яблуні спить вітер”) голубити прокляту совість, повертатися з фронтів, сіяти жито зелене.
У поезії нема полустанків. Вона мчить навіжено до прірви, щоб на зламі тривоги фіксувати екзистенцію болю.
Він пише тихо і солодко, першим тремтінням любові, сірим паводком смислу, чимось таким полив’яним, конопатим і рідним, що усюди біля хат в тихій совісті мальки малюють поцілунки лукаві. Може, це й називається творчістю...
А в цей час очі сучасника летять в закордон, бо там рівно дихає євро…
15 год. 10 хв.
Ліна Костенко
Гучний Нечуйвітер. Соки землі. Розпашіла душа на вигнанні. Оболок нації, без якого народ провисає у темінь. Й самотужки піднятись не сміє. Ще Маруся Чурай біля тину випасає спотаєну мрію. Гриць коромислом зорі збирає. Це так просто навсидячки закликати любові світи. Й досі відсвічує Мала Ведмедиця. Там Грицева душа. Там Марусі коса. Там у глечику чистих сердець хтось притаєну правду шукає… (Бач, знову глечик – горішечок національної совісті…).
Ліна Костенко – хустка снів чарівних, із якої народна душа провисає веселковим намистом.
Ніла Зборовська
Тіло жінки не політизується. Тіло жінки належить мистецтву любові. Ранні весняні метелики завжди натякають жінці, що чуттєва пора вічна у сплетінні принад, а органіка тіла слабка і тремтлива.
Все належить жінці з-під метеликових зітхань: пристрасна рань, бузкове намисто, кошик розкішшя, схований в персах, і ще щось дивовижно таємне – підстрибок-хвилька в очеретах, у сугестивному лісі, де цнотливо жіноче пензликом малює себе в профіль і в фас, ну, кому як потрібно…
Ще: у віддалинах жінки схована істина - меч нести, коли палають мужчини…
А ще чути, як пахне хвіртка вночі, коли дощ умовляє не спати й світлу ношу видатного нести й цілувати небо і зорі за безмежжя таланту.
Пороги. Галерея -2. 09.05.2009. 9:21:55.
Теодозія Зарівна
Десь у снігах новітніх далей – Зарівна. Я знаю, що вона як Мати Божа в поезії. Проте ніхто не знайшов нотописця, що читає її октавами болю.
На стокато задурених літ осінь ірпінська не сіла. Полетіла, призупинила парад нотописців, зламала партитуру дощу, вимостила бруківку удачі для тих, хто три ночі не спав, а листя під себе не гріб….
Я не пішов по бруківці. СКОРІШЕ МЕНЕ НЕ ПІШЛИ. У туманах потяг тихо брехав. Через станції літ в серці сірий граніт і Зарівни квітка чумна.
Ще на аеродромі в Підвижжі тихо туман допивали. Літак не хотів танцювать краков’як. На столі через кав’яний дотик шелестіло непочате кохання, а онуки і діти все одно вже читали поезії наші про полохату любов…
05.02.2007 року. 15 год. 15 хв.
Уточнення, правка - середа, 14 лютого 2007 р.
Борис Нечерда
З Одеси віз на ринок череду. Не одну. З бубликами, з макоржениками, з поетичними кренделиками, що по душі пливуть, славну путь гальмують в несоотвєтствіє іти… Талант - як нетрі: чим глибше ув’язнеш, тим на квітах частіше осінь пише ключі ісповідальності святої.
Борисом ми зачитувались. З шістдесятників він був найзламаніший формою, він пароплавом йшов, що береги не любить. На пристанях завжди газводу із сиропом продавали по однаковій ціні… А скільки коштує поезія, та й справжня?
Він справді квіткою без назви був. А чередою лиш притрушував зболіле…
Віктор Корж
Поезія борвію нездоланна. Хтось колись зайшов до нього й не вийшов – така ото прадавня філософія початку…
Пекли коржі на заметілях. Так важко видобувати вогонь на зламинах судьби. Вже й вірші палимо, а це ж бо найдорожче. І біль тоді такий тягучо мудрий, що погомін душі нуртує степом і в скіфських бабах відгукнеться смутком. Тому то з кам’яних облич завжди зітерте покаяння. ЙОГО НІХТО НЕ ПРОСИТЬ ЗА РОЗІРВАНІ СЕРЦЯ. В поета серце рветься втричі голосніше.
Поет не спить ніколи. Метафорою перепливає в вік новий й тоді, коли його давно немає…
05.02.2007. 15 год. 15 хв.
Новий невідомий письменник-посмодерніст
Славою не перекриєш дах. Усі хорти повисівали корінь незабудки. Так палко на щоках горить нетлінності вогонь. У колодязі папіруси нетлінні. Кошара слів. Вертеп над П’ятихатками і далі, аж до станції Шевченко, бо сутність постмодерну в самогубстві смислу.
Несоленість в словах така зрадлива. Хіба возами чумаків посієм жито, брилі на сонце кинем і будем по-новому лаштувати світ. Кренделики в романах, самовбиття героїв, іронія, претекст, надтекст й сивухою абсурдність смислу запивать. Що скаже милая Дідона…
Вночі ніхто до серця не підходить. Лише воно переростає в крапель смуток, в усміх криничної води, у просторову далечінь, туди, аж до універсууму смислу. Погоничі відстали. А корови пішли вже до всесвітніх ставів і Бога прославляти за талант прозріння.
Лише вночі лелека з прив’язі стрибає в небо.
Хтозна й хто…
В середині акули світять два місяці. Ще одна миша. Не світить. Їй би лише літературну похльобочку та макорженик дришні.
На щасті доріг немає. Одна лиш стара залізниця – круть-верть, круть-верть. Хвостом не моргає, оком не ліпить, рукою не світить, щастячко чуже завертає, сучасних проблем не знає – будем, будем бить…
Скільки ж ми їх перебили, скільки товкли, золотіли. І зараз нам державний почет…
На переліт ментальний стусана дають. Макітру вареників. Ще макорженики. Літру закваски. З вашої ласки будем голоблю тягти. Щоб приспособитись, не коробитись, а як власть поміняється, у великих зостанемось. Бо зроду по правилам: як самі не потравим – витравлять нас…
У Глухівці картоплю на дулі роздавали, діди сиділи як орли, баби три роки в нетрях зимували, а власть узяти не змогли…
06.05.2009. 22:22:53.
Молодий український поет
Макорженики на сметані вочевидь. Грація тіла гуманна, цнотлива. Євробаня метафор проста, некваплива, скільки того дива, скільки того пива товкти, перешкербечувати, постмодерну лямку тягти, аж набридає якось топити слова, вбивати героя, просівати претекст.
Сауна слів зовсім німа. Немає кому віником по ягідниці, спині і по казна-чому (ви ж розумієте). Ранок аркушу, біфштекс, карнавалізація дотепу… Вода охолоджує текст нижче поясу поколінь. Там не тлінь, але тінь традицій упевнено дише. Скільки коштує сауна на розумі вдячностей? Скільки коштує незрозумілостей дискурс? Якщо ви мене зрозуміли зараз, то відпочинемо, бо стекло все з водою, трубою у всесвіт пішло. А нам рушники, миші співучі. А у тітки Дусі самогон, самогон, я в літературі не піжон, не піжон. А гуси побиті, а слова прошиті – не папірус і не мандоліна. Хата знову біла…
Написав вірш ”Коханій”. Його не надрукували. Постмодерну не знали. Мо’комбайн був п’яний, мо’стерня лапата. Таки наша хата світла і крилата, трішки сумувата. Отакої…
17.05.2009. 16:06:19.
Додав Nusya 08 грудня 2009
Про автора
Фраґменти самоінтерв’ю Душа митця — це з народження вакуум, у якому відбувається самостворення. Там центробіжні сили. Там — основи духовного унівесуму. Це таїна самостворення світу самого себе.
